Сугацька Н.В.

Політика Голокосту є одним з масштабних злочинів керівництва Третього рейху. В даній статті автор досліджує причини колаборації та участь колаборантів в актах знищення євреїв південної України.

Увагу істориків привертають різні аспекти дослідження подій Другої світової війни. Складовою частиною цих подій є Голокост. Політика Голокосту, запланованого тотального знищення єврейського населення Європи та окупованих республік СРСР, що здійснювалась на основі використання принципів расової теорії, є одним з масштабних злочинів керівництва Третього рейху. На окупованій території України загинула найбільша кількість євреїв СРСР - понад 1 млн. 500 тис. осіб. За роки Другої світової війни єврейська громада України була знищена нацистами більш ніж на 2/3. З 2,5 млн. громадян єврейської національності України, за підрахунками істориків, після війни залишилось 600-700 тис. осіб [6, с. 790]. Євреїв убивали тільки за факт національної належності, а не за якісь дії. В той самий час й інші етнічні групи цивільного населення УРСР зазнавали масового нічим не обґрунтованого терору.

Знищення євреїв здійснювалося в унісон з територіальною експансією і поневоленням слов´янських народів і було оформлене як стратегічні політичні та ідеологічні завдання нацистського керівництва Третього рейху. Успішне "розв´язання єврейського питання" на Сході мало безпосереднє відношення до долі євреїв Європи. Здобувши практичний досвід у проведенні масових акцій знищення цивільного населення на окупованій території СРСР, нацисти приступили до ліквідації євреїв Європи.

На відміну від європейських країн німецькі окупанти в СРСР проводили свої заходи відкрито, не приховуючи планів, намагаючись на основі використання антисемітської ідеології залучити місцеве населення до співпраці або ж нейтралізувати його опір.

Антиєврейський геноцид на окупованих українських землях здійснювався силами німецьких та румунських загарбників при допомозі та підтримці колаборантів із числа місцевого населення, які брали участь у всіх заходах у виявленні, ізоляції, конвоюванні та безпосередньому знищенні євреїв.

Німецьке командування та окупаційна влада надавали великого значення організації співробітництва з населенням захоплених радянських земель. Саме ту частину суспільства, яка погодиться на таке співробітництво, вони вважали головною опорою нового порядку. Про такий підхід може свідчити, приміром, наказ, виданий командувачем 11 німецької армії Манштейном 20 листопада 1941 р. У цьому наказі, зокрема, говорилося: "Від антибільшовицьки налаштованих українців, росіян і татар треба очікувати, що вони висловляться за новий порядок. Пасивність численних елементів, начебто ворожих до

Совєтів, повинна змінитися явно вираженою готовністю брати активну участь у нашій боротьбі проти більшовизму. Де такої готовності нема, її треба впровадити шляхом застосування відповідних заходів. Добровільна участь у будівництві окупованої країни абсолютно необхідна для досягнення наших господарських та політичних цілей...

У контексті цих ідей набувають великого значення, між іншим, пропаганда та освіта населення, заохочення особистої ініціативи..., а також широке залучення населення до боротьби проти партизан, до створення місцевої допоміжної поліції" [3, с. 55]. У наведеному документі, по-перше, чітко визначено ті верстви населення, на співробітництво з якими розраховували окупанти; по-друге, майже відкрито звучить визнання того, що без допомоги та толерантного ставлення з боку місцевого населення окупантам буде досить складно і навіть неможливо встановити нову владу і подолати рух Опору на окупованих землях.

Проблему причин колаборації частини населення України під час гітлерівської окупації неможливо дослідити, не враховуючи умови життя, діяльність та політичні настрої інтелігенції, робітничого класу, селянства України напередодні війни. Якщо проаналізувати ситуацію, в якій опинилося населення України у передвоєнний період, то стає зрозумілим, чому українське суспільство розкололось у воєнний час. У передвоєнні роки морально- політичний стан радянського суспільства зазнав значної деформації, що проявилось у насильницькому насадженні однодумності, створенні обстановки тотальної підозри і страху, в психології людини - почуття власної другорядності. В умовах кризи українського суспільства, коли перед населенням постала проблема як жити далі, люди не могли тривалий час поводитись індиферентно. Рано чи пізно вони повинні були визначитися, з ким вони - сприймають нові порядки чи перебувають до них в опозиції, або знайти компромісне рішення. Це залежало від багатьох факторів - як особистих, так і суспільних.

Для досягнення своєї мети - залучення українського населення до співпраці - гітлерівці активно використовували засоби масової інформації: радіо, газети, листівки, плакати, тощо. Друкована пропаганда була головною формою ідеологічної обробки населення. На її сторінках у першу чергу проводилася думка про безперспективність опору німцям, про непереможність армії вермахту, про те, що населення має бути вдячним за його визволення від більшовизму. В Україні особливо широко використовувалася радіопропаганда. У передачах повідомлялося про поразки Червоної армії, наводилися цифри взятих у полон, йшлося про переможну ходу німецьких військ, про те, що німецький народ є носієм високої культури.

Більшість тих, хто згодився стати колаборантами, була більшою чи меншою мірою люмпенізованими елементами. Одні стали такими через те, що не вписалися в радянську дійсність, інших штучно зробив такими сталінський режим, треті за власним бажанням ще до початку окупації стали кримінальними елементами і лише менша частина була примушена до співробітництва з загарбниками, прагнучи врятувати життя своє чи своїх близьких, або просто шукаючи засобів до виживання. Але навіть ця менша частина, потрапивши в коло зрадників, поступово піддавалася моральній деградації та люмпенізації.

Важливе значення у формуванні колаборації мало прагнення певної частини населення заволодіти власністю, яка належала євреям. Це був один із чинників, за допомогою якого нацисти намагалися активізувати антиєврейські настрої серед населення окупованих земель. Тож незаперечним можна вважати те, що одним із спеціальних завдань, до виконання якого окупанти прагнули залучити українських колаборантів, було активне сприяння у знищенні єврейського населення. Дослідник Я.Хонігсман зазначає з цього приводу: "З самого початку війни нацисти розуміли, що вирішити єврейську проблему в Україні власними силами не вдається, і здійснення цього завдання поклали на місцевих пособників. Ставка виявилася безпрограшною, а ґрунт - родючим" [10, с. 107].

Не можна не помітити і того, що поряд із відкритою колаборацією представників неєврейського населення в установах та каральних органах, які створювалися окупантами, існувало ще й приховане співробітництво. Йдеться про випадки, коли українське населення видавало німцям євреїв, які намагалися сховатися чи іншим способом урятуватися від нацистів. Як зазначає історик Ж. Ковба, такі випадки можна вважати специфічною захисною реакцією на загрозу суворого покарання з боку окупантів, яке очікувало на тих, хто переховував євреїв [12].

Наведемо факти участі українського населення в подіях Катастрофи на Півдні України. На відміну від західноукраїнського регіону, на Півдні неєврейське населення не вчиняло погромів проти євреїв і, в цілому, ставилося до них зі співчуттям, але випадки, коли українське населення виявляло та видавало євреїв окупантам, мали місце. Маємо кілька документальних свідчень таких випадків. Так, у вересні 1941 р. українцями -жителями колгоспу ім. Кагановича (Жовтневий район Миколаївської області) були передані німцям для розстрілу не менше 70 євреїв, які були знищені у тому ж населеному пункті [1, с. 168]. У цьому випадку українці не брали участі у розстрілі. Але є й інші факти. Група з 12 українців-поліцаїв з числа жителів Богданівки під командуванням І. Сливенка охороняла Богданівський табір і відзначалася особливою жорстокістю по відношенню до в´язнів. Поліцаї відчували себе господарями становища і підпорядковувалися лише чотирьом німецьким офіцерам, які проживали в селі і рідко навідувалися до табору. Пізніше в ході суду, що відбувався в повоєнні роки, довели, що І.Сливенко особисто вбив не менше 300 євреїв [11, с. 271, 279]. Для проведення "спецоперації" у масовому знищенні в´язнів табору прибув каральний загін українських поліцаїв на чолі з головою Голтянської повітової поліції Андрусенком та його уповноваженим Кравцем. Крім того, активну участь у цих каральних акціях брав загін з "фольксдойче". І не тільки у Богданівському таборі, а й у районі сіл Червона Володимирівка, Лідіївка, Мостове [2, с. 428 - 429]. Українці-поліцаї на чолі з головою районної жандармерії Є. Руденком знищували єврейське населення Баштанки, колоній Добре, Єфінгар, Новополтавки [11, с. 258].

З´ясовуючи питання про ставлення українського населення до євреїв у часи окупації, не треба забувати, що на мирне населення чинився масований тиск з боку нацистської пропаганди, яка намагалася створити враження, що все населення вимагає знищення євреїв, які є винуватцями всіх негараздів, пов´язаних із радянською владою, в тому числі і того, що радянська влада виявилася нездатною захистити це населення від окупантів. Морально- психологічний тиск на українців підкріплювався репресивними заходами з боку окупаційної влади, яка загрожувала смертною карою за приховування євреїв, а за їх видачу обіцяла винагороду.

Однією зі специфічних особливостей, характерних для південноукраїнського регіону, було те, що разом з окупантами в актах масового знищення єврейського населення брали участь німці (фольксдойче) - жителі німецьких колоній, які існували в регіоні ще з кінця XVIII ст. Ще на початку нацистської окупації були створені спеціальні зондергрупи з числа місцевих німців. Для налагодження обліку фольксдойче та визначення статусу створили спеціальну зондеркоманду "R". Окупаційна преса всіляко заохочувала місцевих німців до реєстрації та співробітництва з окупаційною владою. Приміром, матеріали такого змісту друкувалися в херсонській газеті "Голос Дніпра" через кожні два тижні протягом 1941 - 1943 рр. [15].

Зондергрупа в колонії Ландау поділялась на 18 бірайхкоманд (районних комендатур), які розташовувалися тільки в німецьких колоніях. Приміром, на території Миколаївщини бірайхкоманди дислокувалися в колоніях Шпейєр, Вормс, Гальбштадт, Раштадт. Районним комендатурам підпорядковувалися загони "зельбстшутц" (загони "самооборони"), створені з числа місцевих німецьких колоністів. Так, під керівництвом раштадтської комендатури (бециркс-команда (БК) - 11) знаходилися загони колоній Раштадт (сучасне с. Поріччя), Мюнхен (тепер с. Градівка), Михайлівка та хуторів Нова Америка (колишній радгосп ім. Луначарського) і Богданівка (нині с. Богданівка II), загальна чисельність яких складала до трьохсот фольксдойче [11, с. 256]. Румунська адміністрація спрямувала найбільш масовий потік єврейського населення Трансністрії, приреченого на фізичне винищення, саме в район дислокації загонів раштадтської комендатури. Євреї з Одеси, Молдавії та інших регіонів етапами доставлялися на правобережжя Південного Бугу, де силами загонів "зельбстшутц" здійснювалися їх конвоювання та масові розстріли. Богданівська трагедія була здійснена цими п´ятьма загонами БК-11 під командуванням Гегеля. Акція, яка розпочалася 21 грудня 1941 р., в окупаційних документах носила кодову назву "Подарунок Сталіну" й була приурочена з явним наміром до його дня народження [11, с. 256, 272].

Крім подібних великомасштабних розстрілів також проводилися менш чисельні за кількістю жертв. Так, загоном "самооборони" хутору Нова Америка, до складу якого входили 32 колоністи, з січня по жовтень 1942 р. на території Миколаївщини було знищено: у Веселинівському районі біля сіл Подолянка і Суха Балка по 300 чол., за с. Степанівка - 360 чол., хут. Ново-Ільїнка - 180 чол.; у Вознесенському районі за с. Ястребинове й хут. Бабина Балка по 600 чол., біля хутору Нова Америка - 300 чол.; у Доманівському районі за с. Шевченко - 250 чол., с. Нова Умань - 100 чол., біля свинорадгоспу "Суха Балка" - 350 чол. мирного єврейського населення [11, с. 256].

Дані, що свідчили про участь фольксдойче у масових розстрілах євреїв, були встановлені в ході звільнення радянськими військами території Південної України від нацистської окупації. Збирання інформації з цього питання здійснювалося як радянськими каральними та правоохоронними органами, так і створеним у воєнний час Єврейським Антифашистським комітетом (ЄАК). Незначна частка матеріалів, зібраних ЄАК, які містили, в основному, спогади та розповіді свідків, вперше була опублікована лише через багато років по війні у "Чорній книзі" [7].

Одним із дискусійних питань є питання про чисельність українського населення, яке співпрацювало з нацистськими окупантами. Російський дослідник Б.Н. Ковальов, маючи на увазі всі окуповані нацистами території, вважає, що загальна чисельність "добровільних помічників" окупантів із числа місцевого населення складала близько 400 тис. осіб [9, с. 86]. Український дослідник О. Марущенко вважає, що рівень участі українців в органах цивільної адміністрації під час окупації українських земель був найнижчим, ніж відповідний показник у інших окупованих країнах Європи [13, с. 53]. Ізраїльський автор Аб Мише висловив думку, що в Україні в часи окупації існувало співвідношення між німецькими та українськими поліцаями в пропорції 1 до 15 [4, с. 59]. Треба визнати, що окупанти не дуже довіряли народам, які були ними завойовані, і з огляду на це не могли брати до себе на службу занадто велику кількість представників цих народів. Кількість колаборантів повинна бути такою, щоб залишалась можливість жорстко контролювати їх діяльність. М.В. Коваль вказує: "За лічені дні окупантам вдалося створити так звану українську допоміжну поліцію, яка за своєю чисельністю, становила 1% населення. Саме завдяки німецьким прислужникам, змогли ефективно діяти на окупованій території таємна польова поліція, поліція безпеки та СД, інші спецслужби, які тримали місцеве населення в постійному жахові" [8, с. 127].

Питання про ставлення основної маси українського населення до євреїв у часи окупації є досить неоднозначним. Більшість пересічного українського населення виявляла більшу чи меншу міру нейтральності по відношенню до подій Голокосту.

Навіть при скрутних умовах окупації серед українців були люди, які ризикували своїм життям та життям близьких, надаючи допомогу і переховуючи євреїв. Наведемо лише кілька прикладів. Я.М. Дрізо, який опинився в Миколаєві, восени 1941 р. переховувався у жителів Миколаєва

Швирьова та Суботіної, пізніше в м. Бірзули (Котовську) весь час окупації його переховувала родина Зелінських, які при цьому ризикували власним життям [14, с. 15, 18 - 22]. Жителька м. Херсона П.П. Савченко у в´язниці взяла єврейську дівчину, матір якої С. Роцман невдовзі розстріляли. П.П.Савченко удочерила дівчину і тим урятувала їй життя [5, с. 163]. Про таких людей із вдячністю згадують євреї, яким вдалося врятуватися і вижити в часи окупації.

Багато документів свідчить, що багатьом євреям вдалося врятуватись від акцій масового знищення лише завдяки допомозі місцевого населення. Зрозуміло, що рятівники керувалися тільки власним сумлінням і робили свій вибір свідомо, попри страх смертної кари внаслідок порушення заборон окупаційної влади.

Література

1. Про руйнування і звірства, заподіяні німецько-фашистськими загарбниками: Повідомлення Надзвичайної Державної Комісії. - К.; Харків, 1944.

2. Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины в 1941 - 1944 годах / Сост. А. Круглов. - К.: Институт иудаики, 2002.

3. Уничтожение евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941 - 1945): Сборник документов и материалов / Ред. И. Арад. - Иерусалим: Яд Ва-Шем - Национальный институт жертв нацизма и героев Сопротивления, 1992.

4. Холокост. Убивство евреев в 1933 - 1945 гг.: Документы, свидетельства, литература. - М.; Иерусалим: "Даат/Знание", 2003.

5. Херсонская область в годы Великой Отечественной войны (1941 - 1945 гг.): Сборник документов и материалов. - Симферополь: Таврия, 1975.

6. Гончаренко О. Політика нацистського геноциду євреїв України. Архіви окупації 1941 - 1944 / Держкомархівів України, упоряд. Н. Маковська. - Т.1. - К.: Видавн. дім "Києво- Могилянська академія", 2006.

7. Черная книга. О злодейском повсеместном убийстве евреев немецко-фашистскими захватчиками во временно оккупированных районах Советского Союза и в лагерях Польши во время войны 1941 - 1945 гг. / Пер. с идиш / Сост. В. Гроссман, И.Эренбург. В 2-х т. - Запорожье: Интербук, 1991.

8. Коваль М.В. Україна у Другій Світовій та Великій Вітчизняній війнах (1939 - 1945 рр.). - К.: Видавничий дім "Альтернативи", 1999.

9. Ковалев Б.Н. Нацистская оккупация и колаборационизм в России: 1941 - 1944. - М.: Транзиткнига, 2004.

10. Хонигсман Я.А. Катастрофа еврейства Западной Украины: Евреи Восточной Галиции, Западной Волыни, Буковины и Закарпатья в 1933 - 1935 гг. - Львов, 1993.

11. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни: 1941 - 1944 (До 60-річчя визволення області від німецько-румунських окупантів) / Шитюк М.М., Багмет М.О., Горбуров Є.Г та ін.

12. Миколаїв: Квіт, 2004.

13. Ковба Ж. Колаборація українців і долі євреїв на теренах України періоду Другої світової війни // Запорожские еврейские чтения. - Запорожье: Диво, 2000. - Выпуск 4.

14. Марущенко О.В. Сучасна українська історіографія і проблема колабораціонізму вроки німецько-фашистської окупації України // Сторінки воєнної історії України: Збірник наукових статей. - К.: Інститут історії НАН України, 2003. - Випуск 7.

15. Дризо Я.М. Когда грохотала война... (Документы моей биографии). - Николаев: Атолл, 2004.

16. Голос Дніпра. Херсонський часопис. - 1941 - 1943 рр.