Єловських У. О.

У статті проаналізовано джерелознавчу літературу з дипломатичної історії українсько-німецьких відносин доби Центральної Ради, виокремлено невирішені проблеми, окреслено перспективи подальшого вивчення питання.

Дослідження питань дипломатичної історії українсько-німецьких відносин УНР доби Центральної Ради як в історичному, так і у джерелознавчому відношенні на сьогодні перебуває в процесі становлення, оскільки за радянських часів, зважаючи на ідеологічний чинник, ця тема довгий час перебувала під забороною. Сучасні засади теоретико-методологічних підходів до вивчення джерел із зазначеної проблеми повинні ґрунтуватися на досвіді вітчизняного і зарубіжного джерелознавства.

В працях окремих науковців є спроби узагальнення історіографічного досвіду вивчення джерел з дипломатичної історії України [8], [19], проте, питання дослідження джерел з дипломатичної історії українсько-німецьких відносин доби Центральної Ради в науковій літературі ними не розглядалося. Таким чином, метою даної статті є історіографічний аналіз робіт радянських, зарубіжних і сучасних українських дослідників, висновки яких можуть бути використані під час вивчення джерелознавчих аспектів дипломатичної історії українсько-німецьких відносин доби Центральної Ради; виокремлення невирішених проблем, окреслення перспективи подальшого вивчення питання.

Аналіз джерелознавчої літератури з даної теми дозволив виділити 3 групи робіт: 1) праці із загального джерелознавства, які заклали методологічне підґрунтя джерелознавчих досліджень; 2) наукові розвідки, в яких розглядалися проблеми джерелознавства історії зовнішньої політики і дипломатії; 3) дослідження сучасних українських науковців, в яких проаналізовано окремі джерела з дипломатичної історії українсько-німецьких відносин доби Центральної Ради.

Першу групу становлять праці істориків-джерелознавців, в яких закладено методологічну основу джерелознавчих досліджень. В роботах С. Валка [1], В.Стрельського [36], С. Пронштейна [31], А. Тартаковського [37], Л. Пушкарьова [32], О. Медушевської [26], М. Варшавчика [2], І. Ковальченка [13], А. Санцевича [34], Б. Корольова [14], І. Войцехівської [3] були розглянуті такі загальнотеоретичні питання як класифікація історичних джерел, методика пошуку і опрацювання джерел, в тому числі класифікація і прийоми зовнішньої і внутрішньої критики писемних джерел, визначення інформаційного потенціалу окремих видів джерел тощо.

Особливо слід відмітити дослідження, в яких було висвітлено джерелознавчі питання роботи з діловодною документацією, оскільки дипломатична документація у вітчизняному джерелознавстві розглядається як специфічна система діловодної документації [8, 371].

Л. Шепелев визначив особливості системи діловодства, що існувала в державних установах Російської імперії ХІХ - початку ХХ ст., і за зразком якої була сформована система діловодства українських урядів доби національно- визвольних змагань 1917 - 1921 рр., а також висунув пропозиції що до оптимізації методики пошуку і аналізу джерел цієї групи [42].

С. Макарчук розглянув особливості таких видів діловодної документації як журнали, протоколи, стенограми, доповіді, матеріали комісій, службові листи, заяви, скарги тощо в якості джерел з історії України ХІХ - початку ХХ ст. [16, 318]. Важливе методологічне значення має висновок дослідника про те, що для підвищення інформативності діловодних документів під час їх опрацювання необхідно враховувати маргінальні записи, почерк, чисельність документів того чи іншого виду [16, 184].

Друга група представлена низкою праць радянських науковців, зарубіжних і сучасних українських дослідників.

В центрі уваги радянських учених перебували проблеми джерелознавства зовнішньої політики Російської імперії і Радянського Союзу. В радянській історіографії зазначеної проблеми виділяється 3 періоди:

1) початковий період, пов´язаний із вирішенням окремих джерелознавчих питань під час публікації документів (20 - 30-ті рр. - 60-ті рр. ХХ ст.); 2) період розробки теоретичних питань джерелознавства історії міжнародних відносин і зовнішньої політики (60-ті - середина 80-х рр. ХХ ст.) ; 3) період, що ознаменувався активними розробками та впровадженням методів опрацювання і аналізу окремих видів джерел з історії міжнародних відносин і зовнішньої політики (середина 80-х рр. - 1991 р.).

Радянське джерелознавство зовнішньополітичної історії було започатковано у 20 - 30-х рр. ХХ ст. В перші десятиріччя радянської влади з метою викриття «імперіалістичної зовнішньої політики царизму» була опублікована значна кількість дипломатичних документів царського уряду [27]. Під час підготовки документів до публікації розв’язувалися такі джерелознавчі питання як встановлення справжності і достовірності джерел, визначення авторства, датування документів тощо.

Протягом другого періоду вийшла низка статей і навчальних посібників, в яких розглядалися такі питання теоретичного характеру як класифікація джерел з історії зовнішньої політики, розробка основних принципів роботи із дипломатичними документами. Проте конкретні прийоми зовнішньої і внутрішньої критики дипломатичних джерел залишились поза увагою дослідників.

Однією з перших наукових розвідок у цьому напрямку стала стаття І. Міронової [28], яка надала коротку джерелознавчу характеристику таким різновидам дипломатичних джерел з історії зовнішньої політики Росії кінця ХІХ - початку ХХ ст. як міжнародні договори і угоди, інструкції МЗС дипломатам за кордоном, доповіді міністра закордонних справ, протоколи нарад з питань зовнішньої політики, донесення і листи дипломатів. Важливими джерелами для дослідження питань зовнішньої політики, не дивлячись на низку недоліків, були на її думку також документи особового походження, зокрема спогади і приватне листування дипломатів [28, 137]. Буржуазна періодична преса розглядалася в першу чергу як джерело дезінформації, матеріали якого мають незначну цінність [28, 138].

На противагу негативній оцінці зарубіжної періодики, А. Кан дійшов висновку про необхідність використовувати матеріали періодичних видань під час дослідження подій міжнародного життя [12, 465]. Він зазначав, що вивчення історії міжнародних відносин передбачає дослідження обох боків цього процесу - таємного та офіційного. Для висвітлення офіційної позиції держави на міжнародній арені преса має дуже велике значення, оскільки містить «...дипломатичні документи, урядові заяви, повідомлення, парламентські дебати і інші публічні виступи, статистику...», є «...недосконалим, безсистемним, але все ж таки змістовним збірником документів» [12, 466]. Дослідник звернув увагу на такі особливості роботи з газетою в якості джерела з історії міжнародних відносин, як необхідність співставлення між собою газетних матеріалів різних країн та політичних напрямків; порівняння інформації періодичної преси та інших історичних джерел; з’ясування меж контролю за засобами масової інформації з боку уряду; урахування політичних орієнтацій редакції газети та її відношення до влади тощо [12, 467].

І. Черніков у свої статті «Основні джерела дослідження радянсько- турецьких в відносин (1935 - 1970)» виділив такі групи джерел з історії міжнародних відносин, як твори В. Леніна, рішення з’їздів, конференцій КПРС, пленумів ЦК, радянські та зарубіжні дипломатичні документи, мемуари та щоденники очевидців та учасників подій, преса [39, 135]. На думку автора, зарубіжна мемуарна література та преса вимагали більш критичного підходу, ніж відповідні радянські джерела через «тенденційність та необ’єктивність» при викладенні подій [39, 141].

В книзі «Источниковедение истории СССР ХІХ - начала ХХ в.» під редакцією І. Федосова було виділено 4 групи джерел з історії зовнішньої політики: 1) офіційний актовий матеріал; 2) дипломатичне листування; 3) документи особового походження; 4) періодична преса [10, 116]. Найбільше уваги в праці було приділено характеристиці перших двох груп джерел, оскільки, на думку авторів, саме вони мали найбільше значення для вивчення історії міжнародних відносин та зовнішньої політики [10, 141]. Міжнародні акти за змістом і призначенням автори поділили на договори, трактати, конвенції, протоколи, угоди, ноти, меморандуми, декларації. На думку науковців, на початку ХХ ст. найпоширенішими формами дипломатичного листування були ноти, меморандуми та пам’ятні записки [10, 141]. Група джерел особового походження та періодична преса розглядалися дослідниками як такі джерела, що містили інформацію додаткового характеру та мали другорядне значення для історії зовнішньої політики порівняно з актовими матеріалами і дипломатичним листуванням [10, 132].

М. Чорноморський розділив джерела з історії зовнішньої політики на 6 груп: 1) твори В. Леніна; 2) документи КПРС; 3) документи вищи

х органів влади; 4) періодику; 5) мемуарну літературу; 6) дипломатичні документи. Найважливіше значення для історії зовнішньої політики, на думку дослідника, мала група дипломатичних документів, до якої він відніс міжнародні акти та дипломатичне листування [40, 275]. Щодо класифікації міжнародних актів, то дослідник, як і його попередники, поділив їх на договори, трактати, конвенції, протоколи, угоди, ноти, меморандуми, декларації [40, 289]. До дипломатичного листування М. Чорноморський відніс послання голови держави, листування між головами урядів, листування між міністерствами закордонних справ, внутрішнє листування і інші документи міністерств закордонних справ [40, 284].

Серед особливостей аналізу дипломатичних документів дослідником було виділено необхідність вивчення засад зовнішньої політики в певний період, історичних обставин, в яких відбувалися відповідні міжнародні заходи, використання всіх документів, як оприлюднених, так і архівних, з проблеми, яка вивчається; критичне вивчення змісту дипломатичних документів у зв’язку з можливим приховуванням справжніх мотивів та причин діяльності на міжнародній арені [40, 282]. Спираючись на марксистсько-ленінську методологію, М. Чорноморський наголосив на застосуванні різних підходів до вивчення дипломатичних документів соціалістичних країн - дипломатія, яких є «відкритою» - та капіталістичних - які користуються прийомами «таємної» дипломатії, тому підхід до вивчення цих документів, на думку дослідника, мав бути більш критичним [40, 283].

В праці «Источниковедение истории СССР» за редакцією І. Ковальченка питання джерел з історії зовнішньої політики Російської імперії та СРСР не розглядалося в окремому розділі. Матеріал книги викладався за видами джерел

[9] . Міжнародні договори характеризувалися як різновид законодавчих актів [9, 257], а дипломатичне листування як різновид діловодних документів [9, 270]. Класифікація групи актових матеріалів не відрізнялася від попередніх. Дипломатичне листування поділялося на ноти, меморандуми, пам’ятні записки, річні звіти міністерства по окремих країнах, листи, депеші, консульські повідомлення, телеграми [9, 270].

Тобто, більшість радянських науковців серед джерел з історії зовнішньої політики та міжнародних відносин виділяли групи міжнародних актів, дипломатичного листування, джерела особового походження та періодичні видання. Класифікації дипломатичних документів, які пропонували вчені, були зумовлені колом наявних джерел досліджуваного періоду, склад якого залежав від специфіки міжнародних відносин певної історичної епохи. Визначне місце серед джерел з історії зовнішньої політики та міжнародних відносин, на їх думку, належало групі дипломатичних документів. Джерела особового походження та періодична преса мали значення другорядних джерел. Вплив марксистсько-ленінської методології позначився на тому, що цінність джерела для дослідження і прийоми його вивчення залежали від класового походження

автора.

Третій період радянської історіографії джерелознавства історії зовнішньої політики пов´язаний із відходом від розробки традиційних теоретичних проблем і зосередженням уваги на дослідженні конкретних видів джерел з історії міжнародних відносин і зовнішньої політики, використанням новітніх дослідницьких методик.

A. Георгієв у своїй кандидатській дисертації, присвяченій джерелознавчим проблемам вивчення зовнішньої політики Росії напередодні Першої світової війни, використав метод контент-аналізу, що дозволило йому побудувати статичну і динамічну моделі роботи структурних компонентів зовнішньополітичного механізму Російської імперії зазначеного періоду [5, 22].

Найважливішим комплексом джерел задля вивчення процесів підготовки і реалізації зовнішньополітичних рішень дослідник вважав матеріали російських посольств і місій. Автор виділив такі особливості комплексу документації посольств і місій, як: тематичне різноманіття, тісно пов’язане з рангом дипломатичного представництва; вибіркове відображення дійсності, орієнтація на унікальні процеси і явища; наявність в межах комплексу трьох типів документів, які виділяються відповідно до зафіксованої в них інформації: первинно інформаційних, вторинно інформаційних та аналітичних [5, 11].

Крім цього, на його думку, важливою умовою вивчення зовнішньої політики держави є звернення до відомчої документації військових міністерств, яка теж містить зовнішньополітичну інформацію [5, 12].

Значних успіхів було досягнуто в опрацюванні таких видів джерел з історії зовнішньої політики і дипломатії як відомча періодика міністерства закордонних справ, донесення консулів, дипломатичне листування тощо.

К. Чиркова довела практичну значущість для досліджень питань дипломатичної історії відомчих періодичних видань МЗС, оскільки головною метою їх створення, на думку дослідниці, було забезпечення доступу до документів і матеріалів, в яких висвітлювалися події міжнародного життя, як для працівників міністерства, так і для широких кіл громадськості [41, 281]. На сторінках подібних видань друкувалися такі важливі джерела з історії зовнішньої політики і дипломатії як міжнародні договори, внутрішні законодавчі акти, які мали відношення до міжнародного права або дипломатичного відомства, дипломатичне листування, консульські донесення, спогади вітчизняних і зарубіжних дипломатів. Найчастіше дипломатичні документи публікувалися мовою оригіналу без перекладу [41, 285].

B. Хевроліна дослідила консульські донесення в якості джерел з історії дипломатії. На її думку, достовірність консульських донесень підтверджується в першу чергу призначенням цього різновиду дипломатичних документів - наданням правдивої інформації для визначення зовнішньополітичного курсу держави, а також такими підтверджуючими супроводжуючими матеріалами, як листи та звернення від населення країни перебування, свідчення інших дипломатичних агентів, що додавалися до донесень консулів [38, 61].

І. Рибаченок розкрив значення порівняльного методу під час встановлення ступеня об’єктивності джерела у відображенні історичної дійсності. Його розвідка цікава тим, що автор обрав для порівняння дипломатичні документи, присвячені одній і тій самій подій, складені трьома мовами - німецькою, французькою і російською [33, 65]. Всебічне висвітлення питань історії дипломатії можливе лише за умови порівняння вітчизняних і зарубіжних джерел.

Таким чином, в працях радянських науковців був накопичений позитивний досвід роботи із джерелами з історії міжнародних відносин і зовнішньої політики, визначена специфіка різних груп джерел, розроблені методики їх пошуку і аналізу. Не дивлячись на те, що радянські учені вивчали джерелознавчі аспекти історії зовнішньої політики і міжнародних відносин Російської імперії та СРСР, їхні роботи можна вважати теоретичним підґрунтям робіт сучасних російських і українських дослідників проблем джерелознавства історії міжнародних відносин та зовнішньої політики.

В сучасних російських навчальних посібниках із джерелознавства, як правило, міжнародні договори за радянською традицією розглядаються як різновид законодавчих актів, а дипломатичні документи - як специфічна система діловодної документації [11], [6], [29]. Вагомих коректив до питань вивчення джерел з історії міжнародних відносин і зовнішньої політики автори посібників не внесли.

Іншими зарубіжними дослідниками, головним чином, розглядалися джерелознавчі питання, пов’язані із публікацією дипломатичних джерел. Зокрема, під час підготовки до друку документів з архівів німецького і австрійського міністерств закордонних справ періоду Першої світової війни, які є найбільш важливими для нашого дослідження, вирішувалися такі джерелознавчі завдання як визначення виду документа, часу і місця його створення, встановлення особи автора, враховувалися і коментувалися виправлення і маргіналії в текстах тощо.

У зв’язку з цим слід відзначити внесок в опрацювання джерел з історії зовнішньої політики і дипломатії упорядників чотиритомного збірника документів німецького міністерства закордонних справ «Німеччина і проблеми миру впродовж Першої світової війни. Документи з архіву міністерства закордонних справ Німеччини» («L´Allemagne et les problemes de la paix pendant la premiere guerre mondiale. Documents extraits des archives de l´Office allemand des Affaires etrangeres»), що вийшов у Парижі у 1962 - 1978 рр., французьких науковців А. Шерера і Ж. Груневальда [43].

Низка джерелознавчих питань роботи із дипломатичними документами австрійського походження була вирішена під час підготовки до друку чотиритомника «Події в Україні у 1914-1922 роках, їх значення та історичне підґрунтя» («Ereignisse in der Ukraine 1914-1922 deren Bedeutung und historische Hintergrunde»), виданого Східноєвропейським дослідним інститутом ім. В. Липинського протягом 1966 - 1969 рр. у Філадельфії, за редакцією відомого історика, українця за походженням Т. Горникевича [45].

Німецький дослідник В. Хальвег упорядкував архівні документи міністерства закордонних справ Німеччини, що були опубліковані у збірнику «Брест-Литовський мир» («Der Friede von Brest-Litowsk») у 1971 р. в Дюссельдорфі у рамках серії «Джерела з історії німецького парламентаризму і політичних партій» [44].

Теоретичні проблеми джерелознавства зовнішньої політики і дипломатії новітнього часу, зокрема класифікація джерел, принципи опрацювання дипломатичних документів тощо, зарубіжними дослідниками не висвітлювалися.

Джерелознавство історії зовнішньої політики і дипломатії українських національних урядів доби національно-визвольних змагань 1917 - 1921 рр. на сьогодні перебуває в процесі становлення, оскільки ні в історичному, ні в джерелознавчому плані за радянських часів ця проблема не досліджувалася.

Однією із перших вітчизняних робіт, в якій розглядалися питання джерелознавства дипломатичної історії, стала праця С. Макарчука «Писемні джерела з історії України». Він дійшов до висновку, що зміст і форма таких міжнародних актів як договори, трактати, конвенції, ноти, угоди, меморандуми, декларації тощо визначаються в першу чергу назвою цих документів [16, 179]. Проте, є випадки, коли ноти, протоколи і декларації набувають сили договорів, а трактати чи меморандуми виявляються лише порожніми заявами [16, 179].

У посібнику «Історичне джерелознавство» за редакцією Я. Калакури, І. Войцехівської, Б. Корольова, С. Павленка та М. Палієнка було проаналізовано особливості міжнародних договорів і дипломатичних документів в якості джерел з історії зовнішньої політики України [8, 371]. В праці зазначено, що дипломатичним актам властива специфіка, яка «простежується як за змістом документів, присвячених зовнішній політиці і міжнародним відносинам, так і за формою, що відповідає дипломатичному протоколу і встановленим міжнародним правилам» [8, 110].

Зростання інтересу до проблем зовнішньої політики і дипломатії України в історичній літературі, введення до наукового обігу невідомих документів сприяло подальшому розвитку джерелознавства історії зовнішньої політики і міжнародних відносин. Джерелознавчі розвідки і публікації архівних матеріалів з історії зовнішньої політики українських урядів доби національно-визвольних змагань 1917 - 1921 рр. почали з’являтися на сторінках рубрики «До джерел» щорічника «Україна дипломатична», який видається з 2000 р., а також рубрики «Архіваріус» журналу «Зовнішні справи», що виходить з 2007 р.

Тематика публікацій свідчить про те, що на сьогодні у джерелознавчому відношенні найбільш дослідженою є дипломатія УНР доби Директорії [3], [15], [16], [21], [22], [25].

Особливо слід відмітити роботу І. Матяш, в якій вона здійснила джерелознавчий аналіз масиву дипломатичних документів фонду «Надзвичайна дипломатична місія УНР в Угорщині» ЦДАВО України. Зовнішня та внутрішня критика таких джерел як книга наказів міністерства закордонних справ, посвідчення дипломатів, звітна документація місії, офіційне і приватне листування дозволило їй подолати неточності та помилки у відображенні подій дипломатичної історії доби Директорії у працях сучасних істориків [21, 167 - 170]. Заслуговують на увагу висновки дослідниці з приводу джерелознавчої цінності такого різновиду дипломатичної документації як протоколи нарад послів і голів дипломатичних місій, які дають змогу встановити місце і дату проведення зібрання, його ініціатора, «самоназву», склад, кількість учасників, зміст обговорюваних питань і ухвал [22, 108].

Успішна робота над дипломатичними джерелами була проведена І. Матяш і Ю. Мушкою під час підготовки до друку архівних документів у книзі «Діяльність Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині: історія, спогади, архівні документи» [25].

І. Войцехівська у своїй статті порушила низку важливих теоретичних проблем дипломатичного джерелознавства, зокрема, визначила його місце в структурі історичного джерелознавства, розглянула його предмет і завдання, окреслила межі дипломатичного документального масиву [3, 233]. Одним із пріоритетних завдань сучасного українського дипломатичного джерелознавства у статті визначено висвітлення діяльності перших українських дипломатів доби національно-визвольних змагань 1917 - 1921 рр., які зробили значний внесок у становлення вітчизняної дипломатії [3, 231].

Отже, можна зазначити, що на сьогодні вивчення джерелознавчих аспектів історії зовнішньої політики і дипломатії України є актуальним напрямком у вітчизняному джерелознавстві.

Третю групу складають праці сучасних українських дослідників, в яких було проаналізовано окремі джерела з дипломатичної історії українсько- німецьких відносин доби Центральної Ради. Вони мають безпосереднє відношення до теми нашого дослідження.

В дисертації А. Малика розглянуто питання відображення зовнішньої політики і міжнародних відносин УНР доби Центральної Ради в мемуарних джерелах [17]. На основі аналізу мемуарів М. Грушевського і В. Винниченка автор зробив висновок про те, що провідники українського національно-визвольного руху на початковому етапі національно- визвольної боротьби не були германофілами. Спогади учасників Брестської конференції, на думку автора, засвідчують інертність Центральної Ради у вирішенні питання укладання миру [17, 11]. Слід зауважити, що дослідник зосередив увагу виключно на відображенні у мемуарах подій Брестських переговорів, оминувши інші епізоди дипломатичної історії українсько- німецьких відносин доби Центральної Ради.

В. Пилипів, вивчаючи питання Брестського миру, здійснив порівняльний аналіз двох українськомовних варіантів таємного протоколу між УНР та Австро-Угорщиною: незасвідченої маши

нописної копії із фондів ЦДАВО України і публікації цієї угоди у збірнику «Брестський мир. Спомини і матеріали», виданого «Червоною Калиною» у 1928 р. [30, 8]. Автор засвідчив наявність суттєвих відмінностей між цими документами як в текстових зворотах так і в відображенні фактів, проте не зміг пояснити, чому два варіанти документа так істотно різняться між собою, та дійшов до висновку, що неможливо довести, який із двох варіантів є більш об’єктивним щодо репрезентованої ним інформації [30, 8]. Однак, він не урахував тієї обставини, що оригінал таємного протоколу було складено французькою мовою і пролити світло на поставлені дослідником запитання допоможе французькомовний текст протоколу.

П. Губа у своїй праці, присвяченій джерелознавчим аспектам дослідження української преси 1917 - 1920 рр., розглянув питання відображення у періодичних виданнях доби Центральної Ради подій тогочасного міжнародного життя [7, 96]. Автор дійшов до висновку, що необхідною умовою підвищення інформативної віддачі преси як історичного джерела є порівняння її матеріалів з інформацією, одержаною з інших видів джерел [7, 7].

І. Матяш проаналізувала низку законопроектів і законодавчих актів Центральної Ради що до організації і діяльності дипломатичних і консульських представництв УНР доби Центральної Ради за кордоном [23], [24]. Зокрема, дослідниця порівняла два варіанти законопроекту «Про установи для охорони інтересів українських підданих за межами Української Народної Республіки», що дозволило відновити історію створення документів [24, 54]. На її думку, цінність актових джерел з історії організації та діяльності дипломатичних представництв УНР доби Центральної Ради полягає у тому, «.що вони становлять собою взірці перших організаційних документів закордонного відомства і відображають суспільний рейтинг посади дипломата як державного службовця» [23, 53].

Джерелознавче значення мають також коментарі І. Матяш до опублікованих нею документів з історії Брестського миру, наприклад, маловідомого уривку зі спогадів О. Севрюка [19], [20].

Таким чином, не дивлячись на те, що радянською, зарубіжною і сучасною українською історіографією накопичено істотний досвід з питань роботи над дипломатичними документами в якості джерел з історії міжнародних відносин і дипломатії, джерелознавчі аспекти дипломатичної історії українсько-німецьких відносин доби Центральної Ради не порушувалися в жодному із згаданих джерелознавчих досліджень. Виключення становить низка праць сучасних українських науковців, в яких серед інших джерел розглядалися окремі джерела з дипломатичної історії українсько-німецьких відносин доби Центральної Ради. Проте, поза увагою науковців залишились такі питання джерелознавства дипломатичної історії українсько-німецьких відносин доби Центральної Ради як класифікація джерел, визначення рівня їх інформативності і достовірності, висвітлення структури дипломатичних відносин між УНР і Німеччиною та ролі і місця міністерств закордонних справ УНР і Німеччини, дипломатичних і військових представництв Німеччини в Україні у процесі реалізації двосторонніх міжнародних відносин. Отже зазначена проблема заслуговує на самостійне вивчення.

Література

1. Валк Н. С. Избранные труды по историографии и источниковедению. - Санкт-Петербург:

Наука, 2000. - 664 с.

2.Варшавчик М.А. О структуре источниковедческой критики // Источниковедение отечественной истории - М, 1980. - С.23 - 38.

3. Войцехівська І. Пам’ятка дипломатичного джерелознавства // Україна дипломатична. - 2005. - Вип. V - С. 230 - 239.

4. Войцехівська І.Н. Структура історичного джерелознавства: традиції та сучасні проблеми // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий збірник наукових праць. - Вип. 3. Джерелознавчі дисципліни. Київ, 2001. - С. 255 - 270.

5. Георгиев А. В. Источниковедческие проблемы изучения внешней политики России накануне Первой мировой войны: Автореф. дис. .канд. іст наук. - М., 1989. - 25 с.

6. Голиков А. Г., Круглова Т. А. Источниковедение отечественной истории. - М.: РОССПЭН, 2000. - 438 с.

7. Губа П. І. Українське відродження: спроба джерелознавчої оцінки вітчизняної преси 1917 - 1920 рр. - Черкаси: ЧДТУ 2002. - 263 с.

8. Історичне джерелознавство: Підручник / Я.С. Калакура, І.Н. Войцехівська, С.Ф. Павленко та ін. - К.:Либідь, 2002. - 488 с.

9. Источниковедение истории СССР: Учебник для ист. спец. ун-тов и пед. ин-тов. / Под ред. И.Д. Ковальченко. - 2-е изд. - М.: Высшая школа, 1981. - 496 с.

10. Источниковедение истории СССР ХІХ - начала ХХ в.: Учеб. пособие для ист. фак. / Под ред. И.А. Федосова. - М.: Изд-во Моск. Ун-та, 1970. - 469 с.

11. Источниковедение: Теория. Метод. Источники российской истории: Учеб. пособие / Данилевский И.Н., Кабанов В.В., Медушевская О.О. Румянцева М.Ф. - М.: Рос. гос. гуманитар. ун-т, 1998. - 702 с.

12. Кан А.С. Газета как источник по истории международных отношений // Источниковедение. Теоретические и методологические проблемы. - М.: Наука, 1969. - С.466 - 477.

13. Ковальченко И.Д. Методы исторического исследования. - М.: Наука, 1987. - 423 с.

14. Корольов Б. Особові архівні фонди та їх відображення у путівниках і покажчиках // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвід. зб. наук. праць. - К., 2000. - Вип. 2. Архівознавчі читання. - С. 85-90.

15. Маврін О. Спогади Арнольда Марголіна про роботу Української делегації на Паризькій мирній конференції 1919 р. // Україна дипломатична. - 2004. -Вип. ІУ - С. 178 -197.

16. Макарчук С. Писемні джерела з історії України. - Львів, 1999. - 352 с.

17. Малик А.О. Мемуари як джерело до історії української революції (березень 1917 - квітень 1918 рр.): Автореф. ... кандидата іст. наук. - Львів, 1999. - 21с.

18. Матвієнко В. Віденське відрядження Андрія Ніковського // Україна дипломатична. - 2005. - Вип. V,- С. 217 - 229.

19. Матяш І. Брестський мир // Зовнішні справи. - 2008. - № 6. - С.51-53.

20. Матяш І. Брестський мир // Зовнішні справи. - 2008. - № 7. - С.52-54.

21. Матяш І. Діяльність надзвичайної дипломатичної місії в Угорщині у світлі архівних документів // Україна дипломатична. - К., Вип. V. - 2005. - С. 164 - 183.

22. Матяш І. «Основною орієнтацією...мусить бути українська орієнтація»: Протоколі віденської серпневої Наради послів і голів дипломатичних місій 1920 р. джерело з історії української дипломатії // Україна дипломатична. - 2005. - Вип. VI. - С. 102 - 112.

23. Матяш І. Ad fondes // Зовнішні справи. - 2008. - N 4. - С. 51 - 53.

24. Матяш І. Ad fondes: перші нормативні акти щодо створення консульської служби // Зовнішні справи. - 2008. - N 5. - С. 54-56.

25. Матяш І. Б., Мушка Ю. Ю. Діяльність надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині: історія, спогади, архівні документи. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. - 400 с.

26. Медушевская О. М. Теоретические проблемы источниковедения. - М.: Изд-во Московского государственного историко-архивного инстиутта, 1977. - 86 с.

27. Международные отношения в эпоху империализма (МОЭИ): Документы из архивов царского и временного правительства 1878—1917 гг.: в 3 сериях. - М.; Л., 1931—1940.

28. Миронова И. А. Основные источники по истории внешней политики России конца ХІХ

- начала ХХ века //Археографический ежегодник за 1965 год. - М.: Наука, 1966. - С. 122 - 138.

29. Никулин П.Ф. Теория и методика источниковедения в отечественной истории X - начала ХХ вв. / Учебное пособие. - Томск, 2000.

30. Пилипів В.І. Джерела з історії взаємовідносин Української Народної Республіки та Західно - Української Народної Республіки: Автореф. ... кандидата іст. наук. - К., 2003. - 13 с.

31. Пронштейн А.П. Методика работы над историческими источниками. -Ростов-на-Дону: Изд-во Ростов. ун-та, 1971. - 467с.

32. Пушкарев Л.Н. Классификация русских письменных источников по отечественной истории. - М.: Наука, 1975. - 281 с.

33. Рыбаченко И. С. Переговоры М. Н. Муравьева в Париже и Берлине в 1897 г. (Сравнительный анализ русской, французской и германской дипломатической документации) // Внешняя политика России. Источники и историография. - М.: Наука, 1991. - С. 65 - 83.

34. Санцевич А. В. Методика исторического исследования. - К.: Наукова думка, 1989. - 248 с.

35. Сборник секретных документов из архива бывшего МИД. - М.: Изд. Наркоминдела, дек. 1917 - янв. 1918. - Вып. 1 -7.

36. Стрельский В.И. Теория и методика источниковедение истории СССР. - К.: Изд-во КГУ, 1968. - 263 с.

37. Тартаковский А.Г. Некоторые аспекты проблемы доказательности в Источниковедении // История СССР,- 1973.- № 6.-с.54 - 80.

38. Хевролина В. М. Донесения российских консулов в Боснии и Герцоговине как источник по истории их дипломатической деятельности (1856 - 1874 гг.) // Внешняя политика России. Источники и историография. - М.: Наука, 1991. - С. 40 - 63.

39. Черніков І.Ф. Основні джерела дослідження радянсько-турецьких в відносин (1935 - 1970) // Український історичний журнал, 1970. - №11.- С. 135 - 141.

40. Черноморский М.Н. Источниковедение истории СССР. Советский период. - М.: Высшая школа, 1976. - 324 с.

41. Чиркова К. Источники по истории внешней политики России и междунардных отношений на страницах журнала «Известия министерства иностранных дел» (1912 - 1917 гг.) // Внешняя политика России (Историография). - М.: Наука, 1989. - С. 278 - 290.

42. Шепелев Л. Е. Проблемы источниковедческого изучения делопроизводственных документов государственных учреждений ХІХ - начала ХХ в. // Источниковедение отечественной истории. - М.: Наука, 1976. - С. 248 - 271.

43. L´Allemagne et les problemes de la paix pendant la premiere guerre mondiale. Documents extraits des archives de l´Office allemand des Affaires etrangeres.: en 4 Vol. - Paris, 1962 - 1978.

44. Die Quellen zur Geschichte des deutschen Parlamentarismus und der politischen Parteien. Reihe 1. Der Friede von Brest-Litowsk. - Dusseldorf: Droste Verlag, 1971 - Bd. 8. - 723 s.

45. Ereignisse in der Ukraine 1914-1922 deren Bedeutung und historische Hintergrunde: In 4 Bd.

- Philadelphia, Pa., U.S.A., 1967-1969.