Макаренко Т. П.

У статті досліджується питання визначення прав національних меншин, яке для української нації постало одночасно з вимогою національно-державного самовизначення. Головну увагу присвячено державно-правовим актам січня - квітня 1918 р. відповідно до яких проводилася політика Центральної Ради щодо національних меншин.

Одним із суттєвих аспектів державотворення в період Центральної Ради стали міжнаціональні відносини. Поряд з проблемою визначення національно- державного статусу, об’єктом постійної уваги з боку Центральної Ради було питання статусу національних меншин, що проживали на її території, оскільки, відповідно до статистичних даних, представники 20 національностей проживали в Україні на початку 1917 року. Найчисленнішими меншинами були росіяни, євреї, поляки, загальна їх частка в населенні перевищувала 25%.

Метою даної розвідки є висвітлення особливостей проведення політики Центральної Ради щодо національних меншин в період незалежності УНР. Аналізуються події громадсько-політичного життя та державно-правові акти, за якими відбувалося впровадження національних вимог протягом січня - квітня 1918 р.

Питання національної політики в добу Української Центральної Ради комплексно не досліджувалося, хоча окремі його аспекти представлені в узагальнюючих працях з історії періоду. Фрагментарно воно присутнє у доробках Г.Кривоший [1], В.Куртяка [2], О.Наймана [3], О.Старуха [4], Ф.Турченка. [5] Головним джерелом дослідження стали опубліковані документи Української Центральної Ради та національно-визвольного руху [6].

9 січня 1918 р. Центральна Рада прийняла закон про національно- персональну автономію, Рада розраховуючи, що він стане одним із чинників зміцнення взаєморозуміння з національними меншинами, сприятиме лояльному ставленню етнічних груп до Української держави, яка набувала статусу самостійної. Насамперед, ішлося про підтримку національними меншинами IV Універсалу.

Як відомо, прийняття IV Універсалу зумовлювалося потребами внутрішнього життя, загрозою експансії більшовицької Росії, участю делегації УНР у мирних переговорах у Бресті.

«Всі демократичні свободи, проголошені 3-м Універсалом, Українська Центральна Рада підтверджує і зокрема проголошує: в самостійній УН. Р. нації користуватимуться правом національно-персональної автономії, признаним за ними законом 9-го січня», - проголошував IV Універсал [8, с.104].

Відповідно до положень IV Універсалу джерелом влади є народ України. Універсал надав якісно нового статусу Українській державі, яка стала незалежною, самостійною, проголосивши ще одну важливу ознаку державності - суверенітет.

У програмному відношенні IV Універсал був, без сумніву, поворотним пунктом в Українській революції, але проголошення самостійності України сприймалося в суспільстві неоднозначно. Не визнавали Універсал селяни, оскільки земельне питання він так і не вирішив. Так, наприклад, в архівах Житомирської області знаходимо документи зборів селян с.Андреєво, які не визнали Центральну Раду [9, арк.26]; відмовились виконувати її рішення Анопольської волості [10, арк.24].

Не підтримав самостійність, проголошену Універсалом, більшовицько налаштований Чорноморський флот, про що свідчать резолюції засідання Севастопольської ради і Цетрофлоту [11, арк.422; 12, арк.78].

Навіть М.Грушевський намагався дати спеціальні роз’яснення: «Серед самих українців знайшлися групи, настільки захоплені російською культурою й державністю, призвичаєннєм до єдиної Росії або традиційного федеративного гасла, що не згоджувались на самостійність навіть як на форму переходову до федерації. Ще більше се треба сказати про групи неукраїнські» [13, с.560].

Отже, IV Універсал підтримали тільки українські фракції. Протилежних позицій дотримувалися російські меншовики і бундівці, а російські есери, поалей-ціоністи, об’єднані єврейські соціалісти утрималися. С.Гольдельман зауважив, що єврейські партії голосували проти цього документа, оскільки вважали, що Універсал означав роз’єднання з євреями Росії [14, с.296].

З партій національних меншостей лише польський соціаліст, представник революційної фракції ППС Корсак, заявив про підтримку незалежної України [15, с.123].

Негативна оцінка представниками національних меншин IV Універсалу, а відтак, незалежності України, означала розкол у Центральній Раді і негативно позначилася на міжнаціональних відносинах у державі. М.Зільберфарб згадував, що під час і після проголошення самостійності спостерігалося «значне загострення взаємовідносин між українськими і неукраїнськими партіями» [16, с.14].

І вже в перші дні роботи Центральної Ради після проголошення Універсалу ці «загострення» проявились. Так, наприклад, 12 січня заявив про відставку очільник секретарства із російських справ Д.Одинець; 17 січня з аналогічною заявою звернувся М.Зільберфарб [17, с.106,113].

Представники Бунду і меншовики утримались при голосуванні за особовий склад кабінету В.Голубовича [18, с.115]. 20 січня 1918 р. представники національних меншин подали до Центральної Ради заяву «Відношення меншостей до Центральної Ради», у якій звинувачували останню в бездіяльності щодо єврейських погромів, що набували масовості [19, с.117].

Однак загострення відносин не переросло у відкритий антагонізм з національними меншинами, і після IV Універсалу багато національних громад і політичних груп виступали з лояльними щодо незалежності України заявами. Так, єврейська демократична фракція Олександрівської міської думи (Катеринославської губернії) обнародувала після проголошення IV Універсалу Декларацію, у якій застерігала від звинувачення всіх євреїв в антиукраїнстві [20, арк.38].

Проголосивши Україну самостійною і незалежною державою, IV Універсал повідомляв про перейменування Генерального Секретаріату в Раду Народних Міністрів. Міжнаціональні справи стали компетенцією міністерства закордонних справ. Самостійно функціонували міністерство великоруських справ, єврейських справ, польських справ [21, с.270].

Однак у такому складі уряд діяв не довго. 12 січня на засіданні Малої Ради фракція українських есерів поставила вимогу відкликати з уряду українських соціал-демократів. В.Винниченко, а за ним і О.Шульгін подали у відставку [22, с.108].

18 січня 1918 р. дев’яті загальні збори Центральної Ради затвердили новий склад Ради Народних Міністрів на чолі з В.Голубовичем. Право обирати міністрів національних справ надавалося національним організаціям, потім кандидатури затверджувала Мала Рада [23, с.228].

Отримавши такі повноваження, Міністерство єврейських справ перебрало під свою опіку всі єврейські інституції, які до того підлягали різним державним установам. На облаштування цього міністерства Центральна Рада виділила 150 тисяч карбованців.

Міністерство єврейських справ у контексті чинності закону про національно-персональну автономію розробило «Положення про єврейський Національний союз на Україні», основні параграфи якого визначали такі повноваження: опікування розвитком науки, мистецтва і, «взагалі всіх форм духовної культури», а також надання всіх видів допомоги (грошової, медичної, квартирної, продовольчої та ін.) тимчасово чи постійно особам єврейської національності, ведення статистичних досліджень національного життя і, що важливо, «управління майном і фінансами єврейського Національного союзу» [24, арк.6; 25, арк.1-2].

«Положення» закріплювало, що органи єврейського Національного союзу є державними органами і діють в УНР на загальних підставах, а посадові особи користуються правами державних службовців. Єврейському Національному союзу надавалось виключне право представництва єврейського населення. Влада союзу розповсюджувалась на всіх членів, незалежно від місця знаходження їх на території УНР [26, арк.2].

Згідно зі статтями «Положення» всі члени Єврейського Національного Союзу проголошувались рівними. Ніхто не міг бути позбавлений виборчого права [27, арк.3].

Структурно Єврейський Національний Союз складався із органів місцевого самоврядування, якими були: єврейські общинні збори і їх комітети, єврейські повітові й волосні комітети, єврейські окружні Ради та їх правління. Загалом, єврейська община була основною одиницею ЄНС в Україні [28, арк.9].

За короткий термін існування міністерство досягло конкретних результатів, особливо в сфері освіти. Воно отримало від Міністерства освіти 50 тисяч карбованців для Спілки демократичних (ідишських) вчителів на видання підручників мовою їдиш. У квітні 1918 р. було прийнято рішення про асигнування півмільйона карбованців на видання шкільних підручників для єврейських шкіл та придбання друкарні [29, арк.67-68, 78-79].

Міністерство отримало 3 тис. крб. для створення бібліотеки та 6750 крб. на розробку проекту статуту Єврейського Національного союзу [30, арк.75-77], але подальший хід подій революції не дав можливості скористатись цими коштами.

Керівники Центральної Ради розуміли, що відродження національної державності неможливе без чіткого юридичного визначення статусу громадянина України. Особливо актуальною ця проблема стала після проголошення IV Універсалу. Тому 2 березня Центральна Рада ухвалила дуже важливі конституційні акти - закон про громадянство УНР та закон про реєстрацію громадянства УНР.

Перш за все, слід підкреслити, що в УНР запроваджувалися змішані принципи громадянства, а саме: принцип крові та принцип ґрунту. Так, у параграфі 1 закону говорилося: «Громадянином Української Народної Республіки уважати кожного, хто родився на території України і зв’язаний з нею постійним перебуванням» [31, с.173].

У цьому випадку не мала значення національність особи, а до уваги брався лише факт її народження в Україні. У параграфі 8 закону про громадянство запроваджується і принцип крові як тісний зв´язок з Україною.

У законі про громадянство за європейськими зразками визначався і процес натуралізації іноземних громадян та апатридів. Так, встановлювався термін постійного проживання в Україні - 3 роки, наявність законних джерел існування як «тісний зв’язок з територією своїм промислом чи заняттям». Між іншим, серед умов надання громадянства немає умови володіння державною мовою, що, на наш погляд, свідчить про бажання уряду УНР полегшити цю процедуру для не українців.

Згідно із законом про громадянство УНР надавала своїм громадянам весь обсяг громадянських і політичних прав, особливо право на участь в управлінні державою на виборних посадах і службу в різних державних і державно- громадських установах.

Терміном підтвердження свого наміру стати громадянином УНР були три місяці з моменту опублікування закону про громадянство. Особливою умовою отримання громадянства також була необхідність складення присяги на вірність УНР. Разом з тим, у законі встановлено обмеження для осіб, що не виявили бажання отримати громадянство, а саме негромадяни УНР на території України мали перебувати не більше трьох місяців.

З метою підготовки вчителів для шкільної мережі з єврейською мовою навчання 11 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила закон про відкриття єврейської вчительської семінарії, затвердила її статут та асигнувала на утримання цієї установи 80420 крб.[32, арк.16-18]. Міністерство освіти видало розпорядження про введення для єврейських дітей, які вчились у загальних школах, курсів їдишу, івриту та єврейської історії. При обговоренні законопроекту наголошувалось, що із 700 тис. населення Києва 80 тис. визнають єврейську мову своєю рідною [33, с.264].

Рішення про заснування такої самої навчальної установи в Житомирі прийняло Волинське губернське земство. Крім того, у Кам’янець-Подільському державному університеті було засновано кафедру єврейської історії і літератури.

У Києві відкрилася семінарія, яка мала на меті підготовку вчителів для початкових єврейських шкіл на території УНР і вважалася середньою школою, складалася з одного підготовчого і наступних 4-х класів, а підпорядковувалася безпосередньо міністерству єврейських справ [34, арк.23].

З метою прищеплення знань про свій народ тим єврейським дітям, які навчалися в приватних середніх школах, за пропозицією міністерства з єврейських справ Міністерство освіти України видало розпорядження про викладання для цієї категорії учнів курсу євреєзнавства, зміст якого складався з єврейського письменства, єврейської історії, мови їдиш або івриту [35, арк.23].

Щоб здійснити перехід на єврейську мову навчання в приватних єврейських гімназіях, було вирішено негайно ж замінити в першому класі російську мову викладання на єврейську.

Учнями підготовчого класу семінарії могли стати юнаки та дівчата з 15 років, що закінчили двохкласну початкову школу, а 1-го класу - з 16-ти років, які одержали вищу початкову освіту. Ті й інші повинні були складати іспити з єврейської, староєврейської мов і єврейської історії. Для молоді з середньою освітою термін навчання зменшувався до 2-х років. Усього в семінарії мали навчатися приблизно 205 студентів: по 40 у кожному класі і 45 - у підготовчому. Учні забезпечувалися стипендіями [36, арк.23].

Слід зауважити, що більшість положень цього закону залишались нереалізованими.

За свідченням М.Зільберфарба, відносно інших питань національно- культурного відродження єврейського населення, окрім народної освіти, за часів Центральної Ради не вдалося більше нічого зробити. І справа тут не в ставленні української влади, бо вона не тільки не чинила перешкод планам національно- культурного (й не тільки) відродження єврейського населення України, а навпаки, була готова фінансувати (і фінансувала) кожну ініціативу єврейського міністерства. На заваді стали нестабільність політичної ситуації, короткотривалість існування Центральної Ради [37, с.57-58].

27 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради обговорювали закон про створення Тимчасових національних установчих зборів російської, польської і єврейської національностей. За інформацією міністра єврейських справ

І.Хургіна, Єврейська Національна Рада уже затвердила Статут єврейських національних установчих зборів, який визначив регламент роботи Єврейських Національних зборів - по сесіях, визначив компетенцію голови зборів та голови

Єврейської Національної Ради, зазначив органи, що користуються правом законодавчої ініціативи, та процедуру прийняття рішень [38, арк.56 зв.].

Закономірним наслідком державотворчого процесу в Україні, започаткованого в березні 1917 р., стало прийняття Конституції Української Народної Республіки. У своїй загальній частині Конституція УНР проголошувала, що Україна є суверенною, самостійною і ні від кого не залежною державою. Суверенне право в державі належить народові і здійснюється через Всенародні Збори України.

Основний закон УНР гарантував усім громадянам УНР рівні громадянські й політичні права: соціальне походження, віросповідання, національність, освітній рівень чи майнове становище не давали ніяких привілеїв для них. Пункт 17 гарантував свободу слова, друку, організації, страйків тощо, проголошувалися також рівність прав та обов’язків для чоловіків і жінок.

Щодо національних меншин, то Конституція УНР гарантувала націям право на впорядкування своїх культурних прав через організацію в національні союзи, тобто право на національно-персональну автономію [39, с.330]. Розділ VIII Основного закону — «Національні союзи» — повністю включив закон про національно-персональну автономію, затверджений Українською Центральною Радою [40, с.335].

Таким чином, надавши IV Універсалом якісно нового статусу Українській державі, Центральна Рада намагалася утримати свої позиції і в національній політиці. Традиційні гасла про рівність усіх народностей, що проживали в Україні, збереження їхньої мови і культури, надання права національно- персональної автономії вона закріпила не тільки IV Універсалом, а й цілою низкою нормативно-правових документів. Подальшого розвитку отримали Національні союзи, право на створення яких було надано законом про національно-персональну автономію.

Окрім того, в умовах проголошеної незалежності України продовжили свою діяльність Міністерства з російських, польських і єврейських справ; серед них особливо активно діяло останнє. Воно опікувалося освітою серед єврейського населення, займалося законотворчою діяльністю, формувало органи національної автономії.

Література

1. Кривоший Г. Національні меншини і українська революція // Українська революція 1917-початок 1918 рр.: Проблеми, пошуки, узагальнення. - Запоріжжя, 1998. - С.159 -188.

2. Куртяк В. Етнічний фактор у діяльності політичних партій в Україні. 1917 -1921 рр.: Монографія. - К.: МАУП, 2006. - 156 с.

3. Найман О. Єврейські партії та об’єднання (1917 -1925 рр.): Монографія. - К., 1998. - 190 с.

5. Старух О.Польські політичні партії і організації та самовизначення України за доби Центральної Ради // Міжнародний науковий конгрес «Українська історична наука на порозі XXI століття». - Чернівці. 16 -18 травня 2000р. Доповіді і повідомлення. - Чернівці, 2001. - Т2. - С.237-242.

6. Турченко Ф.Г., Кривоший Г.Ф. Магістралі й глухі кути української революції //

7. Українська революція 1917 - початок 1918 рр.: Проблеми, пошуки, узагальнення. - Запоріжжя, 1998. - С.3-64.

8. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х т. - Т. 1-2. - К., 1996 -1997; Український національно-визвольний рух. Березень - листопад 1917 року. Документи і матеріали. - К., 2003. - 1023 с.

9. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: в 2-х т. - К.: Наукова думка, 1997. - Т2. - 424 с.

10. ДАЖО. - Ф. Р-2275. - Оп.1. - Спр.16.

11. ДАЖО. - Ф. Р-2399. - Оп.1. - Спр.9.

12. ДАмС. - Ф. Н-13.- П.858.

13. ДАмС. - Ф. Н-18- П. 1013.

14. Грушевський М. Ілюстрована історія України / М.С.Грушевський. - К., 1919 (перевидання: К., 1991). - 572 с.

15. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. - К., 1993. - 413 с.

16. Кривоший Г. Ставлення єврейської національної громади до проголошення УНР// Історія України. Маловідомі імена, події, факти [збірник статей]. - К.: Рідний край, 1999. - Вип.5. - C. 120-125.

17. Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 рр. - Мюнхен- Париж-Єрусалим, 1967. - 80 с.

18. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: в 2-х т. - К.: Наукова думка, 1997.

19. Т2. - 424 с.

20. Там само.

21. Там само.

22. ДАЗО. - Ф.2030. - Оп. 2. - Спр. 98.

23. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923: в 2-х т. [2-е видання]. - Нью-Йорк, Булава, 1954. - Т.1. Доба Центральної Ради. - 437 с.

24. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: в 2-х т. - К.: Наукова думка, 1997.

25. Т 2. - 424 с.

26. Там само.

27. ЦДАВО. - Ф. 1854. - Оп.1. - Спр.5.

28. ЦДАВО - Ф. 1854. - Оп.1. - Спр.17.

29. Там само.

30. Там само.

31. Там само.

32. ЦДАВО - Ф.1064.- Оп.1. - Спр.4.

33. ЦДАВО - Ф.3690. - Оп.1. - Спр.5.

34. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: в 2-х т. - К.: Наукова думка, 1997.

35. Т 2. - 424 с.

36. ЦДАВО - Ф. 1115. - Оп.1. - Спр.26.

37. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: в 2-х т. - К.: Наукова думка, 1997.

38. Т 2. - 424 с.

39. ЦДАВО - Ф. 1748. - Оп.1. - Спр.97.

40. Там само.

41. Там само.

42. Дєдков М.В. Процес національно-культурного відродження єврейського населення під час українських національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. // Єврейське населення Півдня України: дослідження і документи. Щорічник. - Запоріжжя, 1994. - Вип.1. - С.56-59.

43. ЦДАВО - Ф. 1854. - Оп.1. - Спр.17.

44. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: в 2-х т. - К.: Наукова думка, 1997.

45. Т 2. - 424 с.

46. Там само.