Безкоштовна бібліотека підручників

7.10. Культура

Попри руйнування та жахливе спустошення під час національно-визвольної війни, культура в Україні продовжувала розвиватися. Центром культурного і релігійного життя залишався Київ з Могилянською академією та Києво-Печерською лаврою. Як і раніше, ідеологічною основою культурного розвитку була православна релігія. По всій Україні православна церква з самого початку визвольної війни отримувала широку підтримку гетьмана Богдана Хмельницького, який неодноразово підкреслював, що однією з першочергових цілей цієї війни є оборона православ´я. Щоб подати допомогу церкві, яку поляки переслідували та грабували, гетьман і його наступники щедро наділяли церкву землями і привілеями. Завдяки цьому церква отримала майже 17 відсотків орних земель України, ставши її значною економічною силою. Церкві надавалося право торгівлі, промислів, збирання місцевих податків, звільнення від повинностей. Великим впливом користувалася верхівка православної церкви під час гетьманування Богдана Хмельницького, Івана Виговського та інших. Козацьке керівництво не втручалося в її справи. Власну політику, незважаючи на урядовців, довгий час проводили київські митрополити. Але незабаром виникло питання, хто буде здійснювати юрисдикцію над православною церквою в Україні у зв´язку з приєднанням її до Московської держави. Московські царі взяли курс на виведення української православної церкви з-під верховенства патріарха константинопольського і підпорядкування московському. Уже за часів Виговського уряд Москви призначив керівника Лівобережної церкви, як його тоді називали — «місцеблюстителя». У 1685 р. ново висвячений митрополит Київський Гедеон-Святополк Четвертинський дав згоду підкоритися московському патріархові. Це не викликало в Україні спротиву. її підтримував гетьман Самойлович, і особисто затвердив константинопольський патріарх Діонісій. Однак собор східних патріархів позбавив за це його патріаршого престолу, підкреслюючи тим незаконність цієї акції.

Слід зазначити, що грамотами царів та Московського патріарха гетьманові і митрополиту Гедеону українській церкві забезпечувалася широка автономія: непідсудність московському патріарху; обрання митрополита Київського за традиціями і старими звичаями; підвладність йому всіх церков, монастирів України та ін. Поступово авторитет Київської митрополії зменшувався, обмежувався обсяг її влади, здійснювалося виведення з-під митрополитового керівництва ряду єпархій та монастирів. Почався процес остаточного позбавлення церкви в Україні національного характеру.

Як і раніше, вона була нерозривно пов´язана з освітою. У багатьох селах, містах при церквах існували школи, де священики навчали дітей селян, міщан та козаків основам наук, релігійним заповідям, у містах продовжували діяти братські школи. Відвідуючи Україну в 1654-1655 pp., мандрівник араб-християнин Павло Алепський відзначав, що більшість козаків письменні, багато жінок та дівчат також мають освіту. Слід зазначити, що народна освіта значно краще розвивалася в Гетьманській державі, на Слобожанщині і знаходилася в скрутному становищі на Правобережжі, у Західній Україні, де польська влада, як і раніше, переслідувала, обмежувала православну церкву та українську школу, силою насаджувала польську мову і витісняла українську. Багато сільських громад наймали учителів — вихованців братських шкіл та Києво-Могилянської академії. Останні часто служили репетиторами у заможних людей.

Навіть у найважчі воєнні роки вищу освіту давала Києво-Могилянська колегія, якій у 1694 р. царський уряд надав звання академії. Тут продовжували викладати більшість предметів латинською мовою, а польська і українська служили допоміжними. Викладалися граматика, риторика, поетика, діалектика, логіка і філософія. У колегії вчилися діти всіх станів — від князівських та гетьманських до козацьких і селянських. Колегії подавали щедру допомогу духовні сановники та гетьмани. Війни та Руїна тяжко відбилися на діяльності колегії: втрачено кілька приміщень, маєтностей від пожарів, зменшилася кількість студентів, що вступали до війська. Однак на початку 70-х років XVII ст., коли настали мирні часи, починається новий етап розквіту Колегії, пов´язаний з приходом до керівництва закладом енергійних, талановитих Л. Барановича, І. Галятовського, В. Ясенського та Й. Краковського, видатних письменників та вчених. Серед вихованців академії були визначні вчені, письменники Симеон Полоцький, Теофан Прокопович та багато інших.

Професорів та вихованців академії з середини XVII ст. все частіше запрошують до Москви, де вони розповсюджують ідеї західноєвропейської науки, української культури, досягнення в організації на Україні шкільництва, церковних закладів, літератури та мистецтва (Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький та ін.)

Однак у діяльності академії були й значні недоліки, пов´язані з тим, що вона створювалася для захисту православної релігії: консерватизм, занадто велика увага питанням теології, відірваність від життя та ін. Про це свідчило вже те, що українська мова відігравала лише допоміжну роль. Українська книжна мова була занадто прив´язана до слов´янської основи, а жива літературна з великими труднощами пробивалася до використання в друкованій літературі, хоча нею творилася прекрасна усна народна поезія, особливо епічні думи, розповсюджувалися короткі п´єси, так звані інтермедії, виголошувалися проповіді, велася переписка. Але вживання народної мови в літературі, пов´язаній з академією, було ознакою примітивних смаків, бо, як говорили тоді професори, це була мова «хлопів» і «пастухів».

Поряд з цим багато української молоді виїздить на навчання за кордон. Але якщо за польсько-литовської доби це були діти магнатів, шляхти та багатих міщан, то за часів Гетьманської держави — представники козацької старшини і навіть рядових козаків намагалися отримати європейську освіту. Українці часто закінчували римо-католицькі або протестантські навчальні заклади, і це у земляків не викликало недовіри чи підозри або проявів фанатичної нетерпимості. Повернувшись на Батьківщину, вони ставали визначними діячами православної церкви. Наприклад, Теофан Прокопович закінчив єзуїтську колегію в Римі, і це не перешкодило йому зайняти у Києві професорську кафедру. В Україну приїздили також іноземці і працювали тут лікарями, архітекторами, вступали до війська. У другій половині XVII ст. був великий приплив сербів, які навчалися в академії, а також служили у війську.

У часи зміцнення економіки Лівобережжя зростає архітектурне мистецтво, що дістало назву українського барокко. Чудові зразки його все ще прикрашають Київ, Чернігів, Переяслав та інші міста. Розвивається також малювання, особливо церковне і портретне, яке значною мірою перебувало під впливом італійського мистецтва. Особливо процвітає гравюра при Києво-Печерській друкарні, де працює ціла школа талановитих граверів.

Продовжували розвиватися друкарська справа. Київська, Чернігівська, Новгород-Сіверська друкарні випускали велику кількість книг українською, польською, латинською мовами і продавали їх в багатьох країнах світу. Високу культуру України, доброзичливу і ввічливу поведінку населення, що відзначалося освіченістю, красу церков та інших споруд у Києві, Ніжині, Батурині та Глухові за часів гетьманування Івана Мазепи відзначали мандрівники, що проїздили у кінці XVII ст. — на початку XVIII ст. через Україну. Зокрема, росіянин Іван Лук´янов (1701 p.), датський дипломат Юст Юль (1711 р.) та інші.

Подальший культурний прогрес України в другій половині XVII ст. значною мірою посилюється за сприяння Гетьманської держави, зокрема одного з її визначних керівників гетьмана Мазепи.

Україна переживала тяжкі часи. її народ відстоював завоювання своєї національно-визвольної революції, соціальних антифеодальних змагань. Ця багатолітня й складна боротьба за національну і соціальну свободу, державну незалежність не дала очікуваного результату. Внаслідок втручання сильних сусідніх держав, відсутності єдності і солідарності між окремими групами старшини, її егоїстичної політики, захоплення сусідами значної частини українських територій, вибуху жорстокої громадянської війни, від великої держави Богдана Хмельницького по обидва боки Дніпра у кінці XVII ст. залишилася невелика Гетьманська держава на Лівобережжі. Та й вона входила до складу Московії на правах автономії. Однак навіть обмежена, неповна самостійність власної невеликої держави дала можливість українському народу серед тяжких боїв і спустошень розвинути найкращі сторони своєї вдачі і досягти такого рівня культури, який дозволяє поставити Гетьманщину кінця XVII ст. поряд з найбільш освіченими країнами тогочасної Європи.

�� | ��