С. П. Лясковська

Весною 2008 року виповнилося рівно 80 років показовому судовому процесові над інженерно-технічною інтелігенцією Донбасу, т.з. «Шахтинській справі», з якого, як вважають вчені, почалося згортання нової економічної політики, що супроводжувалося репресіями над різними соціальними верствами. Весною 1931 року в позасудовому порядку трійкою при Колегії ДПУ УСРР розглядалася справа Українського Інженерного Центру (УІЦ) - філіалу московської Промпартії.

Історіографія проблеми репресій над технічною інтелігенцією нараховує чимало досліджень, більшість з яких припадає на період «перебудови» та розбудови незалежної Української держави [1]. Дослідити, яке місце відводилося цим двом різним за формою, але однаковим за змістом процесам над інженерно-технічною інтелігенцією в репресивно-каральній системі радянської держави наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років, ввести в науковий обіг деякі дані відомчої статистики органів ОДПУ, і є темою даного дослідження.

Як відомо, і по “Шахтинській справі», і по справі УІЦ спеціалістів звинувачували у шкідництві, або економічній контрреволюції, та економічному шпигунстві. Яка ж існувала ситуація з даними злочинами в країні протягом 1920-х рр..? У першій половині та середині 1920-х років не спостерігалося сплеску справ по економічній контрреволюції. Відомо лише два процеси по звинуваченню технічних працівників Кадіївського рудоуправління (1924 р) та Дніпровського заводу (1925 р.) в економічній контрреволюції.

У 1924-1926 роках засуджені за всі види контрреволюційних злочинів становили 1-0,2% усіх засуджених; більшість справ з даним забарвленням відносилася до т.зв. «історичної контрреволюції», економічна контрреволюція дала лише 1,8% справ [2].

У другій половині 1920-х рр. державна політика щодо визначення ступеня небезпечності окремих видів злочинів, в т.ч. контрреволюційних, стає більш жортокішою. Сесія Центрального Виконавчого Комітету (ЦВК) СРСР 25 лютого 1927 року прийняла Положення про державні злочини (його норми було внесено в Кримінальні кодекси (КК) союзних республік без будь-яких змін), в якому відбувся подальший розвиток поняття «економічна контрреволюція», або «шкідництво» (Ст.7 Положення, Ст. 54 п.7 КК УСРР в редакції 1927 р.). Вона визначалася як «підрив державної промисловості, транспорту, торгівлі, грошового обігу чи кредитної системи, ... кооперації, скоєних з контрреволюційною метою.». Ст. 54 п.6 КК УСРР визначала також економічне шпигунство як збирання та передачу іноземним державам «економічних відомостей,. що не підлягають розголошенню»[3].

Після тривалих дискусій юристи зійшлися, що для кваліфікації економічного злочину як контрреволюційного, обов’язковою повинна бути контрреволюційна мета. Наприклад, розтрата чи безгосподарність, наносячи збитки підприємству, опосередковано підривають державну промисловість, але при цьому не являються контрреволюційними злочинами, оскільки вони не переслідують контрреволюційної мети, хоча збитки від них можуть бути більшими, ніж від контрреволюції. На практиці часто важко було встановити, чи мають відповідні дії контрреволюційну мету, а тому будь-які економічні злочини можна було кваліфікувати як контрреволюційні, все залежало від каральної політики та суб’єкта злочину. Ось чому начальник Економічного управління ДПУ І. Блат, говорячи про боротьбу з економічною контрреволюцією, називає такі злочини як безгосподарність, хабарництво та економічне шпигунство, а визначаючи «ворогів навколо заводів та фабрик», називає «приватних заготівельників, що постачають сировину та матеріали для підприємств та проявляють хижацькі апетити»[4].

Більше того, Кримінальним Кодексом 1927 року всі засуджені по Ст..54 за контрреволюційні злочини визначалися «ворогами трудящих». Це визначення вперше було публічно оприлюднене саме на процесі по «Шахтинській справі». Кримінально- Процесуальним Кодексом 1927 року також були передбачені положення, які посилювали силовий тиск держави на суспільство (припинення допиту свідків, якщо вже є свідчення про скоєння злочину; можливість допиту захисника як свідка та ін.).

1927 рік відзначився не лише коректировкою законодавства щодо особливо небезпечних державних злочинів, відбувалася підготовка суспільної думки щодо внутрішніх ворогів, які начебто приховувалися лояльним ставленням до радянської влади.

Основна ставка в цій політичній грі робилася на органи державної безпеки..

Влітку 1927 року уряд повідомив про розкриття на території СРСР підпільних організацій, які начебто готували диверсійні і терористичні акти на випадок інтервенції до країни. У 1927 році на місця було розіслано циркуляр Народного Комісаріату Шляхів Сполучення, Центрального комітету спілки залізничників та Відділу ДПУ, в якому, в межах мобілізаційної роботи на випадок війни, транспортним органам ДПУ пропонувалося провести перевірку особового складу залізниць та звільнити неблагонадійних працівників. У листі голови ДПУ УРСР В.А.Балицькогодо ЦК КП(б)У від 27 липня 1927 р. повідомлялось, що внаслідок чисток з залізниць України, як політично неблагонадійних, було звільнено 403 та переведено на роботу у тил 128 службовців [5].

Проте матеріали відомчої статистики органів державної безпеки свідчать, що 1927 рік не відзначився сплеском кримінальних справ із забарвленням «економічна контрреволюція». На 1 жовтня 1927 року із 559 справ за злочини в економічній сфері, що стояло на обліку всіх органів ДПУ УСРР, найменша кількість справ - 7 (1,3%) припадала на економічну контрреволюцію і шпигунство. Протягом четвертого кварталу 1927 р. була порушена лише одна справа за економічну контрреволюцію (0,03% справ по органам ДПУ УСРР, 0,1% справ по економічним злочинам) на підприємстві важкої промисловості. З усіх справ 4 було припинено вже в ході слідства, що свідчить про заведення справ без достатніх підстав, «на всяк випадок»[6].

Ситуація змінилася в 1928 р., з т.зв. «Шахтинської справи» - «антирадянської, шкідницької організації» серед спеціалістів вугільної промисловості Донбасу. По Шахтинській справі проходило близько 1000 осіб, засуджено було 53 спеціаліста. Вже під час Шахтинської справи розпочався пошук шкідників, перш за все, у вугільній промисловості Донбасу.

Цьому сприяв виступ у травні 1928 року Й Сталіна на VIII з’їзді ВЛКСМ. Аналізуючи ситуацію навколо «Шахтинської справи», він заявив, що із просуванням соціалізму вперед опір капіталістичних елементів зростатиме, класова боротьба загострюватиметься. По суті це стало новою ідеологічною настановою щодо кримінальної політики держави, діяльності органів правопорядку і, в першу чергу, органів державної безпеки. Вже 22 травня 1928 р. ЦК КП(б)У розіслав на місця таємний Циркуляр, в якому вказувалося на необхідність проведення перевірки з метою «очищення державного апарату від елементів, неспроможних працювати і керувати роботою».Для перевірки центральних апаратів трестів (в першу чергу Донвугілля) створювалися комісії з представників ЦК, ЦКК, профспілок і органів ДПУ. На місцях створювалися аналогічні комісії при окружних партійних комітетах. Лише однією комісією з перевірки Донвугілля було запропоновано звільнити з роботи 229 осіб (15,7% загального числа службовців тресту) [7].

В 100 (!) разів, порівняно з четвертим кварталом 1927 року, збільшилася кількість слідчих справ, порушених по економічній контрреволюції в 1928 р. Всіма органами ДПУ України протягом року було порушено 100 справ з даним забарвленням, з них територіальними органами по лінії Економічного управління (ЕКУ) - 85 справ.

На сьогоднішній день доведено, що ці справи було сфальсифіковано. І хоча ми не можемо повністю виключати можливість передачі окремими спеціалістами колишнім власникам підприємств інформації щодо економічного стану цих підприємств, найбільше, в чому можна було звинуватити спеціалістів, притягнутих до слідства, а потім і до суду, - у господарських чи посадових злочинах. Проте партійно-державна політика тих часів вимагала іншого тлумачення недоліків в роботі важкої промисловості країни, а відповідно змінилася і кримінальна політика. Це позначилося на збільшенні, порівняно з попереднім періодом непу, кількості контрреволюційних злочинів, в тому числі економічної контрреволюції.

Не дивлячись на абсолютне збільшення кількості справ за економічну контрреволюцію і шпигунство, в структурі справ, порушених органами ДПУ УСРР в 1928 році за всі види злочинів їх частка залишалася невеликою - 0,6%; за злочини, скоєні в економічній сфері - 1,3%. До слідства за дане діяння було притягнуто 377 осіб, що складало лише 4,4% усіх осіб, притягнутих по лінії ЕКУ. При цьому неймовірно великим був політичний резонанс, яким супроводжувався процес над Шахтинцями, і те значення, яке йому надавалося в каральній системі радянської держави.

У 1929 році масштаби «виявлення контрреволюційних елементів» залишалися досить високими, хоча й потрохи зменшувалися. Майже вдвічі порівняно з 1928 роком, зменшилася кількість справ із забарвленням «економічна контрреволюція», на третину зменшилася кількість осіб, що залучалися органами ДПУ України по слідчим справам з даним забарвленням (377 осіб за весь 1928 рік і 135 осіб за весь 1929 рік) та осіб, що підлягали арештам під час слідства (332 особи в 1928 році і 92 особи в 1929 році) (21). При цьому відсоток притягнутих за економічну контрреволюцію в структурі всіх притягнутих по лінії ЕК зменшився до 2,2% [8]. Така тенденція тривала всього рік.

