Візантійська культура становить собою неповторний сплав античних традицій зі стародавньою культурою народів, що її населяли - єгиптян, сирійців вірменів та інших народів Малої Азії і Закавказзя, племен Криму та арабів. Візантійці з великою повагою ставилися до науки та освіти. Візантійські філософи зберегли античне розуміння науки, об'єднавши всі наукові знання під іменем філософії.
Найвпливовішим філософським напрямом був неоплатомізм. Його головні представники Плотін /205-270 рр./, Ямвлих /245-330 рр./ і Прокл /412-485 рр./.
Вчення про буття. Для неоплатоників світ являє собою ієрархічну систему, в якій кожний нижчий щабель зобов'язаний своїм існуванням вищому. На найвищій сходинці цієї "драбини" перебуває єдине - це бог, це благо, або те, що існує по той бік всього сущого, тобто в трансцендентальному світі. Єдине є причиною всякого буття. Все суще існує по стільки, по скільки воно наближається до єдиного. Другий щабель - це розум, це чисте буття, це ідеї, породжені єдиним. Третій - душа, вона уже не єдина; вона виступає як душа демонів, людей, тварин, рослин. Крім того, вона рухається, душа - джерело всякого руху. Ще нижче розташований четвертий щабель, на ньому знаходяться тіла. Згідно з поглядами неоплатоників душа виявляє найкращі свої якості; здатність мислити, гармонію вона одержує від розуму, а тіло завдяки душі одержує форму.
Візантійці з великою шаною ставилися до освіти і науки. Знаменитий візантійський богослов і філософ Іоанн Дамаскін /753 рік/ написав відому працю "Джерело знань", в якій є такі слова "Вчення - світло, неуцтво - тьма". Дамаскін дав наукове визначення філософії, підкресливши важливість її рис:
1/ філософія є знання про природу сущого;
2/ філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього видимого і невидимого;
3/ філософія є справа смерті;
4/ філософія уподібнення богові, а уподобатися богові можна трьома способами:
а)мудрістю, або знанням істинного блага;
б)справедливістю, яка передбачає рівний розподіл і неупередженість в судженнях;
в)благочестя, яке стоїть вище справедливості, бо вимагає відповідати добром на зло.
5/ Філософія - початок всіх мистецтв і наук; бо філософія - любов до мудрості. Оскільки істинна мудрість - це бог, то любов до бога і є справжня філософія.
Вчення про людину. Людина в системі неоплатоників є поєднання божественного і самототожнього розуму з мертвим, інертним тілом. Мета і сенс життя полягає у тому, щоб звільнити розум, дух від пут матерії і з'єднатися з єдиним розумом. З точки зору неоплатоників джерело усякого зла - матеріальне і тілесне; джерело блага - найвище знання, філософія.
Людина повинна навчитися мислити і підкоряти собі тіло шляхом вправ, аскези. Філософія неоплатоників Плотіна, Ямвліха, Прокла мала великий вплив на християнських мислителів Візантії. Найбільш значною фігурою серед них був Псевдо Діонісій Ареопагіт /У ст./, який виклав християнське віровчення в термінах та поняттях неоплатонізму. Твори Діонісія лягли в основу подальшого розвитку містичного напряму в богослов'ї та філософії як Візантії, так і Заходу. Термінологія та аргументація неоплатоників використовується й іншими мислителями відбиті - Василем Кесарійським, Григорієм Назіанзіном, Григорієм Ніським.
Починаючи з Х-ХІ ст. в розвитку богословсько-філософської думки Візантії слід позначити дві тенденції; раціоналістично-догматичну і містично-етичну. Для першої характерним є інтерес до зовнішнього світу, його будови, а, отже до астрономії, котра у середньовічній свідомості тяжіла до астрології та пробуджувало інтерес до окультних наук і демонології, а також інтерес Ідніру до людського розуму, до логіки. Для раціоналістичної тенденції характерним є такий інтерес до історії філософії та політики. Друга тенденція - Ісихазм - знаходить свій вияв у творах монахів-аскетів - Іоана Лествічника і Григорія Палама. Вона зосереджувала свою увагу на внутрішньому світі людини і на практичних заходах щодо його удосконалення в дусі християнської етики. Грісихія -вміння досягати спокою, безмовності, відчуженості від конкретної реальності.
Боротьба між містичним і раціоналістичним напрямами особливо загострилась у останні віки існування Візантійської імперії. Великої популярності в країні набуло вчення Палами, особливо у середнього та нижчого духовенства. Проти нього виступав Калабрійський філософ-гуманіст Варлаам /1290-1348 рр./, який захищав тезу про пріоритет розуму над вірою. В ХІУ-ХУ ст. гуманістично-реалістичний напрям в філософії і науці набуває широкого розповсюдження у Візантії, в багатьох аспектах виявляючи спільність із західноєвропейським гуманізмом.
Візантійська богословська та аскетична література багато в чому визначила склад та спрямованість Київської Русі. Найбільше це виявилось у виборі особливого типу православної релігії на Русі та введені князем Володимиром християнства /Х ст./.