Ключові слова: громадянська непокора; суспільство; легітимність; державна влада; права громадян; форми реалізації; конституційно-правове регулювання.

Проблема взаємодії громадянського суспільства та державної влади дедалі частіше потрапляє в поле зору вчених-юристів [1, 2, 3, 4]. У контексті цієї проблематики особливої актуальності набуває питання легітимності державної влади та механізму її забезпечення. Легітимність є однією з основних властивостей державної влади, показником визнання народом справедливості, законності та доцільності публічної влади, її інструментів, механізмів діяльності, а також шляхів її обрання. Саме народ - єдине джерело влади, а отже, він володіє правом формувати органи державної влади, здійснювати контроль за ними, а також опротестовувати їхні дії (бездіяльність) та ставити під сумнів легітимний характер законів, прийнятих чинною владою. Кожне з цих прав, включаючи і право на громадянську непокору, визначає зміст народного суверенітету - принципу, реалізація якого є однією з основних гарантій легітимності державної влади.

Акції громадянської непокори є не частим, але звичним явищем для сучасної конституційної демократичної держави. Громадянська непокора - одна з форм безпосередньої демократії, яка реалізується відповідно до демократичної конституції на основі права громадян проводити мирні масові заходи та акції (збори, мітинги, демонстрації, маніфестації, походи, страйки тощо). Можливі й інші, більш радикальні, форми реалізації цього права неконституційними методами - повстання та революції. Однак у даній статті йтиметься про громадянську непокору як форму колективної діяльності, що являє собою приклад «са- мообмеженого радикалізму» [5, 729] і проводиться легально, в умовах «майже легітимної» конституційної демократії [6, 335-343].

Право на громадянський опір тісно пов’язане з природними правами людини - правом на життя, на свободу світогляду та віросповідання, на свободу думки та слова тощо, оскільки є одночасно і невід’ємним правом людини, і гарантією захисту цих прав. Акції громадянської непокори в демократичних суспільствах спрямовані передусім на захист особистих та колективних прав, які час від часу можуть зазнавати певних утисків з боку публічної влади. Вони є дієвим засобом, за допомогою якого будь-яка людина може здійснювати вплив на членів політичного суспільства та змушувати професійних політиків прислухатися до суспільної думки. Громадянський протест є своєрідною лакмусовою пробою на легітимність влади. За його допомогою можна встановити, наскільки ліберальна конституційна демократія, тобто наскільки серйозне її ставлення до прав. А також він демонструє всю гостроту протиріч між державною владою та громадянським суспільством, змушуючи шукати можливість врегулювання конфлікту між ними.

З точки зору конституційно-правової теорії важливими є ряд питань, на які спробуємо відповісти. Що являє собою теорети- ко-правовий зміст поняття «право на протест»? Що є тією межею діяльності державної влади, перейшовши яку, вона втрачає повністю чи частково свою попередню легітимність і створює передумови для невиконання наказів та недотримання законів, прийнятих чинною владою легальним шляхом, тобто з дотриманням юридичної процедури? Які дії державної влади щодо громадянського суспільства і, навпаки, - громадянського суспільства щодо державної влади дають можливість забезпечити мирне врегулювання акцій протесту?

Як правило, термін «громадянська непокора» вживається на позначення свідомого виявлення непослуху перед законом з причин релігійного, етичного чи політичного характеру. У вужчому сенсі громадянська непокора означає порушення закону, який є сам по собі несправедливим. Але цей термін використовується також і на позначення протесту, що включає порушення закону як супутній акт протистояння конкретній політиці чи справляння тиску задля запровадження політичних реформ [7, 92].

Уперше термін «громадянська непокора» в політичний лексикон запровадив американський філософ Генрі Девід Торо, який вжив його як назву статті, написаної ним 848 року, де пояснював, чому протягом кількох років відмовлявся сплачувати податки штату Массачусетс. До таких дій, як вказує Торо, він вдався з метою виступити проти двох політичних заходів уряду Сполучених Штатів Америки: війни з Мексикою та підтримки рабства на Півдні США. Автор статті зазначав, що громадяни повинні чинити опір несправедливим діям влади, у тому числі порушувати несправедливі закони [8, 148-212].

Теорія та практика громадянського протесту набула свого остаточного вигляду століття потому, в працях Могандаса Ганді, у контексті його викладу філософії ненасильницької боротьби. Ганді доводив, що громадянська непокора ґрунтується на глибокій повазі до закону, і ті, хто вдається до неї, повинні вчиняти це прилюдно, виявляючи готовність прийняти покарання у разі порушення закону. Вчення Ганді відрізнялося від поглядів Торо тим, що проголошувало нена- сильство, обов’язок громадян діяти в межах чинного законодавства і необхідність використання всіх можливих конституційних способів врегулювання конфлікту.

Дискусія з приводу того, що містить акт громадянської непокори і чи передбачає він недотримання громадянами нелегітимних законів, знайшла відображення в історії політико-правової думки, представники якої розділилися на два табори: тих, хто повністю або частково заперечував право громадян на протест, і тих, хто вважав його одним із основних політичних прав громадян.

Ще в XVII столітті у вченні про абсолютну, всесильну державу Томаса Гобса, який небезпідставно вважається одним з основоположників теорії юридичного позитивізму, було висловлено ідею про те, що легітимність державної влади незаперечна. Тому піддані, одного разу довіривши своєму правителю, наділивши його всією повнотою влади, не повинні в подальшому ставити під сумнів його накази і виступати проти його правління [9, 162-163]. В неопозитивістській традиції, починаючи від Кельзена, панівною стала думка, що будь-яка влада є легітимною і будь-які закони мають правовий характер, а тому обов’язково повинні виконуватися громадянами. Зміна чинного законодавства є прерогативою органів державної влади, які наділені такими повноваженнями, а не простих громадян, що зазнали утисків від анти- конституційного законодавства [10, 166]. Кельзен наголошував на тому, що перед юридичною наукою взагалі не має поставати питання про легітимність державної влади чи закону. Відтак заперечувалась необхідність громадянської непокори як способу вирішення політико-правових конфліктів.

Право на громадянський опір не знайшло відображення в конституційному законодавстві тих держав, де правова ідеологія ґрунтується винятково на засадах юридичного позитивізму. Особливо це стосується державних режимів, які розглядали право як засіб досягнення політичних цілей. Йдеться передусім про державну політику колишнього СРСР та країн так званого соціалістичного табору. Незважаючи на наявність в усіх радянських конституціях статті, в якій гарантувалася свобода зборів, мітингів, походів і демонстрацій [11, 61-62; 12, 249], її реалізація обмежувалася жорстко врегульованими парадними заходами [13, 69]. Радян- ський режим не визнавав право на протест і розглядав участь громадян в будь-яких акціях, спрямованих хоча б частково проти публічної влади, як правопорушення, за яке передбачалася як конституційна відповідальність (позбавлення громадянства), так і кримінальна.

На противагу цьому представники непо- зитивістської теорії права відстоювали іншу думку. У ліберально-правовій думці панувала ідея про те, що одним із фундаментальних прав людини є право чинити опір не- легітимній владі і неправовим законам, яку виголосив Джон Лок і яка була нормативно закріплена в конституційних актах цього періоду. Її було зафіксовано в Декларації незалежності США 1776 року, де зазначалося: якщо дана форма правління згубно впливає на забезпечення невідчужуваних прав на життя, свободу і прагнення щастя, то «народ має право змінити чи знищити її і встановити нове правління, засноване на таких принципах і з такою організацією влади, яка, на думку цього народу, найбільше може сприяти його безпеці і щастю» [14, 53 ]. Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 року також називає серед невідчужуваних та невід’ємних прав людини право на опір пригніченню. Так, у ст. 2 цієї Декларації зазначено: «Метою будь-якого державного союзу є забезпечення природних і невід’ємних прав людини. Такими є: свобода, власність, безпека й опір пригніченню» [14, 85].

Свого концептуального оформлення ця ідея набула в поглядах одного з співвітчизників Джона Лока, відомого англійського конституціоналіста Альберта Дайсі. У праці «Основи державного права Англії», в якій, як відомо, закладено основи доктрини верховенства права «the rule of law», автор поставив питання про право на свободу публічних зібрань. Дайсі вказував, що будь-яка людина наділена правом організовувати публічне зібрання або на підтримку влади, або на підтримку опору. Звісно, це не стосується випадків, коли метою публічного зібрання є вчинення злочину із застосуванням сили, порушення громадського спокою у той чи інший спосіб. У такому випадку зібрання саме собою стає незаконними зборами. В усіх інших випадках зібрання є законними, а тому державна влада не повинна перешкоджати їх проведенню. Вони не стануть незаконними зібраннями лише через те, що викличуть відчайдушний та незаконний опір їхніх супротивників і тому порушать мир та спокій в суспільстві. Навіть якщо звичайні люди, які не бажають порушення миру та спокою в місті, звернуться до влади з проханням припинити зібрання, то влада не має законного права задовольнити таке прохання.

Отже, за висновком Дайсі, необхідно дотримуватися принципу, згідно з яким законне публічне зібрання не може бути заборонене чи припинене владою лише через те, що воно «вірогідно чи природно» може призвести до порушення спокою та миру. Ті самі «обмеження», які застосовуються щодо цього принципу і які «... випливають із крайньої необхідності забезпечити мир у королівстві», насправді є не чим іншим, як обмеженням свободи особи [15, 318].

Згідно з тлумаченням Дайсі зібрання може бути законним, навіть якщо воно суперечить суспільному інтересу. Подібну ситуацію автор пояснював так: «А, В і С мають право організувати й провести зібрання, якщо воно спровокує опонентів на застосування сили і може навіть спричинити кровопролиття». У цьому випадку ані держава, ані державні чиновники не можуть заборонити його проведення, тому що цього не можна робити на підставі «припущення того, що публічне зібрання зможе спровокувати правопорушників на порушення миру та спокою». Такі правила (принципи) щодо права на публічне зібрання випливають як із «правового духу» англійських інститутів влади, так і з процесу, в межах якого рішення судів щодо прав особи насправді перетворили право на публічні зібрання у складову частину конституційного права [15, 322].

Полярність у підходах до вирішення даного питання свідчить про його складність та багатогранність. З одного боку, не можна заперечити право людини опротестувати дії та накази нелегітимного державного правління, яке порушує невід’ємні права та свободи особи. Так, на думку Франсуа Гізо: «Це право беззаперечне, якщо б це було не так, якщо б це право, навіть будучи невидимим, як воно і існує, не тяжіло над владами, які його заперечують, рід людський вже давно підпав би під владу тиранії, втративши свою гідність і щастя» [16, 550]. З другого боку: «Схильність до бунту в людині так само сильна, як і любов до абсолютного панування, а дух бунтарства навіть проти законного суверена, проти справедливого закону є корінною вадою нашої природи» [16, 550]. Тому надзвичайно важливо окреслити ту межу, яка визначала б легітимну поведінку як державної влади, так і громадянського суспільства.

Сучасна ліберально-демократична правова теорія розглядає право громадянської непокори в контексті проблеми співвідношення конституційно-правової держави та громадянського суспільства. Не дивно, що два найбільш впливові сучасні теоретики ліберально-демократичної традиції - Джон Роулз та Роналд Дворкін - присвятили цьому питанню цілу низку праць. Як Роулз, так і Дворкін розуміють суспільний протест як дію, що суперечить закону, але відбувається в межах прихильності праву. Обидва намагаються встановити легітимність громадянської непокори та межі терпимості до неї в умовах «майже справедливої» (Роулз) конституційної демократії. На їхню думку, питання про те, чи виправданою є громадянська непокора, залежить від того, наскільки закони та політичні інститути несправедливі, тобто наскільки вони порушують невідчужу- вані та невід’ємні права людини.

Так, на думку Джона Роула, громадянська непокора - це «... публічна, ненасильницька, свідома політична дія, що спрямована проти закону, котра апелює до уявлення більшості про справедливість, спонукаючи до зміни закону або урядової політики» [6, 321]. З даного визначення не випливає, що актом непокори порушується закон, який опротестовується. Як зазначає Роулз, питання про те, чи виправданим є підкорення, залежить від того, до якої межі закони і політичні інститути несправедливі (нелегітимні). Коли йдеться про тоталітарний режим, який за своєю суттю є нелегітим- ним і спрямований проти невідчужуваних та невід’ємних прав людини, тоді порушення закону, як і силовий опір чинній владі, можуть стати єдиними засобами ефективного протистояння проти несправедливої політики держави. Якщо ж політичний режим є легітимним або наближеним до легітимного, тобто таким, що в цілому відповідає принципам справедливості і лише окремі дії державних органів чи посадових осіб або окремі закони носять несправедливий характер, то акції громадянського протесту набувають інших форм.

У ситуації, коли в цілому існує життєздатний конституційний режим, що функціонує на основі легітимної конституції, однак недосконалої через те, що відсутній політичний процес, який би гарантував прийняття на її основі легітимних законів, перед громадянами постає зобов’язання виконувати не завжди справедливі закони чи накази чинної влади або принаймні не протистояти їм незаконними засобами. Такий обов’язок виникає у зв’язку з необхідністю підтримати легітимну конституцію, яку слід розглядати як спільну угоду, що відповідає інтересам якщо не всіх, то більшості, в процесі укладання якої громадяни повинні зробити певні поступки один одному, можливо, навіть відмовляючись на певний час від частини своїх прав для приведення в дію конституційного режиму. Що, безперечно, не означає необхідності відмовитись від невідчужуваних та невід’ємних прав, оскільки це суперечить самій природі легітимації. Йдеться лише про те, що громадяни узгоджують свої дії з нормами основного закону лише тією мірою, до якої це необхідно для того, щоб в рівних умовах розділити неминучі недоліки конституційної системи.

У зв’язку з цим перед людиною постає громадянський обов’язок не апелювати з особливою пристрастю до недоліків суспільно-політичного життя як причини опору державній владі, а також не використовувати неминучі недоліки в законодавстві у своїх приватних інтересах. Отож Роулз тлумачить головний правовий принцип громадянської непокори таким чином: «Якщо основні структури суспільного ладу загалом справедливі... ми повинні підпорядковуватися навіть несправедливому закону, якщо лише він не виходить за певні межі справедливості» [6, 313].

Роулз відкидає звинувачення, що вказаний принцип непідлеглості нелегітимним діям влади може призвести до анархії, надавши можливість кожній особі визначати ступінь її послуху самостійно, і зазначає натомість, що кожен громадянин обов’язково відповідальний за свої вчинки. Якщо особа визнає політичні принципи, котрі лежать в основі конституції легітимного ладу, проте вирішує, що громадянська непокора виправдана й поводить себе відповідно, то таке рішення є, безперечно, свідомим. Таким чином, кожен громадянин повинен узяти на себе відповідальність за власне тлумачення конституції та принципи справедливості, які вона обумовлює.

Більш ліберальним є тлумачення права на громадянський протест у правовій доктрині Роналда Дворкіна. На його думку, питання про легітимний характер конституції завжди залишається відкритим. Навіть якщо більшість громадян не порушуватиме цього питання і статті конституції отримають відповідне тлумачення у Верховному Суді, все одно жодна конституція не може інсти- туціалізувати всі моральні права, якими володіє людина. Інакше кажучи, не існує такого моменту, коли можна було б сказати, що всі фундаментальні права затверджені та захищені, оскільки саме значення, тлумачення й обсяг фундаментальних прав змінюються з плином часу. Що може встановити конституція, так це визнання фундаментальних моральних прав особи в її відносинах із державою. У ній навіть можуть бути названі в загальному вигляді деякі з цих прав, але не можуть бути зафіксовані всі права, - і не тому, що список був би надто довгим, а тому, що змінюється трактування прав та завойовуються нові права, співзвучні ідеї існування моральних прав перед державою.

Таким чином, Дворкін дає більш складну порівняно з наданою Роулзом, відповідь на запитання: чому майже в легітимній конституційній демократії, що визнає права, може легітимно виникати громадянський протест, і чому до нього необхідно ставитися не як до злочинного діяння чи відкритого заколоту? Дворкін погоджується з Роулзом: якщо влада приймає закон, що неправомірно втручається в життя індивіда від імені держави, то особа має моральне право порушувати цей закон. Однак Дворкін йде значно далі за Роулза, стверджуючи, що не існує такого загального обов’язку, як послух закону у будь-яких випадках, тим більше, коли порушено моральні права. Проблема виникає не у випадку порушення моральних прав, а в ситуації сумнівних законів, коли існує сумнів щодо його валідності: «Якщо закон сумнівний, громадянин може покладатись на власне судження, тобто він може робити те, що хоче, якщо вважає, що докази на користь того, що це дозволено законом, сильніші за протилежні» [17, 299]. Це, звичайно, надто вільне визначення спірного закону, оскільки відсутність ясності стосується не писаного тексту закону, а швидше ситуації, у якій опротестована правова норма.

Важливою складовою правової доктрини Дворкіна є питання про валідність закону. На думку вченого, валідність закону передбачає безперервний процес його перевірки, в якому до функцій судів входить, відповідно, і розгляд морально релевантних інтерпретацій принципів, на яких ґрунтується конституція. Звісно, тут на карту поставлена не лише процедурна коректність законодавчого процесу, що породила даний закон, але й інтерпретація моральних принципів, на яких сформувалася закріплена в конституції політична культура [5, 741]. І про ці принципи можуть розмірковувати не лише судді, а й пересічні громадяни, оскільки випробування закону не є монополією суддів.

У громадянській непокорі можна вбачати ключовий елемент механізму змін у конституційній демократії. Вона є важливим джерелом творення права (тобто інсти- туціалізації моральних прав, досі не інсти- туціалізованих). Громадянський протест також ініціює процес навчання, в результаті якого розширюються межі та форми участі, доступної приватним особам у межах зрілої правової культури. Отож Дворкін пропонує розуміння динамічної ролі громадянського протесту в процесі творення прав та формування суспільної думки.

Таким чином, доходимо висновку, що громадянський протест - це публічна, ненасильницька, свідома політична діяльність, яка спрямована, однак, проти нелегітимно- го закону і здійснюється, як правило, з метою змін у законодавстві чи в політиці державної влади. Учасники громадянського протесту - колективні суб’єкти апелюють до принципів конституційної демократії, до ідеї фундаментальних прав та свобод чи демократичної легітимності. Громадянський протест є засобом встановлення зв’язків між громадянським і політичним суспільством (чи громадянським та економічним співтовариством) в умовах безрезультатного використання всіх інших засобів впливу. Акції громадянської непокори займають проміжну позицію між конституційними формами політичної діяльності, з одного боку, і повстанням чи революцією - з другого. Їх можна вважати крайньою, але здебільшого прийнятною формою протесту в межах усього діапазону політичних методів, що застосовуються у конституційно-правових демократичних державах.

Для того, щоб громадянський протест не втратив свою легальність і легітимність, необхідна наявність щонайменше двох важливих умов. По-перше, громадянський протест повинен бути врегульований нормами чинного законодавства, що встановлювали б чітку процедуру проходження акцій протесту, із закріпленням прав та обов’язків учасників публічних акцій, а також гарантій реалізації цих прав. По-друге, легітимний характер громадянського протесту значною мірою залежить від високого рівня правової та політичної культури як членів громадянського суспільства, так і представників органів державної влади та місцевого самоврядування.

Аналіз конституцій та законодавства сучасних демократичних держав свідчить про відсутність у переважній більшості випадків спеціальних конституційних норм, які безпосередньо закріплювали б право громадян на проведення акцій громадянського опору публічній владі. На думку Р.В. Єнгібаряна, це пояснюється, вочевидь, тим, що, по-перше, дане право розглядається як похідне від народного суверенітету і тому зрозуміла його наявність в основному законі. По-друге, це право зовсім непросто юридично відмежувати від загрози спроб політичних екстремістів силоміць захопити владу [18, 215]. Крім того, в конституціях окремих країн закріплене право громадян на проведення мирних зборів та маніфестацій, що передбачає можливість застосування акцій громадянської непокори, спрямованих проти нелегітимних законів та дій публічної влади. Так, відповідно до Основного Закону Австрії про загальні права громадян (ст. 12): «Австрійські громадяни мають право зборів та утворення об’єднань. Здійснення цих прав регулюється спеціальними законами» [19, 94 ]. У ст. 26 Конституції Бельгії вказано, що бельгійці мають право збиратися мирно і без зброї, дотримуючись законодавства, що може регулювати здійснення цього права, але в будь-якому випадку - без попереднього дозволу (це положення не застосовується до зборів, що проводяться просто неба, на які повністю розповсюджується законодавство про поліцію) [19, 112]. Аналогічні положення існують практично в усіх демократичних конституціях.

У ст. 20 (абзац 4) Основного Закону ФРН зазначено: «Усі німці мають право чинити опір кожному, хто спробує ліквідувати цей (вказаний у ст. 20, абзаці 1-3. - Прим. авт.) лад, якщо інші засоби не можуть бути використані» [19, 187]. Згідно з Конституцією Німеччини принципи, покладені в основу державного ладу (демократії, соціальної держави, поділу влад, федерального устрою, правової держави), є постійними і незмінними, у зв’язку із чим законодавець вважав за потрібне взяти їх під особливий захист. При цьому слід урахувати два аспекти, важливі під час реалізації цього права. По-перше, право на громадянську непокору може бути застосоване, як це випливає з історії його виникнення, не лише до носія публічної влади, але й до «кожного», хто намагатиметься ліквідувати принципи конституційного ладу Німеччини, тобто проти революційних та правоекстремістських рухів. По-друге, доти, доки легітимна державна влада здатна до дій, тільки вона одна має право виступати проти будь-яких зазіхань на основи державного ладу.

Право на застосування опору мають усі німці. Вони можуть бути окремими фізичними особами, або, як зазначається в коментарях до зазначеної вище статті, що є ще більш важливим - здійснювати колективний опір [20, 204]. Об’єднання та союзи самі наділені правом проводити акції громадянської непокори, якщо тільки вони не виконують державні повноваження. Керівним комітетам і правлінням правлячих партій, що є носіями ідеології чинної влади, таке право не надається. Цим правом володіють лише опозиційні партії.

У період непорушності конституційного ладу і нормального функціонування державної влади громадяни зобов’язані виконувати акти публічної влади. Конституція забороняє їм чинити самосуд (вимога громадянської покори) щодо державних актів.

У Конституції України відсутня норма, яка б закріплювала право громадянської непокори, хоча, як свідчать події останніх років, це право потребує конституційного врегулювання. В Основному Законі нашої держави передбачені лише форми реалізації цього права. Так, зокрема, у ст. 39 Конституції України громадянам надане право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи та демонстрації, про які завчасно сповіщаються органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування; у ст. 44 за громадянами закріплене право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів. Якщо право на страйк знайшло свою конкретизацію у спеціальному законі (Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 року), то право на мирні збори на сьогоднішній день законодавчо не врегульоване.

Відсутність закону про порядок організації та проведення мирних масових заходів та акцій значно обмежує права та свободи громадян України і провокує порушення цих прав та свобод державними органами й, на жаль, з боку судів [21, 77]. Тому ця проблема потребує якнайшвидшого вирішення. Прийняття даного закону безпосередньо пов’язане з демократичними трансформаціями, що відбуваються в нашій країні і є умовою її інтеграції в загальноєвропейський правовий простір.

Однак забезпечення права громадянської непокори залежить не лише від його законодавчого врегулювання, але й від рівня правової та політичної культури як представників органів державної влади, так і пересічних громадян. Необхідно усвідомити, що громадянський протест - це своєрідне випробування на толерантність державної влади до свого народу і народу до державної влади. Відносини між державою та суспільством завжди містять елемент соціально-політичної напруги і тому пов’язані із співвідповідальністю. Так, існуюча влада, навіть у період протистояння, повинна дотримуватися певних правил, що дало б підстави розглядати її дії як легітимні. По-перше, для того, щоб відновити довіру громадян, владні структури повинні бути готові до діалогу з опозицією. По-друге, такий діалог має об’єктивно висвітлюватися в ЗМІ. По- третє, сформована під час діалогу спільна позиція повинна знайти відображення в законодавстві та рішеннях влади. По-четверте, влада повинна публічно визнати свої помилки. Натомість громадяни, публічно демонструючи своє незадоволення діями влади, мають діяти в межах чинного законодавства, намагаючись, з дотриманням демократичної процедури, його вдосконалювати. Як зазначав І. Ільїн, пошук справедливості повинен відбуватися «... за допомогою закону і на основі закону» [22, 253-254].

Таким чином, здатність громадян публічно та організовано протистояти не завжди законним діям влади у межах чинного законодавства є свідченням високого рівня правосвідомості, в той час як готовність влади в межах публічного діалогу відстоювати свої позиції і вміти визнавати свої помилки є ознакою легітимності влади.

Список використаних джерел:

1. Сіренко В.Ф. Легальність та легітимність державної влади: [Текст] / Сіренко В.Ф. - К.: Оріяни, - 60 с.

2. Ковальчук В. Проблема конституційності та легальності публічної влади в умовах формування правової, демократичної держави: вітчизняний досвід / В. Ковальчук // Право України. - № 6. - 2008. -С. 35-40.

3. Чиркин В.Е. Легализация и легитимация государственной власти в постсоциалистическом обществе / В.Е. Чиркин // Государство и право. - № 8. - 1995. - С.62-67.

4. Дибиров А. Теория политической легитимности: курс лекций: [Текст] / Дибиров А. - М.: Российская политическая энциклопедия, 2007. - 272 с.

5. Джин Л. Коэн. Гражданское общество и политическая теория / Джин Л. Коэн, Эндрю Арато; пер.с англ.; под общ. ред И.И. Мюрберг - М.: Весь мир, 2003. - 784 с.

6. Ролз Д. Теория справедливости / Ролз Д. - Новосибирск: Издательство Новосибирского университета, 1995. - 536 с.

7. Енциклопедія політичної думки [за ред. Міллера Д.]. - К.: Дух і літера, 2000. - 472 с.

8. Торо Г.Д. Высшие законы / Торо Г.Д. - М.: Республика, 2001. - 351 с.

9. Гобс Т. Левиафан или материя, форма и власть государства церковного и гаржданского / Гобс Т. - М.: Издательство «Мысль». - Т. 2. - 736 с. - (Сочинения в 2 т.).

10. Кельзен Г. Чисте правознавство: проблеми справедливості / Кельзен Г.; пер. з нім. О. Мокро- вольського. - К.: Юніверс, 2004. - 496 с.

11. Конституции социалистических государств: сб. в 2 т.; [под ред. Б.А. Страшуна, Б.Н. Топорнина, Г.Х. Шахназарова]. - М.: Юридическая литература, 1987. - Т. 1. - 336 с.

12. Історія української Конституції / [упоряд. А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко]. - К.: Право, 1997. - 464 с.

13. Кушніренко О.Г. Права і свободи людини і громадянина: [навч. посіб.] / О.Г. Кушніренко, ТМ. Слінько. - Х.: Факт, 2001. - 440 с.

14. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: в 2 т. / под. ред. К.И. Батыра, Е.В. Поликарповой. - М.: Юристь, 1996. - Т. 2. - 520 с.

15. Дайси А.В. Основы государственного права Англии / под ред. П.Г. Виноградова; пер. с англ. - М.: Типография И.Д. Сытина, 1907. - 671 с.

16. Франсуа Гизо. Политическая философия: о суверенитете / Франсуа Гизо // Классический французский либерализм: сб. / пер. с фр. - М.: Российская политическая енциклопедия, 2000. - 592 с.

17. Дворкін Рональд. Серйозний погляд на права / Дворкін Рональд; пер. з англ. А. Фролкін. - К.: Основи, 2000. - 519 с.

18. Енгибарян Р.В. Конституционное развитие в современном мире. Основные тенденции / Енгибарян Р.В. - М.: Норма, 2007. - 496 с.

19. Конституции государств Европейского Союза. - М.: Инфра-Норма, 1997. - 816 с.

20. Соколов А.Н. Правовое государство: от идеи до ее материализации / А.Н. Соколов. - Калининград: ФГУИПП «Янтарный сказ», 2002. - 456 с.

21. Тополевський Р. Правове регулювання свободи зібрань в системі джерел права України: колізії, непорозуміння чи злий жарт? / Р. Тополевський // Свобода мирних зібрань та свобода об’єднань в Україні. - Х.: Фоліо, 2002. - С. 73-78.

22. Ильин И. Путь к очевидности / Ильин И. - М.: Республика, 1993. - 376 с.