Із моменту прийняття Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України) увага вчених до дослідження інституту адміністративної юстиції значно зросла, що підтверджується наявністю не тільки відповідних наукових статей [1; 2; 3 тощо] та навчальних посібників [4; 5; 6 тощо], але й створенням спеціалізованих видань, покликаних фахово висвітлювати питання здійснення адміністративного судочинства в Україні. Аналіз наукових доробок українських вчених свідчить, що їх наукові інтереси у вказаній сфері характеризуються різною спрямованістю, тобто пов´язані з розглядом та аналізом як суто теоретичних проблем, так і практичних аспектів функціонування адміністративних судів.

Поряд із цим деякі автори приділяють увагу також і дослідженню досвіду інших країн у сфері організації та функціонування інституту адміністративної юстиції [7; 8; 9 тощо]. Від себе додамо, що такі дослідження, безумовно, є корисними як із наукової, так і практичної точок зору, оскільки дозволяють отримати надзвичайно цінну інформацію про досвід інших країн у тій або іншій сфері, вміло скориставшись яким, можна заощадити чимало ресурсів під час розбудови власних інституцій, особливо за відсутності досвіду у відповідній сфері. Все це стосується й інституту адміністративної юстиції, який в Україні, на відміну від країн Центральної та Західної Європи, де адміністративне судочинство формувалося та розвивалося тривалий час, існують усталені правничі традиції, лише формується. Доктрина про національне адміністративне судочинство та адміністративне процесуальне право остаточно не вироблена, законодавство, яке регулює здійснення названого виду судочинства, ще не отримало належної практичної перевірки; у зв´язку із недосконалістю адміністративно-процесуальних норм ускладненим виявилося застосування адміністративними судами деяких положень КАС України, що обумовило певні процесуальні труднощі під час розгляду та вирішення публічно-правових спорів .

Отже, особливої актуальності набувають саме порівняльні наукові дослідження, які не тільки дозволяють задовольнити нашу цікавість, але й узяти у своїх колег кращий досвід, порівняти результати діяльності, поправити свої власні справи або, навпаки, впевнитись у правильності своїх зусиль [10, с. 149].

Сучасне вітчизняне адміністративне процесуальне законодавство та наука сформовані, головним чином, під впливом адміністративно-правової науки Німеччини, її традицій та практики здійснення адміністративного судочинства. Загальновизнаним є факт рецепції в Україні основних положень німецького адміністративного права [11, с. 27]. Відтак аналіз теорії та практики здійснення адміністративного судочинства в Німеччині та Україні є надзвичайно важливим та корисним як для правової науки, так і для практики. Він, на наш погляд, дозволить показати національні особливості інституту адміністративної юстиції, виявити недоліки законодавчого врегулювання функціонування національної системи адміністративних судів, зробити висновки про стан та перспективи розвитку адміністративного судочинства.

З огляду на викладене, метою даної статті є дослідження функціонування німецького та українського інститутів адміністративної юстиції, емпіричну основу якого склали результати соціологічного опитування суддів адміністративних судів Німеччини й України. Відзначимо, що до сьогоднішнього дня подібні наукові дослідження ще не проводилися, що є додатковим доказом актуальності цієї роботи. Учасниками соціологічного дослідження стали 100 суддів адміністративних судів Німеччини різних рівнів, проте більшість респондентів (близько 60 %) склали судді першої інстанції адміністративних судів — районних (окружних) адміністративних судів, решта учасників дослідження — представники керівництва адміністративних судів.

Середній стаж практичної діяльності на посаді судді адміністративного суду серед опитаних суддів склав 16 років, що, на наш погляд, свідчить про досить високий рівень стабільності кадрів, а також, опосередковано, і про високий фаховий рівень представників німецького правосуддя. Принагідно з цим відмітимо, що 27 % опитаних суддів працюють на цій посаді взагалі більше 20 років.

Натомість кількість опитаних суддів України — 97 чоловік, серед яких близько 91 % (88 чоловік) — судді місцевих адміністративних судів, близько 9 % (9 чоловік) — керівники адміністративних судів. Середня тривалість роботи українських респондентів на посаді судді — 6 років; найбільша тривалість — 21 рік, найменша — до одного року. Переконані, що середня тривалість перебування осіб на посадах суддів адміністративних судів в Україні є свідченням не лише недостатньої професійної практики вітчизняних суддів, але й вказує на не завжди достатню якість та усталеність функціонування національної системи судів в цілому.

Переходячи до безпосереднього вирішення завдань даної статті, зауважимо, що правовою основою функціонування німецьких адміністративних судів є Закон про адміністративні суди (Verwaltungsge-richtsordnung) [12], яким урегульовані питання побудови та організації діяльності адміністративних судів, визначені особливості правового статусу суддів. Ознайомлення з положеннями зазначеного нормативного акту, безумовно, є корисним та цікавим, проте більш цікавим уявляється аналіз думок суддів німецьких адміністративних судів з приводу їх власного відношення як до організації функціонування адміністративних судів, так і тих проблем, які мають місце у цій сфері.

Як відомо, досить дискусійним є питання, пов´язане з визначенням мінімально необхідного рівня теоретичної та практичної підготовки кандидата на посаду судді. Німецьке законодавство з цього приводу дещо відрізняється від українського, надаючи, як наслідок, громадянам Німеччини право обіймати посаду судді і за відсутності досвіду практичної роботи у сфері права. Головною вимогою є лише успішно складений другий державний іспит. З огляду на це, досить часто (у 29 % випадках) посади суддів адміністративних судів у Німеччині обіймають особи без практичного досвіду роботи в галузі права, тобто ті, які до моменту призначення на посаду судді перебували в статусі правового референдара (правовий референдар (стажер) — особа, яка пройшла (проходить) дворічну практичну підготовку в органах державної влади перед призначенням на посаду державного службовця. Референдарем може бути призначена особа, яка пройшла, щонайменше, трирічне навчання в університеті та склала перший державний іспит). Що ж до решти суддів адміністративних судів, то 25 % із них перед призначанням на посаду судді адміністративного суду працювали на посадах державного службовця; 23 % —були адвокатами; 13 % — мали статус асесора; 6 % — працювали в університеті; 2 % — навчалися в аспірантурі;

2 % — не обіймали ніякої посади.

На відміну від Німеччини, практика формування суддівського корпусу в Україні принципово інша, оскільки, як уже зазначалося, переважна більшість суддів адміністративних судів мають значний юридичний досвід роботи та, як правило, пропрацювали тривалий час на посадах, які безпосередньо пов´язані із юридичною діяльністю, застосуванням законодавства, перш ніж обійняти посаду судді адміністративного суду. Так, за результатами проведеного анкетування встановлено, що призначенню на посаду судді адміністративного суду передувала робота на відповідальних та керівних посадах (заступник начальника обласного управління юстиції — 5 %, адвокат — 18 %, помічник прокурора — 5 %, начальник слідчого відділу — 5 %, помічник судді — 23 %, слідчий — 9 %, заступник військового прокурора гарнізону — 5 %, начальник та заступник начальника відділу суду — 14 %, помічник голови господарського суду області — 9 %, голова районного суду — 5 %).

У процесі анкетування суддям було поставлено запитання щодо визначення категорії найкращого претендента на названу посаду. Результати опитування показали, що 48 % суддів Німеччини вважають, що найкращим претендентом на посаду судді є юрист, який перебував на державній службі. Разом з цим, 32 % суддів висловилися за те, що найкращою кандидатурою на посаду судді є особа, яка щойно склала референ- дар-іспит. І лише 13 % опитаних підтримали думку, що найкращим претендентом на посаду судді адміністративного суду є колишній адвокат.

Подібні результати, на нашу думку, свідчать про те, що в Німеччині переважна більшість суддів адміністративних судів, на момент їх призначення на цю посаду, не мала практичного досвіду роботи у сфері права. До того ж, як показують цифри, третина діючих суддів не вбачають у цьому нічого поганого, висловлюючись за те, що випускники юридичних вузів та факультетів, можуть на гідному рівні виконувати обов´язки судді адміністративного суду. Проте, як ми розуміємо, таке відношення до молодих фахівців пов´язано виключно з високим рівнем їх теоретичної та практичної підготовки, який вони мають змогу отримати під час навчання в університеті. Іншими словами, практика діяльності німецьких адміністративних судів чітко показує, що суддею адміністративного суду може бути випускник університету, який успішно опанував навчальну програму та склав два державні іспити. Про досить високий рівень підготовки студентів-правни- ків у Німеччині, на наш погляд, свідчать і відповіді суддів адміністративних судів на питання щодо необхідності існування додаткового навчання претендентів на посаду судді (на зразок вітчизняної Академії суддів). Так, 68 % респондентів відповіли, що не вважають за необхідне проводити додаткове навчання осіб, перед їх зарахуванням на суддівську посаду. На їх думку, це пов´язано з тим, що час, протягом якого особи проходять референдар-службу, є оптимальним та достатнім, для отримання ними необхідних теоретичних та практичних знань. Разом із цим значна кількість опитаних суддів (27 %) вважають за доцільне запровадження інституту підвищення кваліфікації суддів. На думку окремих із них, доцільною виглядає "підготовча програма" (безпосередньо перед призначенням на посаду) приблизною тривалістю у 2 місяці, а потім — раз на рік (протягом трьох років) — регулярне підвищення кваліфікації приблизною тривалістю 1 тиждень.

Дещо подібними щодо найкращого кандидата на посаду судді в адміністративному суді є міркування українських суддів, 55 % яких найкращим кандидатом назвали різні категорії юристів (помічник судді або секретар судового засідання, юрист з досвідом роботи в галузі права, правознавець, який достатньо кваліфікований аби скласти іспити на посаду судді, будь-який юрист, але обов´язково із досвідом роботи у сфері публічного управління); 37 % — юристів із досвідом роботи у сфері публічного управління; 18 % — адвокатів, 9 % — випускників вищого навчального закладу юридичного профілю, викладачів вищого навчального закладу юридичного профілю — 5 %. Цікавий факт — переважна більшість українських суддів найкращою посадою, котра має передувати призначенню на посаду судді, назвали саме ту, яку вони самі обіймали до власного призначення. У той же час, показовим є і рівень недовіри діючих суддів до кандидатів, які мають статус випускника вищого навчального закладу юридичного профілю, що, на нашу думку, свідчить про недоліки вітчизняної юридичної освіти, яка, говорячи словами В. Єлова [13], готує не юристів, а випускників юридичних вузів.

У свою чергу, аналізуючи потребу запровадження в Україні додаткової освіти за напрямом підготовки "судочинство", переважаюча більшість опитаних суддів (77 %) заявила про доцільність отримання претендентом на заняття посади судді вказаної освіти. І лише 23 % респондентів не заявили про нагальність отримання додаткової освіти. Показово, що більшість представників останньої групи опитаних суддів (80 %), які не підтримали ідею про додаткову освіту, на посаді судді пропрацювали нетривалий час — від 1 до 6 років.

Вважаємо, що більшість відповідей про доцільність отримання претендентом на заняття посади судді додаткової освіти вказує на дві речі: по-перше, на не завжди задовільний рівень знань та підготовки випускників вищих юридичних навчальних закладів та, по-друге, на непостійність і занадто часто змінюване чинне законодавство.

Запровадження адміністративного судочинства в Україні було пов´язано з вирішенням питання про необхідність існування самостійної гілки судової влади — адміністративних судів. Навіть дотепер ведуться розмови з цього приводу, під час яких, зокрема, висловлюються думки про зайвість адміністративних судів як самостійної інституційної структури. У зв´язку з цим, цікаво було почути думку німецьких суддів з приводу доцільності існування судових інстанцій з розгляду окремих публічно-правових спорів — адміністративних судів, фінансових судів, соціальних судів тощо. Зокрема, 68 % опитаних суддів відповіли, що існування окремої адміністративної юрисдикції поряд із загальною адміністративною юрисдикцією є доцільним. Головним аргументом на користь такої позиції була думка про те, що спеціалізація суду дозволяє підвищити фахову компетентність судді. "Комплексність суспільства та його організацій, — зазначив один із респондентів, — тягне за собою і комплексність публічного права. Суди мають своїм основним завданням знати право, в якому вони зобов´язані бути компетентними. Тільки через спеціальні знання можливо залишати в полі зору великий апарат виконавчої влади та спеціалізованих адвокатів, а також завойовувати та захищати професійний авторитет, який є таким важливим для роботи судів". З іншого ж боку, як зазначали судді, необхідність спеціалізації пояснюється і наявністю суттєвих відмінностей між галузями права, а раз так, то праця під "спільним дахом", на їх переконання, не була б ефективною.

Натомість 32 % суддів адміністративних судів зазначили, що, на їх думку, існування спеціалізованих адміністративних судів не виправдовує себе. У якості обґрунтування цієї позиції вони зазначали, що подібна побудова адміністративної юрисдикції: призводить до існування паралельних процесуальних структур; ускладнює розуміння населенням судової системи; викликає зайві спори між судами з приводу підсудності справ; викликає додаткове фінансове навантаження на державу; не сприяє розширенню "кругозору" судді та підвищенню його фахової компетенції; призводить до "приватизації" судової влади та звуження колегіального контролю і суддівської незалежності тощо. В якості можливого варіанту вирішення цих проблем, судді, зазвичай, називали внутрішню спеціалізацію адміністративного суду (створення палат з розгляду окремих категорій справ). Проте ця пропозиція не стосувалася фінансового суду, який і на думку противників існування окремих адміністративних юрисдикцій, має існувати й надалі як самостійна судова юрисдикція, оскільки фінансове право в Німеччині, на їх переконання, є "світом у собі".

Більшу впевненість щодо виправданості запровадження в Україні системи адміністративних судів висловили українські судді, про що заявило 95 % опитаних й лише 5 % — поставили під сумнів необхідність такого запровадження. Із викладеного випливає, що українські судді в цілому готові до сприйняття та запровадження європейських суспільно-державних інституцій, поширення в українській державі традицій світового права.

Утім, попри схвальне сприйняття адміністративних судів в Україні, доволі негативно, на відміну від німецьких колег, вітчизняні служителі Феміди відгукнулися про запровадження в державі спеціалізації адміністративних судів. Близько 55 % опитаних переконливо заявили про недоцільність запровадження в Україні поділу адміністративних судів на види; 23 % все ж таки впевнені в раціональності такого поділу й близько 22 % — висловили схвальну думку про запровадження спеціалізації, але не в системі адміністративних судів, а всередині окремо узятого суду (наприклад, було висловлено таку думку: необхідно розглянути "...можливість створення спеціалізованих колегій по розгляду окремих категорій спорів, наприклад колегії по розгляду спрів за участю органів податкової служби ...").

Думається, що таким відповідям на питання щодо доцільності запровадження в Україні диференціації адміністративних судів є два основних пояснення: 1) не так давнє запровадження в Україні системи адміністративних судів; 2) недостатня обізнаність із особливостями діяльності цих судів, часткове або спотворене усвідомлення їх суспільно-державного призначення. Зокрема, було висловлено таку думку: "Більш прийнятним видається запровадження мирових судів, медіацій, громадських судів" та "Вважаю це питання не практичним".

Нині, як уже зауважувалося вище, опубліковано досить значну кількість робіт, присвячених аналізу функціонування німецького інституту адміністративної юстиції. Ознайомлення з цими працями, у переважній більшості випадків, викликає в читачів враження, що німецьке адміністративне судочинство функціонує майже ідеально. Однак судді німецьких адміністративних судів насправді думають дещо інакше. Так, відповідаючи на запитання про стан функціонування системи адміністративних судів, лише 30 % респондентів відповіли, що адміністративні суди Німеччини функціонують оптимально. У той же час 59 % — наголосили на тому, що суди функціонують достатньо оптимально, але їх роботу треба вдосконалювати. На думку 7 % опитаних суддів у роботі німецьких адміністративних судів зустрічаються значні недоліки.

Детальне вивчення відповідей на поставлене запитання засвідчило, що судді найчастіше переймаються такими проблемами: не надто швидкий процес розгляду справ; завантаженість суддів зайвою адміністративною роботою, пов´язаною, в тому числі, із поданням звітності; участь у здійсненні судового контролю за політичними рішеннями, оскільки за таких умов зростають політичні інтереси щодо функціонування адміністративних судів, а це, як наслідок, викликає тенденції, що перешкоджають правовій професійній моралі і високій репутації адміністративної юрисдикції серед громадськості; недостатнє особисте забезпечення суддів та фінансування судів; складнощі, пов´язані з переміщенням європейського права в німецьке право, які досить часто не співпадають та не узгоджуються між собою, що, як наслідок, блокує прийняття рішення.

Для покращення функціонування німецького адміністративного судочинства, на думку респондентів, необхідно було б: передбачити можливість розгляду незначних спорів у спрощеному порядку із скасуванням можливості оскарження результатів таких спрощених процесів; ввести посади асистентів суддів (спеціалістів); позбавити Федеративний адміністративний суд права приймати рішення по першій інстанції; покращити процесуальний порядок вирішення "масових спорів", наприклад, про виплату допомоги; чіткіше визначити компетенцію різних суддів (цивільних та адміністративних), оскільки нині велика кількість публічно-правових спорів розглядається цивільними судами; ввести суддівське самоврядування та перейти до одноособового розгляду справ по першій інстанції тощо.

Отже, як бачимо, на думку представників німецького правосуддя функціонування адміністративних судів Німеччини також є далеко не ідеальним, їх діяльність супроводжується певними організаційними та правовими складнощами, які, на переконання німецьких суддів, знижують ефективність їх роботи. Виявлені недоліки, на нашу думку, вимагають уважного та більш глибокого вивчення їх вітчизняними науковцями та представниками судової влади, оскільки багато з них, так, чи інакше, проявляться або вже проявилися в діяльності українських адміністративних судів. А оскільки вітчизняний інститут адміністративної юстиції знаходиться в стані подальшого вдосконалення, то поміркувати над названими проблема краще вже зараз, коли внесення змін до КАС України розглядається як необхідний крок у напрямку розбудови дієвого та ефективного адміністративного судочинства.

Доволі схвально, проте із певними застереженнями, ставляться українські судді до якості функціонування в Україні адміністративних судів та здійснення ними адміністративного судочинства. Безумовно, це лише перше враження від такої діяльності, оскільки вказані суди створені не так давно, а судова практика з окремих категорій адміністративних справ поки що остаточно не сформована. Втім, проаналізовані авторами відгуки суддів є, перш за все, підтвердженням правильності обрання державної політики у сфері захисту суб´єктивних прав, свобод та інтересів, організації та вдосконаленні системи судових органів. Так, про достатню оптимальність функціонування адміністративних судів України висловилося близько 68 % опитаних, 14 %

— впевнено заявили про таку оптимальність й лише 9 % упевнені в тому, що система адміністративних судів має значні недоліки. Недоліком, який унеможливлює визнання функціонування адміністративних судів оптимальним було названо: відсутність достатньої кількості суддів та недостатність їх фахової підготовки; відсутність чіткої правової регламентації справ, підвідомчих спеціалізованим та загальним судам; значні терміни розгляду справ в апеляційних та касаційній інстанціях; недостатність фінансового та матеріально-технічного забезпечення функціонування адміністративних судів. Також переважна більшість українських суддів — 77 %, заявила про наявність в Україні проблем, які перешкоджають здійсненню адміністративного судочинства, й лише 22 % визнали — таких проблем не існує. Левова частка цих проблем, на переконання опитаних суддів, пов´язана із недостатнім фінансуванням адміністративних судів (про це заявило приблизно 63 % суддів), ускладнює здійснення адміністративного судочинства недосконалість законодавства про судоустрій — вважає 45 % опитаних, причиною перешкоджання адміністративному судочинству 36 % суддів назвали брак професійних суддів.

Ефективність адміністративного судочинства, поміж іншим, вимірюється й довірою населення до діяльності суду, наближенням судових інстанцій до громадян, зрозумілістю та передбачуваністю діяльності суду. Тому не дивно, що в Німеччині вживається чимало заходів, спрямованих саме на названі аспекти взаємовідносин населення та судочинства. Це, власне, підтвердили й результати соціологічного опитування. Так, зокрема, 97 % респондентів висловили впевненість у тому, що кількість адміністративних судів, а також їх територіальне розміщення повністю задовольняє потреби населення у доступі до правосуддя. Досить високо оцінили судді адміністративних судів також і рівень прозорості адміністративного судочинства, зазначивши (78 %), що адміністративна юрисдикція є прозорою для громадян. Разом із тим, 22 % суддів вважають, що адміністративна юрисдикція не є достатньо прозорою для громадськості, зазначаючи, зокрема, що зазвичай громадяни не мають справ з адміністративною юрисдикцією і мають, у зв´язку з цим, небагато уявлення про проблеми, які там розглядаються та вирішуються. Однак, такий стан справ з поінформованістю населення про завдання адміністративної юрисдикції, на їх думку, не можна вважати нормальним, у зв´язку з чим респонденти вважають за необхідне постійно підвищувати рівень обізнаності населення у питаннях адміністративного судочинства. Для цього судді пропонують: проводити безперервну громадську роботу з населенням щодо резонансних адміністративних справ; постійно висвітлювати роботу суду в засобах масової інформації; проводити дні відкритих дверей в адміністративних судах; посилювати рівень викладання правознавства в школах; роз´яснювати учасникам адміністративного процесу винесене рішення ("рішення мають виноситися не на "адміністративному" або "юридичному" німецькому, а на такій мові, щоб вона була зрозумілою також і для дилетантів"); робити більш зрозумілою та простою для сприйняття правову матерію; більш відкрито спілкуватися з громадянами, які звертаються до суду; зрозуміти самим (суддям), що адміністративна юрисдикція є "службовцем" у громадян та органів влади тощо.

Дещо подібно до німецьких колег, оцінили зрозумілість адміністративного судочинства для приватних осіб українські судді. Так, із деякою невпевненістю, але доволі зрозумілим оцінило вітчизняне адміністративне судочинство 45 % опитаних, 9 % — ствердно висловилося про зрозумілість вказаного судочинства, 27 % заявило про те, що адміністративне судочинство для приватних осіб майже не зрозуміле й приблизно 18 % респондентів неоднозначно відгукнулися про таку зрозумілість, диференційовано оцінивши вказану якість адміністративного судочинства. Зокрема було висловлено такі думки: "Пересічному громадянину важко пояснити, що таке орган владних повноважень при здійснені ним владних управлінських функцій"; "Адміністративне судочинство не є складним, але деякі його інструменти не можна визнати потрібними. А саме: попереднє судове засідання є недоречним, оскільки мировою угодою жодна справа не закінчувалася"; "Недостатня кількість інформації про судову систему"; "Все залежить від освіченості людини. Для громадян, які мають вищу або середню спеціальну освіту, проблем не виникає. Для осіб же, які взагалі мають неповну освіту, адміністративне судочинство є складним".

Як бачимо, перелік запропонованих суддями адміністративних судів заходів, спрямованих на покращення прозорості та зрозумілості адміністративного судочинства, а особливо в порівнянні з українськими реаліями в цьому напрямку, є вражаючим. Проте, ще більш вражає відповідь на наступне запитання, пов´язане із з´ясуванням кола суб´єктів, відповідальних за реалізацію названих вище заходів. На думку 37 % німецьких респондентів, цією роботою мають займатися адміністративні суди (судді); 19 % опитаних вважають, що уряд; 18 % — міністерство юстиції; 8 % — громадські організації; 4 % — законодавець; 5 % — засоби масової інформації; 4 % — школи; 5 % — усі названі вище суб´єкти разом. Отже, як бачимо, більшість суддів переконана в тому, що найбільша відповідальність за розбудову зрозумілого та прозорого для населення адміністративного судочинства лежить саме на них, оскільки не може бути зрозумілого та прозорого процесу без відкритого до спілкування з громадянами судді та працівників апарату суду.

На відміну від німецьких колег, більшість українських суддів не вбачає потреби покладання обов´язку щодо забезпечення зрозумілості адміністративного судочинства саме на суддів. Так, основним суб´єктом забезпечення такої зрозумілості було названо Міністерство юстиції України (36 %), по

27 % опитаних заявило, що вказаною роботою мають опікуватися Кабінет Міністрів України та суди, 18 % висловили побажання покласти обов´язок щодо забезпечення зрозумілості адміністративного судочинства на громадські організації та 13,6 % — назвали інших суб´єктів (Державна судова адміністрація України, Верховна Рада України, адвокатура, орган державного управління, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації, Президент України, Верховний Суд України, Вищий адміністративний суд України). Із викладеного випливає, що відповідальність за створення сприятливих умов доступу до вітчизняного адміністративного судочинства має покладатися на усі без виключення суспільно-державні утворення і з цим варто погодитися. Втім, вирішальна роль щодо організації та забезпечення доступності й зрозумілості адміністративного судочинства, все ж таки, має лишатися за державою, перш за все, в особі адміністративних судів.

Безумовно важливим для належного функціонування адміністративного судочинства є й питання про незалежність суддів. Аналізуючи відповіді на нього з боку представників німецького правосуддя, можна дійти висновку, що останні досить впевнено почуваються в плані своєї незалежності. Суддівська незалежність, на їх думку, забезпечується в Німеччині через: закріплені на конституційному рівні гарантії суддівської незалежності; суддівську участь у прийняті рішень (суддівське самоврядування); виховання та розвиток професійного саморозуміння; належне фінансування як за посадою, так і судів у цілому; свободу від політичних заходів та свободу в особистому житті; неможливість звільнення судді та його переводу на іншу посаду; радикальні покарання осіб, що впливають або мають намір вплинути на суддю; організаційне відокремлення судів від адміністративних органів влади; особисту внутрішню незалежність тощо.

Як бачимо, в структурі механізму забезпечення незалежності суддів у Німеччині виділяється декілька компонентів — нормативно-правовий, громадський та особистіс- ний. Причому дійсно важко сказати однозначно, який із цих компонентів має більш важливе значення, оскільки, на нашу думку, тільки при їх одночасній дії може бути гарантована реальна незалежність суддів. Разом із тим зауважимо, що 20 % суддів німецьких адміністративних судів свою незалежність пов´язують, поміж іншим, також і зі своєю внутрішньою незалежністю, з її усвідомленням та готовністю бути незалежними, що свідчить про високий рівень їх правосвідомості та розуміння свого призначення в суспільстві, що є, на наш погляд, набагато ціннішим за юридичні гарантії суддівської незалежності.

У площині розмови про суддівську незалежність суддям німецьких адміністративних судів було поставлене й запитання про їх відношення до обговорюваної в Україні і 2007-2008 р.р. пропозиції перейти до виборності суддів населенням [14]. Аналіз анкет засвідчив, що 95 % респондентів висловилися категорично проти, зазначаючи, перш за все, що такий крок призведе саме до зниження рівня суддівської незалежності. Судді, зокрема, зазначили, що виборність суддів: може призвести до того, що не завжди буде обраним суддя, який є професійним і незалежним. Натомість оберуть суддю, який краще себе "продав", або який має міцну підтримку або міцний вплив у політиці та суспільстві; викличе небезпеку того, що у виборчій боротьбі виникнуть виборчі обіцянки, які потім потрібно буде виконувати за бажанням або примусово, що значно погіршить рівень суддівської незалежності; посилить лише незалежність виконавчої влади; послабить правову державу, тому що судді будуть піклуватися про непопулярні рішення, оскільки боятимуться, що їх не оберуть знову; призведе до політизації правосуддя тощо.

Що ж до тих респондентів (5 %), які підтримали ідею виборності суддів, відзначимо, що і вони висловлювали також певні побоювання щодо ефективності такого способу заміщення посад суддів адміністративних судів, пропонуючи, як наслідок, дуже виважено підходити до процедури виборів, яка б, на їх думку, тільки б виграла, якщо б такі вибори не були прямими, а здійснювалися через парламентські комітети або Федеральний чи земельний парламент.

Зазначені відповіді, на нашу думку, чітко показують, що навіть у Німеччині, яка має високий рівень демократії та в якій виборчий процес не перетворюється у багаторічну запеклу боротьбу політичних опонентів, ідея виборності суддів не знаходить підтримки серед представників правосуддя, що яскраво свідчить про її чистий популізм та повну неперспективність. Інакше кажучи, навряд чи через запровадження виборності суддів вдасться досягти зниження рівня корупції в судах, підвищення довіри населення до судової системи та суддів, а також покращити фаховий рівень служителів Феміди. Це є утопією, на заміну якої мають прийти апробовані практикою державні механізми формування суддівського корпусу, покращені з урахуванням особливостей кожної конкретної держави.

Щодо виборності суддів негативно висловилися й усі без винятку українські судді. Як аргумент такої відповіді називалися: необізнаність виборців із кандидатом на посаду судді; можлива нефаховість як самих виборців так і їх обранців; необізнаність із особливостями суддівської професії; передвиборча тяганина та обман. Зокрема, було зазначено таке: "...вважаю, що за умови сучасної виборчої системи за партійними списками, обрання суддів населенням призведе до політизації цього процесу та суддівського корпусу, що, враховуючи специфіку адміністративного судочинства, стане згубним явищем для судової системи". Слід погодитися, що в разі законодавчого запровадження виборності судді, здійсниться побоювання виникнення залежності судді від думки населення, виборність суддів, безсумнівно, обумовлюватиме суб´єктивізм та упередженість суддівського корпусу.

Отже, як висновок зазначимо, що дослідження досвіду зарубіжних країн у сфері адміністративного судочинства, а особливо за допомогою соціологічного методу, є надзвичайно перспективним та корисним, оскільки дозволяє виявити проблемні питання та особливості здійснення й розвитку цього судочинства в Україні. Ми переконані, що над недоліками українського судочинства треба починати працювати вже сьогодні, не чекаючи допоки вони набудуть стереотипних якостей або ж стануть його невід´ємною частиною.

Разом із тим, порівнюючи українське адміністративне судочинство із досвідом його здійснення в провідних європейських країнах, ми маємо уникати сліпого перейняття закордонних процесуально-правових традицій (котрі в країнах-родоначальниках адміністративної юстиції — Німеччині, Франції, Англії, Австрії формувалися без малого упродовж двохсот років), які вже пройшли випробування часом та досвідом. Крім того, ніяких сумнівів не повинен викликати і факт, що при вивченні того чи іншого правового інституту до уваги обов´язково мають братися історичні аспекти його розвитку. Подібна точка зору підтримується багатьма авторами, які підкреслюють, що історія права дає неоціненний матеріал для встановлення наукових критеріїв оцінки суспільних явищ і їх правового опосередкування, дає можливість робити теоретичні висновки на міцному фундаменті фактів [15, с. 29].

Однак упевнені, що передовий європейський досвід адміністративної процесуальної науки та практики, надбання попередніх етапів вітчизняної правничої та закордонної науки, слід, перш за все, випробувати у так званих лабораторних умовах, відпрацювавши окремі особливості здійснення адміністративного судочинства на конкретній моделі (в модельних судах).

Використані джерела:

1. Пасенюк ОМ. Україна : вітчизняна модель адміністративної юстиції /О.М. Пасенюк // Вісник Верховного Суду України. — 2005. — № 3. — С. 33-37.

2. Бевзенко В. М. Особливості визначення підвідомчості публічно-правових спорів /М.Бевзенко, С.М. Мінько //Вісник господарського судочинства. — 2007. — № 3. —122-126.

3. Мельник Р.С. Від чого залежить ефективність здійснення адміністративного судочинства? /Р.С. Мельник //Вісник господарського судочинства України. — 2008. — № 5. — С. 154-159.

4. Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / навч. посібник / [Авер ´янов ВБ., Александрова Н.В, Банчук ОА.] ; за заг. редакцією Куйбіди Р.О., Шишкіна ВІ. — К.: Старий світ, 2006. — 576 с.

5. Адміністративна юстиція України : проблеми теорії і практики. Настільна книга судді / [Пасенюк О.М., Панченко О.Н., Авер ´янов В.Б. та ін]; За загальною редакцією О.М. Пасенюка. — К.: Істина, 2007. — 608 с.

6. Комзюк А.Т. Адміністративний процес України: навчальний посібник/А.Т. Комзюк, В.М. Бевзенко, Р.С. Мельник. — Київ.: Прецедент, 2007. — 531 с.

7. Шишкін В. Організація і повноваження адміністративного суду Німеччини / В. Шишкін // Право України. — 1995. — № 11. — С. 60—63.

8. Ткач Г. Адміністративне судочинство в Польщі/Г. Ткач //Право України. — 2000. № 1. — С. 136—139.

9. Мельник Р.С. Склад і основи правового становища суддів адміністративних судів Німеччини/Р.С. Мельник//Право України. 2006. — № 12. — С. 120-123.

10. Колонтаевская И.Ф. Подготовка сотрудников правоохранительних органов в США // Деятельность правоохранительних органов зарубежних стран : сборник материалов. Випуск І./ И.Ф. Колонтаевская, Г.Н. Цепкое. — М. — 2001.

11. Адміністративне право України. Академічний курс : підруч. : у двох томах. Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер ´янов (голова). — К.: Видавництво "Юридична думка", 2004. — 584 с.

12. Verwaltungsgerichtsordnung (VwGO): Deutsche Stiftung/иг internationale und rech- tliche Zusammenarbeit e. V. (IRZ), Bonn 1995.

13. Єлов В. Коли вуз готуватиме юристів, а не "випускників"/ В. Єлов // Право України. — 2004. — № 1. — С. 132-135.

14. Долежан В. За чисті мантії. Виборність суддів: панацея від зла чи елемент передвиборних технологій? / В. Долежан // Закон і Бізнес. — 2007. — № 37.

15. Халфина Р.О. Значение историко- правових исследований для теории права / Методология историко-правових исследований : сборник научних трудов//Р.О. Халфина. — М., 1980.