Наукова бібліотека України

Останні надходження

Loading
ПРОБЛЕМА СПІВВІДНОШЕННЯ ВІРИ ТА РОЗУМУ В ГНОСЕОЛОГІЇ МИСЛИТЕЛІВ КИЇВСЬКОЇ ДУХОВНОЇ АКАДЕМІЇ ЯК ПЕРЕДУМОВА СТАНОВЛЕННЯ РЕЛІГІЄЗНАВЧОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ
статті - Наукові публікації

Рабаданова Людмила Володимирівна, аспірантка кафедри культурології Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова

У статті розглядається гносеологічна проблематика у творчості представників Київської духовної академії другої половини ХІХ - початку ХХ століття, яка опосередковано - через ставлення до розуму як до логічного засобу обґрунтування віри - сприяє розвитку принципів раціональності аналізу релігійних явищ у творчості мислителів, що призводить до поступової диференціації у межах богослов ’я наукових релігієзнавчих ідей і методів.

Ключові слова: віра, розум, Київська духовна академія, релігієзнавча проблематика, релігія, раціоналізм, діалектичний метод, принцип історизму, принцип толерантності.

The article deals with the epistemological problems representatives of the Kiev Theological Academy 2 pm. Nineteenth century - early twentieth century. Which indirectly - through attitude to mind as a logical means ofjustification offaith - promotes the principles of rational analysis of religious phenomena in the works of thinkers, leading to a gradual differentiation within the theology of science to religion ideas and scientific methods.

Keywords: faith, reason, Kiev Theological Academy, problems of science to religion, religion, rationality, dialectical method, historical principle, the principle of tolerance.

Віра і розум є внутрішніми полюсами людини, проблема їх гармонії - одна з найскладніших суперечностей особистості. Як неминучі умови буття, віра і розум персоніфікують людське в людині. В даному дослідженні ми проаналізуємо переконання щодо їх співвідношення у творчості представників Київської духовної академії (далі - КДА) другої половини ХІХ - початку ХХ століття, які розглядали питання співвідношення віри та розуму як одне з провідних в своїй творчості. В цілому, проблема віри та розуму розглядатиметься нами у зв’язку з гносеологічним аналізом релігійної свідомості.

Серед останніх наукових розробок за обраною темою слід відзначити дисертаційне дослідження Н. Мозгової, яка всебічно розглянула гносеологію П. Ліницького; працю Т. Черненко, яка здійснила історико-філософський екскурс понятійного співвідношення розуму та віри у П. Ліницького, який шукав шляхи розв’язання проблеми антиномічності віри та розуму; розвідку К. Дубровіної, яка проаналізувала питання віри та розуму у філософській концепції П. Юркевича, та дослідження Г. Апанасенко, яка звернула увагу на співвідношення релігії та філософії в поглядах О. Новицького. Варто назвати також напрацювання С. Кузьміної, яка ґрунтовно досліджувала проблему сполучення віри та знання в межах філософії освіти.

Втім, залишається недостатньо висвітленим вплив творчого доробку мислителів КДА на формування вітчизняної релігієзнавчої думки, хоча київська духовно-академічна традиція зробила вагомий внесок у дослідження актуального питання визначення витоків релігієзнавчих ідей.

Пропонуючи інтелектуальний інструментарій для розв’ язання теологічних проблем, представники КДА спонукали до наукового аналізу питань, які стосуються історії та філософії релігії. Це зумовило розвиток релігієзнавчої думки через переосмислення історичної, пізнавальної та світоглядної цінності філософії у її зв’язку з релігійним світорозумінням в релігійно-філософській та богословській думці мислителів КДА.

Мета статті - розглянути віру та розум у творчій спадщині таких мислителів КДА другої половини ХІХ - початку ХХ століття, як Орест Новицький, Сильвестр Гогоцький, Памфіл Юркевич, Петро Кудрявцев та Петро Ліницький, що допоможе виявити загальнофілософське підґрунтя для інтерпретації релігієзнавчої проблематики та сприятиме подальшому використанню в сучасних релігіє- знавчих студіях.

Зазначена мета передбачає вирішення таких завдань:
Дослідити питання співвідношення віри та розуму як філософську основу формування вітчизняної релігієзнавчої проблематики крізь творчість мислителів, які є яскравими виразниками київської духовно-академічної традиції другої половини ХІХ - початку ХХ століття.

Розкрити механізми впливу київської богословської гносеології на становлення власне ре- лігієзнавчої проблематики.

Філософ та богослов Орест Новицький вважав, що віра та розум дотичні з релігією та філософією, і, відповідно, вступають у різні співвідношення. "В центрі уваги О. Новицького - еволюція від ранніх язичницьких вірувань до розвинутого християнського світорозуміння; історична взаємодія філософських вчень із релігійним осмисленням світу" [2, 24]. З релігії, на думку філософа, виникають всі духовні утворення, серед яких і філософія. Філософія та релігія збігаються за змістом, але відрізняються за способом осягнення цього змісту. О. Новицький ґрунтовно розглядає зв’язок релігійних вірувань і філософських вчень, але віра для мислителя все ж завжди вища за знання.

Найбільший вплив на релігієзнавчу думку творчість О. Новицького становить в аспекті історії релігії. Тому й гносеологічну проблематику вчений вирішує через формулювання типології релігій. Він виділяє природну та богоодкровенну релігію, які відрізняються за формою, а також за значенням, змістом і впливом на людство. Зрозуміло, що і віра, притаманна кожній релігії, відрізняється. В природній релігії віра засновується на змішанні Творця та творіння, а розум людини, не задовольняючись таким станом релігії та віри, веде до розвитку релігійної свідомості людини. Тобто, розум веде до виникнення більш досконалої, богоодкровенної релігії, не задовольняючись станом природної релігії і з’ясовуючи ".її зміст у напрямку розвитку свідомості людини" [1, 76]. З іншого боку, саме з виникненням християнської віри, вважає О. Новицький, людина відкрила для себе таємниці, до яких розум дійти не міг. "Релігія - це така сфера свідомості, яка розв’язує усі загадки світу, примирює усі печалі і тривоги серця; це сфера вічної істини та вічного спокою, вічного миру. Тільки релігія, а не мислення, дарує людині блаженство, а тому віра вища за знання, а релігія - за філософію" [11, 15].

Однак це визначення не означає, що для О. Новицького розум і знання нічого не важать, адж, виділяючи періоди в історії філософії, а поряд з нею в історії релігії (оскільки релігія і філософія, на думку мислителя, знаходяться у постійному співвідношенні), він зазначає, що очікується період примирення протиріч віри та розуму.

Погляди на проблему співвідношення віри та розуму іншого представника київської духовно- академічної традиції Сильвестра Гогоцького представляють відмінні від поглядів О. Новицького. С. Гогоцький пояснює суперечність не в історичній площині, а в контексті кола проблем, у які заглиблюється розум людини. Він виділяє світ мислення, розуму та світ нескінченного, вічного, віри, кожен з яких потрібен для вирішення певного питання.

Мислитель ".виходить з твердження про те, що існує два типи пізнання: нижчий, який спирається на діяльність розуму і приводить до істини, яка відображає відповідність наших понять законам дійсності, що вивчаються; другий, вищий тип пізнання пов’язаний з вірою, з внутрішнім досвідом. Лише цей другий шлях дає змогу осягнути сенс життя "моральних істот" [5, 141].

Сильвестр Гогоцький у "Філософському лексиконі" пише, що віра відрізняється від наукової достовірності, хоча вона також має достовірність, проте іншого роду. Тобто, релігійна віра для мислителя стосується не певного явища, а підґрунтя світу явищ та його причин. Він вважає, що "Без віри людина була б напівлюдиною" [3, 579].

А розум вчений характеризує не як окрему можливість душі, яка існує паралельно іншим напрямкам пізнавальної діяльності, а як заключну її ступінь. Для філософа діяльність розуму відбувається через ". внутрішню потребу нашої розумної природи, без якої неможливо було б ніяке знання"

[4, 250].

Через співвідношення віри та розуму С. Гогоцький виводить поняття релігії, її джерел, а також релігійних почуттів. Це відбувається у зв’язку з тим, що "з першим проблиском в людині почуттів і свідомості в її духовному житті віднаходиться подвійність." [4, 274]. Як наслідок, людина відчуває себе самостійною і одночасно їй необхідно заповнити себе чимось, чого їй не вистачає. Інакше кажучи, С. Гогоцький дає зрозуміти, що джерело релігії саме в людській природі і тому все ж випереджає мислення індивіда.

Утім, вчений переконаний, що розум і віра, знання та релігія - це все-таки розмежовані речі і не обов’язково, що будь-яке розумове дослідження потребуватиме звертання до ідеї Бога, оскільки це приведе до профанації релігії, а склад релігії, віри не обмежується раціональним визнанням Бога.

С. Гогоцький не заперечує основні докази буття Бога, але застерігає, що ".важлива участь розуму в розвитку і ствердженні в нашій свідомості ідеї буття Бога, але і внутрішнє почуття завжди буде одним з найпереконливіших внутрішніх свідоцтв." [3, 371-372].

Важливо також відмітити, що розум, на думку С. Гогоцького виступає на передній план у боротьбі з фанатизмом, оскільки ". возвеличує нас над сліпими, егоїстичними потягами і пристрастями." [4, 43], а віра має перевагу над розумом, коли у людини виникає сумнів, який вона не може подолати знаннями, оскільки не може обрати хоча б одне з протилежних суджень. Про сумнів мислитель пише так: ".без допомоги віри він може привести до глибокого потрясіння внутрішнього життя" [4, 373].

Ще один видатний представник КДА Памфіл Юркевич відстоював позицію дуалізму віри та розуму, був переконаний в тому, що неусвідомлена істина не є істиною, а корінь у віри та розуму спільний і знаходиться в серці людини.

Для П. Юркевича ". віра, з одного боку, є сильним морально-етичним фактором у формуванні особистості, а з іншого - вона є знанням вищого рівня, відмінним від емпіричного досвіду, знанням, шлях до якого пролягає через серце людини" [6, 88].

Мислитель іронізує над тим раціоналізмом, який віддає людину під владу анонімних процесів всесвітньої історії, позбавляючи її самостійності й свободи. На думку П. Юркевича, розум є лише системою достатніх підстав для визнання за істину. У розумі містяться універсальні явні істини, а необхідні свідчення про них ґрунтуються на їхній внутрішній явності (емпіричній - погодження з фактом, логічній - на законі суперечності, моральній - на безперечному схваленні певних актів волі, юридичній - як вид моральної явності).

Людині дано розум для того, щоб постійно думати про відносини зі світом, про добро, розуміти переваги і недоліки існуючих норм життя, перетворювати і гармонізувати їх. Тобто, П. Юркевич не заперечує значення розуму загалом, але зазначає, що розумний і моральний вчинок не варто ототожнювати, оскільки навіть обурливе злодіяння можна скоїти дуже розумно. Проте мислитель впевнений, що спокійний та байдужий розум не несе цінності людині.

Щодо віри П. Юркевич зазначає: ". якщо людство одностайно завершує всі свої пояснення у релігійній вірі, якщо воно вміє кінці або початки всіх ниток життя, знання та діяльності зводити до Бога, то ця релігійна свідомість найбільш виправдовується натурою людського серця." [13, 102]. Відповідно до співвідношення віри та розуму, релігія інтерпретується П. Юркевичем як явище, що безпосередньо характерне духовній природі людини і тому відкриває людині істини, недоступні для її розуму.

З точки зору філософа неможливо усунути гносеологічний дуалізм, що виникає через пізнання людської істоти завжди лише подвійно - душевні явища через внутрішні почуття, а тіло людини крізь зовнішні. Але це зовсім не означає, що співвідношення віри та розуму завжди має перебувати у розбіжності, адже "служіння науці не є служінням мамоні, з яким було б незгідне служіння Богові" [13, 114].

Варто відзначити, що, пояснюючи співвідношення віри та розуму, а саме - виводячи віру в Бога з мислення і витлумачення зовнішніх явищ та внутрішніх станів, П. Юркевич звертається до історичного аспекту релігії. Мислитель дає пояснення виникненню природної релігії, пояснює еволюцію релігійних почуттів, що втілювались в різних історично відомих релігійних світоспогляданнях. Крім того, вчений висловлює надію на гармонійне та "правильне" співвідношення між знанням і вірою в майбутньому та подолання нинішнього роз’єднання, оскільки ". вимога знати так, а вірувати інакше, видається нестерпною для людей найрізнорідніших переконань" [13, 114].

П. Ліницький - мислитель, творча діяльність якого теж проходила в стінах КДА, на проблему віри та розуму дивиться як на таку, що неможливо вирішити назавжди, оскільки ". це питання вимагає для кожного часу особливого вирішення, відповідно з духом цього часу [9, 510]". Варто також зауважити, що, на думку П. Ліницького, знання ніколи не зможе виключити необхідність віри, оскільки віра - духовне, а не чуттєве поняття, тобто віра та розум мають різну форму, але можуть бути єдині за змістом, коли знання стверджується на вірі і саме в такому випадку знання має найбільшу силу. Крім того, підґрунтя релігійної віри містяться в самій сутності розуму, тому як би не розширились межі науки, віра залишається неодмінно.

Філософ постійно наголошує на необхідності гармонії віри та розуму, а для розуміння їх взаємин пояснює специфіку даних феноменів. Віра для П. Ліницького є ".першочерговим аспектом, в якому він вбачає її моральні характеристики" [12, 138], які не можна віднайти ані в соціальному житті, ані у дусі громадськості. А відкидати розум, його значення та важливість через те, що він породжує сумнів, мислитель називає безглуздям. П. Ліницький пише так: "Відсікайте сумнів, боріться з ним, але не відкидайте розуму" [8, 86].

Видається цікавим, що віру та розум П. Ліницький узгоджує з метою постання раціонального витлумачення релігійного змісту. Тому в релігійній вірі мають бути наукові начала, для чого мислитель вводить в праці "Значення філософії для богослов’я" (1903-1905) термін "філософія релігії".

Дослідниця творчості П. Ліницького Н. Мозгова зазначає, що він обстоював вагому роль розуму в релігійному житті через доречне питання: чи варто вбачати головним органом релігійності людини її серце та волю і водночас ігнорувати розум? Відповіддю на питання мислителя є його застереження від наслідків однобічного розмежування і нехтування однією зі сторін духовного життя людини.

Переконання ще одного професора КДА П. Кудрявцева відносно питання співвідношення віри та розуму ґрунтуються на думці, що ". якби людина могла б одним актом свідомості охопити все розмаїття буття в його цілісності і єдності, тоді б не було й мови про будь-які відмінності в області знання, зокрема про відмінність між вірою та знанням; але тоді людина була б не людиною, а Богом" [7, 176]. Тобто, для П. Кудрявцева людський розум і відповідне йому знання обмежені неможливістю осягнути все буття в одному інтелектуальному спогляданні.

Варто відмітити, що вирішення питання взаємин віри та знання, релігії та філософії П. Кудрявцев вбачає в залежності від різних історичних умов. Звичайно, розглядаючи історію співвідношення віри та розуму вчений торкається філософії та богослов’я, але також побічно розкриває історію релігій, оскільки впевнений, що хоча в давній період і не було поняття віри в сучасному йому розумінні, але не можна сказати, що воно було зовсім відсутнє. Більше того, релігія та розуміння віри давнього світу постає історичним ґрунтом свято-отцівських переконань.

Щодо аспекту історії релігії, то у П. Кудрявцева присутні твердження, що в давньому світі співвідношення релігії та філософії, віри та знання виокремити важко через існування різноманітних місцевих культів. Але все ж протиставлення між вірою і знанням виникає не разом з християнством, хоча саме воно вказало на віру як на основу істинного життя, вважає вчений. Початковим же етапом є період Давньої Греції, де віра і знання отримали кожна свою специфічну область, для віри - це релігія, для знання - філософія. Однак, саме в християнстві віра виходить на перший план, хоча й знання, яке на час виникнення християнства було могутньою культурною силою, не заперечується. Тому так кардинально тут постає питання взаємин між вірою та знанням.

Підкреслимо, що П. Кудрявцев розмежовує точки зору на питання віри та розуму в різних гілках християнства. Він визначає, що для католицької церкви знання повністю підпорядковується вірі. А у православ’ї мислитель виділяє те, що воно займається більше морально-психологічними умовами богопізнання, а не доведенням буття Бога, як в католицизмі (для чого знання і виступає підсистемою віри). Для протестантизму ж, на думку мислителя, характерне повне розділення віри та знання, релігії і філософії.

Отже, П. Кудрявцев в питанні співвідношення віри та розуму, релігії та філософії вважає за потрібне звернутись до історичного дискурсу філософії та релігії, щоб звузити вплив суб’єктивних елементів і, даючи звіт в минулому, поставити завдання майбутньому. Звичайно, богослов’я для П. Кудрявцева - провідна лінія у дослідженнях релігії, віри і співвідношення їх з філософією та розумом (знанням), але його розвідка становить користь і для історії та філософії релігії як підсистем ре- лігієзнавчої думки, адже ". філософія релігії бере свої витоки із перших спроб теоретичного аналізу духовного змісту релігії, її особливого призначення в світі, ролі у духовному житті індивіда і людства в цілому" [2, 23].

Загалом, творчість мислителів КДА другої половини ХІХ - початку ХХ століття сприяє примноженню релігієзнавчих знань, а їх праці важливі для релігієзнавчої думки і нині, оскільки в них здійснюються спроби віднайти раціональний вимір релігії та інтелектуальну основу феноменів, пов’язаних з нею. Необхідно зауважити, що роздуми про співвідношення віри та знання, які мають місце у представників КДА, входять в сферу інтересів філософії релігії, оскільки мають безпосередній зв’язок з гносеологічним аналізом релігійної свідомості.

Віра і знання постають в творчості мислителів КДА як такі духовно-пізнавальні сили людини, які необхідно поєднати між собою (разом з інтуїцією, релігійно-містичними почуттями), що відрізняє їх думки від ортодоксального богослов’я, де все ж домінує авторитет одкровення. Це дозволяє виділити в спадщині представників КДА другої половини ХІХ - початку ХХ століття елементи, що важливі для розвитку сучасної релігієзнавчої думки в Україні.

Таким чином, ми проаналізували погляди представників КДА на питання співвідношення віри та розуму як філософську основу формування вітчизняної релігієзнавчої проблематики. При аналізі ми спирались на праці О. Новицького, С. Гогоцького, П. Юркевича, П. Ліницького та П. Кудрявцева, які є яскравими виразниками київської духовно-академічної традиції другої половини ХІХ - початку

ХХ століття і відіграли значну роль в процесі розробки вихідних засад релігієзнавчих розвідок. Ці вчені ввели у теологічний дискурс раціональність, що підвело їх до більш глибокого розуміння явищ, пов’ язаних з релігією, і аналізу на основі методів, які використовуються в релігієзнавстві, що згодом сприяло становленню в Україні релігієзнавчої проблематики.

В межах нашого дослідження можна відзначити використання вченими КДА діалектичного методу, завдяки якому вони розглядали процеси і явища релігії в динаміці їх становлення і розвитку, у взаємозв’язку між собою та з явищами інших сфер суспільного буття. Про це свідчить важливість питань співвідношення філософії та релігії, віри та розуму.

Певною мірою представники КДА використовували і протофеноменологічний метод. Іншими словами, співвідносили мотиви, уявлення, ідеї, мету віруючих. Завдяки чому згодом вибудовується смисловий зв’язок у поведінці, виражаються структури спілкування, суб’єктивні фактори соціальних стосунків віруючих людей. Також вчені торкались принципів релігієзнавства. Скажімо, принципів історизму і толерантності в дослідженні релігії вони дотримувались в найбільш можливій мірі для теологічного дискурсу.

Перспективи подальших досліджень досить широкі, оскільки на підставі аналізу публікацій мислителів КДА другої половини ХІХ - початку ХХ століття стає можливим вивчення витоків релігі- єзнавчої думки в Україні, що виступають підвалинами вітчизняного релігієзнавства.

Література:

Апанасенко Г. Б. Орест Новицький про сутність предмету філософії та проблему періодизації істо- рико-філософського процесу : дис. на здобуття наукового ступеня канд. філософ. наук: спец. 09.00.05 "Історія філософії" / Галина Богданівна Апанасенко. - К., 2006. - 168 с.

Арістова А. В. Проблеми філософії релігії у творчості П. Д. Юркевича : дис. на здобуття наукового ступеня канд. філософ. наук: спец. 09.00.06 "Теорія і історія релігії, вільнодумства та атеїзму" / Алла Вадимівна Арістова. - К., 1994. - 137 с.

Гогоцький С. С. Бог. Віра / С. С. Гогоцький // Філософський лексикон. - Том 1. - К. : Університетська типографія, 1857. - 579 с.

Гогоцький С. С. Розум. Релігія. Сумнів. Фанатизм / С. С. Гогоцький // Філософський лексикон. - Том 4. - Частина 1. - К. : Типографія Є. Я. Федорова, 1872. - 432 с.

Горський В. С. Історія української філософії / В. С. Горський. - К. : Наукова думка, 1997. - 373 с.

Дубровіна К. О. Розум і віра в філософській концепції П. Юркевича : дис. на здобуття наукового ступеня канд. філософ. наук: спец. 09.00.05 "Історія філософії" / Катерина Олександрівна Дубровіна. - К., 2006. - 185 с.

Кудрявцев П. П. Головні моменти в історії питання про ставлення віри до знання / Петро Павлович Кудрявцев // Труди Київської духовної академії. - № 10. - К. : Типографія І. І. Горбунова, 1901. - С. 176-201.

Ліницький П. І. Значення філософії для богослов’я / П. І. Ліницький / Читання у церковно- історичному та археологічному товаристві при КДА. - К., 1904. - Вип. 5. - С. 71-195.

Ліницький П. І. Про православ’я як істинно християнську віру / П. І. Ліницький // Віра і розум. - Харків, 1897. - Т II. - Ч. 2. - С. 503-525.

Мозгова Н. Г. Гносеологічна проблематика у творчості П. Ліницького : дис. на здобуття наукового ступеня канд. філософ. наук: спец. 09.00.05 "Історія філософії" / Наталія Григорівна Мозгова. - К., 1997. - 195 с.

Новицький О. М. Поступовий розвиток стародавніх філософських вчень у зв’язку з розвитком язичницьких вірувань : у 4 т. / Орест Маркович Новицький. - Частина 1. Релігія та філософія давнього Сходу. - К. : Університетська типографія, 1860. - 429 с.

Черненко Т. В. Співвідношення понять розуму та віри в історіософії П. Ліницького : дис. на здобуття наукового ступеня канд. філософ. наук: спец. 09.00.05 "Історія філософії" / Тетяна Василівна Черненко. - К., 2004. - 173 с.

Юркевич П. Д. Вибране / П. Юркевич ; Бібліотека часопису "Філософська та соціологічна думка", серія "Українські мислителі" / Впорядник А. Г. Тихолаз. - К. : Абрис, 1993. - 416 с.




Пошук по ключовим словам схожих робіт: