Досліджуючи розвиток системи адміністративної юстиції в Україні як механізм забезпечення законності в державному управлінні ми неодноразово вказували на те, що саме поняття законності має, насамперед, "праволюдинний зміст" (цей термін свого часу був запропонований П. Рабіновичем). Це означає, що цінність та головне призначення адміністративної юстиції полягають не стільки в підтриманні чіткості функціонування управлінської вертикалі, скільки в гарантуванні прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина в процесі взаємодії з публічними органами влади (органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи). З огляду на це процес розвитку адміністративної юстиції в Україні як ефективного засобу забезпечення законності в державному управлінні, на наше переконання, повинен досліджуватись, у першу чергу, в контексті вдосконалення законодавчих основ захисту прав людини і громадянина органами адміністративної юстиції.

Вітчизняними вченими та юристами вже висловлювались конкретні пропозиції щодо вдосконалення національного законодавства в сфері функціонування органів адміністративної юстиції. До цих проблем звертались такі фахівці як В. Авер´янов, Ю. Битяк, А. Комзюк, Ю. Педько, В. Колпа- ков, О. Пасенюк, К. Бабенко та інші. Важливим кроком у розв´язанні цих проблем, на нашу думку, стало створення Науково-консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, положення про яку було затверджено постановою Вищого адміністративного суду України № 7 від 28 грудня 2006 року. До складу цього органу увійшли такі визнані в Україні юристи як В. Авер´янов, К. Бабенко, І. Безклубий, Ю. Битяк, І. Войтюк, І. Голосніченко, Гетьман, В. Кісіль, М. Козюбра, В. Колісник, І. Коліушко, В. Комаров, В. Костиць- кий, О. Кузьменко, М. Кучерявенко, М. Ор- зіх, Ю. Притика, М. Савенко, О. Святоць- кий, Г. Ткач, Ю. Шемшученко, В. Шишкін, Шкарупа, С. Штогун та інші.

Відповідно до цього положення Науково-консультативна рада є дорадчим органом і утворюється з числа висококваліфікованих фахівців у сфері права для опрацювання питань, пов´язаних із роз´ясненням законодавства, розроблення науково обґрунтованих рекомендацій із принципових питань судової практики,попереднього розгляду проектів постанов Пленуму Вищого адміністративного суду України з роз´яснення законодавства, надання висновків щодо проектів законодавчих актів та з інших питань діяльності Вищого адміністративного суду України, підготовка яких потребує наукового забезпечення. Фактично на цей орган нині покладено завдання вивчення питань, що виникають у судовій діяльності, і на підставі вимог закону та наукового аналізу судової практики розробка й надання Вищому адміністративному суду України рекомендацій: по проектах роз´яснень Пленуму Вищого адміністративного суду України; по матеріалах узагальнень судової практики і даних судової статистики; по проекту конституційного подання Вищого адміністративного суду України до Конституційного Суду України з питань дачі висновків Конституційним Судом України щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України; по проекту конституційного звернення Вищого адміністративного суду України до Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України; по проекту звернення Вищого адміністративного суду України до Верховного суду України щодо внесення конституційного подання останнім до Конституційного Суду України з питань прийняття рішень Конституційним Судом України щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; про відповідність Конституції та законам України актів органів державної виконавчої влади: міністерств, відомств, місцевих державних адміністрацій тощо, актів органів місцевого самоврядування; по проектах інструкцій, методичних листів та інших документів, які розробляються Вищим адміністративним судом України; з питань правового характеру, що виникають у судовій практиці.

Але не викликає сумніву, що наразі кількість із тих проблем, з якими стикаються вітчизняні адміністративні суди, значно перевищує кількість реальних кроків (навіть якщо враховувати пропозиції щодо вирішення тих чи інших проблем), які зроблено, насамперед законодавцями, для того, щоби їх вирішити. Звісно, зараз ми не можемо дослідити всі проблеми адміністративного судочинства в Україні та способи їх розв´язання. Частково ці проблеми вже аналізувались нами на в контексті згадуваного вище Звернення Пленуму Вищого адміністративного суду України до Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Ради суддів України, Генеральної прокуратури України та Державної судової адміністрації України, схваленого Постановою Вищого адміністративного суду України № 6 від 14 жовтня 2008 року, де судді прямо звертались до законодавців із проханням законодавчо змінити порядок призначення (обрання) суддів, забезпечивши недопущення впливу інших гілок влади на вирішення цього питання, а також законодавчо врегулювати питання щодо обмеження прав народних депутатів України у взаємовідносинах із судовою гілкою влади. Тому ми пропонуємо звернутися виключно до тих питань суто практичного характеру, які безпосередньо стосуються забезпечення законності щодо захисту прав і свобод людини і громадянина.

Перша проблема на яку не можна не звернути увагу, пов´язана з необхідністю вдосконалення правового регулювання процесуального аспекту адміністративного судочинства. Адже відомо, що за умови неврегульованості процесуальної сторони, навіть найпрогресивніше і найгуманніше право ніколи не може бути реалізовано в усій його повноті.

Відомо, що тривалий час в Україні фактично обмежувалось право громадян на судове оскарження неправомірних дій (бездіяльності) та рішень посадових осіб органів державної влади, оскільки на нормативно- правовому рівні було встановлено інші порядки оскарження. Наприклад, оскарження до органу, посадової особи вищого рівня по відношенню до того органу і посадової особи, які прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність. Частково це питання було розв´язане завдяки Рішенню Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 року "Щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України", яким було вказано: частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо вважають, що ці рішення, дія чи бездіяльність порушують їхні права і свободи або перешкоджають здійсненню цих прав і свобод, а тому потребують правового захисту в суді. Отже, як випливає із рішення єдиного в Україні органу конституційної юрисдикції, такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах, незалежно від того, що прийнятими раніше законами міг бути встановлений інший порядок їх розгляду. Утім, до сьогоднішнього дня ще трапляються випадки відмови громадянам у зверненнях до суду з приводу порушення їх прав та законних інтересів органами державної влади і місцевого самоврядування. Виправлення цієї ситуації пов´язано, насамперед, із посиленням контролю за процедурами прийняття та розгляду судами справ про порушення прав і свобод громадян, які трапилися внаслідок дій (бездіяльності) органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Також у цьому контексті потребують свого вдосконалення норми, які гарантують розгляд адміністративної справи протягом розумного строку, відсутність можливостей для затягування адміністративного процесу на будь-якій із його стадій з суто формальних підстав, а також вирішення справи колегіальним складом суду. Недотримання правил щодо колегіального розгляду адміністративної справи має суттєве значення для визначення повноважного складу суду, а тому, в разі його порушення, судові рішення підлягають обов´язковому скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.

Чинна редакція частини другої статті 24 Кодексу адміністративного судочинства України, не встановлюючи граничного строку вирішення питання про необхідність розгляду адміністративних справ в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів, тим самим допускає можливість затягування розгляду справи. Наразі частиною другою статті 24 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено випадки, в яких підсудні окружному адміністративному суду адміністративні справи, незалежно від предмета спору, розглядаються колегією у складі трьох суддів, зокрема за клопотанням однієї зі сторін про колегіальний їх розгляд або з ініціативи судді в разі їх особливої складності. Принагідно зазначимо, що як було вказано в листі Вищого адміністративного суду України від 25 липня 2007 року "Про деякі питання практики застосування адміністративними судами норм Кодексу адміністративного судочинства України та інших нормативно-правових актів", при визначенні критеріїв особливої складності справи необхідно зауважити, що це суто оціночне поняття, тому визначення ступеня складності справи не може обмежуватися вичерпним переліком критеріїв і має визначатися судом самостійно, з урахуванням конкретних обставин справи, враховуючи, наприклад: предмет спору, кількісний склад учасників судового розгляду, обсяг необхідних для вирішення справи доказів, правові підстави позову, великий суспільний інтерес до справи тощо. Відповідно до частини першої статті 50 Кодексу адміністративного судочинства сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач, у зв´язку з чим право заявляти клопотання про колегіальний розгляд справи належить лише цим особам (їхнім представникам), а також третім особам, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору (їхнім представникам), оскільки вони мають права позивача після пред´явлення самостійного позову до сторін.

Аналіз змісту частини другої статті 24 Кодексу адміністративного судочинства України дає підстави зробити висновок, що ініціювати утворення колегії окружного адміністративного суду можна протягом усього часу розгляду справи таким судом. Крім того, чинна редакція частини другої згаданої статті КАСУ, не вказує, протягом якого часу повинно бути розглянуте клопотання сторін чи ініціатива судді про утворення колегії окружного адміністративного суду, тобто не встановлено часових меж розгляду, що також не гарантує право громадян на розгляд справи протягом розумного строку. Тому, на нашу думку, доцільно чітко встановити граничний строк для вирішення питання про необхідність розгляду адміністративної справи в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів, передбачаючи, що така колегія утворюється до початку судового розгляду справи.

Також не можна не зазначити того, що чинний Кодекс адміністративного судочинства України має певний потенціал для вдосконалення і в частині визначення процесуального положення окремих учасників адміністративного процесу. Зокрема, в частині визначення процесуального положення вимагає на вдосконалення регламентація прав Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як учасника адміністративного процесу при розгляді справи (мається на увазі зміст статей 60 та 61). В цьому плані було б доцільним викласти частину другу статті 60 у такій редакції: "Прокурор, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснюють у суді представництво в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і можуть здійснювати його на будь-якій стадії адміністративного процесу". А в частині четвертій статті 61 вказати, що прокурор, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини незалежно від їх участі у справі мають право знайомитися з матеріалами справи в адміністративному суді з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, скарги за винятковими обставинами, заяви про перегляд рішення за новови- явленими обставинами.

Утім, крім суто процесуального моменту в діяльності органів адміністративної юстиції, доцільно вказати й на іншу проблему, яка пов´язана із законодавчим регулюванням адміністративних процедур як таких. Справді, під час вирішення адміністративних справ суд повинен чітко знати, які саме адміністративні процедури були порушені в процесі адміністративного провадження або оскарження тих чи інших рішень органів державної влади. В цьому контексті важливою проблемою є загальне законодавче врегулювання відносин між особою та органами державної влади в частині адміністративних процедур.

Нагадаємо, що на даний час питання практичної реалізації громадянами України права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також деякі процедурні питання розгляду таких звернень регулюють Конституція України, Закон України "Про звернення громадян"[1], Указ Президента України від 7 лютого 2008 року №109 "Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядуван- ня"[2] (на підставі цього Указу втратили чинність укази Президента України від 19 березня 1997 року № 241 "Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення" [3], від 13 серпня 2002 року № 700 "Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення"[4]), Постанова Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 348 "Про затвердження Інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об´єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації"[5], Постанова Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року "Про затвердження Класифікатора звернень громадян", а також інші нормативно-правові акти. За своїм матеріальним змістом більшість цих актів не відповідають стандартам Ради Європи, зокрема, не забезпечують права особи на участь у вирішенні справи, що стосується її прав та законних інтересів.

Дійсно, саме чітка регламентація процедурного аспекту відносин особи і влади є однією з найважливіших гарантій забезпечення законності в державному управлінні, прав і свобод людини і громадянина. За таких умов державний службовець чи службовець органу місцевого самоврядування діє не свавільно, а керуючись чітко встановленим порядком. Це, з одного боку, забезпечує рівність осіб перед законом — адже до всіх одно порядкових справ застосовується однакова процедура, а з іншого — існування законодавчо встановленої процедури є вихідною точкою для здійснення судового контролю за законністю діяльності органів влади.

Принагідно зауважимо, що необхідність цього законодавчого кроку прямо випливає з визначених Україною євро інтеграційних орієнтирів. Зокрема, як відомо, прийняття актів, які регулюють адміністративні процедури, країнами-членами Ради Європи передбачено Резолюціями та Рекомендаціями Ради Європи (наприклад, Резолюцією (77) 31 на захист особи щодо актів адміністративних органів, Рекомендацією № R (80) 2 стосовно здійснення дискреційних повноважень адміністративними органами тощо). Більше того, в багатьох європейських країнах ефективно діють кодифіковані акти, які присвячені детальній регламентації процедур у діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в частині їх взаємовідносин з фізичними та юридичними особами (наприклад, у ФРН існує Закон про адміністративну процедуру, в Австрійській

Республіці — Загальний закон про адміністративну процедуру, в Польщі — Кодекс адміністративного провадження тощо). В цьому плані на рівні закону, яким міг би бути єдиний кодифікований акт, гранично важливо чітко врегулювати відносини, що виникають у діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших державних органів, а також підприємств, установ, організацій, їх посадових і службових осіб, інших суб´єктів, які згідно із законом уповноважені здійснювати владні управлінські (виконавчі та розпорядчі) функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень щодо забезпечення реалізації та захисту прав і законних інтересів осіб та виконання ними визначених законом обов´язків, а також регламентувати процедури розгляду адміністративних справ. Прийняття цього акту дозволило б значно підвищити ефективність як адміністративної юстиції, так і здійснюваного адміністративними судами забезпечення прав і свобод людини і громадянина в частині їх взаємодії з органами державної влади і місцевого самоврядування.

Ще одним напрямом вдосконалення законодавчих основ здійснення адміністративного судочинства, який жодним чином не можна оминути увагою в межах даного дослідження, стосується вдосконалення норм чинного Кодексу адміністративного судочинства України. Зокрема, на сьогодні об´єктивно існує потреба уточнення предмету адміністративної юрисдикції шляхом конкретизації компетенції адміністративних судів, оскільки в діючому законодавстві є ряд колізій, що виникли після набуття чинності КАСУ в частині чіткого розмежування підвідомчості справ адміністративним судам щодо питань, пов´язаних зі зміною та розірванням адміністративних договорів. Вирішення цієї проблеми, на нашу думку, пов´язане з тим, щоби надати адміністративним судам повноваження щодо розгляду справ стосовно зміни та розірвання адміністративних договорів, оскільки, згідно статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративним договором є дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов´язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб´єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди. Тому доцільно внести зміни в частину першу статті 17 чинного Кодексу адміністративного судочинства, які б встановлювали, що до компетенції адміністративних судів відносяться також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів. Шляхом внесення зазначених змін до пункту 3 частини 1 статті 17 КАСУ адміністративному суду повинно бути надано право розглядати спори між суб´єктами владних повноважень, які виникають не лише з приводу укладання та виконання адміністративних договорів, як це передбачено чинною нормою, але й при зміні та розірванні цих договорів. Це дозволить чітко зафіксувати на нормативно-правовому рівні, що зміна та розірвання адміністративних договорів підвідомчі компетенції адміністративних, а не цивільних (господарських) суддів, оскільки, на відміну від цивільних договорів, адміністративні слугують забезпеченню, перш за все, публічних, а не приватних інтересів. Для адміністративного договору не властиві повною мірою засади вільного волевиявлення, свободи договору, що характерні для цивільного договору, тому включення таких аспектів адміністративного договору як зміна і розірвання є шляхом до чіткого розмежування повноважень щодо розгляду адміністративних договорів адміністративними судами.

Не менш важливою проблемою (в контексті забезпечення прав людини) в сфері адміністративного судочинства є, на наше переконання, забезпечення доступності та справедливості судочинства шляхом оптимізації розподілу компетенції різних ланок судової системи щодо розгляду адміністративних справ, оскільки Концепцією вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до Європейських стандартів, затвердженою Указом Президента України №361/2006 від 10.05.2006 року, було чітко встановлено, що держава має вжити усіх можливих заходів для забезпечення доступного та справедливого судочинства, прозорості в діяльності судів і оптимізації системи судів загальної юрисдикції в цілому. В цьому плані існує об´єктивна можливість вдосконалення системи адміністративного судочинства шляхом внесення змін щодо предметної підсудності адміністративних справ місцевим загальним судам як адміністративним судам.

Нагадаємо, що чинним Кодексом адміністративного судочинства України передбачено вирішення адміністративних справ по першій інстанції окружними та місцевими загальними як адміністративними судами відповідно до встановлених правил підсудності. Для реалізації цієї норми законодавством про судоустрій України визначено утворення та діяльність 27 окружних адміністративних судів та 666 місцевих загальних судів як адміністративних судів. Оскільки повноваження окружного адміністративного суду поширюються на відповідну область, доцільно передати окремі категорії спорів до підсудності місцевих загальних судів як адміністративних судів.

Зокрема, на нашу думку, доцільно внести зміни до статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України та поширити компетенцію місцевих загальних судів як адміністративних судів на усі спори фізичних осіб із суб´єктами владних повноважень з приводу призначення, обчислення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов´язковим державним соціальним страхуванням та інших соціальних виплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг, речового майна, пайків або грошової компенсації замість них тощо. У разі прийняття запропонованих змін до закону, відповідно до частини другої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України ця категорія спорів буде розглядатися місцевими загальними судами як адміністративними судами за місцем проживання фізичних осіб, що дозволить найменш соціально захищеним верствам населення (пенсіонери, люди похилого віку, інваліди, хворі) захищати свої соціальні права в порядку адміністративного судочинства за місцем проживання.

Водночас, аналізуючи зміст статті 18 Кодексу, слід визнати, що, як засвідчила практика оскарження в порядку адміністративного судочинства рішень вищих органів державної влади, існує нагальна потреба віднесення адміністративних справ з приводу оскарження підзаконних нормативно-правових актів Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України виключно до підсудності Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції (це передбачає внесення відповідних змін не лише до статті 18, але й до статті 171 Кодексу).

Таким чином, узагальнюючи результати проведеного в цьому підрозділі статті дослідження процесів вдосконалення законодавчих основ захисту прав людини і громадянина органами адміністративної юстиції, можемо зафіксувати наступні положення. По-перше, однією з головних функцій адміністративної юстиції в процесі забезпечення законності в державному управлінні є захист прав і свобод громадян, коли вони виступають одним із суб´єктів взаємодії із органами державної влади та місцевого самоврядування. В цьому плані забезпечення законності органами адміністративної юстиції невіддільне від того, в який спосіб та наскільки ефективно вони захищають права і свободи людини і громадянина в сфері державного управління (особливо, коли мова йде про захист прав і свобод людини від неправомірних дій чи бездіяльності органів державної влади). Тому ставлячи за мету розробку системи заходів, спрямованих на посилення режиму законності в державному управлінні в Україні, гранично важливо передбачити конкретні дії щодо вдосконалення законодавчих основ захисту прав і свобод людини і громадянина в сфері функціонування органів адміністративної юстиції.

По-друге, на сьогодні потребують свого вдосконалення норми, які гарантують розгляд адміністративним судом адміністративної справи протягом розумного строку, відсутність можливостей для затягування адміністративного процесу на будь-якій із його стадій із суто формальних підстав, а також вирішення справи колегіальним складом суду. Недотримання правил щодо колегіального розгляду адміністративної справи має суттєве значення для визначення повноважного складу суду, а тому, в разі його порушення, судові рішення підлягають обов´язковому скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд. Чинна редакція частини другої статті 24 Кодексу адміністративного судочинства України, не встановлюючи граничного строку вирішення питання про необхідність розгляду адміністративних справ в окружному адміністративному суді колегією в складі трьох суддів, тим самим допускає можливість затягування розгляду справи.

По-третє, чинний Кодекс адміністративного судочинства України має значний потенціал для вдосконалення в частині визначення процесуального положення окремих учасників адміністративного процесу. З огляду на проблему забезпечення прав людини і громадянина в процесі адміністративного судочинства, в частині визначення процесуального положення вимагає на вдосконалення регламентація прав Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як учасника адміністративного процесу при розгляді справи. В цьому плані доцільно викласти частину другу статті 60 у такій редакції: "Прокурор, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснюють у суді представництво в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і можуть здійснювати його на будь-якій стадії адміністративного процесу", а в частині четвертій статті 61 вказати, що прокурор, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини незалежно від їх участі у справі мають право знайомитися з матеріалами справи в адміністративному суді з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, скарги за винятковими обставинами, заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами.

По-четверте, важливою проблемою в контексті забезпечення прав людини в сфері адміністративного судочинства є, на наше переконання, забезпечення доступності та справедливості судочинства шляхом оптимізації розподілу компетенції різних ланок судової системи щодо розгляду адміністративних справ. В цьому плані існує об´єктивна можливість вдосконалення системи адміністративного судочинства шляхом внесення змін щодо предметної підсудності адміністративних справ місцевим загальним судам як адміністративним судам. З огляду на це, доцільно внести зміни до статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України та поширити компетенцію місцевих загальних судів як адміністративних судів на усі спори фізичних осіб із суб´єктами владних повноважень з приводу призначення, обчислення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов´язковим державним соціальним страхуванням та інших соціальних виплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг, речового майна, пайків або грошової компенсації замість них тощо. У разі прийняття запропонованих змін до закону, ця категорія спорів розглядатиметься місцевими загальними судами як адміністративними судами за місцем проживання фізичних осіб, що дозволить найменш соціально захищеним верствам населення захищати свої соціальні права в порядку адміністративного судочинства за місцем проживання.

Підбиваючи загальний підсумок, слід вказати на наступні положення, що характеризують розвиток системи адміністративної юстиції в Україні як один із найважливіших механізмів забезпечення законності в державному управлінні.

1. В контексті забезпечення законності в державному управлінні адміністративна юстиція є обов´язковим елементом системи зовнішнього контролю щодо законності дій органів публічної влади та їх посадових осіб в частині прийнятих ними актів або вчинених ними дій (бездіяльності), що порушують передбачені законом права фізичних чи юридичних осіб, який забезпечується системою судових органів у передбаченому адміністративно-процесуальному порядку. Такий підхід до визначення адміністративної юстиції дозволяє уникнути теоретико-методологічних небезпек "широкого" науково-теоретичного тлумачення змісту поняття адміністративної юстиції, коли воно практично повністю ототожнюється з поняттям адміністративної юрисдикції.

2. Оскільки основними суб´єктами адміністративної юстиції є органи судової влади, то на них розповсюджуються всі ті принципи та вимоги, які конституційно визначаються для національного судочинства. Особливу роль у цьому процесі відіграє принцип незалежності судової влади, який не припускає можливості втручання тих органів виконавчої влади, чиї дії або бездіяльність є предметом судового розгляду, в дії та рішення адміністративних судів, що дозволяє забезпечити не лише відповідність дій органів виконавчої влади законам України, але й гарантувати те, що ці дії та адміністративні рішення не порушуватимуть прав і свобод людини і громадянина.

3. Одним із основних принципів функціонування органів адміністративної юстиції в процесі забезпечення законності в державному управлінні є принцип законності. Цей принцип адміністративного судочинства включає в себе два обов´язкові аспекти, оскільки він є одночасно вимогою до суду здійснювати усі процесуальні дії, а також ухвалювати рішення у справах відповідно до закону, та критерієм перевірки рішень, дій чи бездіяльності суб´єктів владних повноважень. В результаті чого, як орган зовнішнього державного контролю, адміністративний суд діє виключно в межах тих повноважень і процедур, які визначені чинним законодавством, і не може перебирати на себе функції інших органів державної влади.

4. Пріоритетним завданням адміністративної юстиції в процесі забезпечення законності в державному управлінні є захист прав і свобод громадян, коли вони виступають одним із суб´єктів взаємодії з органами державної влади та місцевого самоврядування. В цьому плані забезпечення законності органами адміністративної юстиції невіддільне від того, в який спосіб та наскільки ефективно вони захищають права і свободи людини і громадянина в сфері державного управління (особливо, коли йдеться про захист прав і свобод людини від неправомірних дій чи бездіяльності органів державної влади). Тому, ставлячи за мету розробку системи заходів, спрямованих на посилення режиму законності в державному управлінні в Україні, гранично важливо передбачити конкретні дії щодо вдосконалення законодавчих основ захисту прав і свобод людини і громадянина в сфері функціонування органів адміністративної юстиції.

5. На сьогодні потребують свого вдосконалення норми, які гарантують розгляд адміністративним судом адміністративної справи протягом розумного строку, відсутність можливостей для затягування адміністративного процесу на будь-якій із його стадій із суто формальних підстав, а також вирішення справи колегіальним складом суду. Недотримання правил щодо колегіального розгляду адміністративної справи має суттєве значення для визначення повноважного складу суду, а тому, в разі його порушення, судові рішення підлягають обов´язковому скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд. Чинна редакція частини другої статті 24 Кодексу адміністративного судочинства України, не встановлюючи граничного строку вирішення питання про необхідність розгляду адміністративних справ в окружному адміністративному суді колегією у складі трьох суддів, тим самим допускає можливість затягування розгляду справи.

6. Чинний Кодекс адміністративного судочинства України має значний потенціал для вдосконалення в частині визначення процесуального положення окремих учасників адміністративного процесу. З огляду на проблему забезпечення прав людини і громадянина в процесі адміністративного судочинства, в частині визначення процесуального положення вимагає на вдосконалення регламентація прав Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як учасника адміністративного процесу при розгляді справи. В цьому плані доцільно викласти частину другу статті 60 у такій редакції: "Прокурор, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснюють в суді представництво в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і можуть здійснювати його на будь-якій стадії адміністративного процесу", а в частині четвертій статті 61 вказати, що прокурор, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, незалежно від їх участі у справі, мають право знайомитися з матеріалами справи в адміністративному суді з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, скарги за винятковими обставинами, заяви про перегляд рішення за ново виявленими обставинами.

7. Важливою проблемою в контексті забезпечення прав людини в сфері адміністративного судочинства є, на наше переконання, забезпечення доступності та справедливості судочинства шляхом оптимізації розподілу компетенції різних ланок судової системи щодо розгляду адміністративних справ. В цьому плані існує об´єктивна можливість вдосконалення системи адміністративного судочинства шляхом внесення змін щодо предметної підсудності адміністративних справ місцевим загальним судам як адміністративним судам. З огляду на це доцільно внести зміни до статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України та поширити компетенцію місцевих загальних судів як адміністративних судів на усі спори фізичних осіб із суб´єктами владних повноважень з приводу призначення, обчислення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат непрацездатними громадянами, виплат за загальнообов´язковим державним соціальним страхуванням та інших соціальних виплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг, речового майна, пайків або грошової компенсації замість них тощо. У разі прийняття запропонованих змін до закону, ця категорія спорів розглядатиметься місцевими загальними судами як адміністративними судами за місцем проживання фізичних осіб, що дозволить найменш соціально захищеним верствам населення захищати свої соціальні права в порядку адміністративного судочинства за місцем проживання.

Використані джерела:

1. Кобринський В. Адміністративно - правові аспекти визначення поняття контролю/ І. В. Кобринський //Юридична Україна. — 2006. — № 12. — С.45 — 48.

2. Севрюгин В. Е. От административ- ной ответственности к административно- му судопроизводству/В. Е. Севрюгин //Ад- министративное право и процесс. — 2006.

— №1. — С.41 — 43.

3. Димитрова Ю. Адміністративна юстиція — атрибут демократичної правової держави /Ю. Димитрова // Право України.1996. — № 4. — С. 7 — 14.

4. Пасенюк О. Становлення адміністративної юстиції та адміністративного права/ О. Пасенюк // Право України. — 2005.С.8 — 11.

5. Авер ´янов В. Б. Державне управління: європейські стандарти, досвід та адміністративне право/ В. Б. Авер ´янов., В. А. Дерець, М. І. Ославський, Г. М. Писаренко, А. А. Пух- тецька. — К.: Юстиніан, 2007. — С.14.

6. Агеенкова Г. Т. Советское админис- тративное право/ Г. Т. Агеенкова, П. Т. Ва- силенков, Г. Н. Колибаба. — М.: Юридичес- кая литература, 1990. — 574с.

7. Ноздрачев А. Ф. Советское адми- нистративное право / А. Ф. Ноздрачев,

В. И. Попова. — М.: Юридическая литература, 1988. — 319 с.; Еремов Г. А. Совет- ское административное право: учебное пособие для вузов/Г. А. Єремов — Тбилиси: Изд-во Тбил.ун-та, 1985. — 351с.;Авер´янов Г. А. Советское административное право./ Основи управления народним хозяйс- твом Г. А. Авер ´янов // Отв. ред. Ю. М. Козлов. — М.: Юридическая литература, 1981. — 279с.; Власов В. Советское адми- нистративное право./ В. Власов, С. Сту- деникин: Госюриздат, 1959. — 536с.

8. Шостенко О. І. Основні тенденції виникнення та закономірності розвитку адміністративної юстиції в Україні під час перебування її в складі СРСР та на сучасному етапі/ О. І. Шостенко // Підприємництво, господарство, право. — 2002. — № 12. — С59 — 63.

9. Плахотнюк Н. Адміністративний процес і процедура адміністративного оскарження: переваги і недоліки двох способів розгляду скарг громадян/1. Н. Плахотнюк // Судоустрій і судочинство в Україні: юридичний науково-практичний журнал. —

2007. — № 3. — С.38 — 43.

10. Коліушко І. Адміністративні суди: для захисту прав людини чи інтересів держави/ І. Коліушко, Р. Куйбіда // Право України. — 2007. — № 3. — С.3 — 8.

11. Георгієвський Ю. В. Адміністративна юстиція: дис... канд. юрид. наук: 07/Ю. В. Георгієвський//Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2004. — 185 арк.; Георгієв- ський Ю. В. До питання про виникнення та історичний розвиток адміністративної юстиції в Україні/ Ю. В. Георгієвський //Державне будівництво і місцеве самоврядування: збірник наукових праць. — 2002. — № 4.С.136 — 142.;

12. Педько Ю. С. Становлення адміністративної юстиції в Україні/ Ю. С. ПедькоК.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корець- кого НАН України, 2003. — 208 с.

13. Стефанюк В. С. Правова обумовленість запровадження адміністративної юстиції в Україні: дис... канд. юрид. наук:12.00.07/ В. С. Стефанюк // Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2000. — 185 арк.

14. Шостенко О. І. Особливості запровадження адміністративної юстиції в Україні в контексті світової адміністративної теорії та практики: дис... канд. юрид. наук: 12.00.07/ О. І. Шостенко // Національна академія внутрішніх справ України.К, 2004. — 191 арк.

15. Скавроник В. Н. Конституция Украины и необходимость административной юрисдикции/В. Н. Скавроник//Юридический вестник. — 1997. — № 4. — С. 56 — 57.; Скавроник В. Н. Административно-юрисдикционная деятельность суда/ В. Н. Скав- роник // Актуальні проблеми держави і права: збірник наукових праць. — О., 1999. — Вип. 6. — С.218-248.

16. Писаренко Н. Б. Адміністративні суди в Україні: система й окремі аспекти діяльності /Н. Б. Писаренко // Проблеми законності: Республіканський міжвідомчий науковий збірник/ За заг. ред. В. Я. Тація. —Х., 2005. — Вип. 75. — С.112 — 121.

17. Бельский К. С. К вопросу о предмете административного права/ К. С. Бельский // Государство и право. — 1997. — 11. — С.21 (С.12-22).

18. Адміністративне право України. Академічний курс: підручник: у двох томах/ Голова ред. кол. В. Б. Авер ´янов. — К.: Видавництво "Юридична думка", 2004. — Т.1. — С. 394.

19. Бевзенко В. М. Адміністративні суди України: навчальний посібник/ В. М. Бев- зенко — К.: Алеута, КНТ, 2006. — С.17-18.

20. Кузьменко О. Міркування про природу адміністративного процесу/ О. Кузьменко // Право України. — 2007. — № 3. — С.12 — 15.

21. Пухтецька А. Нормативно-правове закріплення принципу верховенства права в чинному законодавстві України/ А. Пух- тецька // Юридична Україна. — 2007. — № 5. — С.33-38.

22. Стефанюк В. С. Запровадження адміністративних судів у контексті судово- правової реформи в Україні/ В. С. Стефанюк// Адміністративне судочинство в Україні. — Х.: Консул, 2002. — Кн. 1. — С.6-11.

23. Авер´янов В. Б. Утвердження принципу верховенства права у новій доктрині українського адміністративного права/

B. Б. Авер ´янов // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2006. — № 11 (61). —

C. 57 — 70.

24. Основи адміністративного судочинства в Україні: навчальний посібник / За заг. ред. Александрової Н. В., Куйбіди Р. О. — К.: Конус-Ю, 2006. — С. 31.

25. "Про звернення громадян": Закон України від 2.10.1996р. //Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 47. — Ст.256.

26. "Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування": Указ Президента України від 7.02.2008 р. // Офіційний вісник України. — 2008. — № 10. — Ст.239.

27. "Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення": Указ Президента України від 19.03.1997 р. // Офіційний вісник України. — 1997. — № 12. — Ст.384.

28. "Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення": Указ Президента України від 13.08.2002 р. // Офіційний вісник України. — 2002. — № 3. — Ст.1528.

29. "Про затвердження Інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об´єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації": Постанова Кабінету Міністрів України від 14.04.1997 р// Офіційний вісник України. — 1997. — № 16. — Ст.589.