Виважений і послідовний курс України на європейську та євроатлантичну інтеграцію, необхідність створення надійної системи колективної безпеки й оборони, протидії організованій злочинності й тероризму висувають перед нашою державою високі вимоги щодо наближення системи вітчизняного кримінального законодавства до міжнародних норм.

Міжнародно-правові акти передбачають право на справедливий суд і доступ до суду як неодмінний його елемент, підкреслюючи, поряд із цим, такі властивості суду як незалежність, безсторонність і законність (ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.). Посилання на обов´язок держави забезпечити особі реальний, а не формальний доступ до суду містяться в низці рішень Європейського суду з прав людини, а також рекомендаціях і резолюціях Комітету Міністрів Ради Європи.

Зокрема, в Основних принципах незалежності судових органів (1985 р.) принцип незалежності судової влади наділяє суди обов´язком забезпечувати справедливість і безсторонність судового розгляду та повагу прав сторін (п.6). Крім того, п.10 зазначеного документу безпосередньо передбачає, що судді повинні мати високі моральні якості й здібності, а також відповідну підготовку та кваліфікацію в галузі права [1]. Аналогічні вимоги також закріплені у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи щодо незалежності, ефективності і ролі суддів (1994 р.), п.2 с якої передбачає, що всі рішення стосовно професійної кар´єри суддів повинні ґрунтуватися на об´єктивних критеріях, а відбір та кар´єра суддів — на основі заслуг, беручи до уваги кваліфікацію, чесність, здібності та вміння [2]. Положення щодо незалежності, об´єктивності, чесності й непідкупності, старанності й компетентності суддів також відображені у Бангалорських принципах поведінки суддів, схвалених резолюцією 2006/23 Економічної та Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року.

Враховуючи, що сучасна державна політика України щодо адаптації законодавства формується як складова частина правової реформи та спрямована на забезпечення обов´язкового врахування вимог законодавства ЄС під час нормопроектування, видається актуальним акцентувати увагу на порівняльних кримінально-правових дослідженнях, результати яких, на наш погляд, позитивно впливатимуть на існуючі в Україні інтеграційні процеси. Крім того, раціональне запозичення позитивного досвіду іноземного нормотворення зумовлюється потребами посилення ефективності вітчизняного правового регулювання суспільних відносин у сфері правосуддя, зокрема щодо вдосконалення положень Кримінального кодексу України про кримінальну відповідальність судді за постановлення завідомо неправосудних рішень.

Матеріал та методи обговорення

Зважаючи на географічні, політичні, правові (романо-германська правова сім´я) особливості України вбачається за доцільне аналізувати норми кримінального законодавства окремих пострадянських країн та держав традиційного континентального права. Зокрема, Росії, Білорусі Литви, Молдови, Албанії, Бельгії, Голландії, Данії, Польщі, Франції, ФРН, Іспанії, Італії тощо. Як слушно зауважує М. Хавронюк, названі країни мають найкращий досвід кримінально-правової охорони суспільних відносин в умовах демократії та ринкової економіки, який продовжують запозичувати переважна більшість латиноамериканських, африканських держав та деякі держави Сходу (Японія, Південна Корея, Йорданія, Єгипет) [3, с.23].

Слід зазначити, що в законодавстві ряду європейських держав постановлення суддею завідомо неправосудного рішення визнається злочином під впливом актів міжнародного законодавства, зокрема Конвенція РЄ про корупцію в контексті кримінального права (1999) містить вказівку про недопустимість хабарництва суддів і посадових осіб міжнародних судів[4]. Стаття 70 Римського статуту Міжнародного кримінального суду (1998) серед злочинних діянь суддів цього суду, спрямованих проти правосуддя, називає знищення доказів, їх фальсифікацію чи перешкоджання їх збиранню; вимагання або одержання хабара посадовою особою [5].

Відповідальність судді за винесення за- відомо неправосудних вироку, рішення або іншого судового акту в Кримінальному кодексі Російської Федерації регламентує розміщена в главі 31 " Злочини проти правосуддя" стаття 305 [6], яка структурно складається з двох частин:

4.1 Винесення суддею (суддями) заві- домо неправосудних вироку, рішення або іншого судового акту;

4.2 Ті самі дії, пов´язані із виголошенням незаконного вироку суду про позбавлення волі або якщо вони спричинили інші тяжкі наслідки.

Санкція норми передбачає покарання у вигляді штрафу в розмірі від п´ятисот до семисот мінімальних розмірів заробітної плати або в розмірі заробітної плати чи іншого доходу засудженого за період від п´яти до семи місяців, або позбавленням волі на строк до чотирьох років (за ч.2 — від трьох до десяти років) [ 6]. Разом із тим серед злочинів проти правосуддя, включених до глави 31 КК Росії, є такі, що не мають відповідних аналогів у законодавстві України, а саме: неповага до суду (ст. 297), наклеп щодо судді, присяжного засідателя, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання, судового пристава, судового виконавця (ст. 298), незаконне звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 300); фальсифікація доказів у цивільній справі (ст. 303) тощо [6].

Фактично аналогічну за змістом та формою норму містить Кримінальний кодекс Білорусі — стаття 392 " Винесення за- відомо неправосудного вироку, рішення або іншого судового акту ". Відмінність між нормами російського та білоруського кримінального закону полягає лише в санкціях статей. Зокрема, ст.392 КК Білорусі не називає штраф як покарання, а передбачає такі альтернативні покарання як обмеження волі (до 3-х років), позбавлення права займати певні посади на той же строк, позбавлення волі до 3-х років. До злочинів проти правосуддя, передбачених главою 34 Розділом ХІІІ КК Білорусі, також віднесені такі діяння як: фальсифікація доказів у цивільній чи господарській справі особою, яка бере участь у справі, або її представником (ст. 395); інсценування отримання хабара чи комерційного підкупу (ст. 396); завідомо незаконний обшук (ст. 398); незаконне звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 399); невиконання вироку суду про позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (ст. 417); перешкоджання виконанню покарання у вигляді конфіскації майна (ст. 420) [7].

Відповідно до положень кримінального закону Латвійської Республіки, крім судді, суб´єктом злочину може бути й особа, яка провадить досудове слідство. Кваліфікуючими ознаками названі: вчинення злочину з корисливих мотивів, поєднане з обвинуваченням у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину чи з фальсифікацією доказів (ст.291) [8]. КК Республіки Молдова відносить до судових актів вирок, ухвалу, постанову і як суб´єкта називає виключно суддю (ст.307). Кваліфікуючими ознаками, при цьому, є обвинувачення у вчиненні тяжкого, особливо тяжкого чи надзвичайно тяжкого злочину [9].

Кримінальне законодавство низки європейських країн, регламентуючи відповідальність за посягання на правосуддя, не містить окремої норми про відповідальність за постановлення суддею завідомо неправосудного рішення, а відносить такі дії до службових злочинів. Так, залежно від змісту неправосудного рішення судді Литви несуть відповідальність за нормами Кримінального кодексу Литви, які описують відповідні загальні види злочинів ( зокрема, за ст. 146 — незаконне позбавлення волі, за ст. 228 — зловживання тощо ) [10], оскільки у главі XXXIV "Злочини і кримінальні проступки проти правосуддя" КК Литви прямо не встановлена відповідальність за постановлення судом завідомо неправосудного рішення.

Кримінальне законодавство Естонії хоча й містить відповідну главу (глава 18 "Винні діяння проти правосуддя") також не регламентує відповідальність за неправосуддя окремою статтею [3, с.365], відносячи ці діяння до посадових (службових) злочинів ( розділ "Порушення обов´язку працювати чесно" — статті 293 — 301 КК Естонії).

Розділом IX Спеціальної частини КК Албанії передбачена відповідальність за прохання або незаконне одержання подарунку чи іншої вигоди, обіцянка взяти їх із наміром виконати або не виконати дію, пов´язану з виконанням функції судді, обвинувача, захисника, експерта, або посередництво в наданні вказаним особам подарунка чи іншої вигоди (самі їх пропонування або надання тягнуть за собою відповідальність за статтями 244 і 245 як злочинні діяння проти державної влади) (ст. 319) [3, с.866].

Глава XXX "Злочини проти правосуддя" КК Польщі містить норми про відповідальність за звільнення особи, позбавленої волі, або сприяння їй у втечі (ст. 243); неправдиве обвинувачення у вчиненні злочину або податкового чи іншого правопорушення, створення неправдивих доказів вчинення таких правопорушень чи приховування доказів невинності особи у них (статті 234 — 236) [11].

Досить цікавим є історичний досвід законодавчої регламентації кримінальної відповідальності за неправосудні рішення судді у Франції. Так, ст. 180 КК 1810 року передбачала відповідальність за підкуп або зловживання владою, метою якого було вчинення злочину (зокрема постановлення неправосудного судового рішення — прим. автора). У випадку вчинення таких дій суддею, який вирішував (розглядав) справу про злочин, або присяжним засідателем, застосовувалося покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 10 років (ст. 181 УК 1810 р.). Якщо ж у результаті підкупу (судді, присяжного) обвинуваченому призначалося покарання суворіше, ніж позбавлення волі на строк від 5 до 10 років, то точно таке (аналогічне) покарання застосовувалося до винного судді або присяжного засідателя, що свідчить про наявність практики застосування принципу таліона (око за око, зуб за зуб) [12 ].

У випадках, коли суддя або представник адміністративної влади вирішували справу на користь однієї зі сторін або проти неї через особисту неприязнь, то вони визнавалися винними в посадовому злочині й підлягали покаранню у вигляді громадської деградації ( за КК Франції 1810 року одне із так званих "ганебних" покарань, яке передбачало усунення від усіх публічних посад і служб та позбавлення багатьох цивільних прав). Зокрема, керуючись положеннями ст. 42 КК Франції 1810 року суди могли позбавити засудженого повністю або частково реалізувати ті чи інші політичні, цивільні й сімейні права, а саме: брати участь у виборах; бути обраним; виконувати обов´язки присяжного засідателя або інші публічні обов´язки, займати певні адміністративні посади, носити зброю; брати участь в родинних радах тощо.

Варто наголосити на ефективності зазначених примусових заходів, свідченням чого є наявність тотожного за змістом покарання в чинному кримінальному законі Франції. Зокрема, відповідно до положень ст.441 КК Франції 1992 року за вчинення підлогу (будь-яке підроблення, шахрайська зміна істини, що є причиною заподіяння шкоди, виконані письмово, або будь-яке інше підтвердження наміру, метою якого є доказ (підтвердження) неіснуючого права чи події, що мають юридичні наслідки, або використання підроблення, як додаткові покарання у ст. 441-10 передбачено: 1) заборону реалізації особою цивільних, сімейних та інших прав, визначених статтею 131-26 (обирати чи бути обраним, бути експертом чи виступати свідком у суді); 2) заборону виконувати громадські, професійні чи соціальні обов´язки; 3) позбавлення права брати участь в приватноправовій угоді, яка укладається державною організацією [13].

За новим кримінальним кодексом Франції, протиправні діяння судді при відправленні правосуддя законодавець також відносить до службових злочинів, поділяючи їх на: 1) зловживання владою, направлене проти управління (ст.ст. 432-1 — 433-3) та 2) зловживання владою щодо приватних осіб (ст.ст. 432-4 — 432-9).

Окремі злочинні діяння проти правосуддя КК Франції розглядає як перешкоджання відправленню правосуддя. Зокрема, існує відповідальність за відмову магістрату (судді або прокурора) здійснити правосуддя (ст. 434-7-1); вимагання чи прийняття магістратом, присяжним подарунків чи інших переваг за вчинення чи невчинення певних дій (ст. 434-9) [13].

У сфері захисту правосуддя від незаконних, несправедливих рішень на особливу увагу заслуговує Кримінальний кодекс Іспанії, де в Книзі 2 міститься значний за обсягом (8 глав нараховують 26 статей) розділ XX "Злочини проти судової влади".

Так, глава І — "Посадові злочини" передбачає відповідальність судді за винесення (умисне) незаконного вироку чи рішення (ст. 446), за винесення незаконного вироку або рішення через грубу необережність чи незнання, яке не вибачає (ст. 447), за відмову винести вирок чи рішення без законної причини (ст. 448), за злісне затягування правосуддя (ст. 449) [14].

Відповідно до ст. 447 КК Іспанії суддя, який через грубу необережність або незнання, яке не вибачає, постановить явно незаконний вирок або рішення, позбавляється права займати відповідні посади чи державний пост строком від двох до шести років. Відповідальність за названі дії посилюється, якщо вони пов´язані із засудженням особи до позбавлення волі, настанням інших тяжких наслідків.

Необхідно зазначити, що кримінальне законодавство України, на відміну від кримінального закону Іспанії і ФРН, окремо не виділяє грубу необережність як різновид необережної форми вини. За даними дослідження М. Хавронюка, законодавчого визначення поняття "грубої необережності" у Загальній частині кримінальних кодексів європейських країн не існує [3, с. 212], проте вказана термінологія вживається в нормах Особливої частини і, здебільшого, є критерієм розмежування злочину й проступку (наприклад, за КК Іспанії заподіяння смерті людини через грубу необережність — це злочин, а через легку необережність — проступок ( ст.142 і ст.621) [3, с. 214]). У німецькій кримінально-правовій доктрині грубою необережністю визнаються ті діяння, при вчиненні яких наявним є особливо великий ступінь необдуманості [15, с.243].

Доречно пригадати, що свого часу римляни розуміли вину як протиправну поведінку, недотримання поведінки, передбаченої правом. Натомість, вони багато уваги приділяли окремим видам вини, зокрема таким, як навмисна вина і необережність. Навмисна вина (dolus) — це коли боржник передбачав негативні наслідки своєї поведінки і бажав їх настання. Необережність (culpa) — коли боржник не передбачав поганих наслідків, проте повинен був їх передбачити. Своєю чергою, необережність поділялася на грубу й легку. Груба необережність (culpa lata) — коли не були вжиті необхідні заходи для виконання зобов´язання. Вона, за словами Ульпіана, є наслідком нерозуміння того, що зрозуміло для всіх. Тому груба необережність за своїм значенням дуже часто прирівнювалася до навмисної вини (dolus) [16, с.94].

У зв´язку з цим варто погодитись із твердженням М. Хавронюка щодо того, що кримінально-правове поняття "груба необережність" має право "на життя, оскільки існує цілком конкретне, аналогічне цивільно-правове поняття — як у чинному Цивільному кодексі (ЦК)України (статті 337, 340, 350, 1193), так і в цивільному законодавстві інших держав. У радянському цивільному праві критерієм розмежування простої і грубої необережності визнавався різний ступінь передбачення шкідливих наслідків у поєднанні з різним ступенем повинності (обов´язку ) такого передбачення; якщо має місце передбачення наслідків, поєднане з легковажним розрахунком уникнути їх при можливості й обов´язку особи передбачити неминучість заподіяння шкоди — в наявності саме груба необережність [3, с.214].

Пізнавальним, з точки зору можливого запозичення, видається законодавче визначення та конструкція глави VII КК Іспанії, яка має назву "Обструкція правосуддю та порушення професійного обов´язку". Нормами вказаної глави передбачено відповідальність за нез´явлення адвоката, прокурора й навіть судді ( члена суду ) без поважної причини до суду, якщо судом розглядається справа про злочин, підсудний перебуває в попередньому ув´язненні і зазначені дії затягують розгляд справи (ст. 463), за дії чи бездіяльність адвоката або прокурора на шкоду інтересам, які йому довірені, у т.ч. вчинені через грубу необережність (ст. 467) [14].

Аналіз норм кримінальних кодексів ФРН, Голландії, Данії, які хоча й не містять спеціальних розділів про злочини проти правосуддя, засвідчує наявність належної правової регламентації відповідальності за неправосудні рішення суддів, яка виділяється за ознакою суб´єкта злочину. Зокрема, відповідно до §11 (Вживання термінів) Загальної частини КК ФРН посадовою особою є: " той, хто у відповідності до німецького права: а) є чиновником або суддею, б) перебуває в інших публічно-правових відносинах, або в) іншим чином залучений до реалізації завдань публічного управління в будь-якому органі влади чи іншій установі, або за їх дорученням "[17].

Так, кримінальну відповідальність судді (у т.ч. третейського суду) за винесення неправосудного вироку чи рішення передбачено розділом 28 " Посадові злочинні діяння " КК ФРН (§339) [17]. Вказаною нормою встановлена відповідальність судді, іншої посадової особи або третейського судді, який у ході судового розгляду чи при прийнятті рішення по справі ігнорує закон на користь або на шкоду однієї зі сторін. Як покарання передбачено позбавлення волі на строк від одного до п´яти років [17].

Крім того, серед усіх категорій посадових осіб, яким передбачено більш сурове покарання за хабарництво, німецький законодавець виділяє лише суддів, що є свідченням підвищеної суспільної небезпеки діянь судді-хабарника. А саме, одержання хабара, вчинені суддею при відправленні правосуддя є кваліфікуючою обставиною у ч. 2 §332, яка передбачає покарання у вигляді позбавлення волі від 1 до 10 років [17].

Підтвердженням підвищеної небезпеки посягань у сфері правосуддя, на наш погляд, є диференційованість у німецькому кримінальному законі відповідальності й покарання за дачу хабара судді і третейському судді: " той, хто пропонує, обіцяє або передає їм майнову чи іншу вигоду карається:

а) позбавленням волі на строк від 3 місяців до 5 років, якщо порушення суддівського обов´язку вже відбулося; б) позбавленням волі на строк від 6 місяців до 5 років, якщо порушення суддівського обов´язку відбудеться в майбутньому "[17].

Слід зауважити, що розділ " Посадові злочинні діяння " Особливої частини кримінального кодексу ФРН містить ще й інші норми, якими передбачено відповідальність за злочини проти правосуддя (вимагання показів шляхом фізичного впливу, кримінальне переслідування завідомо невинного, порушення суддями або третейськими суддями своїх обов´язків, розголошення таємниці судового розгляду тощо), проте саме тут зосередженні всі злочини, суб´єктами яких є судді або представники правоохоронних органів. Не передбачає окремого розділу, присвяченого злочинам проти правосуддя, і Кримінальний кодекс Голландії, відповідно до положень якого суддя є спеціальним суб´єктом злочину, передбаченого ст.364 Одержання хабара [18].

Аналогічний підхід — у КК Данії, де, крім традиційного хабарництва, глава 16 (Злочини, вчинені при здійсненні державної функції) визнає злочином діяння, вчиненні особою, яка а) наділена юрисдикцією чи владою приймати рішення з питань, що стосуються законних прав чи інтересів приватних осіб (наприклад, §146 — прояв несправедливості при вирішенні чи розгляді справ);

б) наділена юрисдикцією чи владою вирішувати правові питання, або до обов´язків якої належить застосування каральної влади держави (наприклад, §148 — умисне або через грубу необережність недотримання передбаченої законом процедури розгляду справи чи виконання певного юридичного акта, або щодо арешту, тюремного ув´язнення, обшуку чи виїмки, або заходів аналогічного характеру);

в) здійснює державні функції чи повноваження (§155 — зловживання своїм становищем з метою порушення прав приватної особи чи державного органу, або з метою отримання незаконних привілеїв для себе або інших осіб, §156 — відмова від виконання чи невиконання обов´язку, передбаченого повноваженнями, недбалість при виконанні повноважень або серйозне і часто повторюване порушення обов´язків ) [19].

Передбачений Кримінальним кодексом Італії Розділ III "Злочини проти судової влади" включає три глави: І — "Злочини проти судової діяльності"; II — "Злочини проти авторитету судових рішень"; III — "Самовільний захист приватних прав", які регламентують відповідальність за посягання на правосуддя, але, разом із тим, не містять норми про відповідальність за постановлення суддею неправосудного рішення.

У випадку несправедливого, незаконного рішення дії судді можуть бути кваліфіковані за певними статтями глави І " Злочини посадових осіб проти публічної влади ". Зокрема, як одержання хабара окремо за дії у межах посадових обов´язків (ст.318) і за дії, не передбачені посадовими обов´язками (ст. 319), з метою вирішення цивільної, кримінальної або адміністративної справи в суді (ст. 319— ter); як збудження неповаги або ганьблення установ, законів чи дій влади, вихваляння дій, що суперечать законам, розпорядженням влади чи обов´язкам служби, вчинені під час здійснення функцій посадової особи (ст. 327) [20].

Суб´єктом цих злочинів є особа, котра виконує законодавчі, судові або адміністративні функції. Так, обтяжуючою обставиною при отриманні хабара вважається мета (наприклад, отримання службового місця або стипендії, або пенсії, або письмове оформлення контракту, в якому зацікавлена адміністрація посадової особи (ст. 319-2)). Найсуворіше покарання передбачено за вчинення посадовою особою названих дій з метою сприяння або нанесення шкоди одній зі сторін у цивільному, кримінальному або адміністративному процесі ( позбавлення волі на термін від 3 до 8 років (ч. 1 ст. 319-3).

Якщо результатом діяння посадової особи є ухвалення обвинуваченому несправедливого вироку та засудження до позбавлення волі на термін не більше 5 років, то суддя карається позбавленням волі на термін від 4 до 12 років; якщо ж особу незаконно засуджують до позбавлення волі на термін понад 5 років або до каторжних робіт, то винна посадова особа карається позбавленням волі на термін від 6 до 20 років [20].

Таким чином нормативні акти кримінального законодавства країн Європи про кримінальну відповідальність судді за постановлення неправосудного рішення можна поділити на дві групи: 1) ті які містять спеціальну норму про постановлення суддею неправосудного рішення; 2) ті, які не містять такої норми, але розглядають поста- новлення суддею неправосудного рішення як різновид посадового (службового) злочину.

Підсумовуючи проведений аналіз необхідно зазначити, що кримінальне законодавство ряду країн Європи досить детально регламентує кримінальну відповідальність судді за неправосудні рішення та характеризується певними особливостями:

— злочинні діяння судді визначаються як посадові (службові ) злочини;

— криміналізовано значно ширше коло неправосудних діянь судді: зокрема, окремими нормами передбачено кримінальну відповідальність судді за постановлення неправосудного рішення у формі грубої необережності; за проявлення несправедливості при вирішенні чи розгляді справ; за отримання суддею хабара; незаконне звільнення від кримінальної відповідальності; за розголошення таємниці судового розгляду; за відмову судді здійснити правосуддя; за злісне затягування правосуддя; за збудження неповаги або ганьблення установ, законів чи дій влади, вихваляння дій, що суперечать законам, розпорядженням влади чи обов´язкам служби; за фальсифікацію доказів;

— окремо виділено такі ознаки складу злочину як мета, спосіб та наслідки неправосудного рішення.

Використані джерела:

1. Основні принципи незалежності судових органів // Права людини і професійні стандарти для юристів. — Амстердам-Київ: Укр.-америк. бюро захисту прав людини, 1996. — С. 28 — 31.

2. Рекомендація R (94) 12 Комітету Міністрів Ради Європи щодо незалежності, ефективності і ролі суддів // Вісник Верховного Суду України. — 1997. — № 4. — С.10 — 11.

3. Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації: монографія/М. І. Хавронюк. — К.: Юрисконсульт, 2006. — 1048 с.

4. Конвенція про корупцію в контексті кри- міняльного права від27 січня 1999р.//Права людини і професійні стандарти для юристів в документах міжнародних організацій. К.: Сфера, 2002. — С.353—363.

5. Статут Міжнародного Кримінального суду за Римським договором 1998р.// Український часопис міжнародного права. — №1. — С. 73 — 121.

6. Уголовний кодекс Российской Федерации. 13-е изд. — М.: Ось — 89,2004. — 192 с.

7. Уголовний кодекс Республики Беларусь. — Мн.: Беларусь, 2003. — 232 с.

8. Уголовний кодекс Латвийской Республики / Научн. ред. А. И Лукашов, ^A. Саркисова. — СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. — 313 с.

9. Уголовний кодекс Республики Молдова / Научн.ред. А. И Лукашов. — СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. — 408 с.

10. Уголовний кодекс Литовской Республики / Научн. ред. В. Павилонис. — СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. — 470 с.

11. Уголовний кодекс Республики Польша / Научн. ред. А. И Лукашов, Н.Ф.Кузнецова. — СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. — 234 с.

12. Хрестоматия по истории государства и права зарубежних стран. В 2 т./ Отв. ред. д.ю.н., проф. Н.А. Крашенинникова. Т.2. Современное государство и право. — М.: Издательство НОРМА, 2005.

13. У головний кодекс Франции / Научн. ред. Л.В. Головко, Н.Е. Крилова. — СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. — 650 с.

14. Уголовний кодекс Испании / Научн. ред. Н.Ф.Кузнецова, Ф.М.Решетников. — М.: Зерцало, 1998. — 218 с.

15. Жулинский АЗ. Современное уголовное право / А. ^. Жулинський — М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. — 560 с.

16. Бартошек М. Римское право: понятия, термини, определения : пер. с чешск М. Бартошек. — М.: Юрид.лит., 1989. — 448 с.

17. Уголовний кодекс Федеративной Республики Германии // Научн. ред. ДА.Шестакова; пер. с нем. Н.С.Рачковой. СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. 522 с.

18. Уголовний кодекс Голландии // Науч. ред. д. ю. н., проф. Б.В. Волженкин, пер. с англ. И.В. Мироновой. — СПб.:Юридичес- кий центр Пресс, 2001. — 510с.

19. Уголовний кодекс Дании / Научн. ред. С.С. Беляева, пер. С.С.Беляева, А.Н.Риче- вой. — СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. — 230 с.

20. Уголовний кодекс Италии / Научн. ред. и предисл. Р.М. Асланова; пер. с ита- льян. Е.Р. Шубиной. — СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. — 236 с.