Наукова бібліотека України

Останні надходження

Loading
ДОЗВІЛЛЯ ЯК ПРЕДМЕТ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
статті - Наукові публікації

Петрова Ірина Владиславівна кандидат педагогічних наук, доцент Київського національного університету культури і мистецтв

У статті аналізується дозвілля як об’єкт наукових досліджень. Автор підкреслює його культурологічну значимість та доцільність дотримання інтегративного підходу у вивченні дозвіллєвих процесів.

Ключові слова: дозвілля, дозвіллєва діяльність, культурологія, інтегративний підхід.

The article is devoted the leisure as the object of the science researches. The author analyses the culturological importance and the need of integrative methods in studying of the cultural-leisure processes.

Key words: leisure, cultural-leisure activity, culturology, integrative methods.

Інтерес дослідників до проблеми дозвілля обумовив багаточисленні теоретичні та прикладні дослідження, привернув увагу спеціалістів різних галузей наукового знання, створив досить об’ємну джерелознавчу базу. Так, соціальна сутність дозвілля вивчається Кисельовою Т., Стрельцовим Ю., Цимбалюк Н., функціональне спрямування дозвілля аналізується Доронкіною Є., Кротовою Ю., Мам- бековим Є., педагогічні засади дозвілля розкриваються у працях Гончарової О., Копієвської О., Кострова М., Тітова Б., специфіці діяльності різноманітних центрів дозвілля присвячено дослідження Атаянц Ж., Бєлофастової Т., Ковтун В., Килимистого С., Ключко Ю., Тарасюк Н., Устименко Л.

Однак наукові дослідження проблем дозвілля досить часто характеризується суперечливістю, а існуючі теорії та погляди - неоднозначністю. Здається, нагальність потреби у відтворенні цілісної картини дозвілля доводити не потрібно, але в реальному житті вченими різних наукових напрямів досліджуються лише окремі дозвіллєві аспекти. Тобто, відтворення цілісної картини дозвілля вимагає здійснення ґрунтовних культурологічних досліджень, у яких основним має стати інтегративний підхід, тобто намагання поєднати різноманітні дозвіллєві прояви.
Актуальність інтегративного вивчення дозвілля пояснюється залежністю дозвілля від загальних закономірностей культури, оскільки між дозвіллям та культурою існує міцний взаємозв’язок. «С одной стороны, досуг является необходимой для культуры стихией. Если выражаться более точно, то досуг - основа и предпосылка развития культуры. В досуге, как и в личности вообще, существует много потенциального, возможного, что культура на каком-то этапе ее развития может не принять и что далеко не всегда может развиться в культурные ценности. Тем не менее, реальность культуры состоит из развившихся в сфере досуга эмбрионов. С другой стороны, развитие досуга тоже происходит в задаваемых культурой границах. Культура придает досугу определенные устойчивые формы функционирования. Это не означает, что культура является жесткой, неразвивающейся системой, способной сдерживать развитие досуга. В пределах каких-то циклов и периодов такая ее жесткость неизбежна. Однако досуг всегда содержит больше возможностей для развития культуры, чем последняя может принять и воспользоваться» (цитується мовою оригіналу) [4, 46-47].

Проте в Україні практика обігнала теоретичні наукові пошуки вчених і у прямому сенсі слова демонструє «творче» відношення до реалізації величезного соціально-культурного та виховного потенціалу, який закладено в дозвіллі.

Доцільність розвитку дослідницької думки зазначених проблем в культурологічному контексті обумовлена значною мірою зміною наукових парадигм сучасності. На попередніх етапах переважну частку дозвіллєвих проблем вчені вирішували суто педагогічно. Акцентувалося, в основному, на культуртрегерських ініціативах інтелігенції, покликаної займатися просвітництвом та вихованням молоді й дорослих. Протягом тривалого часу дозвілля розглядалось переважно з двох діаметрально протилежних позицій: як можливість і як соціальна небезпека. Дозвілля сприймалось або як засіб збагачення культури, зміцнення суспільних зв’ язків, налагодження дружніх відносин між людьми, сприяння фізичному та духовному розвитку, або ж як джерело злочинів, конфліктів, алкоголізму, на- ркозалежності. Натомість, реальне дозвілля завжди розвивалося в істотно ширшому діапазоні. Не відмежовуючись від педагогічних завдань, дозвіллєва діяльність людини постійно виходила за апріорно встановлені для неї дидактичні межі, підкреслюючи свій потяг до ніким нерегламентованого спілкування, різноманітної любительської творчості, рекреаційно-розважальних занять, які досить часто не відповідали власне педагогіці.

Тому у нашому дослідженні ми свідомо намагалися дистанціюватися від установок, які передбачають активність двох взаємопов’язаних суб’єктів соціокультурного процесу й вважаємо базовою та провідною у цьому контексті діяльність самої людини, а зусилля професійних та громадських організаторів дозвілля доцільно розглядати як допомогу людині у її культурному розвитку. Як влучно зазначив Стрельцов Ю., йдеться не про культурно-просвітницьку роботу в її гіперболізованому розумінні, а про «оптимальний інкроссінг масової культурогенної самодіяльності» [3].

Натомість, аналіз різноманітної літератури з дозвіллєвої проблематики дозволив дійти висновку про чітку диференціацію дослідницьких сфер у питаннях дозвілля. Дозвілля, вільний час, дозвіллєва діяльність, стали об’ єктом наукового інтересу філософів, соціологів, економістів, психологів, педагогів, архітекторів, соціальних працівників.

Так, психологи (Зубець О., «Праздность и лень», 2002; Сельє Г., «Труд и досуг»; Фопель К., «На пороге взрослой жизни: Психологическая работа с подростковыми и юношескими проблемами. Цели и ценности. Школа и учеба. Работа и досуг», 2008; Яворовська Л., «Групові форми навчання як засіб розвитку пізнавальної активності особистості», 1995; інші) аналізують психологічні аспекти дозвілля. Особливої актуальності ці дослідження набувають у трансформаційні періоди суспільства, коли суттєво змінюються усталені стереотипи, виникають нові соціальні спільноти, в межах яких діє свій стиль та спосіб життя. Трансформаційні зміни завжди мають позитивний або негативний вплив на розвиток особистості, її соціальне становище, досить часто перевищуючи індивідуальні можливості людини, її здатність адаптуватися в сучасному світі.

Архітектори (Голубєва О. «Принципы формирования архитектуры рекреационно-досуговых комплексов», 2006; Мірошниченко О. «Соціально-демографічні основи планування рекреаційних систем на базі сільського розселення України», 1995; Панкратов А. «Принципи організації будівель боулінг-центрів в Україні», 2004; Черняк І. «Детские парки», 1992, «Городские и развлекательные парки», 1993, Шулик В. «Методичні проблеми формування регіональних рекреаційних систем (на прикладі Полтавської області)», 1999) аналізують реалізацію багатофункціональних заходів, будівництво штучних моделей дозвіллєвої діяльності, розробляють принципи функціонально-планувальної організації закладів дозвілля як архітектурного об’єкта. Вони намагаються створити максимально сприятливе середовище перебування з урахуванням психологічних аспектів, а також сформувати рекреаційний простір, вдало розмістивши зони активного та спокійного відпочинку. Пошуки ведуться з позицій прогнозування та планування, універсального поліфункціонального використання приміщень, застосування принципів динамічної архітектури. Атмосфера активної взаємодії з навколишнім предметним середовищем є однією з головних умов ефективної діяльності дозвіллєвих структур. Вона має значні потенціальні можливості для відпочинку та розваг, для стимулювання розумових і творчих процесів життєдіяльності людини.

Соціологи (Акімова Л. «Социология досуга», 2003; Бакштейн І. «Социальные функции досуга и проектирование учреждений культуры», 1985; Мосальов Б. «Досуг: методология и методика социологических исследований», 1995; Рєзванов О. «Досуговая активность населения: социологический анализ генерационных сдвигов», 2002; Семашко О. та Піча В. «Соціологія культури», 2002; Скокова Л. «Культурно-дозвіллєві практики як предметна царина сучасної соціології», 2006) систематизують досягнення у сфері дозвілля, вивчаючи дефініції дозвілля (вільний час, дозвіллєва діяльність, індустрія дозвілля, хобі, рекреація); змістове наповнення дозвілля; взаємозв’язок дозвілля і тих змін, що відбуваються у світі; організацію дозвіллєвої діяльності (її форми, методи, принципи); дозвіллєву специфіку на різних етапах людського життя (у період дитинства, юності, зрілості, старості); дозвіл- лєві розбіжності між статями («типово жіноче» і «типово чоловіче» дозвілля); сімейне дозвілля (потреби членів сім’ї у спілкуванні, відпочинку, творчості).

Соціологічні дослідження дозволяють глибше розкрити провідні дозвіллєві тенденції; диференційовано проаналізувати структуру дозвіллєвої діяльності; прослідкувати залежність дозвіллєвої поведінки людини від соціальних чинників (віку, статті, освіти, сімейного стану, соціального статусу, професії, умов проживання тощо); визначити вплив економічних, соціально-політичних, культурних факторів на дозвіллєву діяльність на різних історичних етапах; зафіксувати зміни, які відбуваються у суспільній свідомості в контексті дозвіллєвих занять та проведення вільного часу.

Економістами (Бакєєв О. «Организационно-экономический механизм деятельности городского спортивно-досугового центра», 2000; Євсєєв А. «Организационно-экономические аспекты развития досуговых услуг для молодежи на региональном уровне», 1998; Угрюмов Є. «Управление рекреационным предприятием на основе рационализации движения его финансовых потоков», 1999; Устінов М. «Экономические особенности организации досуга населения как элемента качества его жизни», 2001) вивчаються можливості поєднання інтересів дозвіллєвої та економічної сфер. Дозвілля у дослідженнях кінця ХХ ст. розглядається як один з основних елементів довгострокової економічної стратегії. З’явилися нові форми кооперації між дозвіллєвою сферою та економікою. Це виявляється у відкритті в дозвіллєвих закладах прибуткових творчих майстерень, у наданні комерційних послуг, виконанні дозвіллєвих заходів на замовлення, у створенні великої кількості робочих місць шляхом відкриття дозвіллєвих центрів з їх розгалуженою інфраструктурою. Особливо актуальними виявилися питання реального та потенційного співвідношення між зайнятістю у дозвіллєвій сфері та іншими сферами трудової діяльності людини.

Дозвіллєвий потенціал вивчається й медиками, яких цікавлять передусім ефективні, адекватні та дійові засоби збільшення адаптаційних ресурсів організму шляхом різноманітних методів раціональної організації дозвіллєвої діяльності (Добрянська О. «Гігієнічне обґрунтування вимог до влаштування, обладнання і організації роботи комп’ютерних ігрових закладів та проведення в них дозвілля дітей», 2007; Сергета І. та Бардов В. «Організація вільного часу та здоров’я школярів», 1997; Сімонов Д. «Условия реализации воспитательного потенциала подросткового досугового объединения культурно-оздоровительной направленности», 2002). Медиками досліджуються психофізіологічні аспекти організації дозвіллєвої діяльності, гігієнічні основи оптимізації вільного часу, питання дозвілля та адаптаційних можливостей організму, вільного часу та професійної орієнтації й охорони праці.

Для розуміння шляхів та закономірностей розвитку дозвіллєвої діяльності виключно важливими є історичні аспекти аналізу проблеми. Історичний підхід дозволяє не просто зафіксувати певну періодизацію функціонування дозвілля, але й розробити його типологію, механізми еволюційного розвитку. Однак історичні аспекти дозвілля майже не привертають увагу вчених. Безумовно, окремі питання дозвілля розглядаються науковцями, які досліджують історію науки, мистецтва, педагогіки. Однак у подібних дослідженнях дозвілля не є основним предметом вивчення, а історичні пошуки досить часто характеризуються емпіричністю та поверховістю. Хоча окремо необхідно відзначити роботи Вовк В. («Побут та дозвілля міського населення України в 50-80-х роках ХХ століття», 2007); Гєнкі- ної Є. («Ценности античного досуга как социально-культурная система», 1998); Ісайкіної О. («Побут і дозвілля міського населення України в повоєнний період (1945-1955 рр.», 2006); Клюско Є. («Историкосоциологический подход в исследовании досуга», 2000); Кротової Ю. («Становление и развитие педагогики досуга в США и Великобритании», 1994); Лукашевич О. («Побут та дозвілля сільського населення України (1920-1930 рр.)», 2006); Нікітіної Г. («История культурно-досуговой деятельности», 1998).

Окремі аспекти дозвілля розглядаються у працях філософів. І хоча проблема дозвілля набула особливої актуальності у Новий час (у традиційних суспільствах дозвілля регламентувалося народними святами, заснованими на зміні пір року; у середньовіччі релігійні свята займали 150-160 днів у рік, однак цей час не можна назвати дозвіллєвим, адже його зміст було жорстко регламентовано релігійними канонами), потяг усвідомити дозвілля як потужне соціальне явище спостерігаємо ще в античній філософії Платона, Арістотеля, Епікура, Ціцерона, Сенеки; пізніше - у працях Бруно, Декарта, Шопенгауера, Маркса; у творчості філософів ХХ ст. (Асмуса В.Ф. («Античная философия»); Васильєвої Т.В. («Афинская школа философии»); Віндельбандта В. («История древней философии»); Лосєва А.Ф. («История античной эстетики. Аристотель и поздняя классика»); Поппера К. («Відкрите суспільство та його вороги»); Рассела Б. («Історія західної філософії»); Фролова Е. («Факел Прометея. Очерки античной общественной мысли»).

Окремі аспекти дозвілля досить потужно вивчаються й педагогами, хоча вченими використовується різний термінологічний апарат: Абдулов Р. «Організація позааудиторної виховної роботи зі студентами вищих навчальних закладів недержавної форми власності», 2004; Боднар В. «Формування культури педагогічної праці студентів у процесі позааудиторної діяльності», 2001; Гаврилюк О. «Формування комунікативної культури майбутніх учителів засобами позааудиторної роботи», 2007; Онучак Л. «Педагогічні умови організації самостійної позааудиторної роботи студентів економічних спеціальностей», 2002; Корсун І. «Соціалізація старшокласників у сфері вільного часу», 1996; Путі- ловська Н. «Педагогічні умови удосконалення організації вільного часу сільських молодших школярів», 1994; Чередніченко І. «Педагогические условия формирования культуры использования школьниками свободного времени в культурно-досуговой деятельности», 1997). Як бачимо, педагогіка та дозвілля вивчаються відокремлено й не пов’язуються між собою. Педагогічні дослідження досить рідко проводяться в контексті дозвілля особистості та соціуму, натомість дозвіллєзнавчі дисципліни частіше апелюють до культури суспільства та особистості, уникаючи виховних аспектів. Така ситуація призводить до суперечностей між потребами практики у розвитку дозвіллєвої діяльності та рівнем наукового усвідомлення найефективніших шляхів і технологій збагачення культурно-дозвіллєвої діяльності.

Отже, дослідження складних питань дозвілля здійснюють представники різних наук: соціології, мистецтвознавства, етнографії, історії, археології, педагогіки, філософії тощо. Кожна з них вивчає дозвілля з точки зору власного предмета дослідження та оперує ним в контексті конкретно-наукового підходу.

Однак накопичений досвід вивчення дозвіллєвої діяльності не може претендувати на досить змістовне, всебічне та завершене дослідження. Адже більшість авторів обмежують свої дослідження одним або декількома складовими дозвіллєвої діяльності. Тому в науковій літературі досить часто відсутні єдині погляди, концепції, позиції на дозвілля як соціально-культурне явище.

Обмеженість вивчення вченими дозвіллєвої проблематики пояснюється ще й тим, що у СРСР, в якому культивувалась жорстка державність, сфера дозвілля набувала лише утилітарного змісту і, відповідно, її глибоке вивчення втрачало будь-який сенс. Однак актуальною проблемою дозвілля сьогодні є не лише тому, що зруйновано «жорстку державність», яка й визначала дозвіллєву поведінку людини. «Корни этой актуальности находятся глубже. Они касаются того идеала личности, который должен существовать в культуре и вызывать к жизни связанные с ним педагогические системы, призванные продвигаться к этому идеалу» (цитується мовою оригіналу) [4, 46-47].

У ХХ ст. першими дослідниками культурно-дозвіллєвої діяльності були державні, партійні, громадські діячі молодої Радянської Росії. У 1920-1930-ті роки у промовах та працях Луначарського А., Крупської Н., Калініна М., Мединського Е., Петровського М. було висловлено ряд принципових положень про сутність, призначення, функції, соціальну своєрідність дозвіллєвого часу, його культурний потенціал. У подальшому соціальна сутність та природа дозвілля вивчаються у межах культурно- просвітньої діяльності й розглядаються у працях Гагіна В., Гєнкіна Д., Петрової З., Пінт А., Карами- шева А., Савченко А., Свердлова А., Соломоніка А., та інших.

На пострадянському просторі створюються та функціонують потужні школи дозвіллєзнавства, серед яких необхідно виокремити діяльність Московської, Санкт-Петербурзької та Київської наукових шкіл.

Московська наукова школа представлена працями Доронкіної Є. («Проблема профессиональной подготовки кадров для сферы досуга: зарубежный опыт», 1999), Єрошенкова І. («Культурнодосуговая деятельность в современных условиях», 1994), Жаркова А. («Технология культурнодосуговой деятельности», 1998, «Культурно-досуговая деятельность как общественный феномен», 2003), Кисельової Т. та Красильникова Ю. («Теория досуга за рубежом», 1992, «Основы социальнокультурной деятельности», 1995, «Социально-культурная деятельность», 2004), Літовкіна Є. («Социально-культурная деятельность в контексте современного исторического знания», 2003), Стрельцова Ю. («Свободное время и развитие социокультурной деятельности», 2003), інших.

Серед «корифеїв» Санкт-Петербурзької наукової школи необхідно назвати Аріарського М. («Досуговедение в системе человекознания», 1990, «Прикладная культурология как область научного знания и социальной практики», 1999), Маркова А. та Бірженюка Г. («Основы социокультурного проектирования», 1998), Кротову Ю. («Становление и развитие педагогики досуга в США и Великобритании», 1994), Мамбекова Є. («Организация досуга во Франции: анимационная модель, 1992»), Соколова Е. («Феномен социально-культурной деятельности», 2003), Тульчинського Г. («Технологии менеджмента в сфере культуры», 1996).

Київська школа дозвіллєзнавства відома працями Бабенко Н. («Педагогічні умови організації сімейного дозвілля в сільських клубних закладах», 2004), Бєлофастової Т. («Педагогічні засади діяльності музею як соціально-культурного центру», 2003), Воловиків А. та В. («Педагогіка дозвілля», 1995), Єскіної Г. («Вільний час як чинник розвитку особистості», 2001), Кірсанова В. («Социальнопедагогические проблемы организации досуга за рубежом», 1998, «Класифікація функцій і підготовка кадрів соціокультурних аніматорів у французькій культурології дозвілля (60-90-ті роки)», 2000, «Психолого-педагогічна діагностика», 2002, «Теоретико-методологічні та методичні засади педагогічної діагностики організації дозвілля», 2006), Ключко Ю. («Шляхи організації соціально-орієнтованого спілкування молоді в процесі функціонування педагогічної системи «клуб-бібліотека», 1998), Копієвсь- кої О. («Соціально-культурні аспекти організації діяльності парків в країнах зарубіжжя», 1999), Са- сихова О. («Культурно-досуговая деятельность как социокультурный феномен», 1999), Цимбалюк Н. («Інституціональна модернізація культурно-дозвіллєвої сфери в Україні», 2005), Цюлюпи С. («Бюджет часу в організації життєдіяльності студента», 2002) та інших. Публікації вітчизняних вчених відрізняються аналітичною глибиною, супроводжуються предметними та конструктивними науково- практичними рекомендаціями, викликаючи непідробний інтерес науковців та практиків.

Нагальність акцентування на культурологічному аспекті дозвілля є відповіддю на характерну для історії ХХІ століття надмірну політизацію, ідеологізацію та економізацію суспільства; недооцінку культури та її функцій у суспільному житті. Наукова доцільність інтегративного вивчення дозвілля пояснюється не лише науковими запитами, але й практичними потребами. Так, відродження культурних цінностей у «сучасному суспільстві хаосу» неможливе без застосування необхідних механізмів цього відродження. У той же час в сучасному суспільстві культура є засобом ідентифікації людини, і її втрата може призвести до розмивання в інших культурах не лише окремих людей, але й цілих соціальних груп та спільнот.

Сучасне розуміння дозвілля як соціально-культурного явища безпосередньо пов’язане з активним формуванням у ХХІ ст. культурології як комплексної наукової дисципліни. У зв’ язку з цим наявні в культурологічних джерелах підходи та методи вивчення важливих соціальних феноменів (до останніх, без сумніву, входить і дозвілля), стають своєрідним ключем вирішення теоретичних та прикладних завдань нашого дослідження. Питання розвитку професійних та аматорських колективів, організації єдиного освітнього та культурного простору, національно-культурних автономій, взаємодія суб’ єктів культури, удосконалення соціально-культурного простору, активно обговорюються сучасними вченими. Серед них - Арнольдов А., Биховська І., Єрасов Б., Іконнікова С., Розлогов К., Усатюк Т. та інші.

Зважаючи на те, що провідною парадигмою соціального розвитку на межі ХХ та ХХІ ст. визначено людину як найвищу цінність та культуру як колективний інтелект і умову самоорганізації та саморозвитку особистості, доцільно окремо відзначити фундаментальні дослідження Волощенка Г. («Досуг: о бинарности и трёх кризисах развития», 2004, «Досуг как явление культуры: генезис и развитие», 2006) Стрельцова Ю. («Культурология досуга», 2002) та Хрєнова М. («Мифология досуга», 1998, «Культура в эпоху социального хаоса», 2002, «Человек играющий» в русской культуре», 2005).

Так, у дослідженнях Хрєнова М. вперше представлено дозвілля у житті людини крізь призму здійснених бажань та нездійсненних мрій, зреалізованих у дозвіллєвих формах. Ґрунтовне дослідження вченого спрямоване на розуміння цінності не суспільної чи державної діяльності, не інтересів чи політичних ідей, а, передусім, сфери дозвілля (або ж ігрової, бо змістом дозвілля, на думку вченого, є гра), яка є особистим, індивідуальним, тобто приватним життям людини: «.пока «человек играющий» существует, у общества имеются перспективы развития. Если «человек действующий» - это стихия институционализированных форм деятельности, являющихся безразличными и к инициативности людей, и к их творческим способностям, и вообще к их индивидуальности, то «человек играющий» - это стихия индивидуальности, находящаяся в постоянном творческом горении, в состоянии непрерывного изобретения, вызывания к жизни принципиально новых идей, образов и ви
дов деятельности, в том числе и тех, которые со временем могут стать социально необходимыми» (цитується мовою оригіналу) [4, 34-35].

Волощенко Г. виокремлює у розвитку дозвілля як культурологічного явища три «кризові» моменти, кожен з яких істотно змінював дозвіллєву структуру. Перший кризовий момент дозвілля пов’ язується вченим із античністю, хоча дозвілля зберігає діяльнісну основу. Друга криза дозвілля датується середньовіччям, коли дозвілля «збилося зі шляху» і замість «діяльності» стало означати «вільний час» (причому мається на увазі його частина або ж бездіяльність, неробство). Третя криза дозвілля відбувається на сучасному етапі розвитку людства й характеризується «поверненням до першоджерел». Волощенко Г. вказує на проблеми, які характеризують сучасну кризу дозвілля - гносеологічну, культурологічну, соціально-лінгвістичну - і вимагають поглибленого вивчення.

Отже, здійснене нами дослідження дозволяє зробити такі висновки.

Аналіз різноманітної літератури з дозвіллєвої проблематики підтверджує чітку диференціацію дослідницьких сфер у питаннях дозвілля. Так, мистецтвознавці вивчають, в основному, аспекти, пов’ язані з художньою діяльністю; фольклористи та етнографи обмежуються вивченням народної культурної спадщини; соціологи, навпаки, збільшують межі дозвіллєвої проблематики й намагаються розкрити дозвіллєві прояви в різних сферах людського життя. Досить часто такі дослідження, набуваючи статистичного характеру, дозволяють прослідкувати пріоритетність тих чи інших форм дозвілля серед населення. Однак вони не розкривають найголовнішого - характеру взаємозв’язків дозвілля та людини, дозвілля та культури.

Потреба зрозуміти дозвілля як цілісне соціально-культурне явище не відповідає диференційованій практиці розгляду окремих дозвіллєвих проявів. Тому диференційований підхід, що використовувався в науці до останнього часу, не спроможний вичерпати проблематику наукових досліджень дозвілля.

Актуальність проблеми наукового дослідження дозвілля полягає у необхідності цілісного його вивчення, аналізу різних його форм та їх взаємозв’язків, що дозволить виокремити загальні та характерні для певного періоду історії особливості дозвілля як соціально-культурного явища. Саме це й визначає значимість культурологічного підходу у дослідженні дозвілля.

Література

Волощенко Г.Г. Досуг: о бинарности и трёх кризисах развития / Г.Г. Волощенко // Проблемы и перспективы подготовки специалистов для отрасли культуры и искусства: Материалы Всероссийской научной конференции. - Омск: ОмГУ, 2004.

Соціологія вільного часу. Соціологія культури: Навч. посіб. / О.М. Семашко, В.М. Піча та ін. - К.: Каравела, Новий світ-2000, 2002.

Стрельцов Ю.А. Культурология досуга / Ю.А. Стрельцов. - М., 2002.

Хренов Н.А. «Человек играющий» в русской культуре / Н.А. Хренов. - СПб.: Алетейя, 2005.




Пошук по ключовим словам схожих робіт: