Ігор Піддубний

В історії України XX ст. займає особливе місце. Розпочавшись боротьбою за створення незалежної Української держави, воно дозволило реалізувати цю державу наприкінці XX ст. Проте намагання відродити Україну як незалежну державу робилися ще в умовах кінця Першої світової війни та революції у Російській імперії. Події, що відбувалися у 1918-1919 pp. у центрі України відображалися відповідним чином і на її околицях, в тому числі й у прикордонному Хотинському повіті Бессарабії, який вже тоді вважався складовою частиною відродженої України. Незважаючи на бурхливість подій, вони відображені у ряді документів та публікацій. Певна частина матеріалу вже опрацьована вітчизняними істориками і знайшла своє відображення у публікаціях та збірниках документів. Серед перших наукових публікацій з опублікуванням документів слід виділити працю А.Юрченко, в якій вміщено у додатках значний пласт документів з тодішнього Центрального державного архіву Жовтневої революції Української РСР¹. Значення цієї праці помітне і після її виходу на неї посилалися, а документальну частину використовували для друку документів. Це зокрема було зроблено у збірці документів, що вийшла під редакцією К.Ципка у Чернівцях 1958 р.². Ряд документів архіву були використані у збірці документів “Хотинское восстание”³, щоправда деякі з них подані у переказі⁴. Матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади України були використані і В.Сергійчуком у його праці “Етнічні межі і державний кордон України”⁵. Аналіз джерельної бази, в тому числі матеріалів, які знаходяться у Центральному державному архіві вищих органів влади України (ЦДАВОУ), дано в одній з останніх публікацій з питань джерельної бази Хотинського повстання⁶. Вважаючи питання дослідження джерел з історії Хотинського повіту у 1918-1919 pp. досить вивченим, ми спробуємо охарактеризувати зміст документів та матеріалів пов’язаних з питанням Хотинського повіту у контексті проблеми Бессарабії у кінці Першої світової війни.

Так, певна частина інформації міститься у „Робітничій газеті”, „Народній волі”, „Новій Раді”, з яких можемо взяти інформацію для вивчення питання ставлення Української Центральної Ради до окупації про поди ІУІО-ІУІУ pp. у Хотинському повіті

румунськими військами Бессарабії в цілому. Ці матеріали опубліковано у збірці „Українська Центральна Рада. Документи і матеріали” у хронологічному порядку і таким чином відстежуються події у тому порядку, як вони відбувалися. Зокрема, одне з перших повідомлень, де з’являється питання про події у Бессарабії - це засідання Малої Ради 9 січня 1918 p., на якому представник Поалей Ціон Ревуцький звернувся із запитом до Генерального секретаріату з приводу окупації Румунією Бессарабії та видачі дезертирів-євреїв румунським властям. Відповідь представника Генерального секретаріату О.Шульгина була досить обережною. Він не вважав зайняття кількох населених пунктів окупацією, а пояснював це необхідністю не допустити відрізання більшовиками тилів Румунського фронту⁷. Наступна згадка про Бессарабію припала на 14 лютого 1918 p., коли на засіданні Ради Народних міністрів обговорювалося питання визначення кордонів УНР і зазначалося, що питання Бессарабії має вирішуватися на підставі самовизначення націй за згодою з Румунією та Бессарабією і після виведення військ Раднаркому. У даному випадку публікація зроблена за документом з фонду 1063 ЦДАВОУ⁸.

Оскільки події розвивалися не у бажаному для Української Народної Республіки напрямі питання Бессарабії все частіше ставало предметом для обговорення. Так, „Робітнича газета” від 13 березня 1918 р. подала матеріал з засідання Малої Ради від 12-13 березня, на якому обговорювався і текст ноти Румунії з приводу окупації Румунією Бессарабії, що її подав представник партії українських соціалістів- революціонерів М. Салтан. Текст звернення українських соціалістів- революціонерів міститься у одній із справ ЦДАВОУ⁹ Питання Бессарабії не щезало з поля зору українських політиків і обговорювалося досить часто. Прикладом цьому є публікація у газеті „Народна воля” від 21 березня 1918 р. виступу Голови Української Центральної Ради М.Грушевського на засіданні Малої Ради 15 березня 1918 р. Він, даючи відповідь члену Малої Ради Перкулу, наголосив, що Україна не претендує на молдавські області Бессарабії: „Мова може бути тільки про ті території, в яких молдавська людність не має абсолютної більшости. Це є мова про північну частину Бессарабії й полудневу”. Роблячи таку заяву, Грушевський наголошував на сподіваннях про демократичне розмежування у Бессарабії¹⁰.

Подальший розвиток конфліктної ситуації між УНР та Румунією відображений і у публікації „Нової Ради” від 14 квітня 1918 р. стосовно засідання Малої Ради від 11-13 квітня 1918 р. На засіданні розглядалася анексія Румунією Бессарабії і виклад з цього питання робив М.Любинський. У обговоренні питання взяли участь й інші присутні, які засуджували анексію. Інформацію про ставлення в Україні до дій Румунії подала 17 квітня 1918 р. і „Робітнича газета”. На засіданні Малої Ради 23 квітня 1918 р. велася мова про насильства румунської вояччини у Бессарабії. Тоді ж прозвучало і повідомлення про Хотинський повіт, який був зайнятий австрійськими військами. Зокрема, М.Любинський представив 89 приговорів із сіл Хотинського повіту щодо бажання мешканців повіту приєднатися до України. Наприкінці цього засідання селяни-делегати досить гостро висловили депутату Перкулу свою думку стосовно його неповної правди у виступі з деяких питань .

Саме на цей період припадає кілька документів, які зберігаються у фонді міністерства закордонних справ УНР у справі “Листування дипломатичного відділу з дипломатичною місією Української держави та УНР в Румунії”. Загалом ця справа розпочинається з протоколу засідання комісії про встановлення угоди між УНР та Румунією стосовно товарообміну від 5 січня 1918 р. Проте в цій же справі є документи, що стосуються періоду погіршання відносин між двома країнами. Так, міститься тут машинописна копія резолюції Центральної Ради від 13 квітня 1918 р. з приводу анексії Бессарабії Румунією, яку у вигляді ноти №1512 відправили 19 квітня 1918 р. У ній висвітлено позицію Центральної Ради стосовно подій 9 квітня 1918 р. і зазначалося, що Раді народних міністрів доручено “вжити всіх заходів, які будуть до її розпорядження, аби в найкоротшім часі було рішено долю Бессарабії в порозумінню з Українською Народньою Республікою й за свобідним виявом волі всього населення Бессарабії”. У даному документі робився наголос на існуванні спільних життєвих інтересів у народів обох країн та на можливості знаходження порозуміння. Вказувалося також, що представник української сторони Галаган виїхав до Румунії з цією ж метою¹². Нижче у цій же справі міститься документ складений у квітні 1918 р. під грифом Народного міністерства справ закордонних та за підписом Голови ради народних міністрів (підпис на документі відсутній). Він фіксує звернення до уряду королівської Румунії стосовно того, що населення Бессарабії, особливо північної (сюди слід відносити і Хотинський повіт), східної та південної частин Бессарабії до уряду УНР надходять звернення, в тому числі й з проханнями про захист інтересів населення. В даному зверненні, посилаючись на ноту від 13 квітня 1918 p., уряд УНР зауважував, що вважає за потрібне надіслати до головних центрів Бессарабії своїх комісарів та просив уряд Румунії зробити розпорядження, “щоб військовими Румунськими властями, які тепер знаходяться на території Бессарабії, не чинилось їм жадних перешкод, а противно, щоб їм була забезпечена ненарушимість особи”¹³.

У цій же справі наступною є відповідь румунського уряду на українську ноту від 13 квітня 1918 р. Подана вона 20 квітня 1918 р. і представлена у справі ^у машинописній копії двома мовами. Мовою оригіналу є французька , а далі подано машинописну копію її перекладу українською мовою. Перший пункт відповіді на ноту українського уряду був запереченням факту анексії Бессарабії. В документі наголошувалося, про поди ІУІО-ІУІУ pp. у Хотинському повіті

що Бессарабія “приєдналась добровільно до своєї отчизни після резолюції, ухваленої майже одноголосно “Сфатуль Церії””¹⁵. Другим пунктом румунський уряд стверджував, що йому невідомо про бажання населення Бессарабії бути включеним до складу України. Наголошувалося також, на тому, що не існує доказів того, що населення на території Бессарабії є українським. Більше того, румунський уряд висловив зауваження, що “по той бік Дністра живе численне населення румунське, відносно якого румунська Бессарабія і послідовно сьогодні Румунія могла б вимагати тих самих прав, яких вимагає Україна до українського народу Бессарабії”¹⁶.

Королівський уряд вказував Центральній Раді на те, що після підписання миру у Бресті-Литовському Україна не висувала претензій на територію Бессарабії і вважала її окремою державою, кордоном якої виступав р. Дністер. Тут же, у заяві, ми знаходимо і посилання на традиційні історичні права: “І дійсно, з точки погляду історичного і етнічного Бессарабія є без жодного сумніву румунська, бо належала до молдавської корони від часу утворення цього князівства в ХГѴ віці аж до моменту захоплення царською Росією в році 1812”¹⁷. Румунський уряд не забув нагадати українському про заяву від 15 січня 1918 p., зроблену румунському представнику генералу Коанда, у якій Україна погоджувалася на “злучення Бесарабії з Румунією, коли вона того бажає, а навіть навпаки: Україна згодна їй у тім допомагати”¹⁸. Виклавши у чотирьох пунктах своє бачення бессарабської проблеми, Румунський уряд зазначив, що він вважає її вирішення і через це не приймає протесту Центральної Ради. Румунський уряд заперечував і факти чинення репресій у Бессарабії. Крім того, уряд Румунії висловлював бажання “підтримувати якнайприязніші стосунки з новою сусідньою державою, почуваючи, що нова Народня Республіка зреклася системи колишньої російської імперії нехтування прав наших народів, якщо це було в її інтересах”¹⁹. Висловлювалося також впевнення в тому, що Румунія встановить та підтримуватиме приязні стосунки з УНР. Під цим документом стоїть підпис міністра закордонних справ Румунії²⁰.

Зміна урядів 29 квітня 1918 р. та проголошення Української Держави не змінило ставлення українських урядовців до питання про Бессарабію. Зокрема міністр закордонних справ гетьманського уряду Д.Дорошенко заявляв однозначною: “окупація Бессарабії є актом насильства і противиться інтересам України”²¹.

Оскільки нота уряду УНР від 13 квітня 1918 р. була відхилена Румунським урядом, то уряд України 11 травня 1918 р. змушений був ухвалити заборону на експорт українських товарів до Румунії та Бессарабії. Наступний крок українського гетьманського уряду був зроблений 5 червня 1918 р. Нове звернення складалося із семи пунктів в яких відкидалися аргументи румунського уряду про право Румунії на володіння Бессарабією, та заперечення зроблені румунами стосовно засад

з декларації Центральної Ради. Так у ноті заперечувалося право Сфатул Церій на вирішення долі Бессарабії, оскільки цей орган створювався у надзвичайних умовах і не міг мати статусу представницького органу. У згаданій ноті підкреслювалися заяви Сфатул Церій, які полягали у відхиленні всіх спроб підпорядкування Бессарабії Румунії до утворення дійсно народного представництва. В документі також було охарактеризовано і умови, в яких Сфатул Церій приймав славнозвісне рішення про приєднання до Румунії, умови за яких відповідь необхідно було дати за одну добу та ще й під тиском військових²². На жаль з цією нотою у фондах ЦДАВОУ нам не вдалося ознайомитися, проте у розглядуваній тут справі міститься машинописна копія перекладу ноти міністерства закордонних справ Румунії №3501 від 19 червня 1918 р. відправлена з м. Ясси.

У румунській ноті вміщено побажання румунського уряду на швидке залагодження проблем, що існували між Україною та Румунією. Разом з тим у ній у формі констатації подано відповіді на пункти ноти українського уряду, що дозволяє судити про зміст ноти українського уряду. Серед аргументів, якими керувався уряд Румунії були й ті, що регіон між Карпатами, Дністром, Чорним морем та Дунаєм є чітко окресленою та відокремленою територією на якій на думку авторів ноти “зародилася і розвивалася з четвертого до чотирнадцятого століття румунська людність”. В ноті також зазначалося, що “з початку ХГѴ століття, частинно з приводу декількох румунських еміграцій з Трансільванії, утворилися Румунські князівства, більш менш незалежні, на північній частині згаданої території, себто в Буковині і на півночі Бессарабії”. Нижче говориться про те, що у другій половині ХГѴ ст. значна хвиля румунської імміграції з заходу захопила нові території, на яких було утворено Молдавське князівство. У ноті припускали, що “певне в ті часи і з метою забезпечити свої границі, були збудовані молдавськими князями великі фортеці: Хотін, Сорока, Тігіна (Бендер), Цетатеа Альба, котрій Турки потім дали назву Акерман, і Кілія” . Нижче міністерство закордонних справ у черговий раз нагадувало про кордон, який існував раніше та про те, що Бессарабія, як частина молдавського князівства була у 1812 році від нього відірвана. В історичному огляді знайшов місце і опис подій пов’язаних із перетворенням міст Бессарабії на місце проживання “космополітичного населення”. Відзначалося, що крім німецьких колоній, “більш менш значних інфільтрацій українського населення”, селищ розкольників, болгарів, “мухамедан з Добруджі”, Бессарабія “представляє ... компактну людність молдавських селян, чабанів, селянських робітників і дрібних хліборобів”²⁴. Як додатковий доказ автохтонності “румунського елементу” у межиріччі Прута та Дністра брався той факт, що топонімічні назви місцевостей, лісів, гір, річок були чисто молдавськими.

Проте перш ніж приступити до відповідей на зауваження ноти українського уряду румунський уряд звернув увагу на ту обставину, що румунським військам довелося виконати місію по захисту населення Бессарабії від безчинств відступаючих російських військ²⁵. Оцінюючи акт 9 квітня 1918 р. королівський уряд називав його унією Бессарабії з Румунією. Далі у ноті містилися відповіді на зауваження українського уряду настільки докладні, що дозволяють ознайомитися із змістом зауважень українського уряду. Так, першим пунктом мала місце відповідь на зауваження, що Сфатул Церій утворювався не як представницький орган і тут королівський уряд зазначав, що в умовах зміни режиму іншого способу створення “національного представництва” не буває. Королівський уряд також зазначав, що Сфатул Церій був легальним представництвом і ніхто не заперечив його легальність. Відхиляючи зауваження про те, що Сфатул Церій висловлювався проти політичної залежності від Румунії, королівський уряд називав три декларації: про автономію Бессарабії від 2(15) грудня

1917 р., про незалежність Бессарабії від 6 лютого (24 січня) 1918 р. та про унію Молдавської Народної Республіки (МНР) з Румунією. Подальші коментарі тут відсутні, тому думаємо, що називаючи ці декларації королівський уряд вважав це достатнім для доведення поступовості у прийнятті Сфатул Церієм рішення про злиття з Румунією²⁶. Стосовно декларації про те, що долю Бессарабії мало вирішувати Установче Зібрання румунський уряд давав спростування такого твердження, посилаючись на авторитет Інкульця - колишнього голови Сфатул Церій. Заперечено було й існування письмової гарантії даної країнами Антанти уряду МНР стосовно незалежності останньої від Румунії²⁷. Проте стосовно останнього було зроблено зауваження, що подібний документ міг стосуватися “інших, межуючих з Бессарабією країн” - зрозуміло, що тут мав місце натяк на УНР. Румунський уряд відкидав і твердження про схвалення ним вищезгаданої гарантії (п. 5), говорячи про те піднесення, яке викликало приєднання Бессарабії до Румунії:

“Уся Румунія з почуттям незвичайного зворушення негайно після декларації війни початої з засобами більше, ніж було у неї сили дивилася на зруйнування російської імперії і на визволення румунського населення Бессарабії, котре в Европі і під час навіть XX віку царизм ізолював і гнобив з пристосуванням ще азіатських способів. - Для кожного Румуна це була єдина тільки радість за ці роки жалоби і суму, і Королівське правительство з самого початку мало тільки одне бажання, щоб Бессарабія могла користуватися свободою, котрої вона була позбавлена вже 100 літ. її безперечні історичні права примушували і примушують румунів, одначе, щиро пильнувати, щоб ці нарешті добуті свободи не могли ніколи бути відняті від Бессарабських румунів і цей обовязок усяке румунське правительство знайде спосіб виконати в разі потреби”²⁸.

Далі, в документі містилася заява про те, що Румунія ніколи не мала наміру завойовувати чи анексувати Бессарабію, однак при цьому не збирається зрікатися “історичних прав Румунії на румунські землі”, посилаючись при цьому і на “бажання величезної більшості Бессарабського населення” прийняти запропоноване об’єднання, яке “остаточно забезпечує бессарабському народові вигоди свободи, яких він був на так довгий час і так неправедно позбавлений”. Стосовно направлення військ до Бессарабії, а це було шостим пунктом ноти українського уряду, королівський уряд твердив, що вони призначалися як для охорони складів румунської армії, так і майна та життя громадян від більшовицьких злочинів.

Досить важливим був і сьомий пункт, завершальний у якому велася мова про обіцянки українського уряду дані ним генералу Коанда і в яких, затвердженням румунського уряду, український уряд погоджувався на встановлення кордону по р. Дністер. В черговий раз королівський уряд висловлював здивування з приводу того, “що Українське Правительство відмовляється визнати безперечні права Румунії на Бессарабію і заявляє свої власні права на сю провінцію”²⁹. Повертаючись до питання про права Румунії на Бессарабію, румунський уряд знову звертався до історії, говорячи про ті переселення, які мали місце у минулому і формували склад населення у Пруто-Дністровському межиріччі та за Дністром. Велася мова і про інші події, пов’язані із встановленням зв’язків, в тому числі родинних, між молдавською та польською знаттю. В цій частині особливий наголос було зроблено на тому, що українці у великій кількості емігрували до Бессарабії починаючи з 1870 р. і що станом на початок XX століття це населення становило близько 210 тисяч осіб³⁰. Фактично, базуючись на подібних твердженнях, румунський уряд намагався ствердити, що Україна не має жодного права на Бессарабію. Навіть більше, румунський уряд почав викривати Україну у її спробах прилучити до свого складу Бессарабію на правах автономії, твердячи при цьому, що Україна почала наслідувати імперську політику Росії під прикриттям потреби вирішення стратегічних та економічних завдань. При цьому уряд Румунії нагадував Києву, що Румунія є єдиною європейською державою, яка не має морських портів і тому Одеса, могла б стати чудовим надбанням для Румунії. Проте роблячи таке попередження, румунський уряд зробив “широкий жест”, заявивши про усвідомлення урядом надмірності своїх бажань. Заява від 19 червня 1918 р. традиційно завершувалася висловом сподівань, що уряди обох країн дійдуть до згоди у питанні, яке було предметом обміну нотами та встановлять добросусідські відносини. Подібна констатація безумовно не могла повністю задовольнити українську сторону, однак, пошуки майбутніх контактів з країнами Антанти змусили український уряд піти на встановлення дипломатичних відносин та економічних стосунків з Румунією³¹.

Своєрідним відгуком на ноту уряду Української Держави було і повідомлення генерального комісара Військового міністерства Української Держави в Румунії К.Чоботаренка направлене міністру Д.Дорошенку у липні 1918 р. Останній займав цю посаду з червня 1918 p., маючи основним завданням охороняти майно Румунського фронту, але й виконував інші консульські завдання. Безпосереднім завданням К.Чоботаренка було досягнення прав України на майно Румунського фронту, але саме тут і виникла проблема, яка полягала^ невизнанні з боку Румунії прав України на згадане військове майно . Така позиція Румунії не була чимось випадковим, адже саме тоді формувалося ставлення румунської сторони до України, яке генеральний комісар назвав “однозначно-байдужим”. Проте українська нота стосовно Бессарабії справила на румунську сторону негативне враження і саме його постарався передати К.Чоботаренку міністр закордонних справ Аріон 22 червня 1918 р. Основною помилкою ноти румунська сторона вважала твердження про те, що молдавани складають меншість у Бессарабії. Подібний хід української сторони не сприяв встановленню дружніх стосунків, хоча прагнення до них у Румунії було³³. Бажаючи якось виправити становище, яке склалося, К.Чоботаренко пропонував своє бачення вирішення даної проблеми. На його думку першим кроком, який міг би змусити Румунію серйозно сприйняти Україну повинна була стати заборона вивозу продуктів та промислових товарів з України. Крім того К.Чоботаренко просив, щоб дозвіл на вивіз будь-яких товарів давався через нього, з тим, щоб піднести його значення як представника Української держави. На другому місці стояло питання про Бессарабію і тут генеральний комісар цілком реально оцінював ситуацію, адже в Української держави не було засобів, що могли дієво вплинути на Румунію. Він писав, що “питанню про Бесарабію належить додати характер вплива на народні маси Бесарабії, шляхом печаті і обережної тонкої пропаганди і шляхом вплива на ріжні політичні круги Румунії, межи котрими по питанню про Бессарабію в сучасний мент проводиться жорстока боротьба. Збільшить цю боротьбу і зробить політику в Бесарабії нерівною і несталою виявляється тепер нашім завданнєм”³⁴. Одночасно К.Чоботаренко радив для укладення офіційних відносин з Румунією дати румунському уряду інформацію про те на яких підставах виникла Українська Держава, направити до Румунії посольство та вести боротьбу за завоювання внутрішньої політичної арени³⁵.

Дії К.Чоботаренка не були чимось особливим, адже ще 10 червня 1918 р. румунський уряд звернувся до німецького та австро-угорського урядів з проханням про допомогу у нормалізації стосунків з Україною, причому тут наголошувалося на тому, що відносини між двома країнами існували і до Румунії було свого часу послано дві українські місії. Загалом ця нота викликала обговорення проблеми, але бути посередником в українсько-румунських відносинах ні Німеччина, ні Австро-Угорщина не побажали, а австрійська сторона навіть заявила, що основна причина суперечки повинна бути владнана лише Румунією та Україною ^б.

В одному з листів К.Чоботаренко давав пропозицію стосовно наступного після залагодження відносин між двома країнами відкриття дипломатичних представництв на території Румунії. Цей документ цікавий тим, що для Бессарабії призначення консулів передбачалося ним у випадку її приєднання до Румунії. Прикметним є той факт, що консульство пропонувалося відкрити у Кишиневі та два віце-консульства у Акермані та Бельцах. Пропонував К.Чоботаренко призначати на посади віце-консулів, а бути вони мали безоплатні, представників місцевої української громади, освічених та відомих діячів. Фактично не згадується серед міст, у яких могли відкрити віце-консульство Хотин, але це пояснити можна тим, що на той час Хотинський повіт знаходився під владою Австрійської адміністрації, або ж тим, що Хотинський повіт вважали таким, що безумовно мусить належати до України³⁷. За умови ж приєднання всієї Бессарабії до України К.Чоботаренко радив відкрити консульство у Яссах³⁸.

Від гласного Сорокського земства М.Пелеванюка до Міністерства закордонних справ Української Держави 18 травня 1918 р. надійшла доповідна записка, в якій автор говорив про заходи, які були необхідні в сфері приєднання Бессарабії до України. Зокрема, він наголошував на тому, що необхідно прислати старосту та двох помічників до Хотинського повіту, приєднавши до нього ще чотири волості Сорокського повіту. Наголошував він і на потребі негайного проведення в життя всіх заходів з приєднання Бессарабії до України³⁹.

Дещо пізніше, 10 липня 1918 р. до канцелярії гетьмана надійшов лист, в якому гостро критикувалися дії Сфатул Церій та діяльність в ньому румунофілів. Лист було зареєстровано під номером 2409. Автор листа писав про те, що багато мешканців Бессарабії прийняли рішення приєднатися до Української Держави, яка є їм ближчою і зможе гарантувати їм майбутнє. Таке рішення прийняли мешканці Аккерманського, Сороцького, Хотинського, Ізмаїльського та Бендерського повітів. Всі рішення приймалися на Земських зборах на основі присудів сільських громад. Всі вони були винесені ще у грудні 1917 р. та у січні 1918 р. і не були результатом страху за майбутнє осіб, які приймали подібні рішення. Автор листа наголосив на тому, що Українська Держава повинна прилучити до себе Бессарабію, яка з нею пов’язана в плані етнографічному, матеріальному та культурному⁴⁰.

У листопаді 1918 р. румунські війська під командуванням генерала Давідоглу, після виведення з Хотинщини австрійських військ, прикриваючись рішенням від 9 квітня 1918 р. окупували і Хотинський повіт. В одному із звернень Хотинського повітового старости Української держави від 11 листопада 1918 р. за №38 до командира 2-ї кавалерійської дивізії у м. Хотині говориться про те, що Українська Держава, керуючись положенням, що Румунія приєднала Бессарабію за виключенням Хотинського повіту, та домовленістю з румунським урядом наприкінці липня 1918 р. оголосила про приєднання до Української Держави Хотинського повіту із подальшим його включенням до складу Подільської губернії. Як зазначається у даному документі це було зроблено на підставі прохань понад 100 сільських громад, які висловили подібне бажання у своїх приговорах. Фактично управляв повітом представник Української Держави повітовий староста Ізбицький, який просив румунське командування роз’яснити ситуацію⁴¹. На цей запит 29 жовтня 1918 р. (ст.ст.) надійшла відповідь, переклад тексту якої зберігається у фондах архіву. У ній, зокрема, вказується, що Хотинський повіт приєднався до Румунії з рештою Бессарабії за рішенням Сфатул Церій та згадується про відсутність офіційного акту, що передбачав приєднання до України Хотинського повіту⁴². Інший документ датовано 30 жовтня (12 листопада) і також він є у перекладі. Генерал Давідоглу, командир 1 кавалерійської дивізії, ставить ним до відома, що Хотинський повіт прилучено до Румунії, а Ізбицькому в супроводі офіцера пропонували залишити територію повіту разом з особами, що його супроводжували у зв’язку із закриттям з 13 листопада виїзду до України . Тут варто вказати, що в цій же справі є запит міністерства юстиції до міністерства закордонних справ Української Держави, де говориться про те, що 15 червня 1918 р. вийшла постанова міністра внутрішніх справ про адміністративне підпорядкування Хотинського повіту Подільській губернії. На цій підставі 8 січня 1919 р. міністерство юстиції УНР просило повідомити його чи прилучено Хотинський повіт до України . Таким чином існували розпорядження стосовно Хотинського повіту, але вони, напевне, не були доведені до законного завершення.

Збереглася у фондах архіву також доповідь про політичне становище Хотинського повіту, в якій давався аналіз ситуації, що склалася після відступу австрійських військ. Документ складено російською мовою и згадує про прибуття до повіту повітового старости, який оголосив про приєднання до Української Держави та оголошення про приєднання до Румунії. Управа зверталася до Земських зборів та просить визнати правильними її дії як і підтвердити прагнення повіту возз’єднатися з “Великою Росією”⁴⁵. У цій же справі є “Виписка з журналу Хотинського повітового надзвичайного зібрання 28 жовтня 1918 р.” складена російською мовою. У ній міститься схвалення дій земської управи та постанова “підтвердити прагнення повіту до возз’єднання з єдиною Великою Росією”. Ці ж збори радили відкрити кредит управі на 50 тис. крб. для посилення міліції⁴⁶.

Певна інформація стосовно ситуації в Хотинському повіті міститься у “Доповіді Хотинського повітового старости Подільської губернії” від 17 листопада 1918 р. з неї можна дізнатися про те, що власне до листопада 1918 р. румунськими військами було зайнято 8 сіл у південній частині повіту, тоді як решта його території і 3 волості Сорокського повіту по лінії від м. Єдинці до р. Дністра були зайняті австрійськими військами. До прибуття старости управління здійснювалося повітовою земською управою. Повідомляється тут і напрямки просування румунських військ на початку листопада 1918 p., які рухалися трьома загонами: І - зі станції Окниця; II - від с. Бурманешти і III - від м. Ліпкани. Наступ розпочався після 7-8 листопада 1918 р. (н.ст.) і вже 9 листопада після зайняття м. Бричан генерал Давідоглу оголосив про приєднання Хотинського повіту до Бессарабії, як частини Румунії. Після зайняття Хотина (10 листопада) 11 листопада полковник Морузі⁴⁷ оголосив про “окупацію м. Хотина як з метою збереження порядку і спокою, так і для попередження можливості окупації його ворогом”. Повітовий староста Ізбицький у своїй доповіді повідомляє, що в м. Хотині порядок ніким не порушувався, як і не було відомо нічого про ворога, що міг окупувати місто. Докладно подано і зміст спілкування Ізбицького з генералом Давідоглу стосовно належності Хотинського повіту. Зокрема, говорячи про посилання генерала на рішення “Сфатул церій” Ізбицький зауважує, представниками від Хотинського повіту у “Сфатул церій” “виступило самочинно кілька солдатів”⁴⁸. Пов’язаний з вищеописаним й інший документ, що підготовлений в.о. секретаря земської управи для міністра внутрішніх справ Української Держави 23 жовтня 1918 р. Він містить констатуючу частину стосовно скрутної ситуації в повіті, зокрема через неналежність його до жодної із сусідніх держав. Наголошується в черговий раз на бажанні населення повіту бути у складі Росії та уповноважнюється голову Хотинської повітової земської управи М.Крупенського поставити до відома про дійсні наміри населення повіту іспанського посланця, який мав захищати права підданих Росії в Австро-Угорщині, російського посла у Румунії, президента СІЛА та всі союзи відродження Росії⁴⁹.

Наступний документ у цій добірці датований 8 листопада і призначений міністру закордонний справ Румунії (складений він російською мовою). У документі перераховуються дії полковника Морузі та повітового старости Ізбицького протягом часу від 11 до 13 листопада, коли Ізбицький висловивши протест залишив територію Хотинського повіту. Від імені українського уряду зроблено заяву з оцінкою дій румунського командування як незакономірної та недружелюбної. Прохання уряду полягало у відміні розпоряджень генерала Давідоглу та виведенні румунських військ з повіту і трьох північних волостей Сорокського повіту з поверненням влади на цій території повітовому старості. В одному з чотирьох пунктів пояснень неправомірності дій румунських військових було вказано, що “навіть з такої названої націоналістичною точки зору, Хотинський повіт та прилеглі до нього три північні волості Сорокського повіту зовсім чужі румунській нації”. Після цього висловлювалася впевненість, що події в Хотинському повіті є наслідком непорозуміння, яке можливо владнати .

Проте ситуація залишалася без бажаних і очікуваних українською стороною змін. На правому березі р. Дністра було зосереджено румунські прикордонні війська та створено ряд митних пунктів, чим фактично уряд Румунії переносив на р. Дністер східний кордон країни. 10 грудня 1918 р. король Фердінанд І ліквідував Сфатул Церій і проголосив Бессарабію провінцією Румунії⁵¹. Разом з тим у вступ румунських військ до Хотинського повіту збурив, а не заспокоїв населення. Про це свідчило і одне з повідомлень Ушицького комісара Куриленка та повітового коменданта Лігоцького про перехід наприкінці грудня 1918 р. українців з Бессарабії на Поділля, що іноді супроводжувалося перестрілками. Вказувалося і на той факт, що у с. Секурень є багато “зрадників українського народу” з числа тих, що піднімали повстання проти Директорії⁵².

Прихід до влади Директорії не змінив кардинально ситуації проте зміни, які відбувалися у грудні 1918 р. в Україні та відновлення Української Народної Республіки намітили й зміни у складі представницького корпусу України у Румунії, але лише із січня 1919 р. К.Чоботаренко та С.Білецький припинили свою діяльність як представники України, що було викликано направленням до Румунії Надзвичайної дипломатичної місії УНР під керівництвом Г.Гасенка⁵³. Саме йому до Ясс було відправлено телеграму про насильства румунських військових над українським населенням у Хотинському повіті та наказом негайно вжити заходів щодо припинення насильства . Стосовно повстання у Хотинському повіті телеграмою з Кам’янця- Подільського до Києва було повідомлено С.Петлюру, в якій вказували загальну чисельність задіяних румунських підрозділів та вказувалося, що “румуни ідуть на Хотин лютуючи по дорозі, ріжуть дітей і жінок...”⁵⁵.

Ряд повідомлень, що стосуються саме Хотинського повстання зберігаються в іншій справі. Це повідомлення повітового комісара Степури стосовно встановлення особи Лискуна та правомочності його дій на початку повстання 23 січня 1919 р.⁵⁶ Міститься у справі і копія повідомлення Головнокомандувача українських військ стосовно дій партизанського загону на бессарабській стороні 2 лютого 1919 р. та обстріл подільської сторони і врегулювання питань за участю парламентерів⁵⁷.

До часу відновлення УНР належить „Пояснююча записка в справі етнографічних ^границь суцільної української території”. Складена професором И.Пе ленським, вона зберігається у ЦДАВОУ у машинописній копії. В ній стосовно кордону у південній частині Бессарабії (Ізмаїльський повіт) зауважено, що до України варто віднести і частину Сорокського та Бельцьського повітів⁵⁸. У даній справі є також документ під назвою „Визначення державних меж Української Народної Республіки”, де стосовно південного кордону вказано, що лінія кордону має виглядати наступним чином: „лінія од Новоселиці, по старій межі з Румунією, включаючи до України весь Хотинський повіт, по лінії Атаки на Дністрі, далі по Дністру (Сороки Вад-Рашков, Дубоссари, Грігоріанів) до г. Бендери, звідти до меж Аккерманського повіту, який із Ізмаїльським повітом належать Україні, нарешті йдуть Чорне й Азовське моря, що омивають Україну з Півдня, включаючи до неї Крим”⁵⁹.

Таким чином, у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади України міститься значний документальний матеріал, який підлягає глибшому вивченню. Даний матеріал робить доступним розуміння становища та ситуації у Хотинському повіті у перехідний період та дозволяє встановити окремі маловідомі факти. Документальні свідчення дозволяють зрозуміти, що питання Хотинщини було певний час пов’язане з розглядом проблеми Бессарабії, але на відміну від більшої частини Бессарабії Хотинський повіт у більшості документів виступає як територія, якою прагнула опікуватися українська влада.

Примітки

1. Юрченко А. Хотинское восстание (К истории борьбы крестьян северной Бессарабии против австро-венгерских и румынских оккупантов в 1918 - 1919 гг. -К,1948.

2. Боротьба трудящих Буковини за соціальне й національне визволення і возз’єднання з Українською РСР.: 1917-1941. Документи й матеріали. - Чернівці: Облвидав, 1958.

3. Хотинское восстание. Сборник документов и материалов. /Ред..кол. Афтенюк С.Я., Березняков Н.В., Вердыш Д.И. и др.- Кишинев: Штиинца, 1976.

4. Наприклад документ №140 // Хотинское восстание. Сборник документов и материалов. /Ред..кол. Афтенюк С.Я., Березняков Н.В., Вердыш Д.И. и др,- Кишинев: Штиинца, 1976. - С. 123.

5. Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. - К.: Українська видавнича спілка, 2000.

6. Добржанський О. Джерела з історії Хотинського повстання 1919 р. //Джерела з історії Хотина та Хотинщини: Матеріали Міжнародної наукової конференції (м. Хотин, 17 жовтня 2005 p.). - Чернівці: Прут, 2006. - С.5-11.

7. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: В 2 т. - Т.2: 10 грудня 1917 - 29 квітня 1918 /Упор. Верстюк В.Ф. та ін.. /Ред. кол. Смолій В.А. та ін.. - К.: Наукова думка, 1997. - С. 99.

8. Там само. - С. 167.

9. Центральний державний архів вищих органів влади України. - Ф. 2592. - Оп.1. - Спр. 123. - Арк. 15.

10. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: В 2 т. - Т.2: 10 грудня 1917 - 29 квітня 1918 /Упор. Верстюк В.Ф. та ін.. /Ред. кол. Смолій В.А. та ін.. - К.: Наукова думка, 1997. - С. 195 - 196, 206.

11. Там само. - С.270-271, 302-303.

12. Тут і далі цитати подаються із збереженням правопису архівних документів. - І.П. ЦДАВОУ. - Ф.2592,- Оп.1,- Спр. 122. - Арк. 32.

13. Там само. - Арк. 52.

14. Там само. - Арк. 56-57зв.

15. Там само. - Арк. 58.

16. Там само.

17. Там само. - Арк. 58 зв.

18. Там само.

19. Там само. - Арк. 59.

20. У цей час обов’язки міністра закордонних справ виконував К.К.Аріон.

21. Дорошенко Д. Історія України: 1917 -1923 pp.: У 3-х т. - Т.ІІ: Українська Гетьманська Держава 1918 року. - Нью-Йорк, 1954,- С.202.

22. Там само.

23. Виділення наше. - І.П. ЦДАВОУ. - Ф.2592. - Оп.1. - Спр. 122. - Арк.85зв. ²⁴Там само. - Арк. 85-86.

24. Там само. - Арк. 86 зв.-87.

25. Там само. - Арк. 87-88.

26. Там само. -Арк. 88.

27. Там само. - Арк. 88 зв. - 89.

28. Там само. - Арк. 89-89 зв.

29. ³⁰Там само. -Арк. 89 зв. - 91.

30. Дорошенко Д. Вказ. праця. - С.203.

31. ЦДАВОУ. - Ф.2592. - Оп.1. - Спр. 122. - Арк. 110-111.

32. Там само. Арк. 112-113.

33. Там само. - Арк. 116.

34. Там само. - Арк. 117.

35. Дорошенко Д. Вказ. праця. - С.202-203.

36. ЦДАВОУ. - Ф.2592. - Оп.1. - Спр. 122. - Арк. 208-208зв.

37. Там само. - Арк. 208.

38. ЦДАВОУ. - Ф.2592. - Оп.1. - Спр. 123. - Арк. 34.

39. Там само. - Арк.53-54.

40. Там само. - Арк. 125.

41. Там само. - Арк. 127.

42. Там само. - Арк. 129.

43. Там само. - Арк. 162.

44. Там само. - Арк. 130.

45. Там само. - Арк. 131.

46. Полковник Морузі - командир II румунської кавалерійської дивізії.

47. ЦДАВОУ. - Ф.2592. - Оп.1. - Сир. 123. - Арк. 132-133.

48. Там само. - Арк. 134.

49. Там само. - Арк. 135-136.

50. Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. - К.: Основи, 1994. - С. 40.

51. ЦДАВОУ. -Ф. 2592. - Оп.1. - Спр. 123. - Арк. 160-161.

52. ЦДАВОУ. - Ф.3696. - Оп.1. - Спр. 23. - Арк. 8-9.

53. ЦДАВОУ. - Ф.2592. - Оп.1,- Спр.123. - Арк. 167.

54. Там само. - Арк. 186.

55. ЦДАВОУ. - Ф.3696. - Оп.1. -Спр.23. - Арк. 12, 13.

56. Там само. - Арк. 11.

57. ЦДАВОУ. - Ф. 3696. - Оп.1. - Спр. 178. Міністерство закордонних справ УНР. Пояснювальна записка у справі етнографічного визначення території України. - Арк.2.

58. Там само. - Арк. 7зв.