Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І

Оксана Лятуринська (1902—1970) і її творчість


Талановитий художник, скульптор, поетеса. Оксана Михайлівна Лятуринська народилася 1 лютого 1902 року в с. Вишнівець на Тернопіллі в родині офіцера. Закінчила гімназію імені Івана Стешенка в Крем´янці. 1924 року емігрувала до Чехо-Словаччини. Навчалася на філософському факультеті Карлового університету, а також в Українській студії пластичного мистецтва в Празі. Опублікувала збірки поезій ♦ Гусла» (1938), «Княжа емаль» (1941), книжку новел «Материнка» (1946), «Веселка» (1956), збірку віршів для дітей «Бедрик» (1956). У 1986 році вийшла ілюстрована книжка «Великодній передзвін. Писанки і поезії Оксани Лятуринської». Належить до елітних поетів «Празької школи». Майстер витонченого образу й ліричної мініатюри, в якій психологічно тонко відбиває світ почуттів ліричної героїні — духовно багатої людини. Померла 1970 року в м. Міннеаполісі в СІЛА.

Великодній передзвін

З дзвінички дзвін,

з дзвінички дзвін злітає радістю благою!

Це Великодній передзвін.

Він у тобі і над тобою.

Душе моя, полинь,

полинь угору в синь і ти ясою! —

Дар сонця життєдайний зрин

ущерть наповнює снагою.

А та ясінь, а та ясінь

зливає ясністю такою!

І білоквітка дінь-дінь-дінь

і тут і там над яриною.


Волинська майоліка

Ліси, бори великі.

У пущах — тури, дики.

Над буйним бездорожжям

хмільне лице Дажбоже.

Гучні, меткі на гони

Перуна стріли, коні.

Логовища, оселі —

у хащах, темних скелях.

Ні зрубу, ані поля.

Не час на заборола,

щити — дрючок і камінь,

широке мужнє рам´я1.

І міцно пне прапращур

тятиву лука й пращі2.

Він ледве вкритий шкір´ям

з білиці чи буй-звіря.

Своєї ж долі паном

дуліб і деревлянин.

І хто зухвалість вчинить,

ярмо ганьби накине?

— Посягачеві вмерти! —

кричать князі роздерті.

Стинає час могутність ікол,

із лип на згин зриває лико,

допущує чужих навали.

Ляхи, татари, угри чвалом,

їх сили й око не огорне.

Ти, злий Стрибоже, зрадив чорно!

Ліси під полум´ям, у димі,

і при землі чернеча схима.

Як серце русича не вразить? —

Хиткіш, хиткіш корогви й стязі.

І оклик: «За стремено, враже!»

з щитом, з мечем зломився княжим.

Упали вежі, впали стіни

і зрівняно вали. Руїни.

Здобувчий князь, його дружина

на Лодомерїї твердинях.

І, мов молитва у відчаї,

угору зноситься Почаїв.

Де келії, хрести печерські,

князі могутні Лодомерські?

Шляхи, шляхи, шляхи, шляхи.

Куди? Хто кінний ними їздив?

Таїть похмуро бір лихий,

мовчать зловіщо мурів різьби.

На камені читай знаки так,

начебто затерті руни.

«Бичем тавровані віки

проходили крізь брами гуни.

Щербився меч, ломився спис.

Земля гула, ревла від гуків...

Чужинче, глянь і зупинись:

на перехрестях — Божі муки!»

Шляхи — і розквіт хмурих смуг:

льохи — бори, горби — мов кілля.

Розвиднює весь виднокруг день

свячення ножів — неділя.

Волинські буколіки

У луках гра сумна сопілок.

Хіба пашня зросла безсило?

Чи між пшеничних, житніх піль вродились колоси сліпі?

Чи корінь вітер-сонце сушить?

Чи не справдився сон пастуший —

багатство золотих черед,

розшитий ременем намет,

чемерка бита та наопліч і сплетений аркан з коноплі?

Або вода знесла шувар і млин,

і села в хижий яр?

У луках гра сумна сопілок.

Не хмарилось і не горіло,

і хліб зернистий не поліг,

і вершиться вежасто стіг.

По сіль, мабуть,

ідуть підводи чи десятину —

княжий поділ везуть до двору й до церков.

Були жнива і будуть знов.

Чорнозем споконвіку родить.

І світ — мов гончаря розводи,

немов квітник з-перед вікна.

Чому сопілок гра сумна?


Євшан-зілля

Війнуло чудним подихом,

немов чужинним.

О, ніі

І згадка чарівна десь із глибини:

і м´ята, і стокроть1,

і лепеха Волині.

І образ весен — ледве черкнуті пастелі:

від настілу, що ще торішнє листя стелить,

відбився весело і пурхає метелик;

то Божа синь, то ніжно кинута рожевість,

то ще несита зелень вітів яблуневих...

Якби злетіти пташкою понад дерева туди!

У біле вбратись, наче до

Причастя, верби сережки цілувати зчаста

і проковтнуть одну на щастя.

Мир над місцем сим!

Буду тут лежати, поруч — побратим.

На почесні чати стане тирса й кінь.

Буде звід зоріти, гіркнути полинь,

синітимуть квіти.

І зрине кінь у височінь як є,

в похідній збруї, і дух твій вбраний в кармазин.

І запитає Юрій:

— Що мав ти над життя дорожче?

Що на землі досяг?

— Я воїн був,

— Побідоносче, доніс свій золот-стяг.

І дуб, і лаври на чоло