Гакман С.М.

На сучасному етапі, можливо, більше, ніж у попередні роки, різні покоління земної кулі, яка перебуває у безпрецедентній динаміці, відчувають необхідність звертатися до подій минулого, і не тільки з простого та законного інтересу пізнання, наскільки для розуміння його сенсу, для здобуття досвіду, висновків та уроків, які могли б стати корисними тепер і у майбутньому, у природній надії жити у більш зрозумілому, більш схильному до діалогу, більш толерантному світі. Саме тому, один з найбільш величних і найбільш драматичних періодів минулого століття - Перша світова війна - являє собою, безумовно, досить цікавий предмет дослідження не тільки через велику кількість значущих подій, а й через її численні, досить різноманітні та довготривалі наслідки у геополітичні конфігурації світу, які залишили глибокій слід у пам’яті та вчинках людей.

Різним проблемам Першої світової війни присвятили свої праці вітчизняні та зарубіжні дослідники І.Агрігороаєй, В.Александреску, В.Ботушанський, І.Влад, В.Виноградов, Р.Економу, М.Ерещенко, Ф.Константініу, Т.Покивайлова, Є.Сахновський, Л.Семенова, К.Стан, Д.Преда, К.Продан, В.Фісанов т.і. Проте актуальною залишається необхідність всебічного дослідження мотивів, змісту та наслідків для післявоєнного врегулювання сепаратного мирного договору Королівської Румунії з Країнами Четверного союзу. Саме у цьому полягає мета даної статті.

У той час, коли спалахнула Перша світова війна, міжнародне становище Румунії було досить складним. З дипломатичного погляду, вона підкреслювала, що не може йти мова про „casus foederis”¹, передбачений договором з Троїстим союзом, оскільки її 2004 розпочала Австро-Угорщина і попередньо не узгоджувала це з урядом Румунії. Нейтралітет Румунії був першим кроком розриву з Троїстим союзом і своєрідним нахилом до Антанти, котра отримала від неї доброзичливий нейтралітет. Крім цього, нейтралітет був єдино можливою позицією для захисту національних інтересів малої країни, яка опинилася між двома воюючими імперіями - Австро-Угорщиною та Росією. Відстоюючи власні інтереси, ці країни здійснювали на Румунію неабиякий тиск, маневруючи більш чи менш щирими обіцянками. Між воюючими блоками розгорнулася „боротьба, якій бракувало гідності і совісті”, за втягнення у конфлікт малих держав².

Німеччина та великою мірою Австро-Угорщина давали Румунії досить великі обіцянки: особливий статус для Трансільванії, модифікацію кордонів у Буковині, уся Бессарабія включно з Одесою, сусідство з Україною - васальним герцогством Австрії. Імператор Вільгельм таємно пообіцяв, що впродовж 20 років Трансільванія буде анексована Румунією. Згодом, правда, через категоричну незгоду Будапешта, такі обіцянки більш не фігурували у взаєминах цих країн. Найбільш послідовно захищав угорські інтереси Прем’єр-міністр граф Тиса, який пропонував шантажувати Румунію концентрацією на її кордонах австро- угорських військ та наданням інструкції Болгарії „тримати румунів у руках”. Щодо територіальних поступок, то він був готовий до них, але не за рахунок Трансільванії³.

З іншого боку, відзначимо, що у Південно-Східній Європі майбутня доля деяких народів і територій Австро-Угорщини значно залежала від Росії. Зокрема, на Буковині етнічне, а згодом і територіальне, розмежування неможливо було провести без згоди Петрограда та Бухареста, які претендували на суттєву частину території краю. Ще 18 вересня (1 жовтня) 1914 р. була підписана російсько-румунська конвенція, згідно з якою Росія гарантувала Румунії територіальну цілісність і визнавала її право „приєднати населені румунами області Австро-Угорської монархії... у момент, який вона вважатиме зручним”. Румунія ж зобов’язувалася дотримуватися доброзичливого щодо Антанти нейтралітету⁴. Відносно Буковини передбачалося застосування при делімітації територій „етнічного принципу”, факт, який деякими сучасними румунськими істориками розцінюється як „перша поступка Росії, якій ніколи не належала ця провінція, анексована у 1775 р. Габсбурзькою імперією”⁵. Наприкінці листопада 1914 p., під час бесіди з французьким послом М. Палєологом, російський цар Микола II, говорячи про успіхи російських військ, підкреслив, що це дозволить Росії „дійти до своїх природних кордонів [Карпат - С.Г.] за рахунок австрійських та угорських земель, приєднавши Галичину, північну частину Буковини та Червону Русь”⁶. У таємному меморандумі, надісланому у листопаді 1914 р. Міністерству закордонних справ Росії, російський консул у Чернівцях Доліво-Добровольський виклав досить детально політичну ситуацію Герцогства Буковинського, звернувши особливу увагу на етнічні проблеми німців, русинів, поляків, євреїв та румунів, вважаючи русинів і румунів „двома еквівалентно- автохтонними народами”. Говорячи про можливий територіальний поділ між Росією та Румунією, Доліво-Добровольський підкреслював, що „кордон пройде через повіти з російсько- румунським населенням”. Такі обставини дозволяли, на його думку, узгоджувати лінію кордону з урахуванням воєнних, технічних і, можливо, економічних інтересів .

Поставлені перед російськими дипломатами завдання, особливо у галузі національній, щоб здійснити поділ краю за етнічним принципом, були досить складними. Про це свідчить і дипломатичне листування. Як відзначав в одному з конфіденційних листів у середині грудня 1914 р. міністр закордонних справ Росії С.Сазонов, „для визначення кордону цієї частини [Буковини. - С.Г.] треба взяти до уваги етнографічні, стратегічні та економічні умови». І далі: „Здавалося, що таким кордоном могла б вважатися лінія річки Сучави з відхиленням на південь, починаючи від її витоку далі на захід...”. Таке ставлення до цієї проблеми росіян не могло задовольнити політичні кола Бухареста. 8 квітня 1915 р. І.К.Бретіану ознайомив уповноваженого російського міністра С.Поклевського з румунськими міркуваннями, згідно з якими до королівства повинні були відійти майже вся територія Буковини з Чернівцями та сербські землі західного Банату. Згодом С. Сазонов під час бесіди з міністром Румунії у Петрограді К. Діаманді підкреслював, що це ставлення не має нічого спільного з поділом за етнічним принципом, у відповідності до відомої російсько- румунської конвенції 1914 р. Через деякий час, інформуючи Петроград про румунське ставлення щодо майбутніх кордонів з Росією, С.Поклевський зазначав, що на півдні лінія кордону могла б пройти по Дунаю до гирла Тиси і далі „по вододілу останньої до кордону Галичини пройде до Буковини” аж до Пруту, що його румунський уряд вважав би мати остаточним кордоном між Росією та Румунією. С. Сазонов негайно відповів: „Про прийняття нами лінії Прута не може бути й мови». На його думку, розмежування на Буковині може здійснюватися лише за умови дотримання етнографічного принципу. При цьому сторони могли б обмінятися невеликими дільницями, щоб домогтися „кращого обрису кордону”. І все-таки у Петрограді готові були до значних поступок Бухаресту в буковинському питанні.

У разі незгоди на запропоновані умови Румунії планували передати всю територію „між річками Сучава та Великий Сірет” з північним кордоном від пункту Слободзія на залізничній станції Глибока і далі до Селятина. Ця поступка, як зазначалося в одному з документів, є останньою. Причому „за нами зберігається суто руське населення Північної частини Буковини з найближчими околицями Чернівців” .

Внаслідок поразок у районі Дарданелл, особливо у Галичині та Польщі влітку 1915 p., зацікавленість країн Антанти у союзі з Румунією зросла, що вимусило їх погодитись, в обмін на союзництво, з територіальними претензіями Румунії на Трансільванію, Буковину до Пруту, цілий Банат, а також частину угорських комітатів уздовж Тиси. Разом з тим, в умовах, коли росіяни відступали, а Болгарія збиралася приєднатися до Центральних країн у боротьбі проти Сербії, румунський уряд не посмів вступити у війну будучи оточеним ворогами, і нейтралітет Румунії був продовжений ще на рік. Влітку 1916 р. І.І.К.Бретіану визнав, що Румунія повинна вступити у війну „тепер або ніколи”⁹. У своїх спогадах колишній представник французького Головного Командування маршал Жоффр досить чітко вказував на те, що наприкінці червня 1916 р. „всі висунуті Румунією умови були виконанні або знаходились у стадії виконання, зокрема боєприпаси та воєнні матеріали, які повинні були надходити з Росії, але особливо російський наступ, який сягав Карпат. Якщо Румунія не скористалася б цим визначальним моментом, - підкреслює він далі, її воєнне значення ризикувало втратити свою ефективність”, додаючи „особливо в очах росіян”¹⁰. І сам Бретіану у розмові з британським послом зазначав: „Не бажаю запізнитися на потяг, і тому це не відбудеться”¹¹. Тривалі переговори між країнами Антанти та Румунією закінчились підписанням договору від 4 (17) серпня 1916 р. Зокрема, у відповідності до статті IV, територіальні межі були такі: „Від Пруту, з пункту існуючого між Румунією та Росією кордону, який знаходиться поблизу населеного пункту Новоселиця, демаркаційна лінія піднімалася вздовж річки до кордонів Галичини, де Черемош впадає в Прут. Далі вона йшла за „кордонами” між Галичиною та Буковиною і між Галичиною та Угорщиною...”¹². Це було своєрідною платою союзників за вступ Румунії у війну на їхньому боці. (27) серпня 1916 р. Румунія розпочала загальну мобілізацію й оголосила війну Австро-Угорщині . Але від рішення румунського прем’єра (4 липня) і до вступу його країни у війну (27 серпня) пройшли майже два місяці. За цей час він, враховуючи те, що це був і політичний, і воєнний договір, намагався з’ясувати його деталі. За цей період ситуація на фронтах змінилася: наступ Брусилова у Галичині був зупинений, бойові дії на західному фронті припинилися, а наступ болгар, скерований німцями, паралізував союзницьку армію у Салоніках. Внаслідок цього Румунія вступила у війну в не зовсім сприятливий для неї час¹⁴. З цього приводу, виражаючи думку, яка панувала у керівній військовій сфері Франції, генерал Бюа стверджував, що „своєчасне оголошення війни Румунією Австро-Угорщині, а саме в момент наступу генерала Брусилова, могло б мати вирішальний вплив на результат війни, в кінці ж серпня 1916 р. воно було запізнілим”¹⁵. Такої ж думки дотримувались і російські військові.

Лише за 120 днів війни румунська армія втратила дві третини національної території та 400 тис. осіб. В грудні уряд та рештки армії евакуювалися в Молдову під „захисну парасольку” російської мільйонної армії. Причини цієї катастрофічної поразки були різноплановими: стратегічна позиція Румунії, оточеної з трьох сторін ворогами, яку неможливо було обороняти; наявність 1700- кілометрового кордону, котрий треба було захищати; Румунія була зв’язана із союзниками лише однією залізницею, що проходила територією Росії; хоча Румунія мала досить велику армію, з нормальним морально-психологічним настроєм, проте вона була погано екіпірована та ще гірше керована; наявність союзників, які не могли або не бажали їй допомогти, та наявність плану воєнних дій (гіпотеза „Z”), котрий вимагав наступу одночасно на двох фронтах¹⁶.

Згідно з гіпотезою „Z”, Румунія ввела в дію одразу 80 % своєї армії для наступу на Трансільванію, надавши другорядне значення південному напрямку і розпочавши наступ на Болгарію з інтервалом аж у 10 днів. Згодом у своїх спогадах С.Сазонов зазначав: „Активна участь Румунії могла бути нам корисна тільки за двох умов: якби вступ румунської армії в боротьбу проти Австро-Угорщини здійснився одночасно із наступом генерала Брусилова, який призвів до взяття Львова та Перемишля на початку 1915 p., і якби румунські війська, замість того, щоб поспішати зайняти Трансільванію і заручитись надбанням області, котра при успішному завершенні війни не могла без того не дістатись їй, вдарили на болгар і запобігти їх нападу на Сербію, розгром якої відкрив Німеччині вільний доступ у Туреччину. Румунія, - констатував далі автор, - не виконала ні тієї, ні іншої умови і, переслідуючи свої вузькі цілі, вимагала до того ж від Росії забезпечення її південних кордонів від можливого вторгнення Болгарії в Добруджу. На цих умовах виступ Румунії на боці Держав Антанти втрачав усіляку цінність” .

Одразу ж після вступу Румунії у війну вона зазнала поразок. У жовтні-листопаді 1916 р. армії російського Південно-Західного фронту продовжували невпинні атаки. Російська ставка та генерал- ад’ютант Брусилов сподівались відвернути ними й катастрофу румунської армії, але на початку грудня 1916 р. вона була вимушена здати противникам Валахію, Добруджу і Бухарест. Румунські війська відступили на північ і схід, а російські полки перекидалися назустріч, де без відповідної підготовки були вимушені вступати у бій. Росія та Румунія залишалися зв’язаними лише вузькою одноколійною залізницею з обмеженою пропускною спроможністю. Єдиного фронту вже не існувало - він був розірваний на шматки, румунської армії як організованого цілого теж не існувало.

Водночас, противник теж був знесилений до крайньої межі. На початку 1917 р. він був зупинений. Фронт стабілізувався. До літа 1917 р. фронт, який було названо Румунським і який розтягнувся більш ніж на 400 верст по території Бессарабії, утримувався, в основному, російськими військами, чисельність яких перевищувала мільйон. Але російська Лютнева революція заклала початок розвалу армії, який уже влітку набув яскравих характерних рис. Солдати відмовлялися воювати, мітингували, створювали комітети, були випадки, коли вони відмовлялися виходити на позиції. Літній „наступ Керченського” провалився. В цей же час на південному напрямі успішно діяла румунська армія, яка одержала перемогу біля Мерешешть. Тоді ж і почала відходити російська армія¹⁷.

В обставинах, що склалися для Румунії, вона була вимушена підписати 26 листопада (9 грудня) 1917 р. у Фокшанах перемир’я з країнами Троїстого союзу. Умови перемир’я передбачали призупинення сухопутних, морських і повітряних воєнних дій уздовж усього фронту, заборону всіх робіт, пов’язаних зі зміцненням позицій, пересування військ на інші фронти. Обидві сторони зобов’язувались попереджати про поновлення воєнних дій за 72 години до їх початку.

28 січня (5 лютого) 1918 р. Центральні країни вимагали в ультимативній формі від Румунії розпочати переговори щодо підписання мирного договору. Після неодноразових нагадувань, 28 січня (10 лютого) 1918 р. румунський уряд повідомив про свою згоду взяти участь у переговорах¹⁸. Керівник нового уряду Румунії, сформованого після відставки І.І.К.Бретіану, генерал А.Авереску, заявив, що у цих умовах мирний договір йому здається неминучим.

11 (24) лютого 1918 р. він розпочав таємні переговори з міністрами закордонних справ Німеччини та Австро-Угорщини¹⁹, які завершилися підписанням 20 лютого (5 березня) 1918 р. прелімінарного мирного договору в передмісті Бухареста Буфтя між Румунією, з одного боку, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, з іншого. Згідно з умовами договору, досить важкими для Румунії, вона поступилася Добруджою до Дунаю, надавала принциповий дозвіл Австро-Угорщині на вирівнювання кордону, вимушена була демобілізувати 8 дивізій своєї армії, повинна була підтримати просування військ Четверного союзу через Молдову, Бессарабію у напрямку Одеси. Румунія також повинна була покинути всі зайняті території Австро- Угорщини та дозволити вільне пересування через свою територію військових місії Центральних країн²⁰.

28 вітня (7 травня) 1918 р. у Бухаресті був підписаний ще важчий для Румунії договір. Вона відмовлялась від Добруджі, включаючи Північну; їй гарантували лише вільний вивіз товарів залізницею Чернавода-Констанца; Австро-Угорщина отримала смугу на кордоні з Трансільванією площею майже 6 тис. км. ;

Румунія втрачала проходи через Карпатські гори і „відкривалась” для вторгнення. Дунай перетворювався у вільний шлях для німецького та австрійського торговельного та військового судноплавства. До складу договору увійшли три німецько- румунські економічні угоди (загальна, про нафту і з питань сільського господарства), що перетворювали Румунію на 10 років у сировинний придаток рейху. Договір передбачав також скорочення румунської армії до 20 тис. солдатів і офіцерів у піхоті, 3,2 тис. - у кавалерії та 9 тис. - в артилерії. Проте скорочення не зачіпали частини, розташовані на території Бессарабії, де румунська армія могла утримати дві піхотні дивізії за штатами воєнного часу, посилені єгерськими батальйонами, та дві кавалерійські дивізії. їх чисельний склад не обумовлювався²¹. 28 червня парламент ратифікував договір²², хоча для цього довелося розпустити його попередній склад²³. Потрібно було підписати його лише королю, але Фердінанд не поспішав.

Водночас через економічну, соціальну та політичну кризу, що охопила країни Четверного союзу, влітку 1918 р. Антанта домоглася суттєвих перемог над Центральними країнами на Західному фронті. Одна за одною капітулювали Болгарія, уклавши 16/29 вересня 1918 р. перемир’я у Салоніках, та Туреччина, підписавши подібний документ 17/30 жовтня у Мудросі на о.Лесбос²⁴. 15 (28) вересня 1918 р. генерал Ф.д’Еспері розпочав наступ у напрямку Дунаю і, як результат, 17 (30) жовтня Сербія була звільнена . 21 жовтня (3 листопада) 1918 р. було підписано перемир’я між Союзними та Асоційованими державами, з одного боку та Австро-Угорщиною - з іншого²⁶.

Союзні сили, маючи у подальшому на меті звільнення румунських територій, розпочали підготовку до повторного вступу Румунії у війну на боці Антанти. З цією метою 24 жовтня 1918 р. в Румунію прибув В.Антонеску з посланням голови Ради Міністрів Франції Ж. Клемансо, в якому зазначалось очікування Франції щодо поновлення Румунією воєнних дій на боці Антанти. У відповіді І.І.К.Бретіану на дане послання підкреслювалося, що румуни готові довести свою причетність до благородної справи союзників «для того, щоб сприяти реалізації найважливіших прагнень» румунського народу, і негайно доручив генералу Презану таємно пристосувати до даної ситуації плани мобілізації румунських збройних сил та взаємодії з союзними військами. Французький генерал Г. Бертело, який намагався прискорити поновлення Румунією воєнних дій, також підкреслював, що це необхідно їй „для звільнення територій та отримання нових прав у реалізації національних територіальних вимог”. Цієї ж думки дотримувався генерал К.Коанде, який очолював уряд після відставки 24 жовтня (6 листопада) 1918 р. А.Маргіломана. При цьому К.Коанде підкреслював: „Ми маємо найбільший інтерес стати до загального миру поруч, у військовому розумінні, з нашими союзниками” . Румунський уряд надіслав командувачу німецьких та австро- угорських військ у Румунії фельдмаршалу Маккензену ультимативну вимогу евакуювати впродовж 15 днів окупаційні війська, і, оскільки це не було повністю виконано, 27 жовтня (9 листопада) 1918 р. додатково були надіслані 24-го динний ультиматум з вимогою очистити територію Румунії від німецьких військ і заява про денонсацію Бухарестського миру. Того ж дня король Румунії Фердінанд І надіслав президенту Франції Р.Пуанкаре та прем’єр-міністру Ж.Клемансо заяву про приєднання до „спільної справи” і бажання поновити боротьбу „для реалізації національних ідеалів”. Так за день до підписання 29 жовтня (11 листопада) 1918 р. перемир’я між Німеччиною та Союзними і Асоційованими державами і фактичного закінчення війни Румунія, повернувшись до табору Антанти, опинилася серед країн переможниць .

Згодом королівський уряд намагався досягти визнання її територіальних придбань Паризькою мирною конференцією, що розпочала свою роботу 18 січня 1919 р. Керівник румунської делегації намагався довести право своєї країни на приєднані території, посилаючись на рішення й акти 1918 р. та підписану нею політичну угоду та воєнну конвенцію від 17 серпня 1916 p., на підставі якої Румунія брала участь у війні²⁹ . При цьому слід відзначити, що незважаючи на підписання сепаратного миру Румунії з країнами Четверного союзу, ще до початку мирної конференції офіційні представники країн Антанти підкреслювали своє лояльне ставлення до Румунії і навіть натякували на можливу підтримку її в тому, щоб на майбутній мирній конференції вона була представлена серед країн-переможниць³⁰. Після того як було прийняте рішення щодо участі Румунії у мирній конференції в якості одного з переможців, Румунія подала прелімінарній мирній конференції меморандум, в якому детально викладено питання про внесок країни у справу союзників, пояснювалися обставини, за яких Румунія вимушена була підписати угоду про перемир’я, а згодом і мир з Центральними державами. У меморандумі підкреслювалося, що ніколи положення, передбачені Бухарестським мирним договором від 7 травня 1918 p., не набрали чинності, оскільки він не був промульгований королем і що Румунія поновила воєнні дії на боці Союзницьких сил 11 листопада 1918p., ще до підписання перемир’я, взявши активну участь у визволенні своєї національної території.

Отже, сепаратний договір Румунії з країнами Четверного союзу вніс деякі ускладнення для королівського уряду в питанні захисту власних інтересів, у т. ч. щодо права на приєднані території, проте він не відіграв вирішальної ролі. Адже, як і раніше, великі держави вирішували свої тогочасні потреби за рахунок «недержавних» націй, порушуючи принципи „нової” повоєнної дипломатії. Вважаючи необхідним створення своєрідного антибільшовицького „санітарного кордону” від Балтійського до Чорного моря країни Антанти пішли на передачу Румунії різних територій керуючись при цьому не інтересами різних етнічних груп, що на них проживали, а геополітичними інтереси європейських держав. За рішеннями Паризької мирної конференції Румунія приєднала до своєї території Трансильванію, Бессарабію, Буковину, частину Банату, значно збільшивши свою територію.

Список посилань

1. Agrigoroaiei I. Semnificatia si finalitatea neutralitatii Romaniei (1914-1916) // Acta III. A1 III-lea Colocvium International de Istorie Militara (Bucure§ti-Sibiu, 3-6. IX. 1996). - Bucure§ti, 1997. - P. 73.

2. Vlad I. Budapesta si pericolul intrarii Romaniei in razboi // Acta III. - P. 49-50.

3. Arhivele Nationale ale Romaniei. Directia Arhivei Istorice Centrale. - Fond Pre§edentia Consiliului de Mini§tri. - Dos. 126/1920- 1935, - F. 127-128; Ботушанський B.M. Буковина у дипломатичній боротьбі за втягнення Румунії у війну на боці австро-німецького блоку (1914-1916 pp.) // Питання історії України: Збірник наукових статей. - Чернівці: Золоті літаври, 1999. - С. 277.

4. Preda D., Alexandrescu V., Prodan C., їп apararea Romaniei Mari. Campania Armatei Romane din 1918-1919. - Bucuresti: Ed. Enciclopedica, 1994. - P. 29.

5. Палеолог М. Царская Россия во время мировой войны. - М.: Междунароные отношения, 1991. - С. 128.

6. Hacman S., Fisanov V. Bucovina la intersectia intereselor nationale si geopolitice la slarsitul primului razboi mondial // Acta Musei Porolissensis. XXII. - 1998. - P. 603.

7. Фісанов В. Буковинське і галицьке питання у міжнародних відносинах періоду першої світової війни // Вісник Центру буковинознавства. Серія історична. - Вип. І. 1993. - С. 146 - 147.

8. Andreescu §., Berindei D., Brezeanu S. §. a. О istorie a romanilor: Studii critice. - Cluj-Napoca: Fundatia culturala Romana, Centrul de Studii Transilvanene, 1998. - P. 220.

9. Цит. за: Constantiniu F. Dictatul de la Moscova (26-28 iunie 1940) si relatiile sovieto-germane // Revista istorica. - Tom III. 1992. - Nr. 1-2. - P. 24.

10. Цит. за: Andreescu §., Berindei D., Brezeanu S. ... Op. cit. -P. 220.

11. Preda D. Romana si Antanta. Avaturile unei mici puteri intr-un razboi de coalitie 1916-1917. - Ia§i: Institutul European, 1998. - P. 81- 82.

12. 1918 la romani. Desavarsirea unitatii national-statale a poporului roman: Documente exteme. - Bucuresti: Ed. §tiintifica si Enciclopedica, 1983. - Vol. 2. 1916-1918. - P. 812 -813.

13. Andreescu §., Berindei D., Brezeanu S. ... Op. cit. - P. 220.

14. Цит. за: Сазонов С. Воспоминания. - М.: Междунароные отношения, 1991. - С. 328-329.

15. Andreescu §., Berindei D., Brezeanu S. ... Op. cit. - P. 221.

16. Сазонов С. Вказ. праця. - С. 328. Виноградов В.Н., Ерещенко М.Д., Семенова Л.Е., Покивайлова Т. А. Бессарабия на перекрестке Европейской дипломатии: Документы и материалы. - М.: Индрик, 1996. - С. 169- 170.

17. Українське слово. - 1918. - 14 лют.

18. Українське слово. - 1918. - 15 лют.; 16 лют.

19. Українське слово. - 1918. - 8 март, (березн.); Stan С.І. Generalul Henri Mathias Berthelot - sprijinitor al cauzei nationale romanesti // Sargetia - Acta Musei Devensis. XXV. 1992-1994. - P. 774.

20. Діло. - 1918. - 10 мая (травн.); Українське слово. - 1918. - 9 мая (травн.).

21. Українське слово. - 1918. - 2 липн.

22. Діло. -1918.-11 мая (травн.).

23. Desavarsirea unitatii national-statale a poporului roman. Recunosterea ei international:! 1918. Documente interne si exteme. - Bucure§ti: Ed. §tiintifica §i Enciclopedica, 1986. - Vol. 3. - P. 29-31; Діло. - 1918. - 6 падол. (листоп.).

24. Politica externa a Romaniei: Dictionar cronologic / Coord. Calafeteanu I., Popisteanu C. si altii. - Bucuresti: Ed. stiintiПса si enciclopedica, 1986. - P. 166.

25. Desavarsirea unitatii national-statale... - P. 32 - 41.

26. Цит. за: Stan C.I. Op. cit. - P. 777 - 779.

27. Desavarsirea unitatii national-statale... - P. 29 - 31; 223; 52 - 70.

28. 1918 la romani. - Vol. 1. - P. 765 - 767, 771 - 774.

29. Desavarsirea unitatii national-statale... - P. 47, 93, 159 - 160