Ключові слова: кримінальне судочинство; структура кримінального процесу; стадії кримінального процесу; ознаки стадії; етапи стадії; ієрархія та системність стадій; загальне, особливе і окреме провадження.

Кримінальний процес (кримінальне судочинство), зазвичай, розглядається як врегульований нормами Кримінально-процесуального кодексу України (далі КПК України) порядок діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльності інших учасників кримінального процесу підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод та законних інтересів [1], або як система кримінально-процесуальних правовідносин, фактичним змістом яких і є зазначена кримінально-процесуальна діяльність [2, 6; 3, 11], що вказує на кримінальний процес як на складне правове явище, складовими якого є певні елементи (процесуальні дії та рішення або процесуальні відносини), які можуть бути систематизовані.

Незважаючи на те, що багато вченихпроцесуалістів зверталося у своїх працях до з’ясування проблем системи та структури кримінального процесу, спеціальні дослідження вказаних питань до цього часу відсутні. Однак умови сьогодення вимагають відповідного коригування усталених поглядів, у тому числі й на стадії кримінального процесу. Метою цієї статті є визначення стадії як елементу системи кримінального процесу.

При визначені кримінального процесу як врегульованої законом діяльності з порушення, досудового розслідування, судового розгляду та вирішення кримінальних справ у процесуальній теорії виділяють окремі, відособлені етапи такої діяльності, що називаються стадіями[1]. Про виділення стадій як окремих етапів кримінально-процесуальної діяльності згадується у ч. 2 ст. 25, ч. 4 ст. 44, ч. 4 ст. 46,

ч. 1 ст. 165-2, ст. 234, ст. 235 КПК України.

Для визначення поняття «стадії кримінального процесу» важливим є з’ясування кола ознак, що характеризують їх як самостійну правову категорію.

У науковій та навчальній літературі, як правило, виділяють такі особливі ознаки стадій кримінального процесу:

- своєрідне коло завдань;

- певне коло учасників;

- специфічний процесуальний порядок діяльності суб’єктів та їх правовідносин;

- особливий зміст та форма підсумкових рішень, що приймаються на кожній із стадій [4, 21].

Л.М. Лобойко розширює коло ознак стадії її етапами «... відносно самостійними елементами стадії кримінального процесу, які також відзначаються певною специфікою, а тому сприяють ідентифікації його стадій» [5, 11]. З такою позицією можна було б погодитися, якби відповідна внутрішньостадійна періодизація проводилася й чинним процесуальним законодавством, оскільки стадії є правовою категорією. Однак про окремі етапи стадій кримінального процесу закон згадує лише в контексті стадій судового розгляду та перегляду судових рішень, що не набрали законної сили. Інші стадії такої формальної періодизації не мають, хоча в літературі та у правозастосовній практиці визнається можливість виділення окремих етапів і для них.

Спірним є й питання про віднесення до ознак стадії кримінальної процесу їх темпоральності, тобто обмеженості у часі. Так, чинне кримінально-процесуальне законодавство визначає часові межі провадження у стадіях порушення кримінальної справи, дізнання та досудового слідства, попереднього розгляду справи суддею, частково у стадіях з перегляду судових рішень, виконання вироків, постанов, ухвал суду та не конкретизує такі межі щодо стадії судового розгляду. Водночас закріплення у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод [6] обов’язку держави забезпечити розгляд кримінальної справи у так звані «розумні строки» та формулювання Європейським судом з прав людини критеріїв допустимої і обґрунтованої тривалості строку провадження у справі дає змогу стверджувати, що часова обмеженість провадження у будьякій стадії кримінального процесу є формалізованою, тому може виступати ознакою стадії кримінального процесу.

Слід звернути увагу на те, що система кримінального процесу є не умоглядною конструкцією, а цілком нормативно врегульованим процесуальним явищем. Так, провадження у кожній окремій стадії регламентовано в окремій главі (главах) КПК України, що вказує на інституційну відокремленість стадій.

У зв’язку з тим, що система стадій кримінального процесу визначається чинним кримінально-процесуальним законом, системність кримінального процесу та кримінально-процесуального права є взаємообумовленими. Спроби врегулювати кримінально-процесуальні за змістом відносини нормами адміністративного (поліцейського) права «виводять» ці відносини за межі кримінального процесу, і вони стають частиною поліцейської діяльності. Тому й триває суперечка щодо правової природи, а, отже, і належності до кримінального процесу діяльності, що проводиться адміністративними (у т. ч. поліцейськими) органами з перевірки інформації про вчинені злочини.

Так, наприклад, у більшості держав формально не фіксується початковий момент кримінального процесу, а дії, пов’язані з ним, не виокремлюються в самостійний етап. Провадження вважається розпочатим з моменту застосування заходів процесуального чи адміністративного (поліцейського) примусу (затримання, арешту підозрюваного, проведення обшуку тощо). Оригінальною є побудова кримінального процесу в англосаксонських традиціях, що, як правило, охоплює чотири стадії: досудового провадження (пов’язаного в основному з поліцейським розслідуванням); віддання до суду і вирішення попередніх питань; провадження у суді першої інстанції та перевірки законності й обґрунтованості вироку [7, 161-164]. І саме перша стадія є дискусійною.

У сучасній вітчизняній літературі, як правило, вказується на існування таких стадій кримінального процесу України:

- порушення кримінальної справи;

- досудового розслідування (дізнання та досудового слідства);

- попереднього розгляду справи суддею (віддання обвинуваченого до суду: до так званої «малої судової реформи» глава 23 КПК України мала назву «Віддання обвинуваченого до суду і підготовчі дії до судового засідання»);

- судового розгляду;

- апеляційного провадження;

- виконання вироку, постанови, ухвали суду;

- касаційного провадження;

- виключного провадження.

У проекті КПК України зберігається та ж система кримінального процесу, за винятком того, що окремо, як стадія, порушення кримінальної справи не визначається, а об’єднується разом із досудовим розслідуванням (дізнанням та досудовим слідством) у досудове провадження. Останнє визначається як попередня перевірка заяви, повідомлення чи іншої інформації про злочин і досудове розслідування (п. 13 ст. 6 проекту КПК України від 13 грудня 2007 року № 1233). Крім того, стадія судового розгляду перейменована у стадію головного судового розгляду.

Разом із тим окремі дослідники не погоджуються з традиційною системою стадій. Так, ще у 80-ті роки ХХ століття було запропоновано виділити як окрему стадію порушення державного обвинувачення, прихильники якої (В.С. Зеленецький, Л.М. Лобойко та ін.) виходять з того, що прокурор при затвердженні обвинувального висновку здійснює специфічну кримінально-процесуальну діяльність з висунення державного обвинувачення. Інші вчені-процесуалісти звертають увагу на існування суперечностей між кримінально-процесуальним законом і законодавством України про судоустрій та пропонують уточнити систему кримінального процесу.

Справді, судова система у кримінальних справах нині складається з трьох ланок судів: місцевих судів та прирівняних до них судів; апеляційних судів областей та прирівняних до них судів; Верховного Суду України. У зв’язку з тим, що апеляційні суди областей можуть діяти не лише як суди апеляційної, але й першої інстанції, їх вироки, постанови або ухвали, прийняті у стадії судового розгляду, не можуть переглядатися в порядку апеляційного провадження, оскільки відповідна судова ланка для такого апеляційного провадження (згідно із Законом України «Про судоустрій України» це має бути Апеляційний суд України) в Україні відсутня. Тому вироки, постанови та ухвали апеляційний суддів областей, прийнятті у стадії судового розгляду, у випадку їх оскарження переглядаються в касаційному порядку Верховним Судом України. Таким чином, традиційна система стадій кримінального процесу не відповідає дійсному стану кримінально-процесуального закону, а тому пропонується виділяти такі стадії: порушення кримінальної справи; дізнання і досудове слідство (досудове розслідування); попередній розгляд справи суддею; судовий розгляд; перевірка вироків, постанов і ухвал суду, що не набрали законної сили (у формі апеляційного та касаційного провадження); виконання вироку, ухвали, постанови; перевірка вироків, постанов і ухвал суду, що набрали законної сили (у формі касаційного провадження), виключне провадження [8, 6].

Слід зауважити, що між стадіями як структурними елементами кримінального процесу існують субординаційні зв’язки і кожна з них знаходиться у певній логікофункціональній підпорядкованості.

Так, майже кожна із стадій виконує певні функції одна щодо іншої. Кожна наступна виконує контрольну функцію стосовно попередніх у зв’язку з тим, що в ній перевіряються у визначених законом межах законність і обґрунтованість прийнятих у попередній стадії процесуальних рішень, а щодо наступної стадії кожна стадія виконує підготовчу функцію, спрямовану на створення умов для успішного вирішення завдань наступної стадії*.

Викладене дасть змогу зробити висновок про те, що стадія кримінального процесу характеризується такими ознаками (властивостями):

- формальна (інституційна) відокремленість;

- індивідуалізованість та безпосередність завдань кожної стадії;

- функціональна взаємопов’язаність стадій між собою;

- визначеність кола суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності та порядку їх діяльності в кожній стадії;

- темпоральність кожної (визначеність певних часових меж провадження у стадії);

- специфічність процесуальних засобів, що можуть використовуватися в конкретній стадії;

- особливість змісту та форми внутрішньостадійних і підсумкових процесуальних рішень стадії.

У зв’язку з цим стадію кримінального процесу пропонується розглядати як формально відокремлений етап кримінальнопроцесуальної діяльності, що здійснюється у визначені законом процесуальні строки, характеризується власними безпосередні* _

Однак є стадії, що виконують лише одну із названих функцій. Наприклад, стадія порушення кримінальної справи з об’єктивних причин не може виконувати контрольну функцію, а стадія з перегляду судових рішень підготовчу.

ми завданнями, певним колом учасників, специфічним процесуальним порядком провадження, який завершується прийняттям певного підсумкового процесуального рішення, пов’язаного з подальшим (за межами даної стадії) спрямуванням кримінального провадження або його закриттям.

Вважаємо, що існування інституту стадійності є надійним теоретичним інструментом, за допомогою якого можна створювати чітку, логічно виправдану систему кримінального процесу, і передчасна відмова від уже усталеного та апробованого практикою поняття «стадії» та його повна заміна на не цілком виважене поняття «провадження» на сьогодні є безпідставними. А тому в кримінально-процесуальному законодавстві України (зокрема новому КПК України) пропонуємо зберегти поняття «стадії», уточнивши його зміст, що стане надійним засобом систематизації кримінального процесу.

Список використаних джерел:

1. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п’ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України та за конституційними зверненнями гр. Будинської С.О. і Ковриги С.В. щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 // Офіційний вісник України. 2001. № 22. Ст. 1004.

2. Кримінально-процесуальне право України: підручник /за заг ред. Ю.П. Аленіна. Х., 2009. 816 с.

3. Громов Н.А. Уголовный процесс России: учеб. пособ. / Громов Н.А. М., 1998. 552 с.

4. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: підручник / Тертишник В.М. [5-е вид., доп. і перероб.]. К., 2007. 848 с.

5. Лобойко Л.М. Стадії кримінального процесу: навч. посіб / Лобойко Л.М. К., 2005. 176 с.

6. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 року // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. 2006. № 2. С. 14-58.

7. Гуценко К.Ф. Уголовный процесс западных государств / Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. М., 2001. 470 с.

8. Кримінально-процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар / за заг. ред.

В.Т. Маляренка, Ю.П. Аленіна. Х., 2008. 944 с.

---

[1] У теорії юридичного процесу та у цивільному процесуальному праві поширеною є точка зору про виділення так званих правозастосовних циклів. Так, у теорії цивільного процесу Ю.К. Осипов поділяє процес не на стадії, а на правозастосовні цикли, що завершуються прийняттям певного правозастосов- ного акта. Правозастосовні цикли, на відміну від стадій, не передбачають обов’язкової черговості. До правозастосовних циклів, на думку Ю.К. Осипова, відносять: 1) провадження у суді першої інстанції; 2) провадження у суді другої інстанції; 3) перегляд справ за нововиявленими обставинами; 4) виконавче провадження. При цьому кожен із циклів охоплює три стадії: порушення, підготовка до розгляду та вирішення судової справи.