Наукова бібліотека України

Останні надходження

Loading
ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ТЕОРІЇ ДОПИТУ
статті - Наукові публікації

М.О. Янковий, кандидат юридичних наук, доцент, начальник кафедри криміналістики Одеського державного університету внутрішніх справ

Проаналізовано генезис теорії допиту на різних етапах розвитку держави та права і криміналістики зокрема. Здійснено спробу виокремити періоди розвитку теорії допиту. Підкреслено необхідність подальшої розробки та законодавчого закріплення базових положень допиту з урахуванням напрямів і змісту раніше досліджених аспектів.

Ключові слова: допит, неправдиві свідчення, тортури, джерело доказів, фактичні дані, психологічний вплив, тактичні прийоми, судово-психологічна експертиза.

Теорії допиту у криміналістиці традиційно приділяється велика увага. Серед слідчих дій, що проводяться під час розслідування злочину, допит, як відомо, є найпоширенішим. Немає кримінальних справ, під час розслідування яких органи досудового слідства та суд не вдавалися б до допиту свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених і підсудних. Саме допит є основним засобом збирання й перевірки доказів, через що від його успішного проведення багато в чому залежить результат розслідування кримінальної справи.

«Допиту, - справедливо зазначає В.О. Коновалова, - належить одне з важливих місць у пізнанні об’єктивної істини, метою встановлення якої є діяльність судочинства» [1, с. 3].

Не протиставляючи допит іншим слідчим діям, можна з упевненістю стверджувати, що без кваліфіковано проведених допитів неможливо забезпечити успіх при розкритті злочинів. На користь цього свідчать дослідження В.К. Весельського: «Зі всього бюджету часу, що витрачається слідчим на провадження слідчих дій, саме на проведення допитів припадає понад 80%» [2, с. 1].

Тому не випадково проблема ефективності допиту і використання його результатів є однією з важливих у діяльності органів досудового слідства і дізнання, а залежно від того, наскільки добре слідчий (дізнавач) оволодів мистецтвом допиту, прийнято робити висновок про професійну майстерність останніх.

Багато зарубіжних і вітчизняних учених присвятили свої наукові розробки дослідженню допиту. Серед українських учених слід відмітити М.В. Бахарєва, В.Є. Богинсь- кого, В.К. Весельського, В.А. Журавля, О.О. Закатова, В.С. Комаркова, В.О. Коновалову, В.Ю. Шепітька, які на дисертаційному рівні досліджували різні аспекти допиту. Наукові праці зазначених учених дали можливість обґрунтувати основні положення теорії допиту. Однак вони не вичерпують багатоаспектність цієї проблеми, а лише утворюють фундаментальну базу для подальших досліджень.

Крім цього, слід зазначити, що більшість досліджень проводилася понад двадцять років тому й окремі їх положення не завжди повною мірою відповідають сучасному рівню розвитку науки та стандартам правової демократичної держави, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищими соціальними цінностями [3].

Все викладене вище свідчить про необхідність подальшої розробки та законодавчого закріплення базових положень допиту з урахуванням напрямів і змісту раніше досліджених аспектів. Окрім того, необхідно враховувати не лише результати раніше проведених досліджень, а й історію виникнення та розвитку допиту, що і є метою цього дослідження.

Історія допиту пов’язана зі стародавніми державами світу. На зорі розвитку людства при розв’язанні конфліктів не існувало процедур процесуального характеру. Обвинувально-змагальний процес, що мав місце у той час у всіх країнах Стародавнього Сходу, вимагав при вирішенні суперечки вислуховувати показання сторін. У законах вавилонського царя Хаммурапі (1792 - 1750 рр. до н. е.), що дійшли до нашого часу, згадується про відповідальність свідка, який дає неправдиві свідчення: «Якщо людина виступить у судовій справі як свідок про злочин і не доведе своїх слів, то, якщо ця судова справа про життя, цю людину повинні вбити» [4, с. 12].

В оцінці показань свідка панував критерій його якісної значущості. Це було неминучим для поділеного на касти суспільства. Важливим було не те, про що свідчать, а хто свідчить. Спеціаліст з історії Вавилонії М.А. Дандамаєв зазначає, що вільні вавилонянки, не дивлячись на своє привілейоване положення, не могли виступати свідками, не кажучи вже про можливість свідчення вавилонянок-рабинь [5, с. 4].

Важливість показань свідків у встановленні судової істини збереглася на довгі роки. Підтвердженням цього є закони Ману, які були складені у першому столітті до н. е. в Індії. Оцінюючи показання свідків, суддя повинен був стежити за їхніми рухами, голосом, жестами. Крім цього, враховувалась і належність свідків до певної кастової групи (варни). У разі прийняття свідком клятви, в судовому процесі брали участь жерці.

У вавилонському та індійському праві неодноразово згадується звичай судових випробувань при допиті або ордалій. Підозрюваний повинен взяти в руки вогонь або зануритися у воду, маючи зв’язані певним чином руки. Той, кому палаючий вогонь не обпікав руки і кого вода не підіймала догори, вважався невинуватим.

Римське право в період свого розквіту (3 ст. до н. е. - 3 ст. н. е.) вже мало розвинені найважливіші правові інститути. Із часів Цицерона (106 - 43 рр. до н. е.) у промовах спостерігалися дослідження доказів. Показання свідків заносилися до протоколу. Кількість свідків по справі не могла бути менше двох. Свідками були лише вільні люди. Неповнолітні й близькі обвинуваченого не мали права свідчити. Показання рабів бралися до уваги, якщо вони свідчили під тортурами.

За часів Юлія Цезаря тортури почали застосовуватися і до вільних громадян і поступово стали основним засобом допиту під час отримання показань від обвинувачених і свідків.

Таким чином, до кінця імператорського періоду катування як засіб одержання показань вже почало застосовуватися, відповідно і допит у такий спосіб отримав свою першу регламентацію.

Численні дослідження державно-правового розвитку скіфської доби як античними, так і багатьма сучасними істориками-скіфологами, містять мало відомостей про стан кримінально-правових відносин, зокрема допиту.

Кінець епохи Стародавнього світу, ознаменований загибеллю Римської імперії, і початок нового періоду - Середньовіччя, незважаючи на різноманітність форм становлення феодальних відносин і державності в різних країнах світу, не принесли допиту принципових змін. Обвинувачений продовжував перетворюватися в об’єкт дослідження, від якого в умовах фізичного впливу можна було отримати потрібні свідчення. Зусилля допитувачів були спрямовані на отримання від обвинуваченого визнання вини, що вважалося найважливішим доказом. Набуло розвитку особливе мистецтво допиту, засноване на життєвій психології: певний вираз обличчя, жести та інші зовнішні прояви почуттів детально описувалися у протоколі і їм надавалося доказового значення.

У країнах Європи поступово розвивається новий вид процесу - слідчий (інквізиційний). Згодом його елементи утверджуються і в церковних судах. Новий кодекс, що мав офіційну назву «Кримінально-судове Уложення імператора Карла V Священної Римської імперії» (Німеччина), більш відомий як «Кароліна», передбачав провадження спеціального слідства (inquisitio generalis). Серед основних слідчих дій кодексу були детальний допит свідків та «сумарний» допит обвинуваченого. Якщо обвинувачення передбачало смертну кару, проводився так званий «допит підсудного по пунктах», за результатами якого суд приймав рішення про допит з тортурами. Таким чином, допит отримав нове законодавче закріплення. З одного боку «Кароліна» узаконив допит з тортурами, а з другого -обмежив його застосування: «Без достовірних доказів ніхто не повинен піддаватися допиту з тортурами» [6, с. 182].

Крім того, важливе значення «Кароліни» полягає в її перших рекомендаціях з тактики допиту. Суддям рекомендувалося вдаватися до неясних або навіть «пасткових» запитань. Також під час допиту було заборонено повідомляти обвинуваченому дійсні обставини справи [7, с. 278].

У Київській Русі конфлікти розв’язувалися через судовий поєдинок («поле») і за допомогою ордалій, тобто випробування водою і залізом. Ф.І. Леонтович у своїх дослідженнях зазначає: «Кто вытерпит муку, тот считается правым» [8, с. 204].

Показання свідків були основним джерелом доказів. Перший відомий кодифікований збірник законів «Руська Правда» поділяє свідків на послухів і видоків.

У літературі немає єдиної думки з приводу того, що являють собою послухи і чим вони відрізняються від видоків. Одні вчені не бачать між ними різниці, інші вважають послухів свідками по слуху, а видоків - очевидцями, тобто свідками факту. На думку більшості дослідників, послухами могли бути тільки вільні люди і лише в окремих випадках - боярські тіуни або закупи [9, с. 88; 10, с. 213].

Царський судебник 1550 року поклав край послушеству, поступово почали зникати всі види ордалій, в тому числі і «поле».

До обвинувачених застосовувався допит, а для одержання зізнання у злочині - катування, очна ставка. Ці засоби одержання показань відомі й Соборному Уложенню 1649 року. Відповідно до нього процес по кримінальних справах порушувався і проводився з ініціативи державних органів. На допитах і очних ставках з’ясовувалися обставини скоєння злочину, за необхідності - застосувалися тортури до всіх соціальних верств населення, хоча й враховувалося станове положення та вид злочину. Лише до жінок тортури застосовувалися у меншому обсязі.

З початком реформ Петра I у Росії розпочалася епоха розшукового процесу. У 1697 році Петро I видав указ, в якому різко засудив чинний на той час змагальний процес, назвавши його великою тяганиною: «... в судах .многая волокита и напрасныя харчи и убытки и разоренье,...а ябедникам и ворам поживки» [11, с. 104 - 105].

Заслуговує уваги категорична позиція Петра І щодо показань свідків: «А буде же кто свидетель скажет во свидетельстве лживо, и про то сыщется ж: и за то его ложное свидетельство казнить смертию ж» [11, с. 105]. Зазначене ще раз підкреслює надзвичайну важливість показань свідків у встановленні істини по справі.

Історія вітчизняної юриспруденції знає лише короткі періоди, протягом яких акцент перенесено з одержання «пізнавальних» показань на пошук інших доказів у справі. Таким був час судової реформи Олександра ІІ, що почалася у 1861 році, коли за це боролися такі видатні вчені та юристи-практики як В.Д. Спасович, Л.Є. Владимиров, М.С. Таганцев, Д. Г. Тальберг, М.Д. Сергієвський.

Післяреволюційна історія виокремлює декілька періодів: перший період тривав з 1917 року по 1929 рік (до кінця непу) - становлення тактики допиту. Він характеризувався значною увагою до показань свідка й обвинуваченого. Необхідно зазначити, що така увага здебільшого була зумовлена значними досягненнями у сфері психології людини таких відомих вчених, як В.М. Бехтєрев, І.П. Павлов, І.М. Сєчєнов, О.О. Ухтомсь- кий, О.Р. Лурія.

Другий період розвитку теорії допиту охоплює час з 1929 року до початку 50-х років. Він характеризується застоєм у науковому розвитку теоретичних основ криміналістики, у тому числі й допиту. Лише на початку 30-х років в юридичній літературі спостерігалося активне обговорення питань тактики допиту для отримання максимально повних і достовірних відомостей по справі, що розслідується [12].

Політичні зміни у житті суспільства негативно вплинули на розвиток криміналістики. Тоталітаризм не мав потреби у розвитку психологічної науки. Відповідні установи з вивчення злочинності були ліквідовані або реорганізовані, різко скоротилися і дослідження з психології особистості та поведінки людини. Про нагальні проблеми теорії допиту, зокрема його психологічний аспект, було надовго забуто. В юриспруденції почала домінувати концепція А.Я. Вишинського - «зізнання - цариця доказів», яка потім на довгі роки стала панівною у вітчизняній криміналістиці.

Третій період у теорії допиту припадає на час, названий «відлигою», коли наголошувалося на доказовому пізнанні події злочину [13, с. 85]. Не випадково Кримінально- процесуальний кодекс, що набрав чинності 1 січня 1961 року, містив спеціальну норму, яка вказувала на те, що визнання обвинуваченим власної вини не може бути основою доказів його вини.

У цей період було видано багато наукових праць, пов’язаних з теорією допиту, вивченням особистості допитуваного та врахуванням його індивідуальних особливостей. Низка таких робіт і до сьогодні є класикою вітчизняної криміналістики. До них, безперечно, належать наукові праці М.І. Порубова, в яких чимало уваги приділено проблемам психології допиту. Він одним з перших розглянув саме поняття допиту комплексно, визначивши допит як багатопланову, складну процесуальну дію, що має криміналістичний, організаційний, психологічний та етичний аспекти. Кваліфіковане провадження допиту вимагає не тільки знання закону й творчого його застосування, але й життєвого досвіду, уміння інтерпретувати й варіювати різні чинники впливу на особу з урахуванням її індивідуально-вікових особливостей [14, с. 4].

Розглядаючи допит як комплексну дію, М.І. Порубов доводить, що з точки зору кримінального процесу і криміналістики це засіб доказування і процес отримання доказів, з точки зору психології - процес специфічного спілкування, а з точки зору інформатики (за часів М.І. Порубова інформатику називали кібернетикою) - процес отримання інформації, що має значення для справи. Крім цього, допит - соціальне явище, що має етичну і виховну сторони.

Наступний етап розвитку теорії допиту (кінець 80-х років минулого століття) характеризується спробою модернізації основних аспектів цієї процесуальної дії. У дослідженні допиту того часу виділялося три напрями:

дослідження з організації допиту (системний підхід, стадії допиту тощо);

проблеми інформаційного насичення допиту;

проблеми психологізації допиту.

У рамках зазначених напрямів нерідко виконуються і сучасні дослідження з теорії допиту.

З кінця ХХ ст. спостерігається підвищений науковий інтерес до проблеми допиту як способу одержання показань, особливо свідків. Властивості, доказова значущість та оцінка відомостей, що надаються свідком, розглядаються у поєднанні з його правовим статусом, проблемою забезпечення прав, законних інтересів і безпеки не тільки свідків, а й інших осіб, залучених до провадження по кримінальній справі. Паралельно проводяться дослідження проблеми впливу особистих якостей допитуваного на якість повідомлюваних ним відомостей, а також психології формування показань, що отримуються під час допиту.

Останнім часом більш широкого використання набуває судово-психологічна експертиза, що встановлює можливість особи сприймати, зберігати в пам’яті і відтворювати відомості про факти, які підлягають доказуванню, тобто встановлює можливість надавати правдиві свідчення допитуваними особами, а отже, є експертизою «правдивих свідчень» [15, с. 44; 16, с. 157].

Проаналізувавши розвиток інституту допиту, можна дійти висновку, що він має глибоке історичне коріння і, безсумнівно, стоїть у джерел зародження криміналістики, у тому числі і в Україні.

Список використаної літератури

Коновалова В.Е. Допрос: тактика и психология / В.Е. Коновалова. - Харьков : Консум, 1999. - 157 с.

Весельський В.К. Сучасні проблеми допиту (процесуальні, організаційні і тактичні аспекти) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.09. «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / В.К. Весельський. - К., 1999. - 20 с.

Конституція України : прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. - К. : Преса України, 1997. - 80 с.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / [под ред. З.М. Черниловского]. - М. : Юрид. л-ра, 1984. - 472 с.

Дандамаев М.А. Свидетельские показания рабов в суде в Вавилонии VI в. до н.э. / М.А. Дандамаев // Вестник древней истории. - М. : Наука, 1968. - № 1. - С. 3 - 12.

Історія держави і права зарубіжних країн / [за ред. В.Д. Гончаренка]. - К. : Ін Юре, 2002. - 716 с.

Чельцов-Бебутов М.А. Курс советского уголовно-процессуального права. Очерки по истории суда и уголовного процесса в рабовладельческих, феодальных и буржуазных государствах / М.А. Чельцов- Бебутов. - М. : Госюридиздат, 1957. - 840 с.
Леонтович Ф.И. Русская Правда и Литовский Статут, в видах настоятельной необходимости включить литовское законодательство в круг истории русского права / Ф.И. Леонтович // Антологія української юридичної думки. - К. : Юрид. книга, 2002. - Т. 2. - С. 155 - 223.

Гончаренко В.Д. Історія держави і права України / Гончаренко В.Д., Рогожин А.Й., Святоцький О.Д. - К. : Ін Юре, 2003. - Т. 1. - 656 с.

Гальперин С.Д. Очерки первобытного права / С.Д. Гальперин. - Спб., 1893. - 300 с.

История государства и права России в документах и материалах. С древнейших времен по 1930 г. / [автор - сост. И.Н. Кузнецов]. - 2-е изд. - Минск : Амалфея, 2003. - 640 с.

Брусиловский А.Е. Свидетельские показания в качестве судебных доказательств / А.Е. Брусиловский, М.С. Строгович // Методика и техника следственной работы : сб. статей. - К., 1934. - С.142 - 166.

ЭйсманА.А. Логика доказывания / А.А. Эйсман. - М. : Юрид. л-ра, 1971. - 112 с.

Порубов Н.И. Научные основы допроса на предварительном следствии / Н.И. Порубов. -3-е изд., перераб. - Минск : Выш. шк., 1978. - 176 с.

Переверза О. Подолання завідомо неправдивих показань допитуваного за допомогою експертиз в ході досудового слідства / О. Переверза // Право України. - 2003. - № 12. - С. 43 - 44.

Манивлец Э.Е. Процессуальные особенности назначения судебно-психологической экспертизы /

Э.Е. Манивлец // Криміналістичні та процесуальні проблеми, що виникають під час проведення слідчих дій : міжнар. наук.-практ. конф., 24 листоп. 2006 р. : тези доп. - Донецьк, 2006. - С. 155 - 158.




Пошук по ключовим словам схожих робіт: