Алла Киридон,
Сергій Троян

Підготовка фахівців-міжнародників передбачає глибоке і системне „занурення” в змістовну концептуальну складову фундаментальних і професійно- орієнтованих дисциплін. З-поміж них чільне місце відводиться навчальним дисциплінам з історії і теорії міжнародних відносин. Нагальною потребою, яка тільки частково вирішена, є їх забезпечення ґрунтовними новітніми посібниками і підручниками, створеними на базових засадах історизму, системності, комплексності, науковості. У цьому сенсі вагомою подією, на наш погляд, став вихід у світ підручника д.і.н. проф. Ігоря Антоновича Хижня- ка „Нова історія міжнародних відносин у системному форматі (1648 - 1918)”. Чи не вперше після публікації узагальнюючої праці О.А.Коппель і О.С.Пархомчук „Міжнародні системи. Світова політика” (К., 2001) читач отримав змогу познайомитися з історією міжнародних відносин доби Нового часу в структурно- функціональному вимірі системного підходу.

Підручник І.А.Хижняка вирізняється вдало обраною і внутрішньо продуманою змістовно-логічною структурою. Він складається з короткого вступу, чотирьох розділів, кожен з яких поділяється на низку підрозділів, методичного забезпечення до розділів підручника і хронологічної таблиці. Наголошуємо на такій суттєвій деталі: кожний розділ завершується підсумковим підрозділом, у якому узагальнюються базові параметри, характерні ознаки і основні актори відповідної системи міжнародних відносин. Можливо, тут не вистачає тільки загальних висновків, які б підсумували, „фіналізували” авторський виклад історії міжнародних відносин від Тридцятилітньої до Першої світової війни у форматі системного підходу.

Перший розділ присвячений висвітленню ґенезису Вестфальської системи міжнародних відносин. У відповідних підрозділах І.А.Хижняк розкриває зміст першого, другого і третього етапів її функціонування, причини й умови занепаду. Він обґрунтовує точку зору про те, що вододілом між першим і другим етапами був Утрехтський мир 1713 року. Якщо у статтях Вестфальського договору 1648 року тільки було закріплено нову модель міждержавних відносин, то після підписання миру в Утрехті, який припинив війну за іспанську спадщину, „асинхронність у розвитку Західної і Східної Європи була ліквідована. Вестфальська система охопила практично весь континент, і надалі міжнародні відносини набули загальноєвропейського характеру” (с. 12). А далі на основі цього у підручнику справедливо зазначається: „Саме тоді починає формуватися європоцентрична модель світу, коли європейська політика здійснювала визначальний вплив на розвиток більш архаїчних підсистем міжнародних відносин” (с. 13 - 14).

Разом з тим, як на нашу думку вповні справедливо, автор відзначає, що Утрехтський геополітичний чотирикутник міжнародних протиріч у Європі - Франція, Швеція, Бранденбург- Пруссія, Росія - дуже швидко став набувати принципово іншої конфігурації. Уже війна за „австрійську спадщину” 1740 - 1748 рр. порушила існуючий баланс сил як різким посиленням Пруссії, так і доповненням англо-французького і франко- австрійського антагонізмів ще й австро-прусським. Це означало, що „попередня структура міжнародних відносин різко змінилась інабула складнішої конфігурації. У ній відбувалось неухильне нарощування конфліктного потенціалу” (с. 15).

Як результат, другий або стабільний етап розвитку міжнародних відносин у межах Вестфальської системи змінився третім - етапом її занепаду. Хронологічно він охопив період від Семилітньої війни 1756 - 1763 рр. до початку Великої Французької революції. Створення коаліцій, що складалися із вчорашніх ворогів - „дипломатична революція”, і потужний англо-французький колоніальний конфлікт не тільки визначили нову розстановку сил у Європі на основі пруссько- австрійського антагонізму, але й змінили питання форматування колоніальної імперії на центральне у світовій політиці. „Ці події,

пише І.А.Хижняк, - прискорили розвиток ерозійних процесів у Вестфальській системі. Війна за незалежність у Північній Америці і поява на міжнародній арені держави якісно іншого типу поставили перед державами світу нову проблему - про співвідношенняідеологічнихімперативівзреальнимидержавними інтересами тих чи інших держав” (с. 18). Підсумком став перехід від етапу занепаду до розпаду Вестфальської системи. На жаль, у підручнику тільки відзначено факт існування четвертого етапу 1789 - 1814 рр., який став останнім у всій історії Вестфальської системи міжнародних відносин (с. 21). Однак реальне розкриття його змісту, насамперед на основі аналізу епохи наполеонівських війн, практично відсутнє.

На сторінках другого розділу (с. 24 - 86) детально проаналізовано етапи, контрапункти і субрегіональні підсистеми Віденської системи міжнародних відносин. Їх хронологічні рамки окреслені 1814 - 1815 (Віденський конгрес) - 1870 - 1871 (франко-прусська війна) роками. У цих межах виокремлено етап становлення, два етапи дії і етап краху Віденської системи: відповідно, перший - 1815 - 1815 рр.; другий - 1815 - 1830 рр.; третій - 1830 - 1856 рр.; четвертий - 1856 - 1871 рр.

Услід за автором підручника наголосимо, що „створена у Відні модель міжнародних відносин мала два засадничі компоненти, які забезпечували їй режим функціонування. Перший стосувався територіальної конфігурації, тобто переділу світу, закріплений рішенням Віденського конгресу Другий - мав відношеннядопринципівулаштуванняміждержавнихвідносин,які створювали адекватні умови для реалізації якісно іншого сценарію розвитку подій на міжнародній арені - еволюції поліцентричної системи „балансу сил” в бік мирного колективного розв’язання всіх спірних питань” (с. 29). Після Віденського конгресу Європа стала ліберальнішою і розкутішою в політичному відношенні. Санкціонована ним система міждержавних взаємовідносин артикулювала принцип конституційного правління як пріоритетний і найбільш адекватний для ліберальних змін у політичному устрої більшості європейських країн.

Ще один важливий феномен Віденської системи: міжнародний порядок базувався не тільки на формулі „балансу сил” у Європі, але й на новому явищі „європейського концерту” (зауважимо, що воно добре відоме і досліджене в історії міжнародних відносин, зокрема і в працях радянських істориків Ф.Ротштейна, В.Хвостова, А.Єрусалимського та ін.). І.А.Хижняк відзначає, що це був „інноваційний феномен” в історії міжнародних відносин: „Так називали підсистему, що формувала модель міждержавної політики, метою якої була неможливість допущення вирішення міжнародних протиріч воєнним шляхом” (с. 30).

Рубіжним контрапунктом для всієї Віденської системи став 1830 рік. Він, як влучно пише історик, підніс „неприємний і небезпечний сюрприз: революційний злет... І це сталось не десь на периферії європейського континенту, а в самому епіцентрі Європи, в межах базового монархічного оплоту легітимності Франції” (с. 37). Революційна складова міжнародної системності привела до третього етапу функціонування Віденської системи і її кризи. Яскравим проявом, на що звертає особливу увагу І.А.Хижняк, стала „Східна криза”. Вона призвела в результаті війни 1853 - 1856 рр. до виникнення монопорядкової субрегіональної підсистеми „Кримський контракт”. Так як Росія перестала бути одним із основних центрів сили в Європі, то це суттєво знизило здатність Віденської системи підтримувати міжнародну стабільність і поставило її на грань розвалу.

Взагалі, на наш погляд, автор підручника ввів дуже цікавий елемент для характеристики системи міжнародних відносин

субрегіонально-підсистемний. Образно кажучи, якщо відповідні системи міжнародних відносин створюють стовбур, то їх субрегіональні підсистеми - основні гілки розгалуженого дерева пізнання історії міжнародних відносин Нового часу (використовуючи концепцію майндмеппінгу (ментальних карт) або картпам’яті-mindmapping,mindmap).Іякщо „Кримськийконтракт” завершив третій етап, то наступна субрегіональна підсистема - „параду” локальних національних війн - відкрила завершальний етап краху Віденської системи. У його рамках французька „азійсько-мексиканська”, англійська „заморська” і російська „центральноазійська” субрегіональні підсистеми колоніальної політики підірвали підвалини Віденської міжнародної системи, а пруссько-німецька привела її до остаточного демонтажу.

Проте, зауважимо, навряд чи можна погодитися з віднесенням підсистем колоніальної політики до загального контексту „параду” локальних національних війн. Радше всі три підсистеми виступають у якості самостійної субрегіональної колоніальної підсистеми на етапі занепаду Віденської системи міжнародних відносин.

Водночас перемога пруссько-німецької субрегіональної підсистеми і завершення процесу об’єднання Німеччини 18 січня 1871 року на фоні краху Другої імперії у Франції дали потужний поштовх формуванню основ нового міжнародного порядку в Європі. У цьому контексті ми вважаємо за необхідне наголосити на виокремленні автором рецензованого підручника в період між 1871 і 1918 рр. ще двох систем міжнародних відносин, чого, як правило, не роблять інші науковці. Мова йде про континентальну систему „Європейського еквілібріуму” (1871 - 1907 рр.) і систему транзиту до першого глобального конфлікту початку ХХ ст. (1908 - 1918 рр.).

Фундаментальною підвалиною міжнародної континентальної системи „Європейського еквілібріуму” (балансу сил, рівноваги) став „своєрідний системний чотирикутник” (с. 79), як його визначає І.А.Хижняк. Перша складова — горизонтальний вимір між тогочасними основними акторами міжнародних відносин, тобто між Францією і Німецькою імперією. Друга — вертикальний вимір відносин між сильними і слабкими акторами. Третя — функціональна складова стабілізації міжнародного життя, в основі якої комплекс дипломатичних, економічних, політичних, особистісних відносин у міжнародному полі. Четверта — ідеологічний вимір, який концентрувався у сфері внутрішньополітичного життя держав.

Треба сказати,щодуже швидко,і цевідзначено в підручнику, по-перше, середовище європейської політики зазнало значних перетворень; а, по-друге, змінилась конфігурація пріоритетів у системі провідних акторів континентального політикуму (с. 87). На перші ролі вийшов національний інтерес (на відміну від домінуючого до того державного) і „баланс сил”, коли „три або більше держав контролюють дії одна одної за допомогою дипломатичних маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів” (с. 91).

На першому етапі цієї системи міжнародних відносин - 1871 - 1878 рр. - її системний рівень склало Східне питання. Його розв’язання на основі рішень Сан-Стефанського мирного договору, який завершив російсько-турецьку війну 1877 - 1878 рр., і Берлінського конгресу 1878 року мало, як очевидно з підручника, мінімум два вагомих наслідки. Перший - посилення впливу Росії на світову політику. Другий - перетворення кайзерівської Німеччини на державу з вирішальним впливом на ту чи іншу підсистему міждержавних відносин.

Головними елементами другого етапу розвитку континентальної системи - 1879 - 1904 рр., і в цьому слід погодитися з І.А.Хижняком, стали формування блокового протистояння і початок боротьби за переділ світу. У першому випадку мова йде, насамперед, про підписання договору про Троїстий союз Німеччини, Австро-Угорщини та Італії (20 травня 1882 р.), з одного боку, і франко-російських домовленостей 1891 - 1893 рр., з другого. Стосовно колоніальної складової, то вона відіграла ще одну ключову роль у встановленні „нового міжнародного порядку” (с. 109). В першу чергу це відбулося завдяки вступу на шлях колоніальної політики Німеччини і США та остаточному перетворенню їх у „світові” держави. Тим самим, доповнимо і уточнимо висновок автора рецензованого підручника, горизонтальний вимір взаємозв’язків між основними акторами міжнародних відносин наприкінці ХІХ ст. почав активно стимулювати залучення до процесу поділу і переділу світу навіть тих членів „клубу великих держав”, які до цього з різних причин демонстрували свою відстороненість від активної колоніальної експансії - Німеччину, Італію, США (с. 113). Водночас, погоджуючись з визначальною роллю військового імперативу в переході всієї системи „Європейського еквілібріуму” в заключну стадію існування цієї системи (с. 116), ставимо під сумнів розгляд військового чинника як виключно колоніальної складової міжнародної системи. Так, наприклад, за її межі виходили англо-японський союзний договір від 30 січня 1902 р. і події російсько-японської війни 1904 - 1905 рр.

Завершальним етапом дії міжнародної системи „Європейського еквілібріуму” стало укладення двох договорів, які привели до остаточного формування військово- політичного союзу в особі Троїстої Антанти. Підписання англо-французької угоди 8 квітня 1904 р. і російсько- британського договору 31 серпня 1907 р. стали заключними кроками у створенні антинімецького блоку. Загалом же вони знаменували завершальний етап дії системи міжнародних відносин „Європейського еквілібріуму”. „Така конструкція, відзначає І.А.Хижняк, - почала діяти в руслі стабілізації політичного становища в Європі, зміцнення системи балансу сил, що склався в той історичний період (с. 133). Однак стабілізація була нетривкою і блокове протистояння практично швидко вичерпало потенціал системи „балансу сил”, неминуче наближаючи світ до глобального військового зіткнення.

Система транзиту до першого глобального конфлікту охарактеризована І.А.Хижняком у четвертому розділі. Але, враховуючи, що змістовно він охоплює десятиліття з 1908 до 1918 рр., то правильніше було б цю систему міжнародних відносин назвати - система транзиту і’(та) першого глобального конфлікту. У її межах виділяється підсистема „Європейського вибору” (1908 - 1911 рр.), пролог світового конфлікту (1912 перша половина 1914 рр.), кризова складова і початок європейського протистояння (мається на увазі збройного) коаліцій (липень - початок серпня 1914 р.), нарешті, динаміка розгортання світової війни (серпень 1914 - листопад 1918 рр.).

Автор рецензованого підручника слушно зауважив, що „конфігурація нової перехідної системи від „Європейського еквілібріуму” до транзитної конструкції, що передувало початку Першої світової війни, мала досить своєрідний вигляд” (с. 138). Ця своєрідність була зумовлена низкою різнопланових тенденцій. Перша - наявність двох протилежних військово-політичних союзів - Троїстого й Антанти, інтереси яких поширювалися на весь світ. Друга - конфлікт у будь-якому регіоні планети загрожував зруйнувати рівновагу на міжнародній арені. Третя - боротьба тогочасних провідних держав за колоніальний і територіальний переділ світу неминуче вела до зростання напруги в міжнародних відносинах. Четверта - на „околицях” Європи практично безперервно виникали перманентні конфлікти та локальні війни. П’ята - конфронтація не могла серйозно похитнути існуючий статус-кво, так як строкате поле розбіжностей на деякий час нейтралізувало дезінтеграційні процеси в найвищих владних державних структурах, спонукало їх до обачності й обережності у прийнятті відповідальних політичних рішень.

Однак уже в рамках підсистеми „Європейського вибору” розвиток міжнародних відносин пішов шляхом посилення напруженості та нестабільності. Спочатку це проявилося на рівні взаємодії Австро-Угорщини та Османської імперії, але дуже швидко до групи „взаємодіючих суб’єктів” приєдналися й інші ключові європейські держави. В результаті „кризова складова як системний елемент реально почала сприяти початку європейського протистояння коаліцій” (с. 155). Свого апогею вона досягла в липні 1914 р., коли відвернення війни стало неможливим.

І. А. Хижняк відзначив надзвичайно важливий полі- системний елемент, який проявився уже з початком Першої світової війни і відіграв ключову роль надалі - „мінливість складувоєнно-політичнихсоюзів,щопротистоялиодинодному” (с. 161). На цій основі „почали формуватися передумови нової системи, яка утворилась з такої конфігурації, де раніше різні сили гуртувались навколо двох головних утворень (Антанти і Четверного союзу), чиї сили переважали сили інших” (с. 176). Причому під впливом результатів Першої світової війни визначальні вектори центрів сили почали розподілятися по всьому геополітичному простору. Це створило реальні передумови формування нової моделі міжнародних відносин - багатополярної Версальсько-Вашингтонської системи.

Саме в контексті руйнування старого і творення нового світопорядку в підручнику висвітлена суть „українського питання” в 1917 - 1918 рр. Розпад трьох потужних імперій (Російської, Німецької, Австро-Угорської) і поява на сході Європи нових держав означали „закладення фундаменту нового типу взаємовідносин, де почали виокремлюватися не тільки регіональні, а й групові та двосторонні аспекти взаємодії держав як структурні рівні міждержавної системи” (с. 180). Серед останніх з’явилась і нова незалежна Українська держава, яка послідовно пройшла кілька історичних форм у своєму розвитку - Центральна Рада та Українська Народна Республіка, Гетьманат Павла Скоропадського, Українська Народна Республіка доби Директорії, Західноукраїнська Народна Республіка. Автор підручника акцентує увагу на „історичній незрілості українського питання”: „З погляду формування системних передумов для створення майбутнього багатополярного світового порядку дії українського уряду могли розглядатись як акції на структурному рівні, в межах якого кожна дійова особа прагнула збільшити свої можливості, надаючи перевагу методам переговорів перед методами війни” (с. 185).

Підсумовуючи аналіз змістовної складової підручника І.А.Хижняка, хочемо наголосити, що історик успішно застосував системний підхід у конкретних вимірах системного і структурно- функціонального аналізів для об’єктивного розкриття складної і суперечливої палітри міжнародних відносин Нового часу. Викладений матеріал відзначається ґрунтовністю фактологічної і доказової бази. Підручник є новаторським з точки зору розгляду фундаментальних проблем міжнародних відносин середини XVII - початку XX ст. у системному вимірі. Він, на наш погляд, буде корисним для викладачів, науковців, студентів, учителів, дипломатів і всіх, хто цікавиться науковими проблемами історії міжнародних відносин.

Украинско-российские экономические отношения в 1990-х годах: причины худшения

У статті розглядаються причини погіршення торгово- економічних відносин між Україною та Росією в 1990-х роках.

Ключові слова: Україна, Росія, торгівельні відносини, проблеми співробітництва, взаємовигідне партнерство.

В течении 1990-х годов доля Российской Федерации во внешнеторговом обороте Украины составляла от 45% в 1996 году до 34,3% в 1999, что делало ее основным украинским экономическим партнером. В тоже время украинско-российские торгово-экономические отношения характеризовались постоянной конфронтацией, что привело к падению внешнеторгового оборота между двумя странами с 18,0 млрд. дол. США в 1996 году до 10,4 в 1999.¹

Проблемы украинско-российских экономических отношений в 1990-х годах нашли свое отражение в коллективных монографиях Национального института украинско-российских отношений,² работах Л.Кузнецова, В.Кузьменко, О.Гринкевича ³, В.Кириченко⁴, Н.Василенко и С.Василенко⁵, С.Давыденко⁶,и др.

Среди российских исследований в первую очередь необходимо выделить работы К.Затулина, Л.Косиковой, А.Гушера, В.Цветкова и др⁷.

Обзор украинской и российской научной литературы позволяет установить, что обе стороны имеют во многом схожие позиции по вопросу об объективных причинах падения интенсивности торгово-экономических отношений, среди которых они выделяют: кризисное состояние экономик двух государств в 1990-х гг., разногласия в законодательстве партнеров, повышенный риск взаимной коммерческой и инвестиционной деятельности, переориентация экспортных ресурсов на рынки третьих стран и т.д.

Не менее важными причинами снижения активности украинско-российского экономического сотрудничества стали великодержавные амбиции российской политической элиты по отношению к Украине, двойственность украинской политики по отношению к России, чрезмерная зависимость украинской экономики от российской.

Указанные факторы ухудшения экономического партнерства между Украиной и Российской Федерацией не получили должного освещения в научной литературе, что послужило причиной их изучения в данной работе.

Первая из малоизученных причин ухудшения украинско- российских экономических отношений - это великодержавные амбиции политической элиты Российской Федерации по отношению к Украине, а именно, восприятие последней неотъемлемой органической частью российского государства. В частности, в работе А.Дугина «Основы геополитики» изданной в Москве в 1999 году утверждается, что существование независимой Украины наносит «чудовищный удар» по возможности возрождения России как мировой державы. Подтверждают этот тезис и высказывания некоторых российских политиков, которые представляют самые разнообразные политические силы России. Среди них Жириновский, Затулин, Травкин, Лысенко, Лужков и другие.

Российская политическая элита в 1990-х годах, за небольшим ее исключением, не воспринимала тот факт, что Украина

это такое же независимое государство, как и Россия.

Весьма показательным в этом плане стало высказывание редактора «Московских новостей»: «миллионы русских уверены, что без Украины нельзя вести речь не только о какой бы то ни было России вообще, независимость Украины составляет такую проблему национальной самоидентификации русских, которой не существует в других республиках бывшего СССР»⁸.

Достаточно откровенно выразил свое отношение к независимости Украины и других постсоветских республик К.Затулин, который в 1993-1995 годах занимал должность Главы комитета Государственной Думы РФ по делам СНГ и связям с соотечественниками. «Большинство из государств бывшего Советского Союза обречены стать нашими сателлитами или умереть - ровно настолько я признаю их территориальную целостность... Маленькая страна должна быть счастливой, что она пребывает в сфере влияния большого государства. Политика СНГ - это внутренняя политика России, оскорбляет это кого-то или нет»⁹.

Вполне естественно, что подобное отношение представителей большей части российской политической элиты к факту независимости Украины не способствовало установлению добрососедского, дружественного диалога.

В результате, документы не были наполнены реальным политическим и экономическим содержанием, то есть конкретными соглашениями. Стороны только демонстрировали намерения, но в силу взаимных обид и новых амбиций не предпринимали никаких конкретных шагов по их реализации. Примером может послужить подписанный в 1997 году Договор о дружбе, сотрудничестве и партнерстве между Украиной и Россией, который не стал препятствием на пути возникновения в 2003 году территориальных претензий России к Украине по поводу острова Тузла.

Вторая причина падения активности торговоэкономических отношений между Украиной и Россией - двойственность украинской политики по отношению к России. Такой вывод можно сделать исходя из следующих фактов украинской внешней политики в 1990-х гг.: Украина не вступила ни в одну из региональных группировок в рамках СНГ с участием России; договор об Экономическом союзе (1993 г.) был подписан только в качестве ассоциированного члена; с участием Украины был создан блок государств ГУУАМ, члены которого отрицательно относились к интеграции СНГ под лидерством России; Украина заявила о своем желании стать членом НАТО. Одновременно с этим, согласно Договору о дружбе, сотрудничестве и партнерстве, Украина и Россия являются стратегическими партнерами, между которыми заключена долгосрочная программа экономического сотрудничества.

По мнению российского автора Л.Косиковой «подобный дуализм в позиции Украины по отношению к России, во- первых, не может не оказывать отрицательного влияния на двусторонние отношения и в целом на взаимное экономическое сотрудничество в рамках СНГ. Во-вторых, появляются основания усомниться в абсолютной истинности известной формулы, согласно которой «Украина и Россия просто обречены на сотрудничество»¹⁰.

В Украине, в отличие от Росси, ситуация осложняется тем, что в народе как и в политической элите нет абсолютного большинства, которое бы определило на кого Украине нужно в первую очередь ориентироваться - на более близкую и важную Россию или на отдаленный, но более привлекательный Запад.

Это в полной мере подтверждается данными общенационального социологического исследования, которое проводилось киевским центром «Демократичні ініціативи» в 1995 году. Так на вопрос «Кто является важнейшим партнером Украины Россия или Европейский Союз?» 57% опрошенных в Крыму ответили «Россия» и 37% - «ЕС», жители северо-восточной Украины отдали 54% голосов за Россию и 25% за Европейский Союз. Совершенно противоположная ситуация наблюдалась в Западной Украине. Жители данного региона традиционно отдали свое предпочтение Европе - 71% опрошенных, против 12% проголосовавших за Россию¹¹.

Третья причина падения активности двухстороннего экономического партнерства в 1990-х годах - чрезмерная зависимость украинской экономики от российской. По данным Ю.Суркова в начале 1990-х г. на Россию приходится 3/4 объема связей республики с государствами СНГ. В наследство от СССР Украине и России досталась единая энергетическая система, система связи, коммуникаций, транспорта, отлажена система торговли, предприятия оборонной промышленности и металлургии представляют собой неразрывное целое. В наибольшей степени народное хозяйство Украины зависит от поставок из России нефти (90% общего ее ввоза), топливного мазута и других нефтепродуктов, природного газа (75% импорта), лесоматериалов (во внутриреспубликанском потреблении на российскую древесину приходится 48%), фосфатов, химических волокон, цветных и драгоценных металлов, комплектующих узлов и деталей для машиностроения (особенно оборонных предприятий), грузовых автомобилей, автобусов, тканей, многих других видов продукции промышленности. Из-за отсутствия собственного танкерного флота приходится пользоваться российским¹².

К тому же, Украина оставалась зависимой не только от поставок российских энергоносителей, но и от состояния самой экономики северо-восточного соседа, что и было доказано в

Сухоруковым и С.Воробьевым¹³.

Кабинет министров Украины времен премьерства Л.Кучмы осознавал это и предпринял ряд мер направленных на изменение формы экономических отношений с северо-восточным соседом с целью уберечь национальную экономику от пагубного влияния российской гиперинфляции, что и подтвердил в своем выступлении сам Л.Д.Кучма: «Далеко не все и не до конца представляют, насколько мы, государства Содружества, зависим от России. Скажем, Украина импортирует не только российскую нефть, но и российскую инфляцию, внутрироссийские распри, тенденции распада государства. Против нашей воли и желания украинские реформы подверглись «гайдарономике», пути по нашему мнению ошибочному. Мы сейчас с колоссальным трудом пытаемся сойти на свой путь»¹⁴.

В тоже время, по мнению харьковских исследователей

Копылова и А.Эпштейна, Москва в 1990-ых годах используя одностороннюю зависимость Киева от российских энергоносителей, осознанно предпринимала шаги по ухудшению уровня жизни на Украине¹⁵.

Поддерживают харьковских исследователей в данном вопросе также А.Москалец и М.Гончар, которые утверждают, что можно говорить о том, что «Россия практически отработала технологию управления экономическим развитием Украины. Манипулируя ценами и объемами монопольных поставок на энергоносители, можно создавать ситуации, чередуя условия экономического оживления и экономического спада. И то, и другое — выигрышно для России»¹⁶.

Учитывая вышесказанное, мы можем сделать вывод, что наряду с объективными факторами ухудшения торговоэкономического сотрудничества Украины и России в 1990-х годах (падение производства, инфляция, различия законодательных систем и т.д.), не меньшее значение имела и политическая составляющая двухстороннего партнерства.

Различное геополитическое положение двух стран после обретения государственной независимости, существенным образом повлияло на характер двустороннего сотрудничества. Российская политическая элита (за небольшим исключением), воспринимая государственный суверенитет Украины как временное явление, своими высказываниями и действиями давала повод украинской стороне усомниться в возможности установления реальных равноправных дружественных отношений. В связи с вышесказанным, необходимость поддержания тесных экономических связей с РФ с одной стороны и возможная угроза утраты экономического, а затем и политического суверенитета с другой, естественным образом входили в противоречие и стали причиной двойственности украинской политики на северо-восточном направлении.

В результате совпадения объективных причин, о чем говорилось выше, и различного видения характера украинско- российского экономического сотрудничества, его состояние в конце 1990-х годов значительно ухудшилось. Так, если в 1996 году Украина экспортировала в Российскую Федерацию товаров на сумму 5,6 млрд. дол. США, а импортировала на 8,8, млрд., то в 1999 году эти показатели были следующими: экспорт в Россию составил 2,4 млрд. дол. США, а импорт - 5.6 млрд.¹⁷. Таким образом, общий объем товарооборота между двумя государствами в 1999 году снизился в сравнении с 1996 годом почти в два раза.

Снижение объемов внешнеторгового оборота между двумя странами соответствующим образом отразилось на доле Российской Федерации во внешней торговле товарами Украины в период с 1996 по 1999 года. Так, если в 1996 году доля России в общем объеме товарообмена Украины составляла 45%, то в 1999 году она снизилась до 34,3. Доля российского рынка в украинском экспорте товаров снизилась с 38,7% до 20,7. Российский импорт в Украину, напротив, в течение указанного времени был достаточно стабилен. Если в 1996 году российская продукция занимала 50,1% общего украинского импорта, то в 1999 году этот показатель равнялся 47,6%¹⁸.

Анализ вышеуказанных данных показывает, что ухудшение межгосударственного торгово-экономического сотрудничества в гораздо большей степени отразилось на Украине. Таким образом, становится понятно, что создание условий для стабильного, прогнозируемого и эффективного взаимовыгодного торгово-экономическое партнерства между Украиной и Россией было и остается первоочередной задачей для политических, экономических и научных кругов обоих государств, поскольку в этом объективно заинтересованы обе стороны.

Примечания:

Україна - Росія: проблеми економічної взаємодії [Електронний ресурс] / [Пирожков С.І., Сухоруков А.І., Бурмістров М.П. та ін.] - Режим доступу: http://www.niurr.gov.ua/ukr/econom/vzaem/ rozdil_2-1.htm

Украина-Россия: проблемы экономического взаимодействия / Под. ред. С.И. Пирожкова, Б.В. Губского, А.И. Сухорукова - К.: НИ- УРО, 2000. - С. 274; Експортний потенціал України на російському векторі: стан і прогноз. / За ред. С.І. Пирожкова, А.І. Сухорукова - К.: НІУРВ, 1998. - 168 с.

Кузнєцов Л. З позицій обережного оптимізму / Л.Кузнецов,

В.Кузьменко // Політика і час. -1998. - №9. - С. 17-22., .№10. - С. 7-18; Кузьменко В. Україна і Росія: ще один крок у вірному напрямку / В. Кузьменко, О. Гриневич // Політика і час. -1998.-№3 - С. 7-17.

Кириченко В. Українсько-російські відносини: час для дій / В. Кириченко // Віче. - 1999. - №3. - С. 130-145.

Василенко М. Українсько-російські відносини: реалії становлення і час досвіду / М. Василенко, С.Василенко // Віче. - 2003. - №9 (138). - С.63-68.

Давиденко С. Особливості зовнішньоторговельного співробітництва України і Російської Федерації / С.Давиденко // Стратегічна панорама. - 2008. - №3-4. -С. 92-97.

Затулин К. «Дружба, сотрудничество и партнерство» между Россией и Украиной: два года спустя после обмана в прошлом веке [Електронний ресурс] / К. Затулин., А. Севастьянов. - Режим доступу: http://www.zatulin.m/index.php?&section=pubHcations&id=57; Косикова Л. Производственное сотрудничество России с Украиной: тенденции и противоречия / Л. Косикова // Российский экономический журнал.

2002. - №2. - С. 70-85; Гушер А. Российско-украинские отношения: экономический и политический аспект. Аналитический доклад [Електронний ресурс] / А. Гушер. - Режим доступу: http://www.rnsidea. rn/?part=65&id=408; Цветков В. Российско-украинские отношения: между политикой и экономикой [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.perspektivy.info/oykumena/krug/rossijsko-ukrainskije_ otnoshenija_mezhdu_politikoj_i_ekonomikoj_2009-05-21.htm

Копылов В. В поисках черной кошки / В. Копылов, А. Эпштейн // Бизнес-информ. - 1995 - №6. -С. 10.

Романюк П. Стати сателітами чи померти? / П. Романюк // Політика і час. -1994. - №5.- С.3.

Косикова Л. Производственное сотрудничество России с Украиной: тенденции и противоречия / Л. Косикова // Российский экономический журнал. - 2002. - №2. - С. 70-71.

Копылов В. В поисках черной кошки / В. Копылов, А. Эпштейн // Бизнес-информ. - 1995 - №6. -С. 9.

Сурков Ю. Юго-западный сосед и партнер России - Украина / Ю. Сурков // Внешняя торговля. - 1993.- №11. - С. 17.

Сухоруков А. Вплив російської кризи на економіку України. Основні причини фінансової та соціально-політичної кризи у Росії / А. Сухоруков, С. Воробйов // Економіка, фінанси, право. - 1998. - №10. - С. 3-6.

Известия. - 1993. - 4 мая.

Копылов В. В поисках черной кошки / В. Копылов, А. Эпштейн // Бизнес-информ. - 1995 - №6. - С. 9.

Гончар М. Между «стратегическим партнерством» и стратегической зависимостью. / М. Гончар, А. Москалец // Зеркало недели.- 2000.- №4(277). - 29 января. - С.5.

Україна - Росія: проблеми економічної взаємодії [Електронний ресурс] / [Пирожков С.І., Сухоруков А.І., Бурмістров М.П. та ін.] - Режим доступу: http://www.niurr.gov.ua/ukr/econom/vzaem/ rozdil_2-1.htm

Україна - Росія: проблеми економічної взаємодії [Електронний ресурс] / [Пирожков С.І., Сухоруков А.І., Бурмістров М.П. та ін.] - Режим доступу http://www.niurr.gov.ua/ukr/econom/vzaem/ dodatok_2.htm