Ключові слова: соціально-трудові відносини; соціально-економічні права та інтереси; колективний трудовий спір.

Кризовий стан економіки України загострив потребу суспільства досягнути соціального балансу між найманими працівниками, власниками (роботодавцями) і державою. Серед західних вчених існує думка, що підняттю Європи з руїн після Другої світової війни сприяли три головні чинники: ринкова конкуренція, державне регулювання і соціальне партнерство. В Україні поки що ці чинники не працюють, тому перспективи конфронтаційного розвитку досить реальні. Соціальне партнерство може виявитись саме тією ланкою, завдяки активізації якої уможливиться визначення всіх сприятливих перспектив.

Соціально-трудові відносини являють собою специфічний тип відносин, притаманних цивілізованому суспільству з ринковою економікою. Суб’єкти цих відносин, поряд із спільними інтересами, мають протилежні соціальні, економічні, політичні інтереси. Ці відносини зорієнтовані не на протистояння, а на досягнення оптимального балансу в реалізації інтересів сторін соціального партнерства, коли роботодавець стабільно одержує прибутки, а найманому працівнику забезпечені гідні умови існування. У дієвості механізму соціального партнерства зацікавлені усі найважливіші соціальні групи, держава в цілому. На його підставі досягається соціальна стабільність суспільства, його прогресивний соціальноекономічний розвиток.

Вважаємо, що соціальне партнерство як система рівних і рівноправних суб’єктів має орієнтуватися на юридичні й моральні принципи відповідальності за порушення партнерських зобов’язань. Що стосується моральних принципів, то в сучасних умовах для підвищення ефективності соціального партнерства суттєву роль відіграє формування й затвердження теорії соціальної відповідальності бізнесу, згідно з якою корпорації та організації роботодавців можуть і повинні разом із державними органами сприяти розвитку соціального добробуту й нести відповідальність за такі сфери життєдіяльності суспільства, як економіка, трудові ресурси, охорона здоров’я, соціальне забезпечення.

Щодо принципів юридичної відповідальності об’єднань роботодавців зазначимо: відсутність правових механізмів (передусім механізму відповідальності), які визначають правила гри для всіх соціальних партнерів, часто призводить до переходу соціальних конфліктів у політичну площину і постає одним із джерел зростання політичної напруги в суспільстві. Щоб деполітизувати трудові відносини, повернути їх у сферу соціальноекономічного регулювання, необхідно вирішити цілий комплекс проблем, найгострішою серед яких є недостатня визначеність правових механізмів реалізації суб’єктами соціального партнерства своїх обов’язків, їх відповідальність.

У цьому зв’язку особливої актуальності набуває визначення суб’єктного складу соціально-трудових відносин на рівні держави. Розробкою цієї проблеми частково займалися Г.І. Чанишева [1], В.І. Комарницький [2], В.В. Лазор [3], Г.А Трунова [4]. Але низка проблем залишилася поза увагою вчених, зокрема представництво інтересів державних (бюджетних) підприємств та організацій у соціальному партнерстві й можливість Кабінету Міністрів України виступати стороною колективного трудового спору.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про організації роботодавців» від 24 травня

2001 року № 2436-III соціальним партнерством визнається система колективних відносин між найманими працівниками, роботодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами соціального партнерства у ході реалізації їх соціально-економічних прав та інтересів. Частина 2 ст. 3 Закону України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 року № 3356-XII називає сторонами генеральної угоди, а ч. 1 ст. 3 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів» від 3 березня 1998 року № 137/98-ВР визнає сторонами колективного трудового спору (конфлікту) на національному рівні професійні спілки, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди; власників або уповноважені ними органи, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди, на підприємствах яких зайнято більшість найманих працівників держави.

Абзац 2 ст. 1 Закону України «Про організації роботодавців» називає власників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ними орган чи фізичну особу, які відповідно до законодавства використовують найману працю роботодавцями. На підставі частин 2, 3 ст. 16 згаданого вище Закону організації роботодавців та їх об’єднання виступають стороною в угоді на відповідному рівні й здійснюють контроль, забезпечують виконання та несуть відповідальність за невиконання угод відповідно до закону.

З наведених вище нормативно-правових актів видно, що законодавець як представників роботодавця при укладенні угод визначає не тільки організації роботодавців, а й інші уповноважені роботодавцями органи. Передбачена можливість в основному стосується державних підприємств, які не завжди беруть участь у створенні організацій роботодавців. До речі, в Україні питання про членство в об’єднаннях роботодавців державних підприємств і бюджетних організацій не вирішено.

У різних країнах використовуються різні підходи до цієї проблеми. Так, в одних країнах державні підприємства не можуть вступати в об’єднання роботодавців, в інших об’єднання відкриті для вступу державних підприємств. В Україні практика складається таким чином, що в тих галузях народного господарства, де основну частину становлять державні підприємства, представником роботодавців при укладенні галузевої угоди виступає відповідне міністерство, а на рівні генеральної угоди уряд.

Проблема представництва державних організацій, а особливо бюджетних установ, тісно пов’язана з їх компетенцією зі встановлення умов праці. Наприклад, установи, що фінансуються з бюджету, не наділені правом самостійно визначати фонди та розмір оплати праці, тому це питання не може стати предметом колективних переговорів. На галузевому чи національному рівні об’єднання подібних роботодавців є неможливим насамперед тому, що їх нікому буде фінансувати. Крім того, у працівників, очевидно, виникне потреба обговорювати деякі питання із суб’єктом, наділеним більш широкою компетенцією щодо встановлення умов праці, ніж установа. З метою уникнення соціальних конфліктів і урахування інтересів працівників при здійсненні колективного регулювання трудових відносин у бюджетній сфері на першому етапі допустиме визнання представником роботодавців на галузевому й інших рівнях відповідного органу державного управління, при делегуванні йому відповідних повноважень. Така практика існує в ряді країн. Наприклад, у США представниками роботодавців у цьому випадку виступають державні органи [5, 86].

Слід відмітити, що існує інший шлях створення об’єднань роботодавців державного сектору, як це практикується в Італії, чи участь націоналізованих підприємств і бюджетних установ в об’єднаннях роботодавців приватного сектору на правах спеціального членства (з певними обмеженнями в правах) [6, 37]. Однак для української моделі соціального партнерства цей варіант на даному етапі є неприйнятним, оскільки система об’єднань роботодавців ще не повністю сформувалася. Тому і вести мову про спеціальне членство передчасно. На сьогодні актуальними залишаються питання представництва державних підприємств на базі існуючого законодавчого регулювання відносин соціального партнерства.

Держава була і залишається найбільшим власником і роботодавцем, що формує політику соціально-трудових відносин у державному секторі. І саме як власник держава в особі Кабінету Міністрів України (уповноваженого органу) виступає суб’єктом генеральної угоди (та колективного спору відповідного рівня) на стороні роботодавця.

У п. 5 ч. 1 ст. 116 Конституції України зазначається, що Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону.

Стаття 326 Цивільного кодексу України визначає, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідні органи державної влади.

Згідно з частинами 2 і 3 ст. 22 Господарського кодексу України суб’єктами господарювання державного сектору економіки є суб’єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб’єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п’ятдесят відсотків чи становить величину, що забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів; повноваження суб’єктів управління у державному секторі економіки Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів влади та організацій, щодо суб’єктів господарювання визначаються законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» від 21 вересня 2006 року № 185-V управління об’єктами державної власності здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб’єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об’єктів, пов’язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Кабінет Міністрів України, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 16 травня 2008 року № 279-VI, здійснює управління об’єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами, делегує в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об’єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб’єктам господарювання. А згідно з ч. 2 ст. 21 вказаного Закону Кабінет Міністрів України контролює здійснення переданих ним повноважень, несе відповідальність за результати їх здійснення.

Генеральна угода фіксує домовленості між сторонами соціального партнерства та регулює основні аспекти соціально-трудових відносин.

Зміст угоди складається з двох груп умов: нормативного і зобов’язального характеру, що визначаються сторонами в межах їх компетенції. До нормативних відносяться ті, що вже містяться в чинному законодавстві про працю. Але законодавством встановлюється мінімальний рівень соціальних умов, нижче якого сторони при укладенні колективного договору визначатись не мають права. Відповідно до ст. 8 Закону України «Про колективні договори і угоди» угодою на державному рівні регулюються основні принципи та норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин, зокрема щодо: гарантій праці й забезпечення продуктивної зайнятості; мінімальних соціальних гарантій оплати праці й доходів усіх груп і верств населення, які забезпечували б достатній рівень життя; розміру прожиткового мінімуму, мінімальних нормативів; соціального страхування тощо.

До зобов’язальних умов належать питання, які не урегульовані чинним законодавством, а закріплюються в змісті колективного договору як конкретні зобов’язання, що беруть на себе сторони (суб’єкти) угоди. Зобов’язальні умови на відміну від нормативних не носять загального характеру, виражаються у здійсненні конкретних одноразових дій, якими вичерпуються. Так, наприклад, за п. 2.14 генеральної угоди Кабінет Міністрів України зобов’язується здійснити заходи щодо погашення у 2007 році заборгованості із заробітної плати працівникам підприємств державної форми власності та акціонерних товариств з державною часткою власності (50 відсотків плюс одна акція).

Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» умови колективних договорів та угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов’язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.

Наведене вище дає підставу зробити висновки:

- Кабінет Міністрів України як уповноважений державою (власником) орган управління державним майном є стороною соціально-трудових відносин, а саме: виступає суб’єктом генеральної угоди на стороні роботодавців;

-уряд, крім створення відповідних умов для здійснення та розвитку соціального діалогу між його учасниками, проведення консультацій щодо проектів законів та інших нормативно-правових актів з питань розроблення та здійснення державної політики у сфері трудових відносин (як зазначено в поданні), приймає на себе відповідні зобов’язання як уповноважений представник власника (держави) і виступає стороною колективного трудового спору (конфлікту) на національному рівні.

Список використаних джерел:

1. Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: теоретико-правовий аспект: моногр. / Чанишева Г.І. Одеса: Юридична література, 2001. 328 с.

2. Комарницький В.І. Правові питання соціального партнерства в Україні: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.05 / Комарницький В.І. Черкаси, 2001. 199 с.

3. Лазор В.В. Правове регулювання трудових спорів, конфліктів і порядок їх вирішення на сучасному етапі: моногр. / Лазор В.В. Луганськ: Література, 2004. 352 с.

4. Трунова Г.А. Держава як суб’єкт соціального партнерства / Г.А. Трунова // Підприємництво, господарство і право. 2007. № 1. С. 27-30.

5. Мачульская Е. Управление предприятием и трудовое право: опыт США: научно-аналитический обзор / Мачульская Е. М.: Экзамен, 1996. 198 с.

6. Шмелев А.Г. Продуктивная конкуренция: опыт конструирования объединительной концепции / Шмелев А.Г. М.: Магистр, 1997. 237 с.