І.Грідіна

Актуальність тієї чи іншої теми врешті решт визначається тим, чи обіцяє її вивчення приростити знання про минуле, здобути уроки в інтересах теперішнього і майбутнього розвитку суспільства. Адже життєздатність останнього багато в чому визначається вмінням вчитися.

Повне і всебічне вивчення духовного життя в Україні під час Другої світової війни можливо лише за умов усвідомлення та врахування наукового доробку світової та вітчизняної історичної науки в цьому напрямку. Отже, метою даної статті є визначення ступеню вивченості духовної складової життя українського населення за умов Другої світової війни.

Духовне життя українського суспільства у вітчизняній науці до сьогодні не виокремилося як предмет узагальнюючих досліджень. Саме тому з’ясування ступеню вивченості досліджуваної проблеми доцільно проводити у двох площинах. По-перше, вивчення та аналіз історіографії, що виникла в результаті накопичення знань про розвиток українського суспільства у конкретно-історичний період Другої світової війни. По-друге, це виокремлення та вивчення наукового доробку, який безпосередньо стосується окремих аспектів духовного життя населення.

Війна як об’єкт історичної науки, охоплюючий цілий комплекс воєнно- політичних, дипломатичних, економічних, соціальних, культурно-освітніх, національних, релігійних, морально-психологічних проблем, завжди приваблювала увагу не тільки вчених, але й публіцистів, письменників, кінематографістів, художників.

До початку 90-років минулого століття у Радянському Союзі було видано більше 20-тис. досліджень з історії Другої світової і Великої Вітчизняної війн. Саме тоді було закладено потужну фактологічну базу, яка дозволила вийти на рівень фундаментальних узагальнюючих досліджень [1].

Не заперечуючи величезний доробок радянської історіографії Другої світової і Великої Вітчизняної війн, сучасна історична наука визнає, що за радянських часів сформувалася жорстка схема-конструкція у дослідженні їх історії, відхилення від якої не допускалося. Історіографія цієї події аж до розпаду СРСР постійно знаходилась під контролем держави і багато у чому перетворилась на галузь партійної пропаганди [2]. Як зазначив вітчизняний дослідник О.Є.Лисенко, у радянські часи було вироблено пріоритетні напрями вивчення й висвітлення подій воєнної доби і заздалегідь розставлено «наголоси, знаки оклику й застережні знаки. Одні тематичні ніші, як-то, бойові дії регулярних збройних сил, партизанів і підпільників, зусилля радянського тилу, масовий героїзм і трудова звитяга, злочини окупантів тощо, піднімалися на щит, а на інші, - зокрема втрати Червоної армії, помилки й невдачі радянської військово- політичної верхівки, недоліки в організації радянського Руху Опору, ставлення тоталітарного сталінського режиму до власного народу, репресивно-каральну систему, проблему колаборації, міжнаціональні стосунки у той період - було накладено табу» [3].

Розкріпачення суспільної свідомості під час війни, надії на демократизацію суспільства після неї вимагали від радянської влади створення нового міфу - глорифікованого і героїзованого, а тому часто-густо відверто сфальсікованого, міфу про «Велику Вітчизняну війну радянського народу», який мав працювати на згуртування радянських людей довкола Комуністичної партії, їх мобілізацію на нові трудові звершення. Міф мав підкріпити віру в керівництво країни, яка була підірвана передвоєнними репресіями, голодомором, колективізацією, а на початку 40-х років - невдачами у Зимовій війни проти Фінляндії та на радянсько-німецькому фронті. Перед агітпропом стояло завдання стерти з пам’яті негативний вплив передвоєнних зовнішньополітичних кроків, методів радянізації Західної України, шоку від поразок Червоної армії і т.ін.[4]. Письменник В.П.Астафьєв та інші ветерани на прагнення у післявоєнні роки відлакувати події 1941-1945 рр. висловлювались доволі однозначно: «Ми були на іншій війні» [5].

Отже, одразу після 1945 р. для об’єктивного вивчення учорашнього минулого не було відповідних політичних, економічних і культурних умов. Пізній сталінізм не представляв будь-якого публічного простору для того, щоб ставити питання про хід минулої війни. Першим і єдиним «істориком» війни був сам Сталін, який і «привів народ до перемоги». Ще в ході війни треба було знайти пояснення причинам воєнних поразок. Тому відпрацьовувалась загальновідома сталінська концепція грубого і підступного порушення радянсько-німецького пакту про ненапад, численної переваги німецької армії над радянською у бойовій техніці та живій силі та інші добре відомі причини. Але, водночас треба було давати пояснення і перемогам «всупереч таким серйозним перевагам німецької армії». В ході війни Сталін неодноразово висловлювався про джерела перемоги Радянського Союзу над своїми супротивниками, які в узагальненому вигляді представлялись як перевага суспільного устрою, економічної основи, життєздатність багатонаціональної держави, дружба народів, що визначали, зокрема, духовну єдність і потенціал радянського суспільства.

У подальшому склалася своєрідна традиція переписування та деформування історіографії Великої Вітчизняної війни з-за особистої зацікавленості керівників країни в оцінках її основних подій і діячів. Журнал «Тайм» з цього приводу писав: «СРСР - це єдина країна в світі, де минуле не передбачуване» [6].

Після смерті Сталіна за 18 місяців до ХХ з’їзду КПРС у журналі «Вопросы истории» стали з’ являтися вимоги покласти край прикрашенню сталінського періоду історії. Так, у доповіді М.С.Хрущова стверджувалося, що війну виграв не Сталін, а «весь радянський народ». Разом з тим доповідь М.С.Хрущова так само залишалася закритою і після того, як була усно зачитана на чисельних партійних зборах. Вона так само перетворилась на міф «про таємну доповідь», в той час як червнева постанова ЦК КПРС 1956 р. неодноразово публікувалась в СРСР і за кордоном. І все ж таки виступ М.С.Хрущова призвів до більш легкого доступу дослідників до архівів, до видання нових наукових журналів («Вопросы истории КПСС», «История СССР», «Новая и новейшая история», «Военно-исторический журнал»), створення робочої групи при академічному видавництві «Наука» під керівництвом академіка Олександра Самсонова (яка усього опублікувала 90 книг, серед яких - 50 воєнних мемуарів) і, в решті решт, до завершення шеститомної праці «История Великой Отечественной войны», яка виходила у світ з 1960 по 1965 р. Ця колективна праця, створена в Інституті марксизму- ленінізму при ЦК КПРС, і в якій хоч і без подробиць повторювались критичні формулювання М.С.Хрущова, довгий час вважалась як одне з «найбільш серйозних описань війни» [7].

Черговим етапом у зміні курсу стосовно вивчення історії Великої Вітчизняної війни стала книга О.Некрича [8]. У різких тонах радянський історик описував наслідки розв’язаних Сталіним репресій проти «кращих командирів» Червоної армії, помилкову оцінку Сталіним міжнародного становища до початку 1941 р. та ін. Дискусія навколо цієї книги, що розгорнулась у 1966 р. і репресії, які здійснювались після цього проти автора вимусили його емігрувати у 1976 р. Це стало прелюдією перемоги «сталіністського бачення» історії Великої Вітчизняної війни і ознаменувало початок кінця ледве початого процесу «пророботки минулого»[9]. У 1965 р. було прийнято рішення про необхідність створення нової, 12-томної праці з історії Другої світової війни [10]. Цей твір, який виходив у світ з 1973 по 1982 рік, за справедливим висловом німецького дослідника І.Хеслера «став символом багатослівної, але пустопорожньої пишнобарвності, ставши з середини 1960-х рр. і майже до 1985 р., концептуальним орієнтиром для усіх інших досліджень з історії Другої світової війни» [11]. Саме тоді, 20 років по тому після закінчення війни 9 травня було зроблено вихідним днем і стало супроводжуватись святкуваннями, які затьмарювали своїм блиском навіть роковини Жовтневої революції. Поряд з міфом про заснування Радянського Союзу другим стовпом легітимності став міф про «священну війну». Офіційні пам’ятні заходи з того часу доповнювались зведенням монументальних пам’ ятників і культивуванням в школах і громадських закладах культу героїв, закликаних прищеплювати моральні цінності. В такий спосіб охопленням офіційними пам’ятними заходами декількох поколінь відбувалась їх соціальна інтеграція. Але саме тоді, виникли свідоцтва переживших війну поколінь, які представляли її як найкращу фазу у радянській історії, коли люди усвідомлювали, за що вони борються та вмирають.

Немає сенсу докладно зупинятися на концептуальних засадах та тематиці досліджень цього періоду радянської історіографії Другої світової та Великої Вітчизняної війни, адже ця проблема знайшла своє гідне місце у публікаціях як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Узагальненою характеристикою створеного у цей час масиву досліджень можна вважати висновок вітчизняного історика М.В.Коваля: «То ж і виходило, що у глянцево-лакованій офіційній версії історії найбільшої з усіх війн людства не знаходилося гідного місця для належного показу ні безмірної народної трагедії, ні вирішальної ролі народу у врятуванні Батьківщини» [12].

При цьому, незважаючи на те йшлася мова про військові операції, або стан культури, радянські історики вивчали війну переважно на макрорівні. «Масштабні бойові дії, переміщення продуктивних сил і трудових ресурсів, відбудовна епопея, партизанський рух, окупаційний режим, збитки, заподіяні війною, - все це розглядалося на базі мета-наративів за допомогою глобальних концепцій», - констатує О.Лисенко [13]. На периферії дослідницького інтересу залишалися «малі життєві світи», доля певних категорій населення й окремої людини (виняток становлять біографічні наративи вождів, полководців та окремих героїв). Макроісторичні дослідження були закономірними в радянській історіографії, адже базувались на суто формаційному підході, де історичний процес - це прогресивна зміна суспільно- економічних формацій, а війна - суспільне явище, продовження політики насильницькими засобами. Тематика досліджень змінювалась в межах політичної кон’юнктури як всередині СРСР, так і його міжнародного становища («відлига», «холодна війна»). Не дивно, що історіографія Другої світової та Великої Вітчизняної війн перетворилась майже на окрему галузь історичної науки. Адже сама пам’ять про останню світову війну стала лакмусовим папірцем як наукової, так і буденної свідомості радянського і пострадянського суспільства. Так, за думкою І.Хеслера, переоцінка її історії після 1987 р., русифікація її образу після 1991 р. призвели до того, що за виключенням Великої Вітчизняної війни, жодне інше центральне явище радянської історії більше вже не викликало позитивних асоціацій і не удостоювалось збереження у пам’яті суспільства [14].

В контексті зазначених ідеологем в радянській історіографії досліджувались і проблеми духовного життя радянського суспільства в роки Великої Вітчизняної війни. При цьому сам цей термін мав скоріш виключне застосування, та й то в контексті або ідеології, або культури. Так, у шостому томі «Истории Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1945» (М., 1965) у розділі четвертому «Торжество советской социалистической идеологии» було вміщено підрозділ «Духовный облик советского народа - народа победителя».

В межах пануючої концепції «КПРС - натхненник і організатор Перемоги Радянського народу у Великій Вітчизняній війни» з’явилась величезна кількість різноманітних досліджень, які висвітлювали керівну діяльність партії в конкретних галузях суспільної діяльності, в тому числі, ідеологічній, політико-масовій, культурній роботі [15]. Як правило, духовне життя висвітлювалось в межах традиційної схеми розвитку культури узагалі [16] та її складових: місце та роль радянської інтелігенції, видавнича діяльність, музика, література та мистецтво, наука та освіта [17].

Висвітлення радянською історичною наукою даних питань спиралось на положення про морально-політичну єдність радянського суспільства, дружбу народів СРСР, керівну роль комуністичної партії, масовий героїзм народу. Його відданість соціалістичним цінностям, тісно ув’язувалась з виховними та пропагандистськими завданнями. Особливо відзначалась і ніколи не піддавалась сумніву духовна єдність радянського народу. Більше того, ця вкрай категорична концепція вчинила значний вплив і на пострадянську, і на зарубіжну історіографію, принаймні, викликала в останній запеклі дискусії.

Демонстрація патріотичних настроїв населення СРСР, в тому числі й окупованих регіонах, підкріплювалась поодинокими згадками, як виключення з правил, про окремих зрадників з числа ворогів народу або буржуазних націоналістів. При цьому обов’язково підкреслювалось, що «подібні відщепенці не визначали духовний, морально-політичний облік радянського народу. Його визначали мільйони воїнів, робочих і колгоспників, службовців, які в полум’ї війни довели свою беззавітну відданість Комуністичній партії і соціалістичній державі» [18].

В такий спосіб картина духовного життя радянського суспільства зображалась спрощено та однобічно.

Після розпаду СРСР в пострадянських країнах виникло природне бажання створити власний - національний історичний наратив. Крім того, як цілком справедливо зазначив В.Гриневич, Україна мало відрізнялася від більшості країн Центральної і Східної Європи, в яких після падіння комуністичних режимів почались кардинальні переоцінки історичного минулого. І в цьому плані мабуть жодна історична подія не викликала таких наукових, політичних, ідеологічних та моральних різночитань, як Друга світова та Велика Вітчизняна війни: «Тема Великої Вітчизняної війни з часів проголошення у серпні 1991 р. незалежності української держави до сьогоднішнього дня перебуває у центрі запеклих громадських дискусій і політичної боротьби, достатньо чітко відображаючи невирішеність проблеми не тільки виробітки нової «української ідеї», але й визначення стратегічних орієнтацій в системі координат Захід-Схід» [19].

Сьогодні як вітчизняні, так і західні дослідники визнають наявність серйозного конфлікту між націоналістичним і радянським (змінившим його пострадянським) баченням останньої війни. При чому, якщо українські дослідники схильні до абсолютного їх протиставлення, то західні відзначають низку типологічних схожостей і фігур замовчування і вважають за потрібне вказати на ймовірне підсвідоме запозичення, яке проявляється у схожій стилістиці і простій переміні місць героїв і злодіїв у старій чорно-білій дихотомії [20]. Західноєвропейський дослідник А.Каппелер застерігав, що переписана у чорно-білому ключі українська історія (в тому числі й історія війни) може «мати небажане продовження: поняття «клас» заступить «нація», а опис подвигів комуністів замінять подвиги націоналістів» [21].

Можна наводити багато як об’єктивних, так і суб’єктивних причин, що створили таку ситуацію у вітчизняній історіографії. Але, на нашу думку, однією з головних, є запозичена з радянських часів концепція, що історія - це політика, перекинута у минуле. «Відсутність узгодженої державної ідеології, яка сьогодні, замість того, щоб надати досліднику можливості створити умови для незаангажованого наукового пошуку, чинить подвійний напівофіційний тиск з боку як пострадянської так і української ненаціоналістичної ідеологій», - цілком слушно зауважив український історик В.Нахманович [22].

Ми не бачимо сенсу вдаватися тут до дискусії, яка точиться протягом багатьох років, тим більш, що вона знаходить своє гідне висвітлення на сторінках як наукових академічних, так й інших видань. Як зауважив відомий російський історик В.П.Козлов, «невідворотно настане час, коли Велика Вітчизняна війна стане предметом такого ж вільного від догм і демагогії вивчення, як, наприклад, сьогодні, - історія Вітчизняної війни 1812 р. Адже необхідність певної часової дистанції для осягнення історичної істини давно є визнаною умовою історичного пізнання» [23].

Для нас важливим є те, що подібна «ідеологія» висвітлення війни, як і раніше, залишала поза увагою головний суб’єкт історичного процесу - людину. Соціальна сфера війни попри значну кількість праць, в яких розглядаються ті чи інші проблеми цього спектру, в цілому залишається неопрацьованою [24]. Але, саме антропоцентрична історія останньої війни, вивчення досвіду усіх, хто пережив ці драматичні події є тим самим засобом подолання етнізації і конфронтації двох її наративів.

Водночас, буде несправедливим стверджувати, що за роки незалежності у вітчизняній історіографії Другої світової і Великої Вітчизняної війни не відбувалось нового історіософського осмислення концептуальних засад її дослідження. Конкретні завдання і шляхи створення історії війни на нових теоретико-методологічних засадах виклав ще у 90-ті роки відомий її дослідник М.В.Коваль[25]. Змістовно вони стали своєрідною програмою - парадигмою вивчення і висвітлення української історії 19411945 рр. Вчений аргументовано вважав, що історіософське осмислення Другої світової і Великої Вітчизняної війн як феномена, рубіжної події в історії світу і України впродовж другої половини ХХ ст. слід визначити як першочергове завдання дослідників. Нагальними в процесі його реалізації українською історичною наукою повинні стати «внесення концептуальних коректив», постійна і поглиблена розробка теоретичних питань історії війни, що повинно допомогти усуненню історіографічних збочень. Але, разом з тим М.В.Коваль зазначав, що «сучасні теоретичні узагальнення й до сьогодні не встигають за зливою інформативно-емпіричних даних» [26].

За останні роки бібліографія праць, що демонструють гуманістичні підходи в дослідженні історії війни, поповнилась цілою низкою таких праць [27]. Найбільш помітним внеском у розробку складної та багатогранної теми «Український народ у війні 1939-1945 рр.» є доробок авторського колективу багатотомного серіалу «Книга Пам’яті України», в якому вперше у вітчизняній історіографії війни поіменно названо мільйони наших співвітчизників, що віддали своє життя за батьківщину, та фундаментальний завершальний том цього проекту «Безсмертя. Книга Пам’яті України» [28].

Підсумком багаторічної роботи провідних вчених України стало видання «Політичної історії України», четвертий том якої охоплює період Другої світової війни [29]. Авторами В.Кучером, В.Гриневичем, В.Ковалем переосмислено питання про роль та місце України у протистоянні двох диктаторів, висвітлено внесок українців у розгром нацизму.

У центрі уваги цих видань стоїть людина - цивільна і військова, будь-якого віку і статі, національності, партійності. Здобувши статус самодостатніх об’єктів дослідження, окремі соціальні групи населення постали як специфічні мікросвіти з власним соціально-економічним, морально-психологічним, ментальним, етнічним, конфесійним, культурно-освітнім наповненням.

Саме тому в контексті нашого дослідження нас цікавлять, в першу чергу розробки, виконані в руслі соціальної історії.

Природно, що такий підхід використовувався у дослідженні найбільш дискусійних, суперечливих тем. Морально-політичний стан населення і воїнів Червоної армії у початковий період Великої Вітчизняної війни, проблеми ставлення населення України до заходів радянського уряду, які проводились на початку війни, до партизанської боротьби проти загарбників, до заходів окупаційної влади висвітлюється у роботах Ю.О.Ніколайця [30].

Нового звучання набула проблема окупації у вітчизняній історіографії. Засади, плани і конкретні заходи нацистів у сфері культури, їх ставлення до інтелігенції досліджено у статтях М.В.Коваля, Г.Верби, Л.Бідоча, та ін. [31]. Як один з аспектів культурного життя активно досліджується освітянська політика нацистської влади [32]. Вивчається стан окремих верств населення, що дає можливість простежити зміни у соціальній та свідомісній стратифікації українського суспільства за умов окупації[33].

Доля пересічної людини під час окупації, її повсякденне життя, ставлення до «нового порядку» різних політичних сил досліджуються на прикладі одного міста. Подібні мікроісторичні розвідки дозволяють заповнити недостатньо вивчені сторінки функціонування міського соціуму в умовах ворожого тилу [34].

Активно розробляється проблематика, у фокусі якої знаходиться ідеологія, що не випадково. Стосовно періоду Другої світової війни це має особливе значення, оскільки, по-перше, ідеологія відігравала надзвичайно велику роль у мобілізації окремих верств і політично заангажованих груп населення; по-друге, ідеологічне «обрамлення» й оформлення історії війни є тим чинником, який перешкоджає наближенню до адекватного розуміння її доби [35]. Вплив на українське населення радянських, нацистських і самостійницьких ідеологічних структур на різних етапах війни досліджується в роботах В.Шайкана [36]. В контексті формування німецького інформаційного простору в окупованих регіонах висвітлює ідеологічний вплив нацистської пропаганди О.М.Салата [37].

В контексті створення в окупованих регіонах України певного інформаційного простору можна розглядати і дослідження, присвячені функціонуванню окупаційної преси [38].

В категорії сучасних вітчизняних досліджень, які безпосередньо стосуються духовного життя населення України в роки Другої світової війни, зокрема, його свідомісної складової, окремо стоять праці В. А. Гриневича [39]. Вченим досліджуються суспільно-політичні настрої та моральний стан населення, розглядаються механізми впливу політичних інститутів і процесів на формування суспільно-політичних настроїв, з’ ясовуються особливості сталінської національної політики та пропаганди воєнної доби у контексті політичних оцінок населення, участь партійно-радянської і творчої еліт у формуванні ідеологічної моделі українського радянського патріотизму. Автор доводить, що теза «про морально-політичну єдність радянського народу в роки Великої вітчизняної війни» не відповідала реальності, суспільство України зустріло війну розколотим, а спектр існуючих на той час суспільно-політичних настроїв був достатньо широким. У результаті вивчення та аналізу великої кількості джерел відомчих архівів В.А. Гриневич у своїх роботах вводить до обігу величезний масив нового фактографічного матеріалу. Водночас, побудування більшості узагальнень на підставі даних НКВС, який відстежував і фіксував в першу чергу нелояльні до радянської влади настрої, роблять деякі з них достатньо упередженими. Не розглядається автором в монографії [40], безпосередньо присвяченій настроям та моральному стану населення, період окупації, що, на нашу думку, «розриває» процес еволюції змін настроїв та ставлення населення до окупаційної та радянської влад.

Важливою складовою духовного життя є життя релігійне, яке стало предметом активного вивчення сучасними вітчизняними дослідниками, зокрема за умов Другої світової війни [41].

Віддаючи належне копіткої праці вітчизняних дослідників в актуалізації антропоцентричного підходу у вивченні історії Другої світової війни, слід все ж таки зазначити, що більшість з них виконується на примітивному конкретно-історичному, фактологічному рівні [42].

Стосовно безпосередньо духовного життя населення України, то поки що відбувається становлення теоретико-методологічних засад його дослідження, так зване «осягнення духовності» [43]. При цьому, наприклад, С.І.Дровозюк пропонує здійснювати конкретно-історичний аналіз духовного життя через поняття «суспільна свідомість», визнаючи що останнє не тотожне категорії «духовне життя», а лише досить близьке до нього. Автор, оглядаючи доробок істориків за останнє десятиліття цілком справедливо зазначив, що досягнення російської історичної науки у дослідженні тих чи інших аспектів духовного життя народу є значно вагомішими, ніж української [44].

Отже, вважаємо за доцільне проаналізувати окремо історіографічний доробок російських дослідників у вивченні питань духовного життя населення в роки Другої світової війни.

Як і в Україні, за останні роки провідним напрямом в розробці історії Другої світової і Великої Вітчизняної війн в російській історіографії стало звернення дослідників до людини та її поведінки в екстремальних умовах воєнного часу. Значно зросла кількість робіт, присвячених «людському виміру» війни, виконаних в контексті таких сучасних дослідницьких напрямів, як соціальна історія, мікроісторія та, особливо, воєнно-історична антропологія [45]. Значну увагу російські історики у 1990- ті роки приділяли вивченню менталітету радянського суспільства в роки війни [46]. В той же час, розробка даної проблеми дослідниками воєнної теми супроводжувалось часом вільним тлумаченням змісту понять «менталітет» і «ментальність», використання для їх характеристики сукупності усіх уявлень та почуттів радянської людини, масової свідомості радянського соціуму [47].

Переоцінкам піддаються масова свідомість радянського суспільства, безпосередньо духовне життя країни під час війни [48]. Вказуючи на переважання у суспільній свідомості громадян державного патріотизму, джерела якого пов’язуються вже не з комуністичною ідеологією, а з традиціями країни, визнається налаштування значної частини населення проти радянської влади, особливо в західних регіонах країни. Водночас, даючи визначення поняттю «духовність», Н.І.Кондакова ототожнює його з поняттям «духовна культура», що й визначило змістовне висвітлення проблеми за схемою радянських концепцій: критеріями духовності радянського суспільства називаються «гуманізм, патріотизм, міжнаціональна єдність, прирощення розуму та доброти» [49].

Суперечливу картину духовного обличчя фронтового покоління розкривають роботи О.С.Сенявської, які отримали за останні роки широкого визнання. Дослідниця визначає чинники, які на кожному етапі війни формували духовний образ різноманітних представників фронтового покоління в залежності від соціального становища, статі, віку, роду військ; механізми формування героїчних символів війни [50]. Але, об’єктом дослідження історика виступає людина, що воює, для чого О.С.Сенявська вводе до обігу спеціальний термін «комбатант» (від французького «воїн», «боєць»), щоб охарактеризувати особливий психологічний тип такої особистості.

Достатньо популярними сюжетами в контексті формування певної картини світу радянських людей стало дослідження еволюції образу «ворога» та «союзника» на різних етапах війни, відчуття очікування війни та складення уявлень про неї, сприйняття народом окремих зовнішньополітичних актів радянського уряду [51].

В межах дослідження історії церкви і релігійної політики в СРСР в 1941-1945 рр. [52] російськими вченими порушуються питання розвитку «народної» («побутової») релігійності, як складової духовного життя населення. При цьому основна маса досліджень присвячена Російській православній церкві і вкрай рідко стосується долі інших конфесій у воєнні роки, що пояснюється фактично ігноруванням їх радянською владою.

У цілому, сучасні дослідження російської історіографії різних аспектів духовного життя радянського суспільства в роки війни ґрунтуються на симбіозі різноманітних наукових і світоглядних принципів, але більшість з них відрізняє непозитивістське прагнення до об’єктивності, що виражається у «поверненні до документу і факту». Поняття «духовне життя» також часто асоціюється з культурним, релігійним життям, ототожнюється або з суспільною свідомістю, або з менталітетом. Велика кількість авторів намагаються використовувати розробки зарубіжної соціальної науки у висвітленні даних проблем.

Слід визнати, що саме представники західної школи, поєднуючи у своїх розробках міждисциплінарні підходи та методи, створили традицію концептуальних, наскрізних досліджень, не зв’язаних прагненням нагромадити купу фактографічного матеріалу під кожний висновок та узагальнення.

У західній історіографії проблематика духовного життя радянського суспільства знайшла своє відображення у дослідженні сутності функціонування самої сталінської системи, реконструюванні портрету соціального типу homo soveticus, для якого сталінізм був природним середовищем проживання.

Ми не будемо докладно зупинятися на аналізі усіх досліджень сталінської епохи, вони настільки численні, що створили потужний масив історіографічних розробок. Так, в Росії у 2007 р. з ініціативи Видавництва «Российская политическая энциклопедия» Фонду першого Президента РФ Б.Єльцина, за підтримки Державного архіву РФ, Міжнародного історико-просвітницького, правозахисного товариства «Мемориал», Інституту наукової інформації суспільних наук РАН працює проект «История сталинизма. В 100 томах», в межах якого вже видано більше 80 книг [53].

Висунута у 50-ті роки теорія тоталітаризму на довгі роки визначала напрями досліджень. Родоначальниця цієї теорії Х. Арендт своєю класичною працею, яка вийшла в Америці у 1951 р., відкрила поле для діяльності в аналітичному дослідженні загальних структур тоталітарної влади [54]. «Батьки» традиційної совєтології займались переважно політичними питаннями: правляча партія, її офіційна ідеологія, спосіб прийняття рішень, організація всенародної підтримки, управління країною [55].

Але, створена під час «холодної війни» концепція, згодом стала піддаватися критиці за категоричні та однобічні характеристики радянського суспільства як «імперії зла та насильства».

Так звані «ревізіоністи нового покоління» прагнули віднайти джерела тоталітарної системи, а для того почали писати «історію знизу». Перегляд совєтологічних кліше призвів не тільки до більш глибокого аналізу сталінізму, але й до більш неупередженого у порівнянні з традиційною совєтологією (страшний режим/страждаючі маси) та тверезого від лівих симпатій погляду попередніх ревізіоністів. Замість традиційного протиставлення «режиму» і пригнічених мас постревізіоністи пропонують побачити їх спільні дії, адже вони вбачають джерело терору не в режимі, а в самих масах, політична культура яких така, що вони невідворотно відтворюють саме такий режим, який лише інституційно оформлює масову агресію і колективну зневажливість до індивідуального і приватного життя [56].

Можна погоджуватись з такою постановкою питання, можна ні, але на наш погляд, саме постревізіоністи ближче з усіх у розумінні сталінської епохи крізь призму сприйняття її людьми підійшли до реконструювання духовної атмосфери радянського суспільства. Вчені намагаються проникнути за ширму пропаганди, відповісти на запитання, як по-справжньому жили і думали люди різних соціальних прошарків, чому раділи, якими засобами намагались покращити своє життя [57].

Багатоаспектність духовного життя суспільства вимагає вивчення кожного його фрагменту, а також тих чинників які на нього впливають. Отже, в межах міждисциплінарного підходу нами було залучено не тільки історичні, але й політологічні, соціологічні, філософські, філологічні, лінгвістичні дослідження, які так чи інакше висвітлюють різні фрагменти духовного життя людини.

У дослідженні соціальної структури населення України нами було застосовано декілька підходів, в яких за основу трактування соціальної стратифікації, беруть до уваги не тільки економічний капітал, вимірюваний у категоріях власності і доходу, а й культурний (освіта, особливі знання, вміння, стилі життя), соціальний (соціальні зв’язки), символічний (авторитет, престиж, репутація). Представляють інтерес дослідження, в яких піднімаються питання існування таких категорій населення, які не були заявлені у традиційній класовій структурі радянського суспільства [58].

Матеріальне забезпечення населення, його умови життя, без чого не можна говорити про духовні потреби, досліджуються в роботах О.Осокіної [59]. Авторка не згодна з тезою про абсолютне покращення життя у 30-ті роки, навпаки стверджує, що «в мирні часи радянські люди пережили те, що населення багатьох воюючих держав не відчуло навіть під час Другої світової війни» [60]. Забезпечення радянського населення житлом мало значення не тільки у задоволенні його матеріальних потреб, але й створювало певний світогляд, виступало своєрідним символом, а комунальне життя - уособлювало колективістський тип радянського суспільства, про що йдеться мова в дослідженнях І. Орлова та С.Коткіна [61].

Створення зовнішнього ідеолого-герменевтичного світу радянської людини розкривається в праці М.Геллера, присвяченій формуванню «нової» радянської людини [62]. Впливам на свідомість людини, зокрема і радянської, присвячені роботи С.Г.Кара-Мурзи, Г.Почепцова, В.Крисько, Л.Леонтьєвої [63] та ін.

Особливу ж увагу нами приділено функціонуванню духовного життя радянської людини у його внутрішньому вимірі. Проблеми мови та мовного дискурсу, як відображення духу епохи, зокрема радянської, сьогодні є досить перспективним напрямом дослідження, але здійснюються вони переважно філософами, соціологами, філологами [64]. Відображення еволюції радянського патріотизму у мовному дискурсі вивчено В.Гриневичем та Н.Соболєвою на прикладах створення радянських державних гімнів [65].

Побутування у фольклорі кожного народу жанрів, що відбивають його уявлення про історичне минуле завжди привертало дослідників. Особливо це стосується розробок, де об’єктом вивчення виступає людина. Разом з тим в сучасній вітчизняній історіографії ми маємо лише поодинокі розвідки у вивченні відображення радянської дійсності українського народу в народній творчості. У статті В.Борисенко на фольклорних матеріалах висвітлюються питання голодомору 1932-1933 рр. [66]. Г.Г.Грінченко проаналізовано характерні зразки фольклору примусових робітників нацистської Німеччини, що були опубліковані в СРСР з середини 1940-х до середини 1980-х років [67].

Одним із засобів виживання під час війни були гумор та сміхова культура. На сьогоднішній день їх дослідження в історичному контексті фактично не ведеться. Так, можна навести лічені приклади конкретно-історичного висвітлення цієї теми вітчизняною дослідницею О.В.Стяжкіною [68]. Усі інші розробки з даної проблеми належать або філософам, або політологам, або філологам, або соціологам [69].

Отже, історіографічний аналіз дослідження такої проблеми, як духовне життя, дає підстави робити висновки, що це явище не стало предметом спеціального історичного дослідження, а здійснювалось в контексті загальноприйнятої схеми висвітлення його окремих проявів: освіта, культура, релігія, суспільна свідомість, що великою мірою пояснюється невизначеністю самого цього терміну, його смислового обсягу та аналітичного тезаурусу. Усвідомлення та врахування наукового доробку світової та вітчизняної історичної науки, який так чи інакше стосується предмету нашого дослідження, дає підстави для вивчення духовного життя населення України у двох взаємопов’язаних площинах. По-перше, це вивчення духовного життя, яке відбувається у зовнішньому вимірі - в ідеолого-герменевтичному просторі радянської та нацистської ідеологій. По-друге, це - внутрішній вимір духовного життя людини крізь призму її світосприйняття, самоідентифікації, уявлень про друзів та ворогів, минулого та майбутнього.

ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ:

1. Лысенко А. Нерешенные проблемы истории Великой Отечественной и Второй мировой войн. К 60-летию освобождения Украины от гитлеровских оккупантов // Зеркало недели. - 2004. - 30 октября - 5 ноября.

2. Золотарев В.А. Проблемы изучения истории Великой Отечественной войны // Новая и новейшая история. - 2000. - № 2. - С.3.

3. Лисенко О.Є. Друга світова війна як предмет наукових досліджень та феномен історичної пам’яті // Укр. іст. журн. - 2004. - № 5. - С.4.

4. Там само. - С.5.

5. Гареев М.А. Об изучении истории Великой Отечественной войны // Новая и новейшая история. - 1992. - № 1. - С.3.

6. Цит. за: Мерцалов А., Мерцалова Л. Сталинизм и война. - М., 1998. - 432 с. - С.11.

7. Кулиш В.М. Советская историография Великой Отечественной войны // Советская историография / Под ред. Ю.Н. Афанасьева. - М., 1996. - С.284-285.

8. Некрич А. 22 июня 1941. - М., 1965.

9. Хеслер И. Что значит «Проработка прошлого»? Об историографии Великой Отечественной войны в СССР и России // Память о войне 60 лет спустя: Россия, Германия, Европа. - М., 2005. - 159.

10. История второй мировой войны 1939—1945. Т. 1-12. - М., 1973—1982.

11. Хеслер И. Указ. соч. - С.160.

12. Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняних війнах (1939-1945 рр.). - К., 1999. - С.66.

13. Лисенко О.Є. Друга світова війна як предмет наукових досліджень та феномен історичної пам’яті. - С.9.

14. Хеслер И. Указ. соч. - С.164.

15. Идеологическая работа КПСС на фронте (1941-1945 гг.). - М., 1960; Комков Г. Д. Идейно-политическая работа КПСС в 1941-1945 гг. - М., 1965; Кондакова Н. И. Идеологическая победа над фашизмом 1941-1945. - М., 1982 и др.

16. Советская культура в годы Великой Отечественной войны. - М., 1976; Максакова Л.

В. Культура Советской России в годы Великой Отечественной войны. - М., 1977; Культурное строительство в прифронтовых и освобожденных районах СССР в 1941-1945 гг. Сб. ст. - М., 1985 и др.

17. Савельев В. М., Саввин В. П. Советская интеллигенция в Великой Отечественной войне. - М., 1974; Кононыхин Н. М. Партийная и советская печать в период Великой Отечественной войны. - М., 1960; История советской музыки. 1941 - 1945.

- М., 1959. - Т.Ш; Очерки истории советского кино. 1939 - 1945. - М., 1959. - Т.ІІ; Комков Г. Д., Куманев В. А. К штыку приравняли перо... (Советская культура в годы Великой Отечественной войны). - М., 1965; Суздалев П. Советское искусство в годы Великой Отечественной войны. - М.-Л., 1965; Павловский А. Русская советская поэзия в годы Великой Отечественной войны. - Л., 1967; Левшин Б. В. Академия наук СССР в годы Великой Отечественной войны. - М., 1966; Круглянский М. Р. Высшая школа СССР в годы Великой Отечественной войны. - М., 1970; Левшин Б. В. Советская наука в годы Великой Отечественной войны. - М., 1983 та ін.

18. Источники победы советского народа в Великой Отечественной войне 1941 - 1945. - М., 1985. - С.64.

19. Гриневич В. Расколотая память: Вторая мировая война в историческом сознании украинского общества // Неприкосновенный запас. - 2005. - №2-3(40-41). - Ел. ресурс: [Цит. 2008, 12 травня]. - Доступний з: http://magazines.russ.ru/nz/2005/2/gri24.html.

20. Портнова Т. Обзор основной украинской исторической периодики за 2008 г. // Ab imperio. - Ел. ресурс: [Цит. 2009, 12 травня]. - Доступний з: http://net.abimperio.net/en/node/465.

21. Цит. за: Колесник І.І. Українська історіографія. XVIII - початок ХХ століття. - К., 2000. - С. 127.

22. Нахманович В. Суб’єктивні проблеми дослідження історії народів України під час Другої світової війни // Друга світова війна і доля народів України: Матеріали 2-ї Всеукраїнської наукової конференції, м. Київ, 30-31 жовтня 2006 р. - К., 2007. - С. 227-262.

23. Козлов В.П.. Документы архивного фонда Российской Федерации по истории Великой Отечественной войны // Новая и новейшая история. - 2000. - № 5. - С.3.

24. Лисенко О.Є. Друга світова війна як предмет наукових досліджень та феномен історичної пам’яті. - С.10.

25. Коваль М. Україна: 1939—1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. - К., 1995; Його ж. Україна у Другій світовій та Великій Вітчизняній війнах (1939— 1945): спроба сучасного концептуального бачення. - К., 1999; Його ж. Друга світова війна і Україна, 1939-1945 рр.: історіософські нотатки. - К., 1999.; Його ж. Друга світова війна та історична пам’ять // Укр. іст. журн. - 2000. - № 3, 4 та ін.

26. Стецкевич В.В. Історія України в роки війни 1941-1945 рр.: теоретичний контекст осмислення (деякі аспекти проблеми) // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. - К., 2002. - Вип.6. - С.27-28.

27. Вронська Т.В. Історичні зошити. В умовах війни: життя та побут населення міст України (1943-1945 рр.). - К., 1995; Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність: українці на фронтах Другої світової війни. - К., 1997; Головко М.Л. Суспільно-політичні організації та рухи України в період Другої світової війни. - К., 2004; Шайкан В.О. Колабораціонізм на території рейхскомісаріату «Україна» і військової зони окупації в роки Другої світової війни. - Кривий Ріг, 2005.

28. Безсмертя. Книга Пам’яті України, 1941-1945 рр. - К., 2000.

29. Політична історія України. ХХ століття. У шести томах. - Т.4. Україна у Другій світовій війні (1939-1945). - К., 2003.

30. Ніколаєць Ю.О. Морально-політичний стан населення і воїнів Червоної Армії в перший період Великої Вітчизняної війни (на матеріалах України): Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.01/ Київський університет ім.. Т.Шевченка. - К., 1999; Його ж. Цивільне населення України на початку війни з німецько-фашистськими загарбниками. - К., 1998.

31. Коваль М.В. Українська культура та її діячі в політиці нацистських колонізаторів // Укр. іст. журн. - 1993. - № 9. - С.13-27; Його ж. М.В. Доля української культури за «нового порядку» (1941-1944 рр.) // Укр. іст. журн. - 1993. - №11-12. - С.15-38; Його ж. «Просвіта» в умовах «нового порядку» // Укр. іст. журн. - 1995. - № 2. -

С.37-42; Його ж. Теоретичні засади злочинних дій нацистів щодо української культури та їх реалізація під час окупації України в 1941-1944 рр. // Повернення культурних надбань України. Проблеми. Завдання. Перспективи. - Вип.7. Культура і війна. Погляд через півстоліття. - К., 1996. - С. 12-20; Верба Г. Сторінки історії Української академії наук в німецькій окупації (кінець 1941-початок 1942 рр.) // Розбудова держави. - 1995 - № 3. - С.45-50; Бідоча Л. Українська інтелігенція в період німецької окупації: соціальний портрет та історична доля // Сторінки воєнної історії України. Зб. наук. ст. - К., 2007. - Вип. 11. - С. 72-81.

32. Шайкан В. Українська освіта в добу гітлерівської окупації як засіб політичного протистояння // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. - 2007. - № 11. - 211-217; Добров П.В., Бистра М.О. Система освіти в Донбасі в роки Великої Вітчизняної війни. - Донецьк, 2006.

33. Слободянюк М. Селяни України під нацистським окупаційним режимом, 1941-1944 рр. (на матеріалах південних областей) // Київська старовина. - 2000. - № 2. - С.44- 57; Нагайко Т. Життя селян на окупованій території України в роки Другої світової війни (за матеріалами центральних областей). - Ел. ресурс: [Цит. 2009, 12 травня]. - Доступний з http://www.history.org.ua/LiberUA/Book/voen_ist_11/16.pdf; Салата О.О. Причини колабораціонізму української інтелігенції в умовах німецько-фашистської окупації 1941-1944 років // Гілея: Зб. наук. праць. Історичні, філософські, політичні науки. - К., 2009. - Вип. 22. - С. 111-118 та ін.

34. Скоробогатов А.В. Харків у часи німецької окупації (1941-1943). - Харків, 2006; Борисов Г. «Дніпропетровськ, окупація». 25 серпня 1941 - 25 жовтня 1943 рр. // Архіви України. - 2005. - Вип.. 1-3 (256). - С.248-255; Заболотня Т.В. Повсякденне життя населення Києва в роки нацистської окупації: Автореф. дис. канд. іст. наук:

07.0.01/ Інститут історії України НАН України. - К., 2008; Її ж. Житлова проблема в окупованому Києві // Укр. іст. журн. - 2006. - № 3. - С.158-172; Михайлик М.В. Нацистська пропаганда в окупованому Києві // Укр. іст. журн. - 2006. - № 1. - С.131-144 та ін.

35. Лисенко О.Є. Друга світова війна як предмет наукових досліджень та феномен історичної пам’яті. - С.14.

36. Шайкан В.О. Ідеологічна підготовка нацистським керівництвом Німеччини нападу на СРСР 22 червня 1941 року // Питання історії України: Збірник наукових статей .Чернівці, 2008. -№ ІІ. -С.49-56; Його ж. Радянізація західноукраїнських земель 1939

- 1940 рр. : ідеологічний аспект // Громадянське суспільство та проблеми становлення особистості. Зб. наук. праць. - Кривий Ріг, 2009.- № 4.- С. 73-79 та ін.

37. Салата О. Засоби та механізми формування інформаційного простору України в умовах Великої Вітчизняної війни // Гілея: Зб. наук. праць. Історичні, філософські, політичні науки. - К., 2009. - Вип. 25. - С.321-330; Її ж. Формування німецького інформаційного простору в рейхскомісаріаті України та в зоні військової адміністрації (червень 1941 - 1944 р.). - Донецьк, 2010 та ін.

38. Титаренко Д.М. Преса Східної України періоду німецько-фашистської окупації як історичне джерело (1941-1943 рр.): автореф. дис. на здобуття ступеня канд. іст. наук. спец. 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Дніпропетровськ, 2002; Його ж. Умови функціонування окупаційної преси на території України (зона військової адміністрації // Наукові записки. Збірник. - К., 2006. - С.69-78; Рудий Г. Періодика України 1917-1940 рр. як історичне джерело // Бібліотечний вісник. - 2008. - № 1. - С.29-25; Курилишин К.М. Україномовна легальна періодика часів нацистської окупації (1939-1944): автореф. дис. на здобуття ступеня канд. іст. наук. спец. 07.00.01 - Історія України. - Львів, 2008 та ін.

39. Гриневич В. А. Сталінська модифікація ідеології радянського патріотизму наприкінці 30-х - на початку 40-х років ХХ ст. // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий зб. наук. праць. - К., 2002. - Вип. 8. - С. 356-369; Його ж. Напад Німеччини на СРСР і криза лояльності сталінському режиму в Україні // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. - К., 2003. - Вип. 7, ч.

ІІ. - С. 100-115; Його ж. Від пролетарського інтернаціоналізму до російського націоналізму: метаморфози сталінської політики та ідеології в роки війни Німеччини проти Радянського Союзу 1941-1945 рр. // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. - К., 2004. - Вип. 8, ч. ІІ. - С. 101-117; Його ж. До питання про український радянський культурницький націоналізм у роки німецько- радянської війни 1941-1945 рр. // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий зб. наук. праць. - К., 2004. - Вип. 12. - С. 345-370; Його ж. З історії формування українського радянського патріотизму у роки радянсько- німецької війни 1941-1945 рр. // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий зб. наук. праць. - К., 2005. - Вип. 13. - С. 419-433 та ін.

40. Гриневич В. А. Суспільно-політичні настрої населення України в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.). - К., 2007.

41. Стоколос Н.Г. Конфесійна політика окупаційної адміністрації рейхскомісаріату «Україна» в 1941-1942 рр. // Укр. іст. журн. - 2004. - № 3. - С.91-111; Волошин Ю. УАПЦ, 1941-1944: Короткий історичний досвід. - Полтава, 1999; Гордієнко В.В. Німецько-фашистський окупаційний режим і православні конфесії в Україні // Укр. іст. журн. - 1998. - № 3. - С.107-119; Лисенко О.Є. Друга світова війна і доля українських церков // Сторінки воєнної історії України. Зб. наук. ст. Вип. 4. - К., 2000. - С.101-108; Його ж. Релігійне питання у теорії та практиці українського націоналізму в першій половині ХХ ст. // Укр. іст. журн. - 2000. - № 6. - С.29-50; Його ж. Церковне життя в Україні. 1943-1946. - К., 1998; та багато ін.

42. Лисенко О.Є. Друга світова війна як предмет наукових досліджень та феномен історичної пам’яті. - С. 7.

43. Удод О.А. Історія: осягнення духовності. - К., 2001; Його ж. Історія в дзеркалі аксіології: Роль історичної науки та освіти у формуванні духовних цінностей українського народу в 1920-1930-х роках. - К., 2000; Дровозюк С.І. Духовне життя українського селянства як предмет конкретно-історичного дослідження (20-ті роки

ХХ ст.) // Укр. іст. журн. - 1994. - № 5. - С.61-67; Його ж. Історіографія національно-культурного та духовного життя українського селянства 20-30-х рр.

ХХ ст.: Автореф. дис. на здобуття ступеня д-ра. іст. наук. спец. 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни / Ін-т укр.. археографії та джерелознавства ім.. М.С.Грушевського НАН України. - К., 2006.

44. Дровозюк С.І. Духовне життя Подільського селянства у 20-ті роки ХХ ст. - Ел. ресурс: [Цит. 2009, 15 грудня]. - Доступний з: http://muzey.vn.ua/node/75.

45. Сенявская Е.С. Военно-историческая антропология как новая отрасль исторической науки // Военно-историческая антропология. Ежегодник, 2002. Предмет, задачи. Перспективы развития. - М., 2002. - С.5-22; Кринко Е.Ф. Антропологический ракурс в изучении истории Великой Отечественной войны // Человек на исторических поворотах ХХ века. - Краснодар, 2006. - С.100-107 та ін.

46. Зима В.Ф. Менталитет народов России в войне 1941-1945 годов. - М., 2000.

47. Кринко Е. Ф. Проблемы духовного развития советского общества в годы Великой Отечественной войны: историографические аспекты // Вестник Адыгейского государственного университета: сетевое электронное издание. - 2005. - № 1. - Ел. ресурс: [Цит. 2009, 15 грудня]. - Доступний з: www.vestnik.adygnet.ru/files/2005.1/16.. ,1.pdf.

48. Козлов Н.Д. С волей к победе. Пропаганда и обыденное сознание в годы Великой Отечественной войны. - СПб., 2002; Кондакова Н.И. Духовная жизнь России и Великая Отечественная война 1941-1945 гг. - М., 1995.

49. Кондакова Н.И. Вказ. тв. - С.6, 7.

50. Сенявская Е.С. Человек на войне. Историко-психологические очерки. - М., 1997; Її ж. Психология войны в ХХ веке: Исторический опыт России. - М., 1999 та ін.

51. Сенявская Е.С. Противники России в войнах ХХ века: Эволюция «образа врага» в сознании армии и общества. - М., 2006; Голубев А.В. «Если мир обрушится на нашу Республику»: Советское общество и внешняя угроза в 1920-1940-е гг. - М., 2008; Невежин В. «Если завтра в поход.»: Подготовка к войне и идеологическая пропаганда в 30-х-40-х годах. - М., 2007.

52. Чумаченко Т.А. Государство, православная церковь, верующие. 1941-1961. - М., 1999; Васильева О.Ю. Русская православная церковь в политике советского государства в 1943-1948 гг. - М., 2001; Шкаровский М.В. Крест и свастика. Нацистская Германия и Православная церковь. - М., 2007; Його ж. Русская церковь и Третий Рейх. - М., 2010 та ін.

53. Кип. Дж., Литвин А. Эпоха Иосифа Сталина в России. Современная историография. Изд. 2-е, перераб. и доп. - М., 2009; Сталин и немцы: Новые исследования. - М., 2009; Любин В.П. Дискуссии о тоталитаризме в Германии, Италии и СССР // Диалог со временем. Альманах интеллектуальной истории. - М., 2005. - Вып. 15. - С.151-178 та багато інш.

54. Arendt H. The Origins of Totalitarianism. - New-York, 1951; Friedrich K., Brzezinsky Z.Totalitarian Dictatorship and Autocracy. Cambridge, 1954, Moore B. Soviet Politics: Dilemma of Power. Cambridge, 1955, Aron R. Democratie et totalitarisme. - Paris, 1965.

55. Bauer R.A. et al. How the Soviet System Works: Cultural, Psychological and Social Themes. - Cambridge, 1956.

56. Кип Д. Новейшие западные исследования сталинизма // Кип Д., Литвин А. Указ соч. - С. 14.

57. Geyer M., Fitzpatric Sh. Beyond Totalitarianism. Stalinism and Nazism Compared. - Cambridge, 2009; Everyday life in early Soviet Russia: Taking the revolution inside. - Bloomington, 2006; Фицпатрик Ш. Повседеневный сталинизм. Социальная история Совесткой России в 30-е годы: город. - М., 2008; Її ж. Социальная история Совесткой России в 30-е годы: деревня. - М., 2001; Рольф М. Советские массовые праздники. - М., 2009; Clark K. The Soviet Novel: History as Ritual. - Indiana University Press, 2000 та ін.

58. Городяненко В.Г. Соціологія. Підручник. - К., 2003; Лаас Н. Соціальна стратифікація радянського суспільства: концептуальні пошуки в англомовній історіографії другої половини ХХ - початку ХХІ ст. - Ел. ресурс: [Цит. 2009, 12 травня]. - Доступний з: http://www.history.org.ua/JournALL/xxx/14/7.pdf; Вселенський М.С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. 1-е сов. изд. - М., 1991; Попов В.П. Паспортная система в СССР (1932-1976 гг.) // Социологические исследования. - 1995. - № 8, 9.

59. Осокина Е.А. Цена «большого скачка». Кризисы снабжения и потребление в годы первых пятилеток // Советское общество: возникновение, развитие, исторический финал: В 2 т. Т.1. От вооруженного восстания в Петрограде до второй сверхдержавы мира. - М., 1997. - С.205-243; Осокина Е. Прощальная ода советской очереди // Неприкосновенный запас. - 2005. - №5(43). - Ел. ресурс: [Цит. 2008, 21 вересня]. - Доступний з: http://magazines.russ.ru/nz/2005/43/oso10.html

60. Осокина Е.А. За фасадом «сталинского изобилия»: распределение и рынок в снабжении населения в годы индустриализации. 1927-1941. - М., 1999. - С.249.

61. Орлов И.Б. Жилищная политика советской власти в первое послереволюционное двадцатилетие // Наука - сервису: VIII Междунар. науч.-практ. конф.: Сб. докл. на пленарн. заседании. - М., 2003. - С.142-149; Коткин С. Жилище и субъективный характер его распределения в сталинскую эпоху // Жилище в России: век ХХ.

Архитектура и социальная история. Монографический сборник. - М., 2001. - С.103- 112.

62. Геллер М. Машина и винтики. История формирования советского человека. - М., 1994.

63. Кара-Мурза С.Г. Манипуляция сознанием. Учебное пособие. Изд. 2-е. - К., 2006; Почепцов Г. Информационные войны. - М.-К., 2000; Крысько В. Секреты психологической войны (цели, задачи, методы, формы, опыт). - Минск, 1999; Леонтьєва Л. Пропаганда як інформаційно-психологічний складник політичних процесів. - К.-Львів, 2004.

64. Ожеван Н. Язык политики и языковая политика: посттоталитарные проблемы преодоления этноязыкоцентризма //Доступно з: [http://www.niurr.gov.ua/ukr/dialog_1999/ozhevan_3.htm]; Щербенко Е.В. Мова тоталітарного суспільства // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. - 2002. - Вип..21. - С.206-219; Забужко О. Мова і влада. - Ел. ресурс: [Цит. 2009, 12 травня]. - Доступний з: [http://exlibris.org.ua/zabuzko/r02.html]; Барт Р. Разделение языков // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика / Пер. с фр. М., 1989. - С. 528-529 та ін.

65. Гриневич В. Про історію творення та політико-ідеологічне звучання державних гімнів СРСР та УРСР // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - К.,2003. - №9. - С.295-312; Соболева Н.А. Создание государственных гимнов Российской империи и Советского Союза // Вопросы истории. - 2005. - № 2. - С. 25-41.

66. Борисенко В. Відображення у фольклорно-етнографічних матеріалах трагедії українського народу за часів радянської дійсності // Українознавство. - 2007. - № 3(24). - Ел. ресурс: [Цит. 2009, 12 травня]. - Доступний з: http://www.ualogos.kiev.

67. Грінченко Г.Г. «Раскинулись рельсы далеко.»: фольклор примусових робітників нацистської Німеччини у публікаціях радянської доби // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки. - Харків, 2008. - № 835. - Вип. 11. - С.103-122.

68. Стяжкіна О.В. Жінки в історії української культури другої половини ХХ століття. - Донецьк, 2002. - Розділ 5.1. Освоєння жіночого образу у сміховій культурі; Її ж. Женщина в пространстве смеховой культуры Украины во второй половине ХХ века // Иной взгляд. Междисциплинарный альманах гендерных исследований. - Минск, 2002. - С.29-34.

69. Бергсон А. Смех. - М., 1992; Дмитриев А.В. Социология юмора: Очерки. - М., 1996; Анекдот как феномен культуры. Материалы круглого стола 16 ноября 2002 г. - СПб: Санкт-Петербургское философское общество, 2002.3.