1930 рік дав новий спалах боротьби з економічною контрреволюцією, і пов’язано це було з «викриттям» на території України т.зв. «Українського інженерного центру» (УІЦ) - «шкідницької організації», що начебто являла собою філіал «Промислової партії», керівники і організатори якої знаходилися в Москві.

Згідно з версією співробітників ДПУ, контрреволюційні організації інженерів, управлінців, економістів склалися ще в період розквіту «непу», десь до 1926 року. Протягом 1927-1928 рр. ці організації почали групуватися навколо чотирьох центрів: Всеукраїнської організації інженерів (ВУКАІ), Держплану УСРР, Харківського технологічного інституту (ХТІ), Теплотехнічного бюро ВРНГ УСРР. Лише у другій половині 1928 року ці чотири центри фактично об’єдналися, і керівництво ними почало здійснюватися з єдиного Українського інженерного центру. Найбільше вражає схема розгалуженості «шкідницьких» організацій в Україні. Відповідно до неї, УІЦ керував контрреволюційними інженерними організаціями, створеними в найбільш важливих галузях промисловості на всій території України: енергетичній, металургійній, вугільній, силікатній, машинобудівній, хімічній, коксобензольній, військовій тощо . У безпосередній залежності від Москви знаходились Київський, Дніпропетровський та Одеський філіали Промпартії. За даними ДПУ, у справі УІЦ і українських філіалів Промпартії в різних містах України було заарештовано 750 осіб [10].

Всього ж під слідством за звинувачення в економічній контрреволюційній діяльності під слідством перебувало 1003 особи (14% осіб, притягнутих органами ДПУ в 1930 році за злочини по лінії ЕКУ), з них 898 осіб (89,5%) було арештовано [9]. Не випадково канадський дослідник українського походження К.Кононенко, який в 1930 році перебував у Харківській в’язниці, вважає, що «тоді були разом заарештовані всі головні інженери великих заводів, професори вищих технічних шкіл, керівники найбільших цехів. Це було повне технічне обезглавлення української промисловості» [11].

Отже, найбільші за розголосом і кількістю притягнутих до слідства осіб кримінальні справи із забарвленням «економічна контрреволюція» стали не лише наслідком кримінальної політики держави кінця 1920-х років, вони були використані для посилення репресій, пошуку «шкідників», таким чином ставши складовою частиною каральної політики, що використовувалася для здійснення партійним керівництвом переходу до нових методів управління.

ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ:

1. Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928).-К.,1996; Даниленко В, Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки. - К.,1990: Шаповал Ю.І. Людина і система: Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні.- К.,1994; Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.) - К., 1999.

2. Роднянский А. Карательная политика губернских судов по контрреволюционным преступлениям в 1926 г. // Еженедельник советской юстиции.- 1926.- №33.- С.1009.

3. Собрание Законов СССР.- 1927.- Ст.123; Собрание Узаконений УССР. - 1927.- №57-59. - Ст.232; Уголовный Кодекс Украинской ССР. В кн.: Уголовное законодательство СССР и союзных республик. Сборник./ Под ред. Проф. Д.С.Карева.- М., 1957. - С.93.

4. Блат И. ГПУ на хозяйственном фронте. // Пролетарий.- 1927.- 18 декабря.

5. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі - ЦДАГО України).- Ф.1.- Оп.20.- Спр.2521.- Арк.18; всі відсотки підраховано автором.

6. Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі - ГДА СБУ).- Ф.42.- Спр.1.- Арк.5.

7. Державний архів Донецької області (далі - ДАДО).- Ф.П-9.- Оп. 1.-Спр.466.- Арк.73; Ф.Р-1171.- Оп.1.- Спр.5.- Арк.131; Спр.6.- Арк. 52,71, 93; Оп.2.- Спр.3.- Арк.16.

8. ГДА СБУ.- Ф.42.- Спр.7.- Арк..13.

9. Там само. - Арк. 13.

10. ГДА СБУ.- Колекція друкованих видань (далі - КДВ).- Спр.121. - Арк.4. Більш детально див.: Гнітько С. (Лясковська С.) «Український інженерний центр» - філіал «Промпартії» в Україні (1930-1931 рр.)//З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ.- 1999.- №1/2 (10/11).- С.142-155.

11. Кононенко К. Україна і Росія. Соціально-економічні підстави української національної ідеї. 1917-1960.- Мюнхен, 1965. - С.404.