Ключові слова: безпека, безпека людини, особиста безпека, фізична особа, особисте не- майнове право, використання безпеки.

Однією з найвищих соціальних цінностей в Україні визнається людина та окремі особисті немайнові блага, які формують її внутрішній духовний світ (ст. З Конституції України). Особливе місце серед вказаних соціальних цінностей посідає безпека людини. Аналіз правового забезпечення та наукових досліджень із вказаної проблематики ускладнюється полісе- мантичністю базового поняття «безпека». Адже з точки зору етимології поняття «безпека» охоплює стан, коли кому-, чому-небудь ніщо не загрожує (безпечність, безпеченст- во, забезпека) [1, 115]. Якщо ж розглядати загальноюридичне тлумачення терміна-по- няття «безпека», то воно визначається як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішньої та внутрішньої загрози [2, 207]. Отож можемо зробити висновок, що залежно від суб’єкта, щодо якого забезпечується безпека, слід розрізняти гри основні її види: безпека суспільна, безпека державна, безпека особиста. Іноді в літературі пропонується тлумачення поняття «безпека» в узагальненому та вузькому розуміннях. Так, зокрема, В.П, Васьковська вважає, що поняття «безпека людини» в узагальненому вигляді означає такий ступінь захищеності особи, що забезпечує її сталий розвиток та ґрунтується на діяльності суспільства, гарантується державою, її органами та посадовими особами для виявлення, попередження, припинення та ліквідації наслідків загроз інтересам людини. Натомість у вузькому розумінні безпека людини являє собою стабільний стан надійної захищеності життєво важливих (життя і здоров’я людини), законних і приватних інтересів людини, її прав, свобод та ідеалів, цінностей від протиправних зазіхань, загроз будь-яких шкідливих впливів (фізичного, духовного, майнового, інформаційного, соціального, економічного, політичного, екологічного, військового тощо) за умов збереження і розвитку людського потенціалу та підтримання ефективного стимулювання діяльності особи [3, 8].

Однак, попри певну відмінність у підходах щодо розуміння терміна-поняття «безпека*, воно зберігає свою цілісність, структурність та цільове призначення. У свою чергу, будучи системоутворюючою категорією, безпека може мати структурний поділ залежно від сфери інтересів, які вона обслуговує. За даним критерієм можна окреслити такі види безпеки, як: національна, політична, економічна, інформаційна, юридична, демографічна, військова, технічна, екологічна, ядерна, радіаційна, пожежна, санітарно-епідеміологічна, продовольча тощо. Хоча в літературі висловлюються думки, що усі ці різновиди безпеки належать до загального поняття «особиста безпека», але ми не можемо сприйняти таку точку зору, оскільки, на нашу думку, таке спрощення не відповідає передусім сутності поняття «безпека», де «особиста безпека» є лише одним

із її різновидів. Крім цього, таке трактування суперечить і нормативному підходу, відповідно до якого кожен із різновидів загального поняття безпеки отримав як конституційне закріплення (статті З, 16, 17, 18 Конституції України), так і відповідний розвиток у галузевому законодавстві (наприклад, Закони України «Про основи національної безпеки», «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», «Про безпечність та якість харчових продуктів», «Про пожежну безпеку», «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» та інші), а також став предметом низки наукових досліджень.

Водночас аналіз проведених наукових досліджень дає підстави стверджувати, що в сфері правового забезпечення вони носять негармонійний характер. Так, наприклад, серйозні дослідження на сьогодні здійснюються в сфері правового забезпечення національної безпеки; необхідно вказати на їх потужність в сфері екологічної безпеки, що поєднується з якісним норма- тивно-правовим забезпеченням і дає усі підстави стверджувати про виникнення нової комплексної галузі - права екологічної безпеки [4, 21-22]. Водночас на цьому фоні наявна надзвичайно мала кількість досліджень, присвячених такій фундаментальній проблемі, як безпека особи. І хоча в літературі стверджується, що поняття «особиста безпека» визнається комплексним та таким, що носить певний надгалузевий характер, в результаті чого забезпечується усіма галузями права [5, 22-49], ми вважаємо, що домінування в напрямі наукових досліджень можливостей у цій сфері повинно спостерігатись і з боку представників цивільного права. Це безпосередньо пов’язано з тим, що саме цивільне право з притаманним йому координаційно-компенсацій- ним методом, який ґрунтується на юридичній рівності та автономності сторін, здатне максимально повно та ефективно гарантувати людині її особисту безпеку. Додатково це також пов’язано з тим, що окремі положення про регулювання та охорону права фізичної особи на особисту безпеку відображені і в Цивільному кодексі України (далі - ЦК України). Все це в сукупності повинно активізувати науковий пошуку сфері цивільно-правового забезпечення безпеки фізичної особи.

Починати розгляд цього питання слід, на нашу думку, з визначення поняття особистої безпеки фізичної особи, що, як ми вже зазначали, є окремою юридичною категорією (особистим немайновим благом), а відповідно має і свій спеціальний правовий режим. Оскільки дане поняття є видовим щодо загального поняття «безпека», то і в цьому контексті його можна сформулювати як стан захищеності життєво важливих інтересів фізичної особи від зовнішньої та внутрішньої загрози.

При цьому необхідно зауважити, що особиста безпека фізичної особи за своєю юридичною природою є особистим немайновим благом, наділеним такими характерними ознаками:

1) становить вищу соціальну цінність як різновид загальної безпеки людини (ст. З Конституції України);

2) має індивідуальне спрямування на конкретного суб’єкта - фізичну особу, а також спрямоване на захист її приватного інтересу. Саме цим і відрізняється вказане благо від, наприклад, національної безпеки, де суб’єктом відповідно виступає не конкретна фізична особа, а колективний суб’єкт - нація;

3) є станом захищеності конкретної фізичної особи від небезпеки. Тобто це означає, що поняття безпеки тісно пов’язане та, можна сказати, обернено пропорційне до такої правової категорії, якою є ризик. При цьому, попри певну суб’єктивність поняття безпеки, необхідно зауважити, що існують відповідні об’єктивні параметри ризику, а щодо нашого випадку - такого його різновиду, як ризик індивідуальний. Шкалою даного виміру є не будь-який індивідуальний ризик, а саме ризик для життя та здоров’я фізичної особи. Така вірогідність настання екстремальної шкоди (смерті особи) від певної визначеної причини вираховується або для всього періоду життя (як це практикується в США), або з розрахунку на один рік (як це прийнято в більшості європейських держав) [6]. При цьому, як зазначається у спеціалізованій літературі, людина відчуває себе у стані повної захищеності (абсолютної безпеки) за умови, якщо рівень ризику оцінюється величиною порядку 10⁶ (тобто ми не думаємо про небезпеку, коли вірогідність фатального наслідку становить один випадок з мільйона). Якщо ж ризик сягає значення 105, людина починає відчувати занепокоєння, а це означає, що такий ризик є неприйнятним [7];

4) спрямоване на захист від будь-яких чинників, які здійснюють на фізичну особу зовнішній чи внутрішній тиск та можуть негативно вплинути на стан її захищеності.

Зрозуміло, що такі важливі ознаки особистої безпеки фізичної особи як особистого немайнового блага впливають також і на зміст відповідного права, об’єктом якого вона є. Аналіз чинного законодавства дає нам підстави стверджувати, що воно обходить питання вирішення комплексного правового забезпечення особистої безпеки фізичної особи. Натомість у чинному законодавстві міститься низка прав та гарантій їх здійснення, покликаних забезпечити охорону окремих сторін такого права, яким є особиста безпека фізичної особи. До таких прав, зокрема, можна зарахувати:

1) право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ч. 1 ст. 293 ЦКУкраїни, п. «а» ч. 1 ст. 9 ЗаконуУкраїни «Про охорону навколишнього природного середовища»);

2) право на безпечні для фізичної особи продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту) (ч. З ст. 293 ЦК України, Закони України: «Про безпечність та якість харчових продуктів», «Про питну воду та питне водопостачання», «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них», «Про молоко та молочні продукти», «Про лікарські засоби» тощо);

3) право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо (ст. 44 Конституції України, ч. 4 ст. 293 ЦКУкраїни, п. «г» ч. 1 ст. 6 Основ законодавства

України про охорону здоров’я, глава XI Кодексу законів про працю України, Житлового кодексу України, Закони України: «Про охорону праці», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», «Про основи містобудування», «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», «Про пожежну безпеку», «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про дошкільну освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту», а також низка будівельних норм і правил, державних санітарних норм та правил, санітарно-гігієнічних та са- нітарно-протиепідемічних правил і норм, санітарно-епідеміологічних правил і норм, протиепідемічних правил і норм, гігієнічних та протиепідемічних правил і норм, державних санітарно-епідеміологічних нормативів, санітарних регламентів тощо).

З огляду на таку розпорошеність, а також неможливість належним чином здійснити єдине законодавче забезпечення особистої безпеки фізичної особи як визначальної категорії в сфері її природного існування, пропонуємо конструювання та законодавче закріплення спеціального права - права на особисту безпеку (безпеку природного існування) фізичної особи. Визначаючи природу даного права, ми виходимо з того, що воно є особистим немайновим правом,тобто таким, що нероздільно пов’язане з осо- бою-носієм, не має майнового еквівалента, спрямоване на задоволення духовних потреб. Водночас слід зазначити, що інколи в літературі висловлюється й інша точка зору. Так, аналізуючи особисту безпеку, деякі науковці вважають, що вона є «... великим соціальним благом та умовою людського життя, що полягає у відсутності насилля над людиною, та таким, що дає можливість безперешкодно, в рамках закону, розпоряджатись собою при здійсненні особистих та інших прав» [8, 110]. Солідарний із вказаною позицією і К.С. Бєльський. На його думку, особиста безпека є поняттям універсального характеру, що відображає усі сторони та потреби людської особистості, до яких він відносить «... гідність особи, честь та добре ім’я, життя та здоров’я, цілісність майна та житла, схоронність близьких людей» [9]. Подібну думку щодо розширювального тлумачення поняття «особиста безпека» та, відповідно, особистого немайнового права щодо неї відстоюють і інші науковці. Так, зокрема, А.К. Тихонов твердить, що особисте немайнове право на особисту безпеку - більш узагальнене і повинно розцінюватись не як певне відокремлене право, а як «... необхідна умова чи спеціальна гарантія реалізації усіх інших прав та свобод, а також «... наскрізне» право-гарантія, оскільки захищає безпеку людини та громадянина і тим самим створює умови для того, щоб використовувати всі інші права» [10].

На нашу думку, правова природа права на особисту безпеку фізичної особи жодним чином не вступає в суперечність із тим, що воно виконує ще й функцію юридичної гарантії інших прав. Проте ми не можемо сприйняти пропонований зазначеними авторами надзвичайно широкий спектр даних прав. Натомість вважаємо, що метою права на особисту безпеку фізичної особи повинно бути в першу чергу гарантування не будь- якої безпеки, а саме безпеки найбільш фундаментальних, первиннихта, як правило, невідновлюваних прав - права на життя та здоров’я. Водночас необхідно пам’ятати, що тлумачення даного права лише як юридичної гарантії значно звужує його зміст і фактично перетворює в певний прототип права на захист життя та здоров’я, що є неправильним. Вважаємо, що право на особисту безпеку фізичної особи надзвичайно змістовне. До його повноважень, як і будь-якого іншого суб’єктивного цивільного права, належать: повноваження на власні дії, повноваження на дії інших осіб та повноваження захисту.

Визначаючи активний аспект даного особистого немайнового права, ми насамперед виходимо з того, що перша його складова, така як благовоління, спрямована на закріплення його в нормах чинного цивільного законодавства та повинна мати за мету юридичне «прикріплення» та визнання за всіма та кожним такого особистого немайнового блага, як особиста безпека фізичної особи. Важливість цього твердження обумовлена тим, що в такому разі фізична особа матиме усі підстави вважатись безумовним та єдиним володільцем своєї особистої безпеки як особистого немайнового блага.

Другою складовою такого активного повноваження вказаного особистого немайнового права має бути можливість використання фізичною особою своєї особистої безпеки на власний розсуд, окрім випадків, прямо заборонених чинним законодавством. Це означає, що фізична особа наділяється правом визначати рівень своєї особистої безпеки, самостійно здійснювати ту чи іншу діяльність, пов’язану з відповідним рівнем ризику та загрозою для особистої безпеки тощо. Іншими словами, фізична особа має право сама визначати рівень допустимого для неї ризику. Тобто таким чином формувати свою життєдіяльність, щоб забезпечувати для себе відповідний рівень безпеки. Це має прояв і у визначенні допустимої для себе роботи, зокрема, особи із високим ступенем безпеки вестимуть більш спокійну діяльність (бібліотекар, гардеробник, музеєзнавець тощо), натомість особи, поріг безпечності яких занижений, вочевидь, обиратимуть роботу, більше пов’язану з ризиком. Наприклад, верхолази, льотчи- ки-випробувачі, дресирувальники хижих звірів, професійні спортсмени тощо. Крім професійної діяльності рівень ризику може визначатись і в інших сферах життєдіяльності, таких, як місце проживання (хтось проживає в екологічно безпечних зонах, а хтось у зонах із потенційною екологічною небезпекою, наприклад, 30-ти кілометровій зоні біля атомних станцій), спосіб життя (хтось намагається мінімізувати ризик від своєї поведінки, ахтось, навпаки, займається екстремальними видами спорту) тощо.

Законодавчо закріпленим прикладом використання власної безпеки є легітимізована законом можливість брати участь у наукових, медичних та інших експериментах. Попри те, що в цілому це спеціальний вид діяльності людини і окремі його правомочності визначаються в межах спеціальних особистих немайнових прав фізичної особи в сфері медичної діяльності, сам допуск до участі в науковому, медичному чи іншому експерименті безпосередньо пов’язаний із ризиком, а відповідно - з визначенням та використанням особистої безпеки людини.

Одним із перших, хто звернувся до проблеми медичних експериментів та визначив їх ризикову природу, обґрунтувавши необхідність правової регламентації, був М.С. Малеїн. Він уперше обґрунтував умови проведення медичного експерименту, визначивши, що він проводиться, якщо: а) апробовані методи лікування не дають позитивного результату; б) ступінь ризику відповідає стану хворого; в) експеримент є науково обґрунтованим; г) наявна добровільна інформована згода особи, стосовно якої буде здійснюватись експеримент [11]. Практично в такому ж вигляді вказані умови закріплені в чинному законодавстві (ч. З ст. 281 ЦК України, ст. 45 Основ законодавства України про охорону здоров’я) і розглядаються іншими науковцями. Так, наприклад, С.Г. Стеценко, концептуально погоджуючись із принциповими положеннями, що викладені вище, вважає, що умови правомірності проведення медичних експериментів за участю людини повинні містити більш розширений список, у якому мають бути наявні: а) добровільно інформована згода особи, стосовно якої проводиться експеримент; б) дотримання прав та законних інтересів об’єкта дослідження; в) наукове обґрунтування дослідження; г) достатня клінічна (лабораторна) база; ґ) кваліфікація лікарів-дослідників; д) пріоритет інтересів учасника експерименту над метою роботи (мінімізація ризику); е) висновок етичного комітету; є) адекватна компенсація учасникам медичного експерименту [12, 518-519]. Цей підхід вважаємо більш виваженим та таким, що відповідає вимогам чинного законодавства. Водночас варто зауважити, що саме питання щодо мінімізації ризику є одним із найбільш важливих під час проведення експерименту. Як зазначається в літературі, розмір загрози, що передбачається, та ступінь її евентуальності не повинні бути вище тієї загрози життю та здоров’ю особи, що піддається дослідженню, ніж та, що існує при застосуванні звичайних терапевтичних методів [13, 42]. Іншими словами, медичний, науковий чи інший експеримент (дослідження) не повинен створювати рівня ризику вищого, ніж допустимий, та порушувати право на особисту безпеку фізичної особи.

Слід також зазначити, що останнім часом, з розвитком науково-технічного прогресу, особливо в сфері біомедичних технологій, створюються нові, невідомі раніше загрози особистій безпеці фізичної особи. Так, зокрема, вироблення генно-модифіко- ваної продукції має наслідком виникнення сумніву щодо безпечності її вживання та необхідності інформування про її наявність у продуктах харчування. Користування мобільними телефонами породжує низку питань щодо безпечності впливу радіохвиль на організм людини, а постійне вживання антибіотиків провокує розвиток нових хвороб, зокрема антибіотикорезистентності, що визначається як стійкість імунітету до антибіотиків тощо. Тому важливо, щоб використання особистої безпеки відбувалося у певних межах і не призводило до невідворотного ризику для життя та здоров’я. Причому ці межі можуть мати як загальний характер (наприклад, статті 13, 274 ЦК України), так і бути індивідуалізованими стосовно певної фізичної особи чи відповідного виду діяльності, пов’язаного із ризиком.

Можливість вимагати від інших здійснення певних дій насамперед пов’язана зі здатністю фізичної особи вимагати від усіх та кожного утримуватись від порушення її права на особисту безпеку. При цьому важливою гарантією даного повноваження є встановлення презумпції незаконності будь- якої діяльності фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, а також можливість вимагати від них припинення такої діяльності (ч. 2 ст. 293 ЦК України). Хоча відразу очевидна наявність помилки законодавця щодо упущення із загального переліку суб’єктів, діяльність яких презюмується незаконною внаслідок нищення, псування, забруднення довкілля, таких учасників цивільних правовідносин, як держава, Автономна Республіка Крим та територіальні громади.

Адже ці утворення визнані окремими учасниками цивільних правовідносин, що не входять до загального поняття «особа» (ч. 1 ст. 2 ЦК України). І тому таке упущення не лише порушує принцип юридичної рівності всіх учасників цивільних відносин, але й може призвести до відповідних зловживань з боку вказаних суб’єктів.

Певними особливостями буде наділене дане право і у випадку його захисту. Так, фізична особа може звертатись із вимогою про захист цього права не лише у випадку його порушення, але й загрози його порушення в порядку, передбаченому в главі 81 ЦК України. При цьому зазначена фізична особа може: застосувати до винних заходи самозахисту; вимагати покладення на винних осіб загальних заходів цивільно-правової відповідальності (глава 82 ЦК України); вимагати покладення на винних осіб спеціальних заходів відповідальності. Крім цього, оскільки особиста безпека фізичної особи належить до категорії соціальних цінностей, наділених вищим (порівняно з іншими) статусом, то і захист їх повинен відбуватись у випадку порушення цього права. Що ж стосується таких підстав, як оспорювання та невизнання, то в таких випадках, з огляду на соціальну важливість даного блага, повинна спрацьовувати запропонована нами вище презумпція наявності в особи вказаних благ.

З огляду на наведене вище узагальнимо, що на сьогодні існують всі підстави для розроблення та легітимізації в нормах чинного цивільного законодавства особистого немайнового права на особисту безпеку (безпеку природного існування) фізичної особи. Змістом цього права необхідно розуміти особисте немайнове право фізичної особи, спрямоване на визнання за нею особистої безпеки як особистого немайнового блага, можливість використання нею цієї безпеки на власний розсуд, зокрема і шляхом визначення допустимого для себе рівня ризику в будь-якій із сфер життєдіяльності, а також вимагання від інших утримуватись від порушення своєї особистої безпеки, а у випадку порушення чи загрози такого порушення - припинити вказані дії та відновити особисту безпеку цієї фізичної особи.

Список використаних джерел:

1. Новий тлумачний словник української мови: в 4т. [уклад. В. Яременко, О. Сліпушко]. - К.: Аконіт, 1998. -Т. 1: «A-Є». -910 с.

2. Юридична енциклопедія: в 6 т. [гол. редкол. Ю.С. Шемшученко]. - К.: Українська енциклопедія, 1998. -Т. 1: «А-Г». -672 с.

3. Васьковська В.П. Право людини на безпеку та конституційно-правовий механізм його забезпечення: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право» / В.П. Васьковська. - К., 2006. - 20 с.

4. Андрейцев В.І. Право екологічної безпеки: [навч. та наук.-практ. посіб.] / Андрейцев В.І. - К.: Знання-Прес, 2002. -312 с.

5. Мингес И.А. Юридические гарантии личной безопасности граждан: дисс. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Мингес И.А. - М., 2000. - 214 с.

6. Ваганов П.А. Риск смерти и цена жизни / П.А. Ваганов // Правоведение. - 1999. - № 3. - С. 67-68.

7. Тихий В. Право людини на безпеку (конституційно-правові аспекти) / В. Тихий, М. Панов// Вісник Конституційного Суду України. - 2000. - № 6. - С. 58.

8. Стремоухов А.В. Правовая защита человека / Стремоухов А.В. - СПб: Изд-во Санкт-Петер- бургского гуманитарного университета профсоюзов, 2007. - 312 с.

9. Вельский К.С. Право на личную безопасность / К.С. Вельский // Право и политика. - 2001. - №7. - С. 100.

10. Тихонов А.К. Сущность категории личной безопасности и её соотношение с категориями чести и достоинства / А.К. Тихонов // Правоведение. - 1998. - № 1. - С. 127.

11. Малей н Н.С. Право на медицинский эксперимент / Н.С. Малеин //Советское государство и право. - 1975. - № 11. - С. 37-38.

12. Стеценко С.Г. Медицинское право: учеб. / Стеценко С.Г. - СПб: Юридический центр Пресс,

2004. - 572 с.

13. Дргонец Я. Современная медицина и право / Я. Дргонец, П. Холлендер. - М.: Юридическая литература, 1991. - 336 с.