Наукова бібліотека України

Останні надходження

Loading
ПОЛІТИЧНЕ КРАСНОМОВСТВО В СВІТЛІ СУЧАСНОЇ ТЕОРЕТИЧНОЇ РЕФЛЕКСІЇ
статті - Наукові публікації

Гончарова Олена Миколаївна, кандидат педагогічних наук, доцент, докторантка Київського національного університету культури і мистецтв

В статті проаналізовано структуру політичного красномовства як виду дискурсивної практики в контексті такої культурної практики, як політика. Автор виявляє понятійно-категоріальний апарат дослідження; розглядає класифікацію соціально-політичного красномовства; аналізує функції політичного дискурсу; визначає сутність та види маніпулювання аудиторією, мовні стратегії в політичній комунікації, дієвість риторичних засобів та фігур в політичних промовах.

Ключові слова: риторика, політичне красномовство, політичний дискурс, рефлексія, маніпулювання.

In article it is analysed structure of political eloquence as kind discursive practice in a context of such cultural practice as a policy. The author reveals conceptual-categorial the device of research, considers classification of sociopolitical eloquence, analyses functions of a political discourse, determines essence and kinds of a manipulation an audience, oral speech strategy in the political communications, effectiveness of rhetorical means and figures in political speeches.

Keywords: rhetoric, political eloquence, a political discourse, a reflection, a manipulation.

Демократизація суспільного життя в пострадянській Україні актуалізувала проблему відкритості політичної боротьби суб’єктів політики. За таких умов одним з найдієвіших засобів цієї боротьби виступає політичне красномовство. Подібна ситуація мала місце за часів панування полісної системи в Давній Греції, за часів республіканського Риму. При встановленні авторитарних і тоталітарних політичних режимів політичне красномовство зникає або різко скорочує спектр своїх можливостей. Та щойно починає формуватися опір режимам, політичне красномовство одразу намагається відвоювати втрачені позиції, а під час соціальних революцій взагалі відіграє дуже потужну роль. Але справжнього розквіту цей вид красномовства досягає саме при демократичних режимах, які є його безпосереднім середовищем.

Необхідність усвідомити специфіку політичного красномовства, структуру, механізми дії, функції, які воно виконує, і засоби його впливу стає за сучасних умов нагальною потребою, щонайменше, наукової спільноти. Це і зумовлює актуальність обраної для даної статті теми.

Втім, оскільки в рамках однієї публікації всі означені питання розглянути неможливо, автор ставить за мету визначити основні підходи до аналізу політичного красномовства, які нині існують в пострадянській соціогуманітарній науці.

Поняття політичного красномовства нині широко вживається в літературі як науковій, так і публіцистичній, в контексті як політологічному, так і риторичному, лінгвістичному, психолінгвістичному, комунікативному і навіть навчальному. Відповідно, його можна вважати одним з видів дискурсивної практики, яка, у свою чергу, має місце в більш широкому контексті такої культурної практики, як політика.

У сучасній науковій літературі розуміння структури політичного красномовства як виду ораторського мистецтва дещо різняться.

Так, Г. Апресян, виділяючи соціально-політичне красномовство, відносить до нього "доповідь на соціально-політичні і політико-економічні теми, звітну доповідь, політичну промову, дипломатичну промову, політичний огляд, мітингову промову, агітаційну промову" [1, 83]. Цю класифікацію в цілому поділяють Л. Введенська та Л. Павлова [2, 220].

Микола Кохтєв до соціально-політичного красномовства відносить не лише дипломатичні промови, а й військово-патріотичне красномовство. Окрім того, у соціально-політичному красномовстві він виділяє агітаційні промови, доповіді державних діячів, парламентське і мітингове красномовство [3, 46-47].

Така варіативність пояснюється тим, що нині політичне красномовство стало об’єктом дослідження не тільки філософів і політологів, а й фахівців з інших наукових напрямів: філології, психо-
логії, державного управління, культурології. Кожен має свій специфічний підхід до розгляду одного й того ж об’єкту, яким є політичне красномовство, адже кожен виділяє свій власний предмет дослідження.

Наприклад, філологи надають перевагу використанню поняття політичного дискурсу, розрізняючи при цьому усний і письмовий політичний дискурс.

Поняття політичного дискурсу часто використовується поряд, а інколи і синонімічно з такими поняттями, як політична комунікація, політичне красномовство, мова політики, мовна поведінка політиків, політична мова. Хоча деякі науковці і зазначають, що необхідне уточнення самого поняття політичного дискурсу, адже у багатьох роботах він трактується надто широко.

Так, російський науковець О. Паршина розуміє під політичним дискурсом "мовну діяльність політичних суб’єктів в сфері інституціональної комунікації" і відмічає, що комунікативними особливостями політичного дискурсу є інституціональність, конвенціональність і публічність (офіційність).

На думку О. Паршиної, політичний дискурс виконує наступні основні функції: 1) персуазивну (функція переконання); 2) інформативну; 3) аргументативну; 4) персуазивно-функціональну (створення переконливої картини кращого устрою світу); 5) делімітативну (відмінність від іншого);

груповиділяючу (змістовне і мовне забезпечення ідентичності) [4, 14].

На її думку, також може йтися про контролюючу (маніпулювання свідомістю і мобілізація до дії), інтерпретаційну (створення "мовної реальності" сфери політики), соціальної ідентифікації (диференціація та інтеграція групових агентів політики) й агональну функції.

Науковець вважає, що політичний дискурс, разом з релігійним і рекламним, входить до групи дискурсів, для яких провідною функцією є регулятивна: "Виходячи з цільової спрямованості, основною функцією політичного дискурсу можна вважати його використання в якості інструменту політичної влади (боротьба за владу, оволодіння владою, її збереження, здійснення, стабілізація або перерозподіл)" [4, 4].

Олена Шейгал в рамках інструментальної функції мови політики виділяє вісім субфункцій:

функція соціального контролю (створення передумов для уніфікації поведінки, думок, почуттів і бажань великої кількості індивідів, тобто маніпуляція суспільною свідомістю);

функція легітимізації влади (пояснення і виправдання рішень відносно розподілу влади і суспільних ресурсів);

функція відтворення влади (зміцнення прихильності системі, зокрема, через ритуальне використання символів);

функція орієнтації (через формулювання цілей і проблем формування картини політичної реальності у свідомості соціуму);

функція соціальної солідарності (інтеграція в рамках всього соціуму або окремих соціальних груп);

функція соціальної диференціації (відчуження соціальних груп);

агональна функція (ініціювання і вирішення соціального конфлікту, вираження незгоди і протесту проти дії влади);

акціональна функція (проведення політики через мобілізацію або "наркотизацію" населення: мобілізація полягає в активізації й організації прибічників, тоді як під наркотизацією розуміється процес умиротворення і відволікання уваги, приспання пильності) [5].

На її думку, мобілізація (стимулювання) може здійснюватися як у формі прямого звернення (в таких жанрах як гасла, заклики, прокламації, законодавчі акти), так і у створенні відповідного емоційного настрою (надії, страху, гордості за країну, впевненості, почуття єднання, цинічності, ворожості, ненависті).

В політичному дискурсі здійснюється вплив, передусім, на емоції і підсвідомість адресата. Засобом є використання або створення міфу, який виконує регулятивну (маніпулятивну, персуазивну) функцію. Мова втрачає власне комунікативну функцію, адже стає односпрямованою. При цьому міфи мотивують і стимулюють певну поведінку.

Олена Шейгал вирізняє такі види маніпулювання:

референціальне маніпулювання (викривлення образу денотату або референту в процесі позначення дійсності);

фактологічне маніпулювання (викривлення фактів: неправда, підтасування фактів, ампліфікація, недомовки, створення референціальної невизначеності);

фокусування (зсув прагматичного фокусу, внаслідок чого змінюється кут зору і характер сприйняття денотата, що змушує адресата сприймати його у вигідному для маніпулятора світлі);

аргументативне маніпулювання (порушення постулатів спілкування):

порушення логіки розвитку тексту або цілісності тексту (ухиляння від відповіді, переключення теми);

ухиляння від обов’язків доведення (формулювання точки зору в неспростовній формі, що не потребує доказів);

маскування логічних ходів (заперечення під виглядом згоди, хибні аргументи тощо) [5].

Під мовним маніпулюванням російська дослідниця О. Попова розуміє використання особливостей мови і принципів її використання з метою прихованого (тобто неусвідомленого реципієнтом) впливу на адресата у необхідному для того, хто говорить, напрямі. Тобто, коли приховані можливості мови використовуються тим, хто говорить, для того, аби нав’язати тому, хто слухає, певне уявлення про дійсність або ставлення до неї, викликати емоційну реакцію, які не співпадають з тими, котрі адресат міг би сформувати самостійно, має місце "влада мови" (Р. Блакар), або мовне маніпулювання [6, 46].

В політичному дискурсі наголос робиться на ідеологізації мови, функції конструювання або реконструювання мовної реальності часто за допомогою міфів. Оскільки маніпулювання можна також розглядати як різновид соціальної комунікації, у ньому можна, крім об’єкта і суб’єкта маніпулювання, виокремити ще й маніпулятивне звернення.

Олена Попова вважає, що відмінною рисою психологічного маніпулювання є відношення до партнера по взаємодії і спілкуванню не як до особистості, що має самостійну цінність, а як до специфічного засобу, за допомогою якого досягаються приховані цілі маніпулятора, реалізуються його інтереси і задовольняються його власні потреби [6, 33].

Анна Михальська, підкреслюючи комунікативну складову політичного дискурсу, відмічає, що для політиків попередніх епох необхідно було, в першу чергу, володіти мистецтвом публічного виступу (ораторії). Для сучасного політичного лідера необхідно також володіти майстерністю публічного діалогу [7].

На думку А. Цуладзе, психологічна сутність політичних маніпуляцій полягає в експлуатації людських емоцій [8, 44].

Вивчаючи сучасну політичну комунікацію, М. Китайгородська і Н. Розанова дійшли до висновку про те, що на відміну від вертикальної моделі спілкування між владою і народом, яка притаманна тоталітарному суспільству, для суспільств демократичних характерна модель із широкою зоною горизонтальних зв’язків, своєрідне "багатоголосся" [Цит. за: 4, 16 ].

Проте невирішеним залишається описання мовної поведінки політиків в плані мовного впливу. Так, нині необхідність дослідження політичного дискурсу на матеріалі мови політиків диктується тенденціями розвитку політичної комунікації, що спостерігаються в нашому суспільстві, а саме - " оралізацією" спілкування, значним зростанням ролі усної мови, збільшенням її питомої ваги у спілкуванні і підвищенням значимості усної мови як форми існування мови. Це очевидно є свідченням зміни монологічної комунікативної парадигми усної діалогічною комунікативною парадигмою [4, 17].

Оскільки політичний дискурс відображає боротьбу за владу, то це зумовлює особливості комунікативних дій, основою яких є прагнення впливати на інтелектуальну, вольову та емоційну сфери адресата.

Функція впливу мови в політичній комунікації реалізується через декілька мовних стратегій.

Так, дослідниця О. Шейгал пропонує такі:

стратегія вуалювання, затушовування небажаної інформації (дозволяє притушити, зробити менш очевидними неприємні факти);

стратегія містифікації (приховування істини, свідоме введення в оману);

стратегія анонімності (деперсоналізації) як прийом зняття відповідальності.

Виділяються також:

стратегія реіфікації (конструювання образа ворога);

стратегія делегітимізації (руйнування образу опонента);

стратегія амальгамування ("ми"- дискурс).

Можна також вести мову про стратегії дискредитації і самопрезентації.

Ольга Гайкова аналізує маніпулятивні і аргументативні стратегії передвиборчого дискурсу [9].

Досліджуючи політичний дискурс сучасних США, російська дослідниця Ю. Іванова виділяє варіюючу, аддитивну та інтродуктивну стратегії [10].

Ольга Паршина розрізняє такі стратегії: самопрезентації, дискредитації, нападу, самозахисту, формування емоційного настрою адресата, інформаційно-інтерпретаційну, аргументативну, агітаційну, маніпулятивну [4, 22].

Новим явищем в політичному дискурсі (і в політичній ораторії як складовій цього дискурсу) є так звана політична коректність. її поява пов’язана, передусім, із демократичними змінами глобаль- ного масштабу, які, зокрема, вимагають уникати висловлювань, які могли б образити або роздратувати людину, задіяну в політичній комунікації як об’єкт (адресат, реципієнт). Це призвело до поширення в політичному дискурсі, в тому числі, в промовах політиків, евфемізмів. Цей феномен дослідив В. Панін.

Класифікація евфемізмів, яку він запропонував, виглядає таким чином:

евфемізми, що безпосередньо виключають расову і етнічну дискримінацію;

евфемізми, створені з метою підвищення статусу жінки і виключення проявів сексизму в мові: domestic partner (companion) - домашній партнер, компаньйон, замість "дружина"; flight attendant - супроводжуючий політ, замість "стюардеса";

евфемізми, створені для виключення дискримінації за соціальним статусом;

евфемізми, що підвищують престиж окремих професій;

евфемізми, що виключають вікову дискримінацію;

евфемізми, спрямовані проти дискримінації за станом здоров’ я;

евфемізми, спрямовані проти дискримінації за зовнішнім виглядом;

евфемізми, пов’язані із захистом навколишнього середовища, тварин тощо.

До цих евфемізмів він також додає ще одну категорію, яку визначає як евфемізми, що є реле- вантними з ідеями політичної коректності:

евфемізми, які відволікають від негативних економічних факторів;

евфемізми, спрямовані на прикриття антигуманної політики держави, особливо, агресивних військових дій [11, 78-79].

На відміну від перших, другі використовуються з метою пом’ якшення негативних факторів, а в окремих випадках і для маніпулювання суспільною думкою.

Сам механізм евфемізації в політичному дискурсі було досліджено російським автором Л. Крисіним. Він звернув увагу на два основних механізми, а саме:

вживання слів-визначників (определителей) із "дифузною" семантикою: "деякий", "відомий", "певний", "відповідний", "належний", "певні деструктивні сили";

вживання номінацій із достатньо загальним сенсом, які використовуються для назви цілком конкретних предметів і понять: виріб (= бомба), акція (= розстріл), установа (= табір, тюрма) і т. ін. [12].

Аналізу політичних текстів, що є значно ширшими від власне усної мови, тобто власне політичного красномовства, присвячена книга А. Алтуняна. На його думку, в такому контексті політичні промови складають лише окремий жанр політичних текстів. На рівні ж структури тексту слово, що звучить, складає лише один з рівнів - риторичний, або "те, як висловлено". Автор вважає, що зміст тексту, пряме слово передається за допомогою певним чином відібраних слів, складених фраз, за допомогою порядку слів, побудови тексту та інших прийомів [13, 30].

Як зазначає А. Алтунян, форми і прийоми, за допомогою яких автори оформлюють свої думки, можна поділити на явні і неявні. До явних прийомів відносяться:

побудова політичного тексту, спосіб подання матеріалу автором (з чого почати, як розвивати свою думку (думки), чим закінчувати, де розміщена головна, "ударна" тема);

риторичні засоби та фігури: низький, високий, бюрократичний, фольклорний та ін. стилі, сленг; використання різних стилів у одному тексті; образні засоби (прості і поширені); типи образів (раціональні, емоційні, персонально-етичні (ціннісні) структури);

інші риторичні засоби: інверсії, повтори, єдинопочатки, заклики, оклики та ін.;

аргументативні, логічні: спосіб міркування і доведення (логічні засоби або емоції; тезова форма або розвиток думки; модальність міркування, умовивід, декларація та ін.);

графічні виділення в тексті та їх смислове значення: лапки, різні шрифтові виділення (курсив, жирний шрифт та ін., що дозволяють виділити значимість); знаки оклику, питання, три крапки - в основному є знаками інтонаційно-виразними; в промовах - інтонаційними виділеннями [13, 32].

На наш погляд, до власне ораторських відносяться лише чотири перші позиції, які відповідно визначаються як композиція промови, стиль промови і засоби вербальної виразності або вербальної естетики. Щодо четвертої позиції, то це логіко-аргументативний дискурс, який виходить за межі власне не тільки політичного красномовства, але й ораторського мистецтва взагалі, завдяки тому, що, передусім, використовується в науково-академічному або навчальному красномовстві. Щодо останнього пункту, то це вже не є складовою власне ораторії, тобто слова, яке звучить, графічні виділення можуть бути наявними у будь-яких текстах, у тому числі і не призначених для озвучування взагалі. Красномовство ж у будь-якому випадку передбачає звучання, ораторію.

Втім, всі наведені складові не є специфікованими з точки зору саме політичного тексту: вони є або універсальними для красномовства, або характерними для декількох його видів.

Інтонації публічної політичної промови присвячене дослідження російського автора Ю. Ковальова. Особливістю цієї роботи є те, що її предметом стала фонологічна особливість або сама ораторія політичних промов, адже автором здійснений саме аудіальний аналіз [14, 20].

Отже, очевидно, слід визнати, що питання про культурологічну методологію дослідження потребуватиме інтегративного підходу, в якому будуть синтезовані методи, які застосовуються, щонайменше, такими науковими напрямами: історичним з його історико-порівняльним, проблемно-хронологічним, ретроспективним методами; лінгвістичним, для якого характерні дескриптивний, прагмалінгвістичний, психолінгвістичний методи; політологічним; філософським - передусім методи формально-логічного аналізу, а також за необхідності - компаративні методи дослідження.

Всі вони разом або певним комплексом мають бути підпорядкованими завданню експлікації прихованого змісту (мотиву автора або відправника політичного меседжу) політичних промов і політичного дискурсу взагалі, адже специфіка останнього полягає здебільшого в непрямій, прихованій мобілізації (в широкому сенсі), тобто носить маніпулятивний характер.

Також потребуватимуть застосування окремі методики при вирішенні певних конкретних завдань культурологічного аналізу.

Скажімо, слід звернути увагу на те, що навіть експлікація функцій в політичному дискурсі (дискурсивній практиці красномовства) потребує певних підходів аналізу. Так, акціональна функція (проведення політики за допомогою мобілізації або "наркотизації" населення) проявляє себе як у формі прямого звернення (в таких жанрах, як гасла, заклики, прокламації, законодавчі акти), так і у створенні відповідного емоційного настрою (надії, страху, гордості за країну, впевненості, почуття єднання, цинічності, ворожості, ненависті), що досягається за рахунок афективів.

Важливим показником маніпулятивного політичного дискурсу є наявність імплікатур, прихованих (завуальованих) в контексті промови. Аналіз імплікатур дозволяє експлікувати інтенцію політичної промови. Оскільки імплікатури відносяться до оптативів, то слід зазначити, що під оптативністю філологи (М. Гусаренко) розуміють "функціонально-семантичну категорію, планом змісту якої виступає відношення модального суб’єкта до того чи іншого можливого стану речей у світі як до бажаного" [15, 12]. Імплікатури ж "відображають дійсний перлокутивний ефект, бажаний тим, хто говорить" [15, 130].

За відсутності імплікатур когнітивний і подієвий перлокутивні ефекти є рівними, за наявністю імплікатури - ні.

Прихований оптатив на лінгвістично-феноменологічному рівні подає себе через евфемізми або метонімію. Імплікатура може будуватися й на операції узагальнення, але не в формально- логічному сенсі, а в риторичному - ампліфікації та іншомовності. Тому для адекватної інтерпретації мовних актів в політичному дискурсі дешифровка імплікатур є ключовим моментом, адже вона дозволяє виявити маніпулятивний підтекст.

Важливими елементами політичного дискурсу (і красномовства передусім) є використання афективів. Це пов’язане із тим, що "мова виступів, доповідей має не стільки інтелектуальне значення, скільки емоційно-експресивне" [16, 21]. Тому показник використання емоційно-оцінювальних слів - афективів - маркує, у тому числі, намагання політичного оратора управляти аудиторією, внаслідок того, що ці слова "активізують сильні емоції і провокують бажану реакцію, сприяють засвоєнню політичних догм" [16, 22].

Отже, характер теоретичної рефлексії щодо політичного красномовства в сучасній науковій думці свідчить про те, що, по-перше, воно постає переважно у вигляді політичного дискурсу, подруге, його інваріантною ознакою виступає маніпулятивний характер. Аналіз останньої риси політичного дискурсу нині передбачає використання комплексу методів і методик, спрямованих на експлікацію прихованого мовного управління, зокрема імплікатур і афективів. Важливу роль у цьому відіграє аналіз риторичних фігур і тропів: ампліфікації, метонімії тощо.

Втім, проведений аналіз дозволяє стверджувати, що для формування цілісного уявлення про сутність політичного красномовства, його функціонування і механізми впливу на суспільство і окрему людину, потрібен інтегрований підхід, що дозволив би не еклектично поєднати методи дослідження різних наукових напрямів, а сприяти створенню синтетичної наукової дисципліни, в межах якої можна було б дати більш системні відповіді на ці питання.

Література:

Апресян Г. З. Ораторское искусство / Г. З. Апресян. — М. : МГУ, 1978. — 280 с.

Введенская Л. А. Культура и искусство речи / Л. А. Введенская, Л. Г. Павлова. — Ростов-на-Дону : Феникс, 1996. — 576 с.

Кохтев Н. Н. Риторика / Н. Н. Кохтев. — М. : Просвещение, 1996. — 207с.

Паршина О. Н. Стратегии и тактики речевого поведения современной политической элиты : дис... доктора филол. наук : спец. 10.02.01 / Ольга Николаевна Паршина. — Саратов, 2005.

Шейгал Е. И. Семиотика политического дискурса / Е. И. Шейгал. — М. : Гнозис, 2004. — 328 с.

Попова Е. С. Рекламный текст и проблемы манипуляции : дис. кандидата филолог. наук / Елена Сергеевна Попова. — М., 2005. — 190 с.

Михальськая А. К. Педагогическая риторика. История и теория / А. К. Михальская. — М. : Academia, 1998.

Цуладзе А. М. Политические манипуляции или покорение толпы / А. М. Цуладзе. — М. : Кн. дом "Университет", 1999. — 144 с.

Гайкова О. В. Предвыборный дискурс как жанр политической коммуникации : дис.кандидата филол. наук. — Волгоград, 2003.

Иванова Ю. М. Стратегии речевого воздействия в жанре предвыборных теледебатов : дис.кандидата филол. наук. — Волгоград, 2003. — 138 с.

Панин В. В. Политическая корректность как культурно-поведенческая и языковая категория : дис...кандидата филол. наук / Виталий Витальевич Панин. — М., 2005

Крысин Л. П. Эвфемизмы в современной русской речи // Русистика. — Берлин, 1994. — №1-2. — С. 28-49.

Алтунян А. Г. Анализ политических текстов : курс леций / А. Г. Алтунян. — М. : Логос, 2006. — 384 с.

Ковалев Ю. В. Интонация публичной политической речи: прагматический аспект / Ю. В. Ковалев. — М. : Изд-во РУДН, 2006. — 202 с.

Гусаренко М. К. Дискурсивные разновидности, перлокутивная прагматика и пропозициональные характеристики речевого акта пожелания в современном русском языке : дис. кандидата филолог. наук / Марина Константиновна Гусаренко. — М., 2007.

Зуев К. В. Идеологизация языка в политических, авангардистских и научных текстах начала ХХ века : дис.кандидата филолог. наук. — М., 2006. — 176 с.




Пошук по ключовим словам схожих робіт: