Брицький П.П.

Перша світова війна, що спалахнула 19 липня (1 серпня за н. ст.) 1914 р. принесла не тільки величезні, катастрофічні руїни. Її наслідками були й небувалі соціальні потрясіння у світовій історії. Вона привела до докорінних змін у політичній системі світу, передусім у Європі. Це крах трьох європейських імперій - Російської, Австро-Угорської й Німецької, виникнення нових держав з республіканською формою правління. В одних з них установилася демократична форма правління, в інших - авторитарні режими. Сталися зміни і в соціально-економічній сфері, в ідеологічних поглядах на напрямки суспільного розвитку суспільства.

Ця війна спричинила тяжкі жертви й трагічні наслідки українському народові. Українські землі опинилися в епіцентрі боротьби імперіалістичних держав, кожна з яких у стратегічних планах переслідувала мету прилучення їх частини до своєї імперії. Німеччина прагнула відірвати від Російської імперії Україну, Прибалтику та частину Польщі. Австро-Угорська монархія намагалася не тільки зберегти своє панування в Галичині, Буковині й Закарпатті, але й розширити свої володіння за рахунок Волині й Поділля. Російська імперія, навпаки, прагнула приєднати землі австро-угорської України. Отже, українське питання стало міжнародною проблемою.

Підкреслимо, що владні структури обох імперій - Австро- Угорської та Російської - вбачали в українцях небезпечних ворогів. І ті , і інші з перших днів війни чинили репресії, переслідування і т.п. Так, австрійські власті за підозру в шпигунстві ув´язнили тисячі українців, проводили поголовні обшуки, нещадно розправлялися з русофілами.

Ще більш сувору антиукраїнську кампанію здійснював царський уряд. Війна дала нагоду російському уряду розгромити український національний громадський рух. У перші дні війни ним було заборонено всю українську пресу, зокрема в Києві щоденну газету „Рада” , а також „Літературно-науковий вісник”, „Українську хату”, тижневик „Село”. Припинено діяльність громадських організацій („Просвіта” та ін.). Провадилися репресії проти провідників і активних учасників українського національного руху. Одним з перших восени 1914 р. був заарештований М. Грушевський, який після початку війни повернувся з Австрії до Києва. Після двохмісячного ув´язнення в Києві він був висланий спочатку до Симбірська, незабаром переведений до Казані, пізніше до Москви. У цей надзвичайно 2004 складний воєнно-політичний період треба було визначити свою позицію щодо війни та її учасників. Як свідчать факти, серед еліти українських політичних партій та громадських рухів не було єдності з цього доленосного для українського народу питання. Виявилися розбіжності в оцінках і ставленні до війни не тільки між лідерами різних партій, але й між діячами одних і тих же партій та рухів.

Складність питання посилювалася тим, що ця війна для українського народу мала братовбивчий характер. Його представники, будучи розділеними між двома імперіями (Австро-Угорською і Російською) і мобілізовані до їх армій, змушені були воювати одні проти одних (у російській армії налічувалося 3,5 млн. українців, за іншими даними - 4,5 млн.; в австрійському війську - 250 тисяч, за іншими даними - понад 300 тис.)1. Треба зазначити, що більш згуртовано у визначенні єдиної позиції щодо війни та державних режимів виступили головні українські партії Галичини: Національно-демократична, Радикальна й Соціал-демократична. Вже 2 серпня 1914 р. вони утворили Головну українську раду (ГУР) на чолі з Костем Левицьким (голова), Михайлом Павликом та Миколою Ганкевичем (заступники). До президії ввійшли також Степан Баран, Микола Білицький, Іван Боберський, Іван Кавелюк, Михайло Лозицський, Кирило Трильовський, Юліан Романчук, Володимир Старосольський, Лонгін Цегельський та ін. ГУР створила Українську бойову управу, перед якою висувалося завдання створити бойову національну військову організацію, що брала б участь у воєнних діях проти Російської імперії . 5 серпня 1914 р. Головна українська рада видала маніфест до українського народу, в якому проголошувалося: „Нехай українське громадянство віддасть всі свої матеріальні й моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце визволеної України” .

Така одностайна позиція щодо національного питання була узгоджена українськими партіями Галичини ще напередодні війні. Вони зійшлися на тому, що в майбутній війни необхідно робити ставку на Австро-Угорщину та Німеччину, сприяти їх перемозі над Росією, що приведе до кінця російського панування над Україною. На з´їзді провідних діячів усіх українських партій Галичини у Львові 7 грудня´ 1912 року був ухвалений маніфест до українського народу, в якому, зокрема, проголошувалося : на випадок оружного конфлікту між Австро-Угорщиною і Росією ціла українська суспільність однозгідно і рішуче стане на стороні Австро-Угорщини проти Російської імперії, як ворога України”4. Як бачимо, цієї позиції вони послідовно дотримувалися і в період війни. Одним із основних завдань Головної української ради було домагання дозволу на створення українського військового підрозділу - Українських січових стрільців. Такий дозвіл наприкінці серпня 1914 р. був даний. З приводу створення легіону українських січових стрільців Головна українська рада видала відозву, в якій окреслювалася мета цього легіону. Зокрема в ній зазначалося: „Ми, українці, повинні бажати, щоб від Росії відірвати всю Україну з Києвом, Полтавою, Черніговом, Харковом, Донщиною, Кубанщиною та берегами Чорного моря. З такої великої землі утворено би напевно самостійну українську державу з столицею в нашім стародавнім Києві, де було би українське правительство і український парламент, вибраний всім нашим народом. Та в кожнім разі погром Росії принесе визволення або всієї України, або бодай частини її, - а се знов приспішить визволення решти України”5.

У травні 1915 р. Головна українська рада реорганізована й доповнена представниками від Буковини та делегатами від „Союз визволення України” (СВУ). Нова організація стала називатися Загальною українською радою. Вона видала декларацію до народів світу, в якій зазначила, що метою Ради є створення самостійної української держави в російській Україні і окремого автономного краю з українських земель у кордонах Австрії6. Водночас у перші дні війни (4 серпня 1914 р. за н.ст.) у Львові емігрантами з Наддніпрянщини створено СВУ. Його ініціаторами стали колишні діячі УСДРП Андрій Жук, Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов і „Української соціал-демократичної спілки” Мар´ян Меленевський (псевдонім Басок) та Олександр Скоропис- Йолтуховський.

У серпні СВУ переїхав до Відня, де за допомогою австрійського уряду розгорнув широку пропагандистську діяльність. У жовтні 1914 р. видана політична декларація СВУ під назвою „Наша платформа”. У ній показані імперіалістичні плани Росії щодо України і містилася заява про необхідність проголошення українцями свого права на національну незалежність і пояснювалося, що саме з цією метою створено СВУ: „У цім Союзу представлені всі ті політичні напрями, що стоять на становищі державної самостійності українського народу, а реалізацію національно - політичних і економічних устремлінь у даний момент зв´язують з поразкою Росії у війні. Національно-політичною платформою Союзу є державна самостійність України”7.

Той факт, що діячі українських партій Галичини і творці СВУ, вихідці з Наддніпрянщини, стали на підтримку Австро-Угорщини у війні, пояснюється тим, що політичний режим Австро-Угорської імперії був демократичнішим: конституційна монархія, існував не тільки центральний парламент у Відні, а й крайові сейми (в Галичині та Буковині), легально діяли українські політичні партії, громадські організації, Народні доми, спортивні організації, легально видавалася українською мовою періодична преса і т.п. „Росія, - як підкреслив видатний український юрист Богдан Кістяківський, - своєю політикою переслідувань сама змусила українців перенести свою діяльність на грунт Галичини. Українці не могли не робити порівнянь між Росією та Австрією і не віддавати перевагу останній. На жаль, Росія, яка була загальною батьківщиною для України та Великоросії, повелася по відношенню до України як зла мачуха” . Союз визволення здійснював інформаційну роботу в німецькій, швейцарській, італійській, шведській, болгарській, чеській, румунській, турецькій пресі та інших країн. У різних країнах Європи СВУ видав десятки книг і брошур про український національний рух. Він посилав своїх представників у різні країни, шукаючи зв´язків з політичними колами цих держав: О. Скоропис-Йолтуховський - у Берліні, М. Меленевський - у Туреччині, Л. Ганкевич - у Болгарії, О. Назарук - у Швеції та Норвегії П. Чикаленко - в Швейцарії, О. Семенов - в Італії9.

Австрійський уряд, як і німецький, не виявив інтересу до української проблеми, надаючи перевагу розв’язаню проблеми відновлення Польської держави. Тому вже навесні 1915 р. стався розрив між СВУ й австрійським урядом. Надалі на території Австро-Угорщини і Німеччини діяльність СВУ зводилася до опіки над українськими полоненими із російської армії, яких нараховувалося до 80 тисяч. Представникам СВУ вдалося навесні

р. отримати дозвіл від військового командування на організацію окремих таборів для полонених українців (Фрайштадт і Дуна Сердателі - в Австро-Угорщині, Раштат, Зальцведель і Вецляр - у Німеччині) і організувати в них культурно-освітню роботу: навчання в школах грамоти, читання курсу лекцій з історії України й української мови та літератури, функціонування бібліотек, організація аматорських театрів, читалень та ін.

Зовсім інше становище склалося в українських політичних партіях Наддніпрянської України щодо позиції ставлення до війни. Вона була неузгодженою й непослідовною. Так, ще в 1913 р. представники українських соціал-демократичних партій Росії та Австрії в декларації до надзвичайного конгресу Соціалістичного Інтернаціоналу в Базелі стверджували, що „... російський царат готується з усієї сили до анексії Галичини. Царат бачить у Галичині огнище українського життя, якого іскри перелетять на російську Україну і спалять трухлий будинок царату... Немає ніякого сумніву, що з вибухом війни Галичина буде першою ціллю російських армій. Ми не знаємо кому послужить воєнне щастя, але сама можливість анексії Галичини дає нам досить підстав найенергійніше протестувати проти війни... І хоч ми протестуємо проти війни, однак торжественно заявляємо при цім, що в разі воєнного конфлікту між Австрією і Росією нашим першим завданням буде боротися проти нашого споконвічного ворога, проти російського царату...”10. Але діячі українських соціалістичних партій Наддніпрянської України відійшли від спільної позиції. На початку війни не було вироблено єдиної платформи щодо війни навіть усередині цих партій.

Так, в УСДРП були „оборонці” й „пораженці”. На позиції оборони на початку війни стояв соціал-демократ С. Петлюра. У редагованому ним журналі „Украинская жизнь” він опублікував маніфест „Війна і українці”, в якому висловлювалася повна підтримка політики царського уряду - війни до переможного кінця.

І запевнялося , що українці виконають „свій обов´язок громадян Росії в цей важкий час до кінця”11. Водночас С. Петлюра закликав військових і державних чиновників Росії толерантно поставитися до українського населення Австро-Угорщини.

Інший лідер українських соціал-демократів Володимир Винниченко, навпаки, налагодив у Катеринославі нелегальне друкування відозв із гаслами „Геть війну!2, „Хай живе автономія України!”12.

Помірковану позицію зайняло Товариство українських поступовців (ТУП). Його рада дійшла висновку, що українці повинні зайняти стосовно воюючих сторін нейтральну позицію, а отже, засудила лояльний виступ С. Петлюри. Разом з тим на Наддніпрянщині не сприймалася й політична орієнтація СВУ. М. С. Грушевський вважав діяльність СВУ небезпечною, бо не вірив політиці Центральних держав. Після повернення М. Грушевськгого з Галичини до Києва Товариство українських поступовців заявило, що СВУ не має права виступати у світі від імені наддніпрянських українців.

Але з окупацією російськими військами території Галичини і Буковини, коли почалися безчинства щодо населення цих територій, мародерство, грабіжництво, настрої тупівців, як і інших політичних груп, змінилися. Це яскраво підтверджується змістом декларації ТУП, оприлюдненої в грудні 1916 р. під назвою „Наша позиція”. „Ми українські поступовці, стверджувалося у ній, - стоїмо на основі автономного устрою тих держав, з якими нас поєднала була історична доля; державу ми розуміємо як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй, серед яких не повинно бути ні гнобителів, ні гноблених. Отже, боролись ми й боротимемось за демократичну автономію України гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому самостійно розвиватися й поступовуватись економікою, а єдиним простим шляхом до цього уважаємо націоналізування всіх форм приватного й громадського життя: школи, суди, церкви, адміністрації і громадських установ, органів самоврядування і ~ ^ ”13 т.п.

Один з керівників ТУП, автор декларації Сергій Єфремов ставився з осудом до воюючих сторін. Він указував на страшенну руїну українських земель, заподіяну арміями, знищення культурних цінностей, безмежні репресії і насильства. Тому С. Єфремов виступав з вимогою негайного припинення війни.

Дещо відмінною від українських соціалістичних і демократичних партій була позиція закордонної групи соціал- демократів, які гуртувалися навколо щомісячника „Боротьба” на чолі з Левком Юркевичем. Ця група критикувала як „русофілів” із „Украинской жизни”, так і „германофілів” - українських соціалістів, що діяли в Австро-Угорщині та Німеччині. Незважаючи на глибоку критику ленінської програми з національного питання, у ставленні до війни позиція Л. Юркевича була схожою з ленінською: гасло поразки імперіалістичних урядів у війні і заклик до революційної боротьби проти царизму. Л. Юркевич надрукував заяву, в якій звернув увагу на „азіатське поводження царських посіпак в Галичині й Буковині” та підкреслив: „... сучасна світова війна не тільки не касує наших старих політичних завдань, навпаки, українське робітництво і всі щирі українські демократи повинні тепер з подвійною енергією готуватися до рішучої боротьби з царськими порядками за політичну волю, за вільну Україну”14. Сам Л. Юркевич не вірив, що незалежна Україна може бути створена внаслідок світової війни і вважав, що український народ не доріс до самостійності, а більш реальною є боротьба за автономію України в межах демократичної Росії.

Отже, вищенаведені факти свідчать, що як на початку Першої світової війни, так і під час її, українські соціалістичні і демократичні партії не виробили єдиної політичної лінії щодо до війни, та своїх урядів. Неузгоджена, різнобічна позиція українських політичних партій стосовно війни мала негативний вплив на вироблення стратегії національно-визвольного руху не тільки під час війни, але й після повалення царського режиму, коли необхідно було очолити українські маси в боротьбі.

Під час війни така політика не завжди відповідала настроям солдатських мас. Поширення антивоєнних ідей у військах приводило до некерованих антивоєнних демонстрацій на фронті, наслідком яких стали невиправдані жертви через покарання за законами воєнного часу.

Ми розглянули ставлення до війни з боку лідерів українських політичних партій та громадських організацій. А який же характер носила війна і якою була політика і дії урядів імперій до українського народу й українських земель?

Україна з її родючими землями, корисними копалинами й іншими величезними природними багатствами привертала увагу Австро-Угорської та Німецької імперії. В оволодінні нею вони вбачали можливість вирішення своїх продовольчих проблем. Росія ж, проводячи політику „збирання земель”, прагнула розширити свою імперію за рахунок приєднання Галичини, Буковини й Закарпаття, а водночас покінчити з національним рухом, („мазепинством”) галичан, який мав вплив на українців підіросійської України. Початок війни для російських військ на австрійському фронті був досить успішним. Розпочавши 6 серпня (за н. ст.) загальний наступ, російська армія впродовж одного місяця захопила значну частину Східної Галичини й Північної Буковини. З вересня російські війська вступили до Львова. З цього приводу верховний головнокомандуючий великий князь Микола Миколайович видав маніфест, в якому висловлював радість, що, нарешті, „російський народ об´єднався” і що „завершено справу великого князя Івана Калити”15. Новопризначений генерал-губернатор Галичини, граф Бобринський у своїй промові проголосив політику, яку він мав проводити на окупованих землях: „Галичина і Лемківщина - споконвіку корінна частина великої Русі. В цих землях корінне населення завжди було російським, а тому весь устрій їх повинен бути оснований на російських засадах. Я буду тут вводити російську мову...”. Як і на Наддніпрянщині тут було закрито „Просвіту”, НТШ, українські установи, бібліотеки, школи (польські продовжували існувати). Натомість відкривалися курси російської мови для вчителів, друкувалися підручники російською мовою.

З самого початку окупації Галичини почалися обшуки, арешти. Тільки через київські тюрми перевезено в глиб Росії, до Сибіру, понад 12000 осіб. Перед цим, у період відступу австро- угорської армії, австро-угорська влада і командування армії здійснили масові репресії на етнічних українських землях проти місцевих жителів, звинувачуючи їх в зраді, симпатії до росіян, шпигунстві, їх тисячами гнали до австрійських концентраційних таборів у Гмюнді, Терезієнштадті, Гнаві та ін. Лише в Талергофі, в Штирії, в жахливих умовах утримувалося понад 30 тис. українофілів і русофілів, серед яких була велика смертність15.

Масштаби терору і злодіянь австрійців були величезними. Так, в австрійському парламенті були оприлюднені факти про кількість розстріляних протягом 1914 і 1916 pp., яка становила понад 60 тис. чол. і 100 тис. померлих у таборах від виснаження й хвороб16.

У спішні дії російської армії продовжувалися лише до середини квітня 1915 р. За цей період вона втратила більше половини офіцерів і солдатів (вбитими і пораненими), яких ніким було замінити. Прапорщиків готували на короткотермінових курсах, а новомобілізованим солдатам не встигали дати жодної підготовки. Трагізм становища ускладнювала нестача зброї рушниць, гармат, набоїв. Виявилося, що Російська імперія не була готова до тривалої війни. А тому, коли почався наступ австро-німецьких військ 18 квітня 1915 p., які мали 200 важких гармат проти 4-х російських, російська армія почала відступати. Вже в липні вся Галичина і значна частина Волині були захоплені німецькими військами. Відступ російської армії призвів до тяжкого, катастрофічного становища населення України, особливо Галичини. Почалося масове виселення українців та євреїв, яких російський уряд вважав за шпигунів та взагалі „неблагодійних осіб”. Галичани, які прийняли православ´я, теж виїжджали, побоюючись помсти з боку австрійців і угорців. Про спосіб виселення і трагізм населення яскраво розповіла історик Н.Полянська-Василенко: „У зв´язку з відступом російського війська на схід, виселяли людей з Хотинщини, Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу, і вона дохла при дорозі. Коли валка доходили до залізничної станції, людей напхом садовили у вагони і днями-тижнями везли за Урал, до Пер му тощо. Коли нарешті відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там самі трупи. Так у XX ст. Україна зазнала такого ж лиха, що перенесла у 1670-х роках під час „великого згону” . До жаху руїни приєдналися пошесті тифу, червінки, які косили „виселенців”. Ні медичного персоналу, ні ліків не вистачало, бо все було кинуто на фронт, де зростало число поранених та хворих. Важко підрахувати, скільки людей було виселено, скільки загинуло по дорозі, але, без сумніву, рахунок переселених і біженців йшов на сотні тисяч душ.

Український соціал-демократ Василь Шахрай (майбутній народний секретар військових справ і перший більшовицький критик ленінської національної політики) визнавав, що під час відступу російської армії з Галичини восени 1915 р. „... цілі міста і села зганялися збройною силою і виганялися в Росію... Сотні біженців, власне виселенців, потягнулися перед військами, гинули від голоду і холоду на дорогах, в містах, сходили з розуму... .

Таке стражденне становище українського народу спонукало до того, що Сергій Єфремов від імені ТУП звернувся з листом до президента США В.Вільсона, в якому рішуче підтримав ноту президента від 18 грудня 1916 р. про принципи завершення війни і, зокрема, про реалізацію права націй на самовизначення, та висловив надію, що майбутній мир принесе справедливість всім великим і малим націям.

Таким чином, Перша світова війна принесла найбільшу руйнацію і страждання українському народові: занепала промисловість, сільське господарство, транспорт. Становище народу ускладнювалося жорстоким ставленням як австрійської, так і російської цивільної і військової влади. Перша звинувачувала українців у „русофільстві”, друга - в „австрофільстві”, незважаючи на те, що українці змушені були проливати кров за чужі держави. Ця обстановка підштовхувала до розуміння необхідності боротьби за створення власної держави, що розпочалося вже в ході цієї війни.

Список посилань

1. Субтельний О. Україна: історія. - К.: „Альтернативи”, 2000. - с. 2000; Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - Київ: „Генеза”, 1996. - С. 103.
2. Макарчук С.А. Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУНР. - Львів: Світ, 1997. - С. 26.
3. Сарбей В. Історія України (XIX - початку XX ст.). - К.: „Генеза”, 1994. - С. 198.
4. Макарчук С.А. Вказ. праця. - С. 94.
5. Феденко П. Український рух у 20-столітті. - Лондон: Видавництво „Наше слово”, 1959. - С. 94.
6. Феденко П. Вказ. праця. - С. 95.
7. Україна у XX столітті: Збірник документів і матеріалів (1900-1939). - К.: ІЗМН, 1997. - С. 59.
8. Макарчук С.А. Українська Республіка галичан... - С. 135.
9. Феденко П. Вказ. праця. - С. 449.
10. Феденко П. Вказ. праця. - С. 89 -90.
11. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної
12. Ради. Біографічний довідник. - К.: „Генеза”, 1998. - С. 56.
13. Сарбей В. Вказ. праця. - С. 196.
14. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 pp. - Т.1. - Ужгород, 1932; Нью-Йорк, 1954. - С. 16.
15. Феденко П. Вказ. праця. - С. 99 -100.
16. Дорошенко Д. Вказ. праця. - С. 6.
17. Дорошенко Д. Вказ. праця. - С. 6.
18. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. - Т.2. - Київ: „Либідь”, 1992. - С. 447.
19. Історія Україна: нове бачення... // Київ, 2002 р. У 2 т. - С. 203 - 204.
20. Макарчук С.А. Вказ. праця. - С. 58.
21. Дорошенко Д. Вказ. праця. - Ужгород, 1932; Нью-Йорк, 1954. -С. 10- 12. 21
22. Скоровстанский В. Революция на Украине. - 2-е изд. - Саратов, 1919. - С. 19.
23. Верстюк В., Осташко Т. Вказ. праця. - С. 47.