Ключові слова: природа права; сутність права; принципи права; норми права; вольовий чинник.

Звернення до питання про сутність права важливо як з теоретичної, так і з практичної точки зору. Зокрема, практична діяльність правоохоронних органів свідчить, що у здійсненні тих чи інших правомірних дій співробітники-правоохоронці, як правило, керуються сутнісними аспектами права, але в більшості випадків підсвідомо орієнтуються на прояви своєї сутності: рівність перед законом, справедливість, невідворотність покарання тощо.

Між тим, запорукою дотримання принципів та норм права є усвідомлення розуміння його сутнісної природи, тобто тих глибинних характеристик, які властиві лише феномену права. А це важливо і з теоретичної точки зору в подальшій розробці предмета сучасної філософії права.

У тому, що основним об’єктом філософії права виступає право як соціальний інститут, одностайні майже всі дослідники. Дискусійним, як і раніше, залишається визначення обсягу питань (проблем), які повинна розглядати в цьому об’єкті саме філософія права. Навіть з формально-логічної точки зору зрозуміло, що ці проблеми не можуть бути суто правовими, вони водночас є і філософськими. Чому саме так?

Оскільки основним світоглядним питанням філософії є співвідношення людини й світу, точніше, з наукових позицій - свідомості та буття, право і є одним з тих феноменів, що поєднує ці елементи. Тобто його основними складовими виступають правовідносини («буття права») та правосвідомість.

Коли йдеться про право як об’єкт філософсько-правового пізнання, перше питання, на яке слід звернути увагу, - питання про сутність права. І хоча визначень поняття «право» існує безліч, однозначного підходу в авторів щодо його сутності немає.

Пояснюється це, з одного боку, складністю та багатогранністю самого феномену права, тому більшість дослідників і визначають поняття права залежно від його окремої грані.

З другого боку, переважна частина авторів, на наш погляд, не завжди дотримується законів формальної логіки при визначенні поняття права, вкладаючи в нього несуттєві, вторинні риси: співвідношення буття й існування права, його сутності та правових явищ, тобто, по суті, співвідношення принципу формальної рівності та форм її здійснення. І до цих форм належать усі феномени з правовою якістю: правові закони, правові норми, правові суб’єкти, правові статути, правова свідомість, правові відносини, правова процедура, правове рішення тощо.

Між тим формальна логіка вимагає, щоб у понятті концентрувались суттєві ознаки предмета, об’єкта, явища, яке визначається. Іншими словами, наше головне завдання при визначенні поняття права - віднайти в ньому такі риси, які притаманні лише цьому феномену і відрізняють його від інших, споріднених з ним.

Але споріднених за яким принципом? Перший, найбільш притаманний праву принцип - бути регулятором суспільних відносин. Однак таким же регулятором споконвіків є й інститут моралі. Тому більшість дослідників при визначенні природи права виходять із співвідношення права та моралі.

Проте це співвідношення діалектичне, воно передбачає з’ясування як єдності, так і відмінності цих регуляторів суспільних відносин. Перше, що поєднує право і мораль, - нормативність. Тобто право і мораль встановлюють певні норми поведінки людини як способу її буття. Але, на жаль, дослідники встановленням цього факту і обмежуються. Що таке норми поведінки? Норми - це, власне, форми прояву тих чи інших принципів суспільного життя. Наприклад, такі норми моралі, як любов, дружба, повага до людини, є формами, що виражають принципи гуманізму - визначального орієнтиру людського буття. Аналогічно у праві такі норми, як дотримання права, застосування права, реалізація правових норм, є проявом принципу верховенства права.

Доцільно зазначити, що норми також є загальними вимогами до поведінки людини, які виражаються в правилах, конкретних регулюючих установках поведінки. Наприклад, у моралі норма принципу гуманізму - поваги до людини - передбачає відповідні правила поведінки, тобто ставлення до неї як до особистості, розуміння її проблем, сприяння їх вирішенню тощо.

У правовій же нормі, зокрема дотримання права, як нормі принципу його верховенства, передбачається законослухняність, уникнення правопорушення тощо.

Це все є доказом спільної нормативної природи права та моралі.

Другий аспект, у якому проявляється ця єдність, - спільне походження.

Історичні, етнографічні, археологічні дослідження свідчать: право та мораль як регулятори суспільного життя виникли одночасно з появою родового суспільства, що ставить під сумнів розповсюджену теорію «державності» виникнення права («право є невід’ємний супутник держави»).

Насправді ж колискою права (як і моралі) було родове суспільство, в якому державні утворення ще не існували. І це природно, оскільки статусу моралі, як і статусу права, набували звичаї, що регламентували поведінку людей (так зване звичаєве право).

Але ці два аспекти єдності права та моралі все ж таки формальні. Більш важливою є змістовна єдність, що виражається в інституті «долженствования» (зобов’язаності), притаманному як праву, так і моралі.

Невипадково спільною категорією і права, і моралі є категорія обов’язку, виховний чинник, як необхідність здійснення й усвідомлення цієї необхідності в поведінці людини.

Ще один, третій аспект єдності: оціночний характер правових і моральних понять. Як відомо, оцінити, проаналізувати, дати характеристику тому чи іншому вчинку людини можна як в нормах права, так і категоріях етики - науки про мораль.

Є ще багато й інших дотичних точок, які споріднюють право та мораль. Наприклад те, що і право, і мораль можуть вивчатися філософією: мораль - в філософсько-етичному ракурсі, право - філософією права.

Вважаємо, інститут цей теоретично ще не осягнуто повною мірою, хоча абсолютна більшість дослідників переконана, що право й мораль є нічим іншим, як двома сторонами однієї й тієї ж медалі - зобов’язаності. Щоправда, і в цьому глибоко змістовному аспекті єдності не можна говорити про абсолютну тотожність права та моралі.

Хоча зазначимо, така думка існує здебільшого як реакція на відомі міркування, згідно з якими право спочатку було мораллю, формувалося в колисці моралі, а потім від неї відгалузилося і стало самостійним чинником. Однак, як зазначалося вище, з такою точкою зору важко погодитися. На нашу думку, право та мораль виникли одночасно. Отже, навпаки, тотожність права і моралі відносна, а саме: це така єдність, що сполучає в собі відмінності.

Перша відмінність права та моралі полягає в тому, що вони ґрунтуються на різних соціальних чинниках. Право - на інституті держави, мораль - на силі громадської думки. Другу відмінність становлять різні оціночні критерії: критерієм права є закон, критерієм моралі - совість.

Звідси й одна з найгостріших проблем, що хвилює не тільки теоретиків права, а й правоохоронні органи, особливо в частині правозастосовній, а саме: дихотомія совісті та закону. Чи може людина діяти під впливом лише одного з цих чинників, який повністю відокремлений від іншого? Тобто, чи можна бути законослухняним, але безсовісним, і навпаки?

Якби ця проблема хвилювала не лише правоохоронців, а й адептів моралі, її давно б вирішили. Наша ж точка зору така: між означеними двома критеріями - законом і совістю, відмінність формальна, відносна, єдність же - змістовна, абсолютна: вона в суто гуманістичній природі цих двох чинників.

Свідченням цього в правовій державі є те, що злочин карається законом і водночас отримує загальний громадський осуд. Звичайно, потрібно робити все для того, аби в суспільстві всі явища - правові й непра- вові - отримували і етичну, і юридичну оцінку водночас.

Відмінність права та моралі і в способі фіксації їх обов’язковості. Право кодифікується та фіксується у законодавчих і нормативних актах, вимоги ж моралі діють «неписано» (усно).

Але всі ці відмінності знову ж таки зовнішні, формальні. Принципова ж відмінність сутнісна, змістовна, й хоча повною мірою ще не розкрита, та залишається гос- тродискусійною серед теоретиків. І все-таки сутність права та сутність моралі, незважаючи на їх спорідненість, різні.

Ця сутнісно змістовна відмінність простежується у самій дихотомічній природі правової та моральної зобов’язаності. Адже правова зобов’язаність щодо моральної є зовнішньою необхідністю, моральна ж стосовно правової - необхідністю внутрішньою.

Наведемо ще один нетрадиційний підхід до розуміння цього аспекту. Філософія екзистенціалізму твердить, що поведінка людини, як правова, так і моральна, не детермінована не лише зовнішньою, а навіть внутрішньою необхідністю. Бо людина, на думку екзистенціалістів, - це не особа, і навіть не особистість, що втілює предметно-соціальні зв’язки, а індивідуальність, унікальна, неповторна, поведінка якої й визначається цією предметно невловимою унікальністю, тобто екзистенцією.

При всій екстравагантності такої позиції зерно істини, очевидно, в тому, що кожна індивідуальність повинна опредмечувати в своїй поведінці (як моральній, так і правовій) те, що притаманне тільки їй, і що за неї ніхто не зробить. Так, на думку одного з прихильників цієї течії Мартіна Бубера: «Кожна особистість, народжена в цьому світі, являє собою щось особливе, що ніколи раніше не існувало, нове, оригінальне, унікальне. Кожен зобов’язаний весь час пам’ятати, що ніколи раніше на світі не жив ніхто, подібний до нього, і кожен тому покликаний здійснювати свою власну місію в цьому світі» [1, 398].

Фактично йдеться про творчість, природа якої принципово несумісна з необхідністю. Навпаки, творча людина розриває ланцюг необхідності, бо для неї творчість - це потреба існування, а не якийсь невблаганний дамоклів меч.

Разом із тим творчість є параметром свободи волі як «феномену саморегуляції індивіда» [2, 184]. Будь-який акт творчості є вольовим актом. Звідси, можливо, і дещо інша інтерпретація сутності права як волі са- мості до існування. Чи не звідси, власне, і випливає відома точка зору на право як міру свободи?*

Вважаємо, що це, можливо, і є своєрідним методологічним ключем для відкриття сутнісних характеристик права як вольового феномену.

Вважаємо, це важливе питання потребує окремої самостійної теоретичної розробки, яку автори планують висвітлити у наступних публікаціях.

У силу чого майже всі дослідники називають право інститутом примусу, мораль же - сферою переконання, вільного волевиявлення? Адже ця більшість не просто нав’язує суспільству щось суто зовнішнє, невблаганно необхідне, а те, що є потребою надійного, безпечного, стабільного існування й функціонування суспільства, і, більше того, подальшого нарощування його потенціалу. Чи не в безпеко-забезпечувальному контексті слід розглядати сутнісні характеристики права? І не лише сутнісні, а й такі прояви, наприклад, як більш консервативний характер права, порівняно з іншими соціальними інститутами, спрямованість його на забезпечення порядку, організованості тощо.

Тоді наведена вище дихотомія зовнішньої та внутрішньої морально-правової необхідності стає відносною і навіть умовною. Абсолютною ж є, на наш погляд, подальша генеза права від зовнішньо необхідного інституту примусу до внутрішньої потреби в поведінці людини.

Для повноти картини є сенс зупинитися на аналізі найбільш розповсюджених методологічних підходів до з’ясування сутності права. Так, на думку російських вчених, для філософсько-правових концепцій права воно розуміється як об’єктивна правова сутність (право як сутність) і суб’єктивне правове явище (право як явище).

Л. Явич визначає три рівні сутності права. Так, він вважає, що право (фактично за К. Марксом) - зведена в закон і матеріально детермінована воля панівних класів. Це - сутність права першого порядку.

Сутність права другого порядку полягає в тому, що встановлений «... рівний і справедливий в даних історичних умовах масштаб свободи».

«Відносини власності, привласнення речей (інших соціальних благ) в умовах обміну мають правову природу і через це виявляються глибинною сутністю права». Це - сутність права третього порядку [3, 84].

Цим самим, на нашу думку, в розуміння права вноситься деяка плутанина. Вважаємо, категорії об’єктивного та суб’єктивного не можна розривати, бо вони діють лише в тісному взаємозв’язку. Це ж стосується і феномену права, який є одночасно і об’єктивним, і суб’єктивним явищем. Саме ця єдність об’єктивного та суб’єктивного в праві й визначає його сутність як вольового чинника.

Тобто право як воля є одночасно і об’єктивним, і суб’єктивним за своєю сутністю. Різниця між об’єктивною та суб’єктивною компонентою в сутності права - це різниця між змістом і формою. Зміст будь-якого правового явища завжди об’єктивний, оскільки містить правові відносини, а вони повсякчас мають об’єктивну природу.

Форма ж прояву цих відносин, наприклад, у правових вчинках, є суб’єктивною, бо завжди пов’язана з суб’єктом - конкретним носієм цих відносин. Тому ототожнювати сутність права лише з об’єктивним аспектом, а прояви цієї сутності - з суб’єктивним, як бачимо, алогічно та неправильно.

Інша справа, коли йдеться про прояви сутності права. Заявити, що ці прояви носять лише суб’єктивну природу, на відміну від об’єктивної сутності, також, на наш погляд, неправомірно.

Прояви сутності права, передусім у правових відносинах, в правовій поведінці, а також у правосвідомості, є знову ж таки суб’єктивними лише за формою, а за змістом мають об’єктивну природу. Наприклад, факт злочину - це єдність об’єктивного складу та суб’єктивної поведінки. Але цей склад і ця поведінка присутні і в сутності злочину, і в його проявах.

Інакше кажучи, дві пари діалектичних категорій, методологічно важливих для визначення сутності права, не слід ототожнювати між собою; об’єктивне не рівнозначне сутності, як суб’єктивне не адекватне її проявам. Тому вважати позитивне право (закон) суто суб’єктивним, залежним від волі та думки законодавця, офіційної влади неправомірно, оскільки будь-який закон є не що інше, як «об’єктивний необхідний, повторюваний зв’язок між явищами», а правові норми як форми прояву закону залишаються об’єктивними; водночас вони набувають і суб’єктивного характеру, насамперед як опосередковані правосвідомістю.

Отже, змістовно-сутнісна характеристика права є безпосередньо предметом філософії права. Справа в тому, що його сутність завжди пов’язана з функціональними особливостями.

Одразу зазначимо, що зміст права - не лише і не так сукупність елементів, що становлять його структуру, як діяльність (спосіб поведінки) його компонентів. Іншими словами, зміст права - це функції права, тобто правовий феномен є поліфункціональним за своєю природою.

З точки зору філософії, функція означає спосіб поведінки даного предмета, явища тощо, хоча більшість авторів визначають функції права як «основні напрямки правового впливу на сучасні відносини з метою їх упорядкування» [4, 225], підкреслюючи в той же час, що термін «функціонування права» означає дію права в житті суспільства. Як бачимо, ці визначення не суперечать одне одному і здебільшого збігаються.

Що ж до класифікації функцій права, то переважна більшість дослідників поділяють їх на дві великі групи: загальносоціальні та спеціально-соціальні (юридичні).

Звичайно, філософію права насамперед цікавлять загальносоціальні функції, які

О. Скакун поділяє на інформаційну, орієнта- ційну та виховну [4, 225-226]. Формами висвітлення цих функцій називають: правову інформацію, правомірну поведінку, правове навчання.

Вважаємо, що цей розподіл дещо умовний, оскільки інформативна функція також передбачає виховний вплив, а орієнтаційна значною мірою є інформативною. До того ж зводити виховну функцію лише до правового навчання неправомірно й з точки зору логіки, і особливо сучасної педагогіки, в якій навчання розглядається лише як засіб виховання, хоча й важливий.

У свою чергу, юридичні функції поділяють на дві підгрупи: регулятивну та охоронну. Регулятивну розглядають у двох ракурсах: статичному і динамічному. Окремі автори й охоронну функцію теж називають регулятивною [5, 158].

Звичайно, такий теоретико-правовий підхід слід доповнити філософсько-правовим хоча б тому, що включення регулятивної функції права до спеціально-соціальної групи дещо звужує його місію - право, на нашу думку, є не тільки, і не так юридичним регулятором, як соціальним. Тобто це - регулятор більш широкого плану.

Потребує також філософсько-правового аналізу з’ясування місця та ролі в системі права його охоронної функції, точніше - правоохоронної.

По-перше, ми категорично не згодні із віднесенням її лише до групи спеціально- соціальних регуляторів. На нашу думку, вона виконує і загальносоціальну функцію, оскільки охоронний чинник є змістовним стрижнем забезпечення безпеки суспільства в цілому, його самозбереження.

По-друге, не можна обмежувати охоронну функцію лише заборонно-дозвільними вимогами, як це робить О. Скакун [4, 227]. Адже в такому випадку втрачається упереджувально-запобіжний аспект охоронних дій.

Взагалі питання класифікації функцій права вбачається важливою проблемою філософії права, яка, на наш погляд, досі не вирішена через критеріальну невизначеність цієї класифікації. Можливо, за такий критерій слід взяти діяльнісний підхід, тобто діяльнісну природу права. Бо якщо функції - це спосіб дії, то, очевидно, арбітром при класифікації функцій права повинна бути діяльність. В останній же, як відомо, розрізняють: правотворчу, правозастосовну, правовиконавчу тощо. Діяльнісний підхід дає змогу, таким чином, поєднати загально- соціальні і спеціально-соціальні функції, що важливо з практичної точки зору, наприклад, коли йдеться про діяльність правоохоронних органів.

Як відомо, зміст діяльності неможливий без її основних регуляторів, тобто принципів.

До основних принципів права відносять: верховенство права, законності, демократизму, справедливості та гуманізму. Тут слід зупинитися на з’ясуванні сутності принципів, дати визначення цього поняття. Поняття принципу - філософська категорія, загальнотеоретичний постулат, що у концентрованому вигляді акумулює практику, в нашому випадку - практику правовід- носин. Інакше кажучи, в принципах у концентрованому вигляді уособлюється правова реальність, тобто правотворча, правоза- стосовна, правовиконавча діяльність.

Отже, в принципах, хоча вони і є абстрактними, найбільш узагальнюючими чинниками, насправді, можна сказати, в неймовірно стислому вигляді представлена вся конкретна правова практика. Звідси - особлива місія правових принципів: бути регулятивними методологічними чинниками для всієї правової реальності: висхідними, визначальними, вирішальними критеріями правової поведінки. Ось чому більшість дослідників відносить принципи до сфери правосвідомості.

Проте, оскільки у правосвідомості, як і будь-якій діяльності, є два рівні: повсякденно-буденний і теоретико-ідеологічний, принципи належать, безумовно, до ідеологічної сфери. Тобто має йтися не лише про правові принципи, а про принципи правової ідеології.

Тому жодним чином не можна погодитися з думкою окремих науковців про те, що принципи права є первинними щодо права. Іншими словами, вважається, що вони виникли раніше правової реальності. Але ж, як зазначалось вище, принципи як теоретичний феномен є відображенням, копією цієї реальності як оригіналу. А копія не може бути первинною стосовно оригіналу.

Інша справа, що принципи, будучи узагальненням в стисло концентрованому вигляді всієї правової практики, виконують прогностичну функцію у праві, методо- логічно-орієнтаційну. Але це лише тому, що вони вже обтяжені, наповнені правовою практикою.

Звідси і вирішення, на нашу думку, проблеми, навколо якої точиться дискусія, - співвідношення об’єктивного та суб’єктивного в принципах.

Так, одні вчені підкреслюють об’єктивну зумовленість принципів права, інші, навпаки, стверджують, що принципи права є породженням суспільної свідомості, мають суб’єктивну природу.

Вважаємо цю дихотомію дещо штучною, бо принципи правової ідеології є об’єктивними за своїм походженням та змістом, і водночас суб’єктивними за формою, оскільки вони декларуються, вимагаються до виконання державою та іншими суб’єктами правової діяльності.

Розкриття змісту права пов’язано, на нашу думку, з відповіддю на запитання: носить право за своїм походженням соціальний характер (прихильники концепцій «природного права» та лібертарно-юридичної теорії) чи державницький характер (етатисти).

Сьогодні в основному розповсюджені концепції, що абсолютизують роль держави у виникненні та функціонуванні правових інститутів. І навіть походження права кваліфікується як породження держави.

Але такі твердження викликають сумнів. Бо, по-перше, як зазначалось нами вище, так зване родове право виникло задовго до появи держави й існувало тисячі років; подруге, ідеалізація сучасної держави як суб’єкта правовідносин спричинила «правову тиранію» як реакцію суспільства на «одер- жавлення» права.

Вважаємо, у зазначених концепціях, як і дослідженнях з цього приводу в цілому, не завжди чітко розмежовуються різні суб’єкти правовідносин. З одного боку, держава із усіма її інституціями є свідомим політичним носієм правової реальності (законодавець), а з другого боку, - несвідомим стихійним носієм (людина, спільнота, фізична особа).

Питання полягає в тому, який із цих чинників є пріоритетним суб’єктом правовідносин? Без сумніву, людина, якій повинна служити держава. І не випадково права людини (особи) є першим пріоритетом принципу верховенства права.

У цьому, власне, і втілюється гуманістична природа права.

Що ж стосується держави, то фактичний визначальний суб’єкт правовідносин - людина, доручає державі впроваджувати в життя цю гуманістичну функцію.

Як бачимо, право за своїм змістом є феноменом невичерпним, усю різноманітність і глибину якого, звичайно, філософія права не може розкрити. Її функція полягає в озброєнні суб’єктів вивчення і застосування права змістовним методологічним підходом.

Список використаних джерел:

1. Теория, практика и искусство управления / [под ред. В. Кнорринга]. - М.: Норма, 2002. - 827 с.

2. Новейший философский словарь. - [2-е изд., перераб. и доп.]. - Минск: Книжный дом, 2001. - 1279 с.

3. Явич Л.С. Сущность права / Явич Л.С. - Л.: ЛГУ, 1985. - 375 с.

4. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: підруч. / Скакун О.Ф.; пер. з рос. - Х.: Консум, 2001. - 656 с.

5. Теория государства и права / [под. ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько]. - [2-е изд., перераб. и доп.]. - М.: Юристь, 2001 - 776 с.