Починаючи з ХУ ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувається ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, котра увійшла в історію під назвою епохи Відродження. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації /звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів/ і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи.
Нова епоха утверджує відродження античної культури, античного способу життя, античного мислення, звідси і нова назва "Ренесанс", тобто "Відродження". В дійсності ренесансна людина і ренесансна культура та філософія суттєво відрізняються від античної. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, котрі не були притаманними античності.
Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була орієнтація його на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо середньовіччя було зорієнтоване на релігію тобто Відродження - це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки - бог і священна ідея спасіння то в епоху Відродження в центрі уваги - людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентрістським.