Наукова бібліотека України

Останні надходження

Loading
МУЗИЧНО-ТЕАТРАЛЬНІ ВИСТАВИ ЯК ПЕРЕДУМОВА СТАНОВЛЕННЯ ОПЕРНОГО МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ
статті - Наукові публікації

Ізваріна Олена Миколаївна, кандидат мистецтвознавства, доцент докторантка Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв

В статті розглядається проблема музично-театральних вистав як передумови становлення оперного мистецтва в Україні. Аналізується функціонування музичного театру в регіонах України, зокрема, на Київщині - його репертуар, національні особливості, які дозволили вважати музично- театральні вистави в Україні підґрунтям формування національного оперного мистецтва.

Ключові слова: музично-театральні вистави, музично-драматичний театр, оперне мистецтво.

The article considers problems of musical theatric performances as the reason of becoming of the Ukrainian opera’s art. Analyseing functioning of musical theatres in different regions of Ukraine, in particular, Kyev region, its repertoire, national peculiarity, wich permits to rate that Ukrainian musical theatric performances were the basis of moulding the opera’s art.

Keywords: musical theatric performances, musical dramatic theatre, opera’s art.

Українська культура багата і різноманітна. Значне місце в ній посідають видовищні види мистецтва, насамперед, театр. Театральне мистецтво є показником рівня розвитку культури будь-якого народу. Воно віддзеркалює дійсне життя суспільства, відгукується на найболючіші питання сучасності, стає рупором громадського життя. Український театр розвивався в річищі загальноєвропейських традицій. Проте в своєму розвитку він має певні особливості. Національний театр формувався по трьох напрямках: народний, аматорський, професійний. Важливою рисою професійного театру було становлення його як музично-драматичного. Це відповідало повною мірою національній самобутності українського народу. Музика і співи супроводжували вертепні вистави, шкільну драму, аматорські спектаклі. Тут виконувалися народні пісні й танці, які доповнювали психологічну характеристику персонажів, поглиблюючи її таким чином. Ці ж функції музики були привнесені й до професійного театру як вельми прогресивні для його розвитку.

Національному музичному театру присвячені численні фундаментальні праці та розвідки. Вже у 1882 році Г. Галаган описував вертепну драму, яка ставилася у його маєтку Сокиринцях, і вперше надрукував її текст. У XX столітті старовинному українському театру, зокрема, вертепу присвятили свої праці Б. Грінченко (1900), І. Франко (1906), Є. Марковський (1929), Й. Федас (1987). Особливості функціонування шкільної драми показані в дослідженнях В. Рєзанова (1914), В. Перетц (1928), Л. Корній (1993). Українському аматорському театру присвячена наукова праця О. Казимирова (1965). Загальні проблеми формування і розвитку національного музичного театру розглянуті в працях В. Перетц (1923), Д. Антоновича (1925), І. Мар’яненко (1953), А. Ващенко-Захарченко (1957), Л. Архімович (1957, 1976), Ю. Луцького (1978), С. Чорній (1980), Л. Софронової (1995).

Частково питання музично-театральних вистав розглядалося у працях Й. Миклашевського (1967), М. Загайкевич (1982), а також у дослідженнях останнього часу, в яких автори торкалися цієї проблеми у межах своїх конкретних наукових завдань і які є розвідками регіональної музичної культури. Серед них можемо назвати дослідження О. Васюти (1998), О. Лисюк (1998), Л. Дорогих (1998), В.Мітлицької (2000), Т. Никоненко (2005), Н. Чечель (2005), О. Караульної (2005), Т. Ляшенко (2006), О. Волосатих (2008).

Актуальність даної статті зумовлена відсутністю узагальнюючого вивчення процесу функціонування музично-драматичних вистав в Україні та розуміння їх як передумови становлення національного оперного мистецтва.

Метою статті є узагальнення відомостей про функціонування музично-театральних вистав у регіонах країни та їх значення для становлення українського оперного мистецтва.

Витоки українського музичного театру восходять до театру народного, вертепної драми, до видовищних дійств Запорізької Січі, до музичних інтермедій шкільного театру Київської академії. В цьому ж переліку знаходяться спектаклі кріпацьких театрів та аматорських труп при магнатських ма© Ізваріна О. М., 2009 єтках. Всі вони стали певною мірою підґрунтям становлення оперного мистецтва в Україні другої половини XIX століття.

Шкільний театр відомий в Україні з XVII століття Особливу роль в його розвитку відіграла Києво-Могилянська академія (1701), де саме шкільна драма досягла найвищого розвитку у другій половині XVIII століття Сюжет театральних п’єс був релігійно спрямований і пов’язаний зі змістом Святого Письма або агіографічною літературою. Загалом збереглося тридцять драм. Проте шкільна драма вчасно відгукувалась і на події сучасності, що асоціювались з подіями історичними. Прикладом може слугувати трагікомедія "Володимир" Феофана Прокоповича, яка була поставлена на сцені Києво-Могилянської академії у 1705 році.

Роль музики в шкільному театрі була вельми значною і різноманітною. Тут використовувалися сольні вокальні епізоди, які безпосередньо були пов’ язані з дією, а також численні хори, в яких оцінювалися дії героїв. Хор коментував події, що відбувалися на сцені. І хор, і сольні епізоди супроводжувалися інструментальною музикою.

Дослідник історії шкільного театру Л.Корній наголошує, що розвиток музично-драматичного мистецтва, який є типовим для України, починається саме зі шкільних вистав: "Уже у шкільному театрі відбувалося становлення історичної національної української драми і зароджувався ґрунт для опери Нового часу. З деякими традиціями шкільної драми пов’язана і перша українська національна опера "Наталка Полтавка" І. Котляревського" [1, 268]. Проте традиція шкільних вистав поступово занепадає, а в кінці XVIII століття вони були заборонені. Це було пов’язано з реорганізацією Київської академії із світського навчального закладу європейського рівня у вищий суто духовний заклад - Київську духовну академію. З музичних жанрів тут утвердився лише хоровий спів a cappella, чого вимагала церковна служба.

Шкільний театр відіграв величезну роль у розвитку музично-театральної культури. Він сприяв становленню професійного театру, оскільки тут вже були напрацьовані принципи художньої гри, усвідомлені важливість сценографії, технічного устаткування вистав, майстерність освітлення тощо.

Історичні свідчення відносять появу вертепного театру до кінця XVI століття: вважається, що він практикувався з 1573 року, а письмові відомості про нього датуються 1666 роком XVII століття. Незважаючи на значний час свого існування (до середини XX століття), найбільшу популярність вертепна драма здобула у другій половині XVIII століття.

У XIX столітті зафіксовано кілька варіантів тексту вертепної драми, які одержали назви за місцем запису: Сокиринська (1771), Новгород-Сіверська (1874), Куп’янська (1880), Славутська (1897, 1928), Батуринська (кінець XIX століття), Хорольська (1928). Як ми вже зазначали, Г. Галаган у 1882 році видав текст вертепної драми, яка ставилася в його маєтку.

Авторами і виконавцями вертепної драми були учні колегіумів та Київської академії. Виставу супроводжували музика і співи. Ляльковий вертеп мав вигляд двоповерхової скрині-будиночка. Спектакль складався з двох дій: перша - релігійного змісту, друга - побутового. Музика першої дії - канти - "розповідала" про події зі Святого Письма, музика другої - народними піснями і танцями характеризувала яскраві народні образи. Проте вертеп теж поступово втрачав свої позиції активного соціально орієнтованого видовища.

З середини XVIII століття розповсюджуються кріпацькі театри - драматичні, оперні, балетні. Музичні вистави при маєтках існували до скасування кріпацтва, хоча їхня роль поступово зменшувалася, і можна констатувати поступовий занепад цієї справи з другої третини XIX століття.

Вже на початку XIX століття розвиваються і набувають особливого значення вистави аматорських гуртків, які складалися з дворян та різночинної інтелігенції. Аматорські театри існували в маєтках Д. Трощинського, А. Лобанова-Ростовського, родини Тарновських й багатьох інших. В аматорських виставах трупи А. Лобанова-Ростовського брав участь І. Котляревський, який відповідав за репертуар, а також грав комічні ролі. Ставилися п’єси російських (Я. Княжнін, М. Сумароков, М. Херасков, М. Загоскін, Д. Фонвізін, І. Крилов) та західноєвропейських (Ж.-Б. Мольєр, А. Коцебу) драматургів. Власне діяльність аматорського театру і прогресивний настрій інтелігенції, яка висунула ідею заснування постійного загальнодоступного театру призвели до виникнення Полтавського "вільного" театру (1818). З 1818 по 1821 рік його очолював І. Котляревський, який для театру написав п’єси "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник". В цих творах автор використав характерні риси вертепу, інтермедій шкільного театру, розмовні діалоги водевілю та різноманітні народні пісні. Полтавський театр цього періоду - провідний в Україні. Твори І. Котляревського відкрили нову сторінку в українській драматургії. Вони стали основою репертуару національного музичного театру.

"Наталку Полтавку" автор назвав "оперою малоросійською", і хоча вона йшла на сцені з 1819 року, вперше вийшла друком лише в 1838 році Їй властиві риси водевілю, зінгшпілю, комічної опери з роз- мовними діалогами, вертепу, шкільної драми. І. Котляревський виступив також і як автор музичної драматургії п’єси, увівши пісні-портрети Наталки, Петра, Миколи. Мелодії з "Наталки Полтавки" швидко поширилися теренами України. До обробки цих мелодій, їх опрацювання для музичних вистав зверталися А. Барсицький, А. Колосов, А. Єдлічка, О. Горєлий, О. Маркович, М. Васильєв, М. Лисенко.

Слід відзначити, що вплив п’єси І. Котляревського "Наталка Полтавка" був настільки значним для української літератури та українського театру, що перша половина XIX століття пройшла під знаком цього твору. її вплив відчули всі митці, що писали для театру: обираючи схожі сюжети, вони йшли "за І. Котляревським" в розробці народних характерів, музичної драматургії п’ єс і навіть називали їх так само: "малоросійська опера".

Сценічне життя іншої п’єси - "Москаль-чарівник" - також вельми інтенсивне. Вона стала однією з найпопулярніших в Україні музичних вистав. Роль Чупруна виконували відомі актори (М. Щепкін, К. Соленик) та оперні співаки (С. Гулак-Артемовський).

Перші вистави аматорського театру у Харкові відбулися в 1780 році. Вистави не мали розмежування на драму та музичний театр: національні традиції видовищних дійств сприяли формуванню українського театру як музично-драматичного. На сцені харківського театру ставилися твори російських авторів (О. Сумарокова, Я. Княжніна, М. Верьовкіна ), а також опери російських композиторів М. Соколовського ("Мірошник, чаклун, обманщик і сват"), В. Пашкевича ("Нещастя від карети", "Скупий"), Г. Раупаха ("Добрі солдати"), І. Бюлана ("Збитенник") [2, 178]. З 1791 року тут виступала трупа Д.Москвічова, проте соціально-сатирична спрямованість репертуару не викликала симпатій вищих верств суспільства, і Д. Москвічов був відсторонений від керівництва театром (1793). Його наступником став актор петербурзького театру Т. Константинов (1795). У Харківському вільному театрі, який було створено в 1789 році, працювали трупи І. Штейна і Л. Млотковського. І. Штейн (?- 1837) - відомий театральний діяч, режисер і балетмейстер кріпацького театру Іллінського (18041809), викладач танців у Київській гімназії (1809-1811) та Харківському університеті (1812-1816). У театральні сезони 1817-1818 років він утримував Харківський вільний театр, а у період 1821-1836 років мав власну трупу. Основою її стала група акторів Полтавського театру (1821). Гастролювала трупа в Тулі (1822-1823), з 1823 року - у Харкові, у 1827-1928 роках - в Одесі. Оригінальна театральна політика антрепренера - поділ трупи на кілька (дві чи три) малих - дозволяв виступати водночас у кількох містах: Харкові (1825-1836), Курську (1825-1833), Києві (1830-1835). У 1836 році трупа припинила свою діяльність.

Інший антрепренер, який зв’язав свою творчу долю з Харковом, - Л. Млотковський (17951855). У 1833 році він заснував театральну трупу у Курську, а в період 1836-1843 років його антреприза працювала у Києві та Харкові. Для неї писали І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко. Л. Млотковський в 1842 році збудував у Харкові нову будівлю театру, де організував драматичну школу.

У І. Штейна і Л. Млотковського працювали видатні актори свого часу: М. Щепкін, К. Соле- ник, М. Рибаков, Л. Млотковська.

У період 1812-1821 років директором Харківського театру був Г. Квітка-Основ’яненко. Для театральних постановок він написав твори "Сватання на Гончарівці" (1835) і "Шельменко-денщик" (1838). Г. Квітка-Основ’яненко постійно поповнював український репертуар харківського театру. Проте "візитна картка" письменника - це п’єса "Сватання на Гончарівці". Вперше вона була поставлена в Харкові трупою Л. Млотковського (1836). Г. Квітка-Основ’яненко, подібно до І. Котляревського, назвав її "малоросійською оперою". Він же є автором музичної драматургії твору.

"Наталка Полтавка" та "Сватання на Гончарівці" відіграли вирішальну роль у становленні українського музичного театру. Водночас ці п’єси стали основою репертуару всіх труп того часу: неможливо було вважатися українським музичним театром, якщо в репертуарі не були представлені ці твори. Отже, твори І. Котляревського і Г. Квітки-Основ’яненка створили підгрунття репертуару музичного театру в Україні, вони ставилися мандрівними трупами в різних містах України.

Названі твори не були поодиноким явищем в історії українського музичного театру. В першій половині XIX століття популярності набула п’єса Стецька Шерепері (Степан Писаревський) "Купала на Івана" (1838), яку автор за традицією також назвав "малоросійською оперою". В цьому творі представлені сцени народних обрядів - свята Івана Купали та українське весілля. Наголошуючи на національній своєрідності сюжету і героїв п’єси, автор вводить численні музичні епізоди (танці, народні пісні, а також авторські, стилізовані під народні). Все це підкреслює тісний зв’язок українського музичного театру з народним життям, особливостями побуту.

В цей же час була написана п’єса Я. Кухаренка "Чорноморський побит" (1836), проте постановка її здійснилася лише в 1867 році (трупа О. Бачинського). Справжнє визнання цей сюжет здобув з музикою М. Лисенка ("Чорноморці" (1872), лібрето М. Старицького за п’єсою Я. Кухаренка).

На початку XIX століття у великих містах України відкриваються платні професійні театри: у Києві (1804), Одесі (1809), Полтаві (1810), Харкові (1812), Ніжині (1826). Постійних труп при театрах не було, їх обслуговували, головним чином, мандрівні театральні трупи, так звані антрепризи. Найві- домішими були антрепризи вище згаданих Л. Млотковського і І. Штейна, а також П. Рикановського. У останнього виступав Й. Петров (пізніше - перший виконавець партій Івана Сусаніна та Руслана в операх М. Глінки, відомий оперний співак). У І. Штейна працював актор М. Щепкін (спочатку як кріпак, а згодом - як вільнонайманий) - відомий російський актор.

У другій половині XIX століття в Харкові діяла антреприза М. Дюкова: грала російська трупа, гастролювали відомі російські актори (М. Єрмолова, В. Комісаржевська), виступали українські артисти (М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський).

Проте театральні антрепризи не могли повністю задовольнити смаки демократичної аудиторії, отже рух аматорського театрального мистецтва набуває значного розвитку. Особливо розповсюджується аматорське театральне мистецтво у другій половині XIX століття: "Поширення аматорських художніх колективів поступово стає масовим явищем, що посідає значне місце в культурному житті міського, а згодом і сільського населення. Їхній розвиток відбувається у руслі демократичної відкритої культури" [8, 157]. Ця тенденція починається з 60-х років XIX століття. Розвиток української літератури став значним поштовхом до розвою аматорського театру, збагативши його національно- характерними образами.

Наступне десятиріччя показало, наскільки зросли аматорські театральні сили, якого вони набули досвіду. Це призвело до переходу акторів-аматорів у професійні театри. Згодом професійними стають і деякі власне аматорські трупи (аматорські театри Київського університету під керівництвом М. Старицького і М. Лисенка; Чернігівщини під керівництвом Л. Глібова і П. Марковича, Єлисаветг- рада на чолі з М. Кропивницьким). Поступальний рух розвитку музично-театрального мистецтва призвів до появи першого українського професійного театру у 1882 році.

Аматорський театр був явищем суперечливим. Значною мірою ані актори-аматори, ані керівники аматорських труп, обрані зі членів гуртка, не замислювались над призначенням свого театру, завданнями перед суспільством, виховною роллю вистав та їх соціальним значенням. Театральна вистава уявлялася розвагою невибагливої публіки з певною меркантильною метою - зібрати гроші. Звідси й рівень п’єс, що ставили такі трупи: надумані ситуації, що вражали пересічного глядача, різні жахіття, перебільшені пристрасті в поєднанні з народними піснями і танцями, які були далекі від народного побуту й спотворювали національний характер українців (наприклад, водевіль А. Ващенка- Захарченка "Один порадив, другий потішив, або Хто лається, той кається"; п’єса А. Янковського "Покійник Опанас" та ін.) [3, 123]. Безумовно, в цьому випадку на репертуар аматорських гуртків впливала діяльність невеликих мандрівних театральних труп. Проте ці негаразди не можуть затьмарити історію аматорського музично-драматичного театру як видовища прогресивного, рупора громадської свідомості та сподівань українського народу.

Значною інтенсивністю театрального життя у XIX столітті вирізняються регіони Київщини, Катеринославщини, Полтавщини, Миколаївщини, Єлисаветградщини.

Зокрема, театральне життя Києва було вельми різноманітним, адже Київ - один зі значних культурних центрів тодішньої Росії. Тут з 1830 року діяла антреприза І. Штейна. Склад трупи був інтернаціональний. Тут служили українські, російські, польські, німецькі актори. Крім того, до складу входили як вільнонаймані артисти, так і викуплені у поміщиків актори-кріпаки. За сприяння І. Штейна вони були приписані до стану міщан [4, 81]. Репертуар трупи був досить різноманітний. Так, за контрактом його трупа мала ставити за театральний сезон вісімдесят спектаклів [4, 81], тому необхідно було постійно оновлювати репертуар, залучати все нові й нові п’єси. В нагоді ставали найновіші постановки російських театрів, на які певною мірою спирався антрепренер, і які безпосередньо після столичних прем’ єр з’ являлися в репертуарі трупи.

Водночас, антреприза І. Штейна зробила вагомий внесок у поширення українських драматичних творів, насамперед, п’єс І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка. Як ми вже зазначали,

І.Штейн проводив своєрідну антрепренерську політику: акторський склад іноді поділявся на дві або три невеликих трупи, які виїздили з самостійними гастролями в інші міста з власним репертуаром. Так, в 1834 році одна група акторів гастролювала в Житомирі, а інша - в Ніжині, причому їхній репертуар відрізнявся від київського [4, 83].

У 1837-1838 роках в Києві виступала трупа відомого антрепренера Л. Млотковського. До її складу входили видатні актори К. Соленик, М. Рибаков, Л. Млотковська. Репертуар складали шедеври західноєвропейської драматургії ("Гамлет", "Отелло" В. Шекспіра, "Розбійники", "Підступність і любов" Ф. Шиллера), які ставилися за участю відомого актора трагічного амплуа П. Мочалова. П’єси українських авторів також посідали чільне місце в репертуарі трупи. Як відомо, актори Л. Млотков- ська та К. Соленик були першими виконавцями ролей головних персонажів у п’єсах Г. Квітки- Основ’яненка. Їхній дует вважався неперевершеним. Актори створили реалістичні образи українців - справжніх представників народу. Спектаклі трупи мали значний успіх у київської публіки.

Аналізуючи діяльність провідних на той час антреприз І. Штейна та Л. Млотковського, необхідно підкреслити, що саме ці антрепризи приділяли серйозну увагу режисурі спектаклю, що на той час не було типовим явищем.

В подальшому, у 50-60-ті роки XIX століття, музично-театральне життя Києва ще більше урізноманітнюється. Діють кілька антреприз: П. Рекановського, П. Мікульського, М. Енгельгардта та ін. Репертуар цих труп складали українські та російські комедії. Водночас слід зауважити, що в цей час відбувається поступове зниження художнього рівня театрального мистецтва, і це негативно впливає на його розвиток. Умови існування антреприз в Києві не завжди сприяли розвитку музично- театрального мистецтва. На перешкоді ставали як матеріальні причини, так і постійний контроль з боку влади, особливо, в питаннях репертуарної політики. З 1831 року набув чинності державний документ, який регламентував діяльність театрів і ставив їх у повну залежність від III відділення канцелярії генерал-губернатора [4, 74]. За цих обставин зростає роль аматорських театрів, які стали поширеною формою об’ єднання прогресивно налаштованих кіл інтелігенції як у самому Києві, так і в крупних провінційних містах. Вони ставили п’єси гостро соціального змісту, намагалися правдиво представити народний побут і передати народні характери.

Отже, музично-театральні спектаклі були в Україні явищем, яке відповідало нагальним потребам суспільства. Музично-театральні видовища об’єднували громадськість, виховували її естетичні смаки, формували соціальну свідомість, згуртовували однодумців. Якщо деякий час репертуар і мав розважальний характер, то це, насамперед, пояснювалося прагненням залучити глядачів до театральних дійств. Врешті-решт репертуар музично-театральних спектаклів сформувався, набув сталих рис. Цьому значною мірою сприяла ідея створення національного театрального репертуару з українською тематикою, правдивим, а не перекрученим, відбиттям народних характерів та народного побуту. Провідна роль в створенні української музично-театральної п’єси з музикою та розмовними діалогами належить І. Котляревському і Г. Квітці-Основ’яненку. Їхні твори заклали підвалини національного музичного театру, стали основою репертуару українських драматичних труп. Важлива роль І. Котляревського і Г. Квітки-Основ’ яненка і в музичній драматургії, адже саме ці автори ввели музичні характеристики персонажів до своїх п’єс. Музикальність, "співучість" драми дозволила І. Котляревському назвати свої сценічні твори "малоросійськими операми". Ця назва прижилася, і Г. Квітка-Основ’яненко й інші українські драматурги, йдучи шляхом І. Котляревського, давали своїм творам таку саме назву. Необхідно зауважити, що в цей період розвитку оперного мистецтва в Європі опери з розмовними діалогами не були рідкісним явищем, хоча опера в її сучасному значенні вже сформувалася. Отже, український музичний театр у XIX столітті формувався у річищі загальноєвропейських традицій, залишаючись при цьому національно самобутнім.

Особливістю існування українського музичного театру стала поява театру аматорського, який відіграв вирішальну роль на шляху до створення професійного музичного театру в Україні XIX століття. Саме його розповсюдженню, його різнобічності, мобільності у відбитті проблем сучасності, а найголовніше, вмінню поєднувати музично-драматичні вистави й оперні спектаклі, може завдячувати своїм виокремленням в самостійний жанр українська опера. В цілому, музично-театральні вистави стали підґрунтям для становлення професійного оперного мистецтва в Україні.

Література:

Корній Л. П. Історія української музики : підручник для вищих муз. навч. закладів / Л. П. Корній. — К.; Х.; Нью-Йорк : Вид-во М. П. Коць, 1996.

: (Від найдавніших часів до середини ХѴШ ст.). — 1996. — 314 с.

Шреєр-Ткаченко О. Я. Історія української музики / О. Я. Шреєр-Ткаченко. — К., 1980.

: (Розвиток української музики від найдавніших часів до середини XIX ст.). — 1980. — 198 с.

Дорогих Л. В. Аматорське мистецтво як історико- культурне явище (на матеріалах України другої половини XIX ст.) : дис... канд. іст. наук / Людмила Василівна Дорогих ; Київський держ. ун-т культури і мистецтв. — К. : [б. и.], 1998. — 182л. с.

Лисюк О. О. Театрально- музичне життя Києва кінця XVIII - першої половини XIX ст. : дис... канд. мистецтвознавства / Олена Олегівна Лисюк ; Київський держ. ун-т культури і мистецтв. — К. : [б. и.], 1998. — 238л. с.




Пошук по ключовим словам схожих робіт: