Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І

Юрій Клен (1891—1947) і його творчість


Один із поетів «п´ятірного грона», пізніше — активний учасник літературного життя української еміграції. Освальд Бургардт (псевд. Юрій Клен) народився 22 жовтня 1891 року в с. Сербинівці на Хмельниччині у родині німецького купця-колоніста. В 1911 році закінчив Першу київську гімназію, в 1920 — Київський університет, де вивчав романо-германські та слов´янські мови і літературу. У голодні роки громадянської війни викладав у сільськогосподарському технікумі в с. Баришівка біля Києва, де подружився з Миколою Зеровим та Віктором Домонтовичем (Петровим). Перекладав із західноєвропейських літератур, опублікував «Залізні сонети» (1926) — антологію німецької поезії, оригінальні поезії «Сковорода», «На переломі», «Провесна», цикл «Осінні рядки» (1928). У 1931 році емігрував до Німеччини, викладав у кількох університетах Німеччини, Чехо-Словаччини, Австрії. У середині 30-х років під псевдонімом Юрій Клен друкує ряд творів у «Віснику» Дмитра Донцова, вливаючись у творчість «Празької школи» поетів. У Львові оприлюднив написану класичними октавами поему «Прокляті роки» (1937), у Празі — знакову збірку поезій «Каравели» (1943). У роки війни аж до своєї смерті (1943—1947) працював над поемою-епопеєю «Попіл імперій», видав «Спогади про неокласиків» (1947). Юрій Клен органічно поєднав естетику митців «Розстріляного Відродження» в радянській Україні з художніми модерними шуканнями поетів «Празької школи».

Сковорода

Піти, піти без цілі і мети...

Вбирати в себе вітер і простори,

І ліс, і лан, і небо неозоре.

Душі лише співать: «Цвіти, цвіти!»

Аж власний світ у ній почне рости,

В якому будуть теж сонця і зорі,

І тихі води, чисті і прозорі.

Прекрасний шлях ясної самоти.

Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу

І мудрості вином розвести тугу.

Бо, може, це нам вічний заповіт,

Оді мандрівки дальні і безкраї,

І, може, іншого шляху немає,

Щоб з хаосу душі створити світ.

Конкістадори

Немов важкий і мертвий гад,

Стискало груди їм повітря

Тісних, задушливих кімнат...

Гітари бренькіт, бренькіт цитри1.

Не ваблять чаші і вуста,

Дрімота мрійного дозвілля

І сто раз бачені міста:

Мадрід, Толедо і Севілья.

Відомий світ давно обрид.

Навколо гори заступили

Широкий, дальній круговид,

Але ростуть у духа крила.

І кличе радісний простір.

Співають води у затоці.

І ось вино, що з рідних гір,—

Вже не вино, а жовч і оцет.

А вранці в гавані морській

Шумні вітрила напинає

Зі сходу вітер ходовий

І манить, манить у безкрає.

І туга, що співала в снах,

Що зріла і росла роками,

Що пломінилася в очах,

Уже доходячи нестями,

Враз вибухла, як грім.

Так кактус іноді сто літ

В корінні потай копить сили,

Щоб раптом викинути квіт

На диво всім — єдиним стріл ом.

Розквітлі брості островів

Гойдалися на океанах,

Мов дальнє марево віків.

До них жага летіла п´яно.

І звідти відгомін бажань,

Немов труба, гримів у морі,

І шумом пінив чорну хлань,

І владно кликав у простори.

0 моряки, що синій шлях

Вам пінили південні шквали,

Що вас у білих кораблях

Вітри пригод і шторми мчали!

Омита сонцем далечінь

Вам розгорнулася широко,

млявих літ літеплу лінь

На попіл спалював сіроко.

Це вам Південний Хрест горів,

Коли назустріч бригантинам

Враз випливала з туманів Флорида,

Чилі, Аргентина.

Це вам, відважним хижакам,

Скорились мудрі перуанці.

Ще й досі буря трубить нам

Про вас, дзвінкої слави бранці.

Весь мул таверн, барлог, портів,

Що клекотіла ним Біскайя,

Скипів і смерчем полетів

По прірвах щастя і відчаю.

О золото глибоких надр,

Що хвилями усе затопить!

О золото пекуче в

атр, Що захлинулась ним Європа!

Ми теж, п´яніючи, у снах

Чудні вирощуєм химери,

Щоб десь на дальніх берегах

Нам забіліли Кордильєри.

Не раз на роздоріжжі днів

Ще зрадить нас надія марна.

Та над безмірністю морів

Завжди горить Зоря Полярна.

Над нами теж Молочний

Шлях. Нам теж Персей і Андромеда,

Як символ, світять у віках.

Туга солодша нам від меду.

І теж зоритиме у млі,

Як сходять з вод незнані зорі,

Той, що скерує кораблі

За вами вслід, конкістадори.

Майже елегія

Дивлюсь у вікна. Темний ліс,

Торкнутий подихом весняним,

Зелені пагони підніс.

І знову вітром полум´яним,

Пройнятим подихом степів,

Мені у вуха свище квітень.

Ще не дощенту я згорів,

Коли радію вітру звідтам!

І знов дитячі мої дні

Шумлять, немов весняна повінь,

І сняться яблуні рясні,

І слід від кінської підкови

На непросохлому шляху,

І знов гогочуть сиві гуси.

У кузні знов гуде міхур,

І знову дядько сивоусий

Оповідає в курені

Про давнішні свої походи...

Де дядько той? Мабуть, у дні

Революційної негоди Життям наклав.

А дядьків син

В голодний рік подавсь до міста,

Бо не молов порожній млин,

А у квашні не стало тіста.

І у чоботях без халяв

Він десь у кам´яній пустелі,

Як пес у ярмарок, пропав.

І, зрікшись рідної оселі,

Праправнуки отих гусей,

Що плавали у верболози

І смакували вогкий глей,

Тепер марніють у колхозі,

Бо дружно криком сторожким

Не врятували України,

Як їхні давні предки Рим.

Та рік по році в море рине

І, може, розгойдавши гнів,

Колись досвідчені нащадки

Отих змиршавілих дядьків

Ще інші наведуть порядки...

Але хай не минає день

У міркуваннях елегійних,

Вслухайсь в уривки тих пісень,

Що їх розносить вітер рвійний.

Тобі здушила душу знов

Лиха хвилина і зневіра?

Ти знову з жаху захолов

І мертву руку метром міряв?.. —

Глянь у вікно, де темний ліс,

Торкнутий подихом весняним,

Зелені пагони підніс...

І дихай вітром полум´яним...

Терцини

Коли тебе сурма твоєї туги

Покличе знов у рідний дальній край,

Де ждуть тебе безчестя і наруга,

Слова над пеклом Дантовим згадай:

«Рег те зі уа пеііа сіиа сіоіепіе!»

«Сюди йдучи, в скорботу і відчай,

Надії мусиш знищити дощенту».

Гамуй, мандрівнику, смертельний жах,

Коли в душі погасиш сірий день ти

І сонце змерхне в чорних небесах.

Нехай мовчазний і сумний

Вергілій Тобі піде назустріч у степах

І в синій край Шевченкових ідилій

Нехай веде до міст і дальніх сел,

Де чисті весни й нам колись зоріли.

Вважай на магію страшну чисел:

Ось пекло, це землі частина шоста,

А край зелених верб і пишних зел,

Що скрізь його покрила вже короста,—

Останній в пеклі круг, дев´ятий круг.

0 фабрики й кремлі з людської кости!

Не спокій лагідний,— безладний рух,

Де хаос в димі чорному регоче

1 вбила хімія безсмертний дух.

Скляні, напівзакрижанілі очі

Тих матерів, що власних немовлят

Жеруть із голоду! О бенкет ночі,

Що над землею стеле чумний чад!

О мертвих тіл багряні гекатомби!

Що звалося «душа», «зоря» і «сад» —

Все втиснуто в трикутники і ромби.

До пісні кожної, до всіх думок

Рука диявола чіпляє пломби.

1 ти, ти — лиш відірваний листок,

Якого крутить невідома влада,

Затягши в свій безсоромний танок.

В дев´ятім крузі пекла чорна зрада

Реве, роззявивши сто тисяч пащ,

Шматує, рве, рокує на загладу.

З лобів тих пащ рогами сотні башт

Ростуть і в морок зносяться високо,

А в башти кожної крізь пітьми плащ

Тебе чатує невсипуще око...

Тікай, тікай і не життя рятуй,

А душу, й, вийшовши в простір широкий,

Вітай незнану долю, як сестру, й

Вдихай у себе волі вихор п´яний,

Чужі кущі і камені цілуй.

Зостанься безпритульним до сконання,

Блукай та їж недолі хліб і вмри,

Як гордий флорентієць, у вигнанні.

Та перед смертю дітям повтори

Ту казку, що лишилася, як спомин

Прадавньої, забутої пори,

Як у грозі, у блискавиці й громі

Колись страшну потвору переміг

Святий Георгій в ясному шоломі...

І як дракон, звитяжений, поліг.

Божа Матір

Йшла степами й питала:

«Де мій син? Чи не стрівся він вам?»

(А по селах ставки — як дзеркала:

Божий простір веселим качкам.)

«Чи не стрівся вам десь по дорогах

Синьоокий Христос?

Волосся у нього

Золоте, як осінній покос».

Все питалася знову і знову;

Люди мовчки сахалися вбік

(Лиш поважно дивилися вслід їй корови,

Пес безхатній за нею до царини біг).

За рікою спинила на ниві

Дідуся, що гнідка поганяв.

Кінь істомлений голову сиву

На плече їй поклав (бо пізнав!).

«Чи стрічали його ви з дарами?

Чи вінчали його, як царя,

У високому білому храмі,

Де у вікна світила зоря?»

«Та невже ж тобі ще не сказали?»

Роз´ярився корявий дідусь:

«На усіх перехрестях його розіп´яли,

І помер твій веселий Ісус.

Біле тіло його шматували.

Загинали над ним матюки.

І вовкам на поталу

Розкидали куски».

Головою припала до гриви...

Враз метнулась назустріч зорі

(Дикі гуси крикливі

Закружляли над нею вгорі).

А за нею наздогін пожежі,

Диму сизого змії виткі.

Біжучи, розгубила одежі,

І махали услід вітряки.

Вдалині над житами

Білим квітом гойдалась вона.

Осипалася там пелюстками...

Манячіла, щезала в ланах.

Бур´яном заростає дорога,

Що крізь заграву днів

Нас вела до далекого Бога.

Але вересом слід твій зацвів,

Скорбна мати, що плачеш у небі,

І під обрієм грізних років

Голубіє, мов спогад про тебе,

Синя плахта лісів.

Синій пояс твій річкою в´ється...

Затаївши останній вогонь,

Так тихесенько б´ється

В ніжнім теплі твоїх долонь

Під дощами твого волосся

Бідне серце землі.

І росте з нього буйне колосся,

І курличуть над ним журавлі.

Володимир

1

Із Візантії посланий чернець

Суду Страшного розгорнув картину.

І бачить князь геєну й райські крини,

Що змалював вигадливий мистець.

Чувай! Надходить грізний реченець.

Над полем чорний крик сурми полине.

З могил повстануть подвиги й злочини,

І шлях у вічність ляже навпростець.

Як переплисти озеро солоне

Тих сліз, що їх Рогніда пролила,

І крові братньої ріку червону?

Та розвівається поволі мла,

І вже в рожевім кольорі надії

Незнана просторінь віків ясніє.

2

Вус золотий і срібна голова...

Як волокли його крізь бруд і порох!

Дніпро гойдав його в своїх просторах,

А дні його — мов скошена трава.

Та доля, що нещедра на слова

І лічить кожен віддих, кожен порух,

Вже іншу путь закреслює у зорях,

Визначуючи проріст і жнива.

Лише вві сні ввижається князеві,

Що місто шле у далеч крики леві,

Поволі розсуваючи свій круг.

І він, сполоханий, не розуміє,

Що значе й є цей вихор світла, й рух,

І злото бань, що проти сонця мріє...

З

Пануючи над обширом ланів,

Він на горі, відлитий з бронзи, станув,

Під ним хвилюються моря каштанів,

А від Дніпра доносить вітер спів.

В плащі не одну бурю він зустрів.

Пливуть роки уривками туманів.

І ось гуде під шум аеропланів

Лихий пожар червоних прапорів.

Вдивляючись весною в дальній обрій,

Щороку бачить князь: скресає лід.

І згадує, як по добі недобрій

Загинули, не полишивши слід,

І дикий печеніг, і люті обри.

І грає усміхом суворий вид.

Софія

Проектується звести храм св. Софії в Києві.

З газет

Тайни тисячоліття — в Софії стрункій,

Що поблідла, але ще ясніше, ще вище

Вироста, як молитва, в блакить.

Є. Маланюк

Нехай твій дзвін заглушать літаки.

Нехай тебе знесуть, і хай на місці,

Що освятили літа і віки,

Поставлять пам´ятник добі нечистій.

Нехай змурують чорний хмарочос

Там, де стоїш ти, біла й золотава,

0 ліліє струнка в намисті рос,

Яку плекала мудрість Ярослава!

Нехай здере новітній печеніг

Смугляве злото з бань на кінську збрую

І скрізь полишить слід блюзнірських ніг:

Це лиш мара нам видива гаптує,

Які триватимуть недовгий вік.

Коли спорудять зал з бетону й скла

І електричний вихор зашаліє

Там, де священна сутінь залягла

Й в дрімотнім сні спочила Візантія,—

То знай: це все пройде без вороття.

Так само снились нам колись татари.

То ж знов чаклун якийсь навіяв чари,

І бачиш ти примари небуття.

Правдивий світ,— не той, для ока зримий,—

Крилами розтинаючи вогонь,

Гойдають тихо грізні серафими

На терезах своїх долонь.

Він, наче плід, важніє й дозріває,

Наллятий плином невідомих лон,

І темний сік, буруючи, співає,

Немов вино Господніх грон.

Колись усім об´явиться, як чудо,

Істота кожної з земних речей.

Настане день... світ спалахне, й полуда

Тобі спаде з засліплених очей.

В священнім жасі, дивно скам´янілий,—

Немов хто в вічність відчинив вікно,—

Побачиш ти у млі нестерпно білій

Все, все таким, як справді є воно:

Хрестом прорізавши завісу диму,

В красі, яку ніщо не сокрушить,

Свята Софія, ясна й незрушима,

Росте легендою в блакить.




Беатріче

1

Тебе співець, піднісши понад зорі,

Таким безсмертним світлом оточив,

Що досі ще крізь далечінь віків

Пронизують нас промені прозорі.

Як жадібно ти ловиш, темнозора,

Пливке, як пух, летюче листя слів,

Коли дзвінкі дощі моїх рядків

Шумлять, немов осінні осокори!

Що всі скарби, затоплені в морях!

Раптову радість і той блиск дитячий,

Який спалахує в твоїх очах,

Не проміняю ні на що: неначе

Блакитний місяць, виплива з долонь

Твоє волосся чорне й смагла скронь.

2

Ти вся ще провесна, о Беатріче!

В тобі все світло ранкове зорі,

Що ним співці, поети й малярі

Колись наситили середньовіччя.

Ще перші сльози радості й горичі

Дрижать, як на березовій корі,

Але все славлять янголи вгорі

Твоє ім´я, благословенне тричі.

Поглянь, тепер твої всі ночі й дні

Круг тебе дивним сяйвом заясніли

І засліпили нас, мов крила білі:

Бо серед скель в похмурій тишині

Своїх терцин холодні діаманти

Тобі вплітав у шату темний Данте.


Попіл імперій

(Уривки з поеми-епопеї)

Перша частина

У вічності, де світла струм тече,

повільно крутяться колеса часу,

що на верстаті золотому тче

свій килим різнобарвний. Дольні паси

пускає в рух незримий нам двигун.

Мигтить узору плетиво примхливе,

і завжди врівноважує вагу

Той, що складе в копу доспіле жниво,

все змірить мірою й благословить.

Нас темрява обсотує і боре,

лише часами блискавка на мить

із пітьми вихопить шматок узору,

і ми, прокинувшись із небуття,

якийсь уривок бачимо: химерні,

страшні чи ясні обриси життя.

Ми у руці тримаєм тільки зерна;

гаїв не бачимо, що з них зростуть

і зашумлять зеленим верховіттям.

Ми лиш п´ємо гіркаву каламуть,

жахним на світ рождені лихоліттям.

Якби зірким спромігся оком

ти в докінченості цілість охопити,

то знав би, що прямуєш до мети,

яка у вічності буде світити. Що ти єси?

Ти у майбутнє міст над прірвою знедоленого віку.

Та лиш у цілому збагнеш ти зміст.

Шукай же розум у сваволі дикій,

якою лютий вік наш клекотів,

у силі тій, що нищить і карає.

Дивись, он я у простори років

тобі узорний килим розгортаю.

Друга частина

(Юрій Клен використовує умовний прийом. Героя поеми супроводжує радянською імперією італійський поет Данте, показуючи «новітнє пекло», трагічні події 1933—1937років. Ця частина епопеї написана, як і безсмертна поема Данте, терцинами).

.. .А хочеш від Амура до Неви

пройти зо мною страдними шляхами?

Он пітьма вже клубочиться, диви!»

А я стояв без думки і без тями,

мені простяг він руку і повів крізь темний бір

якимись манівцями, туди, де простір мороком чорнів.

Навколо нас повстало сонне місто.

Тьма глибиніла, навіть ліхтарі

вже не світились, як чудне намисто.

«Що там шугає о такій порі? — спитався я.

— Поглянь на авто чорне!» —

— «Воно шугатиме аж до зорі.

Коли глибокий сон усіх огорне,

воно підкотить тихо до дверей,

страшне, немов та доля необорна,

із мирних хат хапаючи людей.

Ти впізнаєш його? То «чорний ворон».

То хижий птах недоспаних ночей.

Де він появиться, там плач і горе.

І, байдуже ковтаючи життя чуже,

він плине у нічні простори».

«А що то за юрба жде відкриття віконця там?

У ній старі і діти».—

«Це тим, яким не буде вороття,

зі стравою передають привіти.

Вони з в´язниць на смерть чи у Сибір підуть,

і це їм — як останні квіти».

У світлі тьмяному пригаслих зір,

перепустку свою всучивши варті,

в широкий ми ввійшли в´язничний двір.

«Ану ж, побачимо, які тут жарти вигадують

пекельні мастаки! Хіба ж на це поглянути не варто? »

І ми попростували навпрямки,

мов по алеї, довгим коридором,

де двері обабіч, глухі й важкі.

«Дивись, що діється вікам на сором! —

супутник мій, поет, прошепотів.—

Тут чавиться безсмертний дух між жорен»...

...Передо мною в божевільнім гоні,

немов нап´яті пружно ланцюги,

летіли за вагонами вагони,

кудись у безвість дальньої тайги везли людей

— немов тарань сушену,— що мерли від задухи і жаги.

На Соловки, на Колиму, на Лену їх викидав,

як дрова, пароплав; і розчахалась прірва їм безденна,

бо пащею голодною ковтав

ту страву край нез´їжджений і дикий.

Враз я на березі Печори став.

Там розтиналися в повітрі крики,—

і все було — немов безладний сон:

тіснивсь до річки натовп стоязикий,

і всіх пускав по черзі на порон,

руками держачись за грубі линви,

сивобородий, зморщений Харон.

Йшов дощ рясний, тож мокрих,

як з-під ринви, він на хисткий,

гостинний піл приймав і декотрих питав:

«З яких країн ви?»

І якщо хто у відповідь казав,

що з України, то не міг він слухать,

а відвертавсь насуплено й мовчав.

І з натовпу один, що в руки хукав,

похмурому Харонові повів:

«Кинь добрим людям слово на потуху!

Скажи, що жде майбутніх дикунів.

Як точиться життя по той бік річки,

між тих тряских боліт і пустирів?

Печуть там хліб із борошна чи січки?

Чи люди там — як риба без води?

Які порядки там, які там звички?»

І відказав Харон: «Пожди, пожди!

На це тобі не дам я відповіту,

бо вожу я людей лише туди,

але ніколи їх не вожу звідти:

заріччя пожирає їх, як вовк.

Тому мені ніхто не склав ще звіту,

чи там життя — як глиця, чи як шовк».

Оце промовивши, він борзим рухом за линву ухопився і замовк.

Спитав я: «Хто ти?» Й відказав він глухо:

«Був з мене Мельпомени вірний жрець,

що не достежив, звідки вітер дмуха,

тому чекаю тут на свій кінець.

Тобі відоме це ім´я: Лесь Курбас.

Сам Аполлон надяг мені вінець,

бо я втіляв і радощі, і журби у постатях мінливих на кону.

А нині теж до мене линуть юрби:

туди й сюди хиткий порон жену.

Хароном я зробивсь у царстві тіней,

свою жорстоку долю не клену:

не жду визволення, не жду відміни,

бо знаю: не вертається назад ніхто з цієї мертвої країни».

Біль серце обкрутив мені, як гад;

не розумів я тих страшних містерій.

Я знав: був Курбас лицарем без вад,

а Сінклер з Кайзером в СССР-і

собі проникливого тлумача знайшли в тім геніальнім режисері.

Хто ж і за що підніс над ним бича?

Де, де і як до тої таємниці знайти мені,

немудрому, ключа?

Невже є злочином, який з дзвіниці гуде,

отой від Бога даний хист?

Хіба ж його повинен у в´язниці

спокутувати майстер і артист?

Порон нас висадив на другий берег.

«Даешь сюда!» — гукнув енкаведист.

І ось за шерегом потягся шерег,

немовби з гір струмивсь і плив потік,

в глухих підземних зроджений печерах...

...І мовив Данте: «Глянь-но,

час не змив з плити чавунної різьблених літер,

щоб напис той усім вікам трубив,

немов сурми неутишимий вітер».

Побачив я, що всякий, хто минав плиту могильну,

кидав кілька віток,

або побожно голову схиляв,

віддаючи нагробникові шану.

Тоді я підійшов і прочитав,

що спочиває прах там отамана,

старого Калнишевського Петра,

що дихав вогкістю цього туману,

коли цариця розчерком пера,

щоб заломить, в цей край його послала,

де пестила самотність, як сестра.

Та епітафія кінцівку мала забріхану:

Смирился и почил»,

дарма, що аж до смерті в нім палала

невгасна ватра клекоту і сил.

А хто ж тепер там торфяне болото

вимірює шнурком із власних жил?

Хто хоче в тім бору перебороти самотній сум

і ронить до долонь свої думки,

немов крупинки злота?

Йому в душі ще жевріє вогонь.

Віддаючися тужним снам і мріям,

що вітерцями обвівають скронь,

він смутно марить «теплим Олексієм»

Усе в минулому, в колишніх днях.

Кінець і радощам, і всім надіям.

Та іскри ще спалахують в очах.

Згадає Київ, щастя нетривале,

і квітне вже журба його в словах:

«На кожнім дні своя печать лежала,

і кожний рік там був на інший тон,

і екстатичних сонць ясні кружала

злітали в неба голубий плафон».

Він очі звів: це небо непривітне;

навколо все — як нереальний сон...

...У натовпі, де майже всі каліки,

я мов когось знайомого узрів,

що клав на тачку камені великі.

І я спитав: «Чи з дальніх ти країв?»

І він, на час важку урвавши працю,

здивований, на мене очі звів.

«У цьому стовпищі всіляких націй

плекаю в серці я простір Дніпра,

і степ, і млосні пахощі акацій...

О, хтось єдиним розчерком пера все загасив.

Скололи гострі глиці мій мозок.

Душу обросла кора.

Та пам´ятаю гомін і грімниці,

якими гнало відгульня-коня,

що вулицями рідної столиці

летів, пройнятий облаком вогня.

Якби побачити мені хоч верби

у звечорілому промінні дня,

з якою радістю я завтра вмер би.

Один лиш вечір запашний страшні

всі спогади з душі моєї стер би.

В минулому, немов у тумані,

спливають кам´яний мішок і ґрати.

Там вірші я, голодний, на стіні

вугіллям чорним пробував писати.

Минула молодість, немов у сні,

і вже на вороних мені не грати».

І я спитав: «За що марнуєш дні

ти в пеклі цім і терпиш біль агоній? » —

«Лише за те,— він відказав мені,—

що покохав слова я повнодзвонні,

слова п´янкі, які глухі віки пролежали

у глибині бездонній.

Я був один із лебедів, які належали

до грона п´ятірного нездоланих співців.

О, дні гіркі!

Коли мені служить не хочуть ноги,

мене підвішують на мотузках,

і працювати мушу до знемоги.

Тепер я замкнений у клітку птах.

Для мене ті хвилини є найгірші,

коли, приборкуючи в серці жах,

я, як поет, строчити мушу вірші,

які вславляють мудрого вождя,

що розгорнув народам обрій ширший,

що нас нагодував, узув, одяг,

що світить нам, неначе з неба сонце,

що нам найвищий, праведний суддя.

Мордва, мовляв, карели та естонці

йому хвалу співають по лісах...

І я, в маленьке дивлячись віконце,

спогадую Вкраїну в килимах зелено-жовтих.

Простором Сибіру далекий,

страдницький пройшов я шлях...»

П´ята частина Діалог людини з землею

Людина.

О земле, земле, вітром лихоліття сплюндрована і знищена украй!

Кому віддам я білі семицвіття думок,

що до пташиних схожі зграй?!

Що вірш, і що музика,

і що коло заслуханих у шум джерельний муз,

коли у череві лютує голод

І гавкає на хат побитих груз!

Земля.

Марна людино, задивлена в обрій

вогненний прагнень невтішних!

Згадай-но ту пору, коли щастя й достаток були,

як ті речі буденні, в крузі тісному й під тином бадиллям росли!

Знав ти тоді смак і пах зрум´янілого хліба?

Смак помаранчі, який не зрівняти з нічим?

Яблука, що крізь вітринні всміхається шиби,

і винограду, налитого соком густим?

Ні, ти не знав, бо були, як повітря і води,

яснам приступні і дотику твому близькі.

Тільки тепер ти збагнув їхній смак і природу,

вроду й солодкість, що криються в грушці хрумкій.

О юнаки і дівчата! Танцюйте поему,

що помаранча співає й рясний виноград,

хліб зарум´янений і кожний овоч окремий,

пахощі, що ними дише у вересні сад!

Людина.

О земле, земле, вітром лихоліття

сплюндрована і знищена украй!

Росте нове твоїм деревам віття, мені ж —

пустеля, спалений мій край.

З твого лиця оселі щезли й храми,

шумлять над степом вічності моря,

і знов нас під подертими шатрами

вітає в росах ранкових зоря.

Нащадок наш цінує тільки м´язи.

В книжках згоріли мудрості скарби.

Не знає вже ні козака, ні князя син здичавілий темної юрби.

Земля.

Згинули ясні легенди твої і літопис дій,

що минули, потахли в погаслих віках.

Слава ж тобі, о людино, яка по потопі

плинеш човнами по ще невідомих морях!

Предків не маєш? — Тож будь тепер сам собі предок.

Люди забули легенди? —

Нову їм створи. Втратили віру? —

Кресли на скрижалях їм Кредо.

Щезли герої? — Меча тоді в руки бери.

Місто згоріло? — Споруджуй же заново мури.

В кожній пригоді яви себе як Мономах.

Згинув варяг, але сам будь варягом,

будь Рюрик, що відкриває ніким ще не ходжений шлях.

Ралом залізним зорай цілину запахущу,

засів розкинь золотистий.

Обійми мої я розкриваю тобі —

дикий степ мій і пущі, сину мій!

Потом гарячим мене напої!




Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)