А. С.Бобровський

Серед ключових проблем історичної науки важливе місце займають питання, пов’язані з вивченням соціокультурного розвитку міського населення. У сучасних умовах перехідного стану українського суспільства, глибокої соціокультурної трансформації населення, зазначена проблема набуває особливої гостроти. Саме тому історичний досвід радянського суспільства 20-х - 30-х років ХХ ст. стає надзвичайно важливим. Аналіз розвитку міст регіону в цей історичний період важливий для розуміння змісту сучасної української модернізації й урбанізації.

Дослідники почали розглядати питання соціокультурного розвитку міст ще наприкінці 1920-х рр. Серед публікацій переважали виступи партійних і радянських функціонерів різних рівнів. Вони намагалися показати стрімкий розвиток Донбасу як одного з провідних економічних і культурних центрів Радянського Союзу [1].

Питання культурного розвитку Донбасу розглядалися і в узагальнюючих працях з історії української культури. При цьому наводилися окремі факти про хід культурного будівництва в регіоні [2], або розглядались питання про розвиток окремих ланок культури: стан фізкультури, організація дозвілля тощо [3]. У повоєнні роки вивчення теми набуває більш ґрунтовного вивчення. З’являється ряд історичних праць де висвітлюються питання соціально-культурного будівництва [4]. Більш детально підвищення добробуту і культурного рівня населення Донбасу в період індустріалізації дослідив Н.І. Мальцев [5]. Окремі питання міської історії зазначеного періоду також розглянуто в праці В. Б. Жиромської [6].

Після проголошення України незалежною державою історики більш активно почали на підставі розсекречених документів, спираючись на новітні методологічні позиції вивчати минуле. Дослідники отримали можливість звертатися до раніше заборонених тем. Наприклад В. М. Даниленко, Г. В. Касьянов, С. В. Кульчицький розглянули становлення тоталітарного режиму на Україні [7], О. М. Бут та П. В. Добров приділили увагу «економічній контрреволюції» у 20-30-ті роки ХХ ст. [8]. На сучасному етапі багато уваги приділяється вивченню репресій. Так, В. М. Нікольський розглянув репресивну діяльність органів держбезпеки в УРСР та її наслідки [9. Проблемам соціально-економічного, етнічного розвитку Донбасу в цей період також присвячено праці окремих дослідників. З. Г. Лихолобова та В. Коваленко приділили увагу процесам урбанізації в регіоні в 1926-1939 рр. [10], О. В. Стяжкіна розглянула проблему пересічної людини Донбасу на початку 1920-х рр. у вимірі слова, простору, часу [11]. Окремі питання соціально-культурного розвитку населення міст України та регіону розглянуто в дисертаційних дослідженнях О. І. Кокорської [12], Д. К. Гринь , Н. Т. Гогохія [14]. Деякі проблеми розвитку архітектури та міст відображені в працях архітекторів В. Е. Альошина [15], М.Г. Меєровича [16].

Історіографічний огляд буде неповним без урахування праць закордонних дослідників. Стрімко розвиваються культурологічні студії в Російській федерації. Історики стали застосовувати нову методологію при вивченні соціокультурних процесів. Вона базується на принципах соціальної антропології. Прикладом праць такого плану є дослідження Н.Б. Лебіної і С.Ю. Малишевої [17]. Авторки відійшли від висвітлення кількісних змін при вивченні культури. На першому плані їхніх робіт постає повсякденність у тому числі і пересічної людини. Такий підхід ще мало використовуються у вітчизняних дослідженнях і може бути взятий на озброєння українськими істориками.

Історики української діаспори також активно займаються дослідженням історії України. Однак їхню увагу привертають передусім загальні проблеми історії 19201930-х років. Серед них голодомор, утвердження тоталітарної системи в Україні [18].

Таким чином, незважаючи на пожвавлення інтересу дослідників до цього складного періоду в історії України, відсутні спеціальні праці присвячені концептуальним основам державної політики щодо соціокультурного розвитку міст Донбасу протягом зазначеного періоду. Вимагає переосмислення вже накопичений дослідниками матеріал за попередній період. Окремі аспекти теми знайшли певне відображення в літературі, але проблема потребує більш ґрунтовного вивчення.

Джерельна база дослідження включає різні типи опублікованих і неопублікованих документів, але ключову роль у дослідженні займають статистичні матеріали. Статистичні відомості про диференціацію різних соціальних груп, ситуацію на ринку праці, стан культурних установ дозволяють глибше зрозуміти процеси соціального розвитку міст і культурну політику місцевої влади. Важливу групу джерел становлять документи центральних радянських і партійних органів, праці керівників радянської держави й радянських політичних діячів, центральна й регіональна періодична преса. У підсумку джерельна база роботи дозволила ефективно розв’язати дослідницькі завдання.

Аналіз концептуальних засад державної політики щодо соціокультурного розвитку Донбасу дозволить вивчити локальну специфіку міського життя в регіоні протягом 20-х - 30-х рр. ХХ ст. Локальна спільнота завжди є частиною загальнонаціонального простору, тому їх дослідження буде сприяти більш детальному аналізу ключових проблем історії України. У зв’язку з цим необхідно виділити низку ключових аспектів державної політики, які визначили соціокультурний розвиток міського населення протягом зазначеного періоду в Донбасі.

Провідним процесом розвитку соціально-територіальної організації міського суспільства новітнього часу була урбанізація, яка може розглядатися у вузькому й широкому сенсі слова. Широке значення урбанізації містить у собі територіальну концентрацію людської діяльності у напрямку до створення міських видів життя. У вузькому сенсі слова термін «урбанізація» використовується для позначення трансформації конкретного суспільства. Таким чином, урбанізацію можна визначити, як перехід від сільського стану в міський, що супроводжувався зростанням міст та міського населення або як «урбанізаційний перехід» [19]. Такий перехід характеризується змінами всіх аспектів громадського життя, включаючи спосіб життя, менталітет, систему розташування підприємств й розселення людей, а також зміни в соціально-класовій структурі суспільства.

Отже, урбанізація є одним з факторів, що впливали на соціокультурний розвиток міського населення. Це повною мірою відноситься й до соціокультурних процесів в Україні 20-х - 30-х років. Урбанізація в цей історичний період може розглядатися як джерело переходу до нових форм суспільного життя, а також як потужний механізм, що стимулював злам традиційних структур, старих елементів міському життя й міської культури, перебудови способу життя й форм соціально-економічної організації всього суспільства на новий лад.

Прискорена урбанізація кінця 1920-х - початку 1930-х рр. викликала істотну зміну в структурі міграційних процесів. Територіальне й соціальне переміщення величезних мас населення йшло переважно із села в місто, що приводило до різкого підвищення соціальної мобільності населення.

Кардинальні перетворення в аграрному секторі економіки почалися саме з кінця 1920-х рр.[20]. Ці процеси виявили себе повною мірою й у Донбасі, тому що тут у другій половині 1920- рр. більша частина населення проживала в сільській місцевості. У ході колективізації, індустріалізації відбувалися істотні соціальні зміни. Різко збільшується міське населення, скорочується частка селян. В таблиці наведено наслідки демографічних змін в Донбасі.

Наведені цифри наочно показують наслідки процесів колективізації - скорочення робочих рук у селі, і збільшення питомої ваги міського населення. Звичайно до міст мігрувала найбільш активна і працездатна частина населення. У соціокультурному розвитку міст міграційні процеси мали велике значення. Місто в умовах колективізації надавало селянам можливість уникнути розкуркулювання, а соціально «далеким елементам» укритися, «розчинитися» у міському середовищі. Під час масового голоду, для сільських жителів відхід у місто давав надію уникнути голодної смерті.

Іншою стороною міграційного процесу стала маргіналізація сільських і міських жителів, що викликало базову дестабілізацію соціальних структур суспільства. Городянами здебільшого були особи лише в першому-другому поколінні, що накладало відбиток на обличчя міста. Міста в кінці 1920-х рр. були заселені сільськими жителями, а традиції міської культури, міського способу життя значною мірою були послаблені. Навіть у великих містах країни значні верстви населення прагнули зберегти звичні для них «сільські» стереотипи побуту, відпочинку й навіть праці. У той же час становлення нових і трансформація старих міст супроводжувалося комбінацією сільського менталітету зі створенням нової міської культури й міського способу життя.

Природно, що масові міграції й зростання кількості міських поселень не могло залишитися поза увагою держави, яка починає з початку 1930-х років будувати адміністративні бар’єри й обмежувати свободу пересування населення за допомогою паспортної прописки, прикріплення до землі в колгоспах, лімітних обмежень центральних міст. Під впливом урбанізації й політики влади відбувалися істотні зміни в соціальній структурі суспільства, у структурі галузевої зайнятості населення, у характері фізичної й розумової, кваліфікованої й малокваліфікованої праці. Перепис населення 1939 р. остаточно затвердив офіційну структуру, відобразивши кількісну перевагу робітничого класу, колгоспного селянства й службовців [22].

Таким чином, урбанізація була наслідком комплексу взаємозалежних факторів: міграційних і демографічних процесів. Характер культурної політики радянської влади багато в чому був визначений зміною соціокультурної ситуації після революції 1917 р. Головним наслідком революційних перетворень стала радикальна зміна соціальної структури. У той же час соціальна структура одночасно виступає структуроутворюючим елементом культури, за допомогою якої відбувається реалізація культурних програм і цінностей. Зміна соціальної структури, як правило, викликає якісно нове структурування суспільства й, як наслідок, створення нових форм соціокультурної стратифікації.

Важливий фактор соціокультурної еволюції радянського суспільства походив з наслідків, пов’язаних із кризою світової цивілізації на початку XX століття. Урбанізація вела до дестратификации суспільства, яка сприяла створенню масового суспільства, масової культури й масової людини. Це явище як наслідок змін світової цивілізації початку XX в. торкнулося й радянського суспільства.

Формування в містах Радянської Росії 1930-х років нових соціальних груп і відповідних субкультур було пов’язано з активізацією процесів урбанізації, що, породжувало різноманітні форми соціалізації картини світу населення. Масове суспільство орієнтоване на особливу культуру, яка виходить за межі традиційного фольклору, але не має відносини до елітарних форм культури, що розвиваються в містах. Цю особливу культуру іноді називають «культурою примітиву» [23].

Носіями культури примітиву в 1930-ті роки стала категорія людей, яку називають соціально-культурними люмпенами. Причиною їх появи був розпад традиційної картини світу, що призвело до випадання з колишніх класових або станових структур, які давали людині не лише соціальний статус, але й культурну орієнтацію.

Проблема соціокультурної «бездомності», відсутності міцного й усвідомленого зв’язку з культурною традицією характерна й для соціокультурної ситуації радянського суспільства 1920-х років. Це чуйно вловив А.Платонов. Долі й думки героїв платонівського епосу, представляють соціокультурний тип, для якого близька ідея побудови райського майбутнього «загальнопролетарського будинку», «куди ввійдуть на вічне, щасливе поселення трудящих усієї землі» і де всім буде мати «обов’язок радості», де всі будуть «змагатися на вищий щастя настрій». Ця духовна спрага, яка завжди звернена в майбутнє, характерна саме для маргінальних груп [24].

Очікування людини перетиналися з доктринальними установками більшовиків 1920-х років, які знаходили відгук у цьому соціокультурному середовищі.

У політичному проекті більшовиків формування нового, радянського типу людини здійснювалося в руслі унікального соціокультурного процесу - культурної революції. Найважливішим напрямком освітньої системи всіх рівнів було ідеологічне виховання. У програмах Гуса, за якими працювала радянська трудова школа до початку 1930-х років, підкреслювалося, що на противагу дореволюційній школі, що будувалася на «оманній ідеї про аполітичність освіти», головним у нових програмах є ідеологія пролетаріату. Для цього вводився курс політграмоти, що включав наступні розділи: економічний розвиток боротьба праці з капіталом, політичний лад, ідеали комунізму [25].

Найважливішим елементом у культурних проектах влади була праця, яка, на думку більшовиків, мала стати девізом нової культурної епохи. Отже, трудове виховання й організація праці були обов’ язковою умовою створення нового суспільства й нової культури [26]. До цього слід додати формування нової фізичної культури, що зайняла в 1930-ті роки важливе місце не лише в системі освіти, але й у всьому громадському житті. Таким чином, виховні ідеали, на практиці поєднувалися з ідеологічними установками влади.

Фізична культура перебувала в тісному зв’язку з військовим навчанням населення, яким займалися державні органі Всевобучу (Загальне військове навчання). Всевобуч здійснював контроль над спортивними організаціями, субсидіював їхню діяльність, брав участь у призначенні інструкторів [27]. Фактично на фізкультурні організації була покладена реалізація державних завдань по воєнізації населення. Спортивні організації 1930-х років повинні були у звичайних умовах готувати новий тип бійця, «безстрашного в бою, здатного штурмувати й завойовувати». На це завдання була націлена й діяльність добровільних оборонних і військово-технічних організацій [28].

Ідеї створення нової людини була присвячена й система художнього виховання. Ідеологи більшовизму ставилися до мистецтва, у першу чергу, як до потужного засобу виховання й перевиховання в дусі класового принципу. Основою цього завдання мало стати створення окремої пролетарської літератури, музики, кіно, свят, нових форм дозвілля [29]. Культ робітника, що безпосередньо приймає участь у побудові нового суспільства - все це визначало регламентацію приватного життя міського населення. Метою культурної державної політики в будь-якому суспільстві було формування певної ціннісної орієнтації (картини світу), яка забезпечує цілісність суспільства й стійкість пануючих інститутів. Саме формування в суспільстві єдиної картини світу забезпечує стабільність влади.

Перехід суспільства від аграрного до міського породжував у містах безліч субкультур, що співіснували із культурою маргінального типу. Міська масова культура 1920-х років була своєрідним гібридом з елементів культури робітничого класу, сільської та елітарної культури (носіями якої були підприємці й інтелігенти). Подібна соціокультурна стратифікація значною мірою визначала й культурну політику влади. Держава прагнула підсилити й підтримати ті субкультури, ціннісні орієнтири яких збігалися з напрямком суспільного розвитку. Такими субкультурами виявилися пролетарська культура й культура маргінальної більшості.

На цій основі до 1930-м рр. була сформована нова; пануюча радянська культура. Вона не лише радикально впливала на трансформацію традиційного ядра культури, але й перебудувала його заново. Визначальну роль у цьому зіграла, насамперед, культурна політика радянської влади, що впливала на всі сфери культурного життя суспільства. Цей вплив здійснювався через управління релігією, наукою, мистецтвом, літературою, через вироблення й транслювання державної ідеології за допомогою системи освіти, ритуального етикету, засобів масової комунікації, що формували в комплексі єдину картину світу в масовій свідомості населення.

У процесі створення нового соціокультурного типу людини ефективним інструментом впливу стала література. Вона розглядалася ідеологами більшовизму як «одне з могутніх знарядь соціального впливу». [30]. Держава «призначала класиків» радянської літератури, а система освіти їх тиражувала. Вона зробила з певних імен і художніх творів «священні шедеври», а не предмети критики. Вони були включені в загальноосвітні шкільні програми. Серед них - роман Ф. Гладкова «Цемент», К. Ляшко «Доменна піч», П. Ярового «Домна», Ф. Пучкова «Будівництво», Н. Островського « Як загартовувалася сталь» і тисячі інших. Критерієм оцінки істинності й виховної значимості цих здобутків ставало змальоване майбутнє, де герої відновлюють цементний завод, доменну піч, беззавітно вірні революційним ідеалам і «прекрасному завтра», існування якого знецінює буденне «сьогодні» й «учора». [31].

Підкріплювати впевненість мас в «обіцяному завтра» повинен був, новий святковий етикет. Він сакралізував соціальну структуру радянського суспільства й пов’язану з нею систему ідей і цінностей. Саме новий святковий етикет формував у свідомості людей єдину для всіх соціальних груп систему образів про світ, ціннісні орієнтації й найважливіші параметри поведінки. Впровадження політизованої картини світу у свідомість людини здійснювалося за допомогою установ культурного дозвілля - бібліотек, хат-читалень, театрів, кінотеатрів, що виконували функцію «помічників влади» у справі виховання мас. Судячи з підвищеної уваги влади до цієї сфери, «найважливіших з мистецтв» ставало не лише кіно, але й театр, і книга, з яких з кінця 1920-х років почалося тотальне впровадження одноманітності в повсякденне життя [32].

Таким чином, держава, її ідеологія та політика були провідними факторами, що впливали на соціокультурний розвиток міського населення 1920 - 1930-х років, тому що саме партійно-радянська влада мала політичні, економічні, силові й інформаційні важелями впливу на всі сторони життєдіяльності радянського суспільства.

Історичний досвід соціокультурного розвитку міст свідчить, що сьогодні знову актуалізуються проблеми соціокультурної самоідентичності. Тому з урахуванням минулого особливої уваги потребує подолання небезпечної для нормального соціального розвитку тенденції, яку можна сформулювати як втрату людьми ціннісних орієнтирів.

Аналіз офіційної політики влади дозволяє стверджувати про існування інноваційного й традиційного підходів у культурній практиці більшовиків у 1920 - 1930-ті роки. Під впливом політичної кон’юнктури підсилювалася то одна, те інша тенденція. У 1920-ті роки влада впроваджувала культурні інноваційні проекти через створення нового ритуального етикету, нових обрядів, організацію масових свят і нових форм дозвілля міського населення, з новим ідеологічним змістом. Якщо у 1920-ті роки влада стояла в авангарді культурних перетворень і намагалася протистояти традиційному в свідомості широких мас населення, то у 1930-ті роки спостерігається відхилення компартії до традиційних соціокультурних практик.

ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ:

1. Строительство дворцов культуры в Донбассе. - Харьков,1928. - 72 с.; Іванов Н. Донбас - соціалістичний / Н. Іванов // Росте і квітне радянська Україна.-К: Партвидав, 1935.- С. 21-25.

2. Радянська Україна за 20 років.-К.: Держполітвидав,1938.-112 с.; Ріст добробуту трудящих країни соціалізму.- К: Держполітвидав, 1940. - 84 с.; Сухоплюєв І. відокремлення школи від церкви / І. Сухоплюєв. - Харків, 1923. - 40 с.

3. Буценко А. V- річчя радянської фізкультури на Україні / А. Буценко. - Харків: Видав-во “Вісника фізичної культури”, 1928.- 42 с.; Голуб Ф. ЛКСМУ в культурно- національному будівництві / Ф. Голуб. - Харків.: Держвидав, 1929. - 60 с.

4. Семёнов В. Г. Борьба коммунистической партии Украины за укрепление профсоюзов и активизацию их деятельности в восстановительный период (19211925 гг.) / В. Г. Семёнов . - Автореф. дис... канд. ист. наук. - Харьков, 1969. - 20 с.; Білоцерківський В. Я. Комуністична партія - організатор культурної революції на Україні (1926-1937 рр.) / В. Я. Білоцерківський. - Харків: Вища шк., 1985. - 176 с.

5. Мальцев Н.И. Рабочий класс Донбасса и социалистическая индустриализация /

Н.И. Мальцев. - К.- Донецк: Вища шк., 1976. - 112 с.

6. Жиромская В. Б. Советский город в 1921-1925 гг. : проблемы социальной структуры / В. Б. Жиромская ; Отв. ред. Ю. А. Поляков. - М. : Наука, 1988. - 166 с.

7. Даниленко В. М. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки / В. М. Даниленко, Г. В. Касьянов, С. В. Кульчицький. - К. : Либідь, 1991. - 344 с.; Кульчицький, С. В. Ціна "великого перелому" / С. В. Кульчицький. - К. : Україна, 1991. - 431 с.

8. Бут О. М. "Економічна контрреволюція" в Україні в 20-30-ті роки ХХ ст.: Від нових джерел до нового осмислення / О. М. Бут, П. В. Добров ; за ред. О. М. Бута. - Донецьк, 2002. - 316 с.

9. Нікольський В. М. Репресивна діяльність органів держбезпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х - 1950-ті рр.) : [історико-статистичне дослідження] / В. М. Нікольський. - Донецьк, 2003. - 624 с.

10. Лихолобова З. Г. Процессы урбанизации в Донбассе (1926 - 1939) / З. Лихолобова, В. Коваленко // Нові сторінки історії Донбасу. - Кн. 3. - Донецьк, 1994. - С. 56 - 74.

11. Стяжкіна О. В. Пересічна людина Донбасу на початку 1920- х років: У пошуках слова, простора і часу / О. В. Стяжкіна // Нові сторінки історії Донбасу. - Кн. 13/14.

- Донецьк, 2007. - С. 76 - 99.

12. Кокорська О. І. Соціальний розвиток міст Донбасу (друга половина 20-х - 30-ті роки ХХ ст.) : дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук / О. І. Кокорська. - К., 1995.

13. Гринь Д. К. Соціально-демографічні процеси в містах України (1920-1930 рр.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук / Д. К. Гринь. - К., 2000.

14. Гогохія Н. Т. Українське радянське місто 1929-1938 рр. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук / Н. Т. Гогохія. - Луганськ, 2001.

15. Алешин В. Э. Развитие представления о социалистическом поселении в градостроительстве Украины в 1920-х - начале 1930-х годов : дисс. ... кандидата архитектуры : [рукопись] / В. Э. Алешин. - К., 1985.

16. Меерович М.Г. Жилищная политика в СССР и ее реализация в архитектурном проектировании (1917 - 1941 гг.) - Иркутск: издание ИрГТУ, 2003. - 214 с.

17. Лебина Н. Б. Повседневная жизнь советского города: Нормы и аномалии. 1920-1930 годы. - Спб.: Журнал “Нева” - Издательско-торговый дом “Летний Сад”, 1999. - 320 с; Малышева С. Ю. Советская праздничная культура в провинции: пространство, символы, исторические мифы (1917-1927).-Казань: Рутен, 2005. - 400 с.

18. Roman Szporluk. Ukraine: a Brief History.-Michigan, 1982; Milovan Djilas. The New Class. - New York, 1986.

19. Гамаюнов С. А. Местная история: проблемы методологи / С. А. Гамаюнов //Вопросы истории. - 1996. - № 9. - С. 155.

20. Скотнікова Л. С. Аграрні відносини в українському селі у 20-30-х роках XX століття : Автореф. дис... канд. іст. наук. - К., 2000. - С.14; Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі : Укр.-рос. прикордоння, 1870-1990-і р. / Г. Куромія ; Пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агеєв ; Передм. Г. Немиря. - К. : Основи, 2002. - C.178 - 181.

21. Гогохія Н.Т., Климов А.О. Особливості урбанізаційних процесів у Донбасі у 30-х рр. ХХ ст. / Н.Т. Гогохія, А.О. Климов // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - Вип. 18. - Київ-Донецьк, 2001. - С. 156.

22. Всесоюзная перепись населения 1939 года. Основные итоги. - М., 1999. - С. 34.

23. Хренов Н. А. Урбанизационные системы перехода в истории культуры / Н. А. Хренов // Город в процессах исторических переходов. Теоретические аспекты и социокультурные характеристики / Ред. Э. В. Сайко. - М., 2001. - С. 344-347.

24. Платонов А. Котлован / А. Платонов. - М., 1990. - С. 86.

25. О политике партии в области художественной литературы // В тисках идеологии. - М., 1999. - С.435.

26. Основные постановления, приказы и инструкции по вопросам советской физической советской культуры и спорта 1917-1977 гг. / Сост. Н. Г. Чудинов. - М., 1959. - С. 12.

27. КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. -Ч. 1. - 1898-1925. - М., 1940. - С. 512.

28. Жидков В. С, Соколов К. Б. Десять веков российской ментальности: картина мира и власть. - СПб., 2001. - С. 301.

29. Там само.

30. Там само.

31. Там само.

32. Там само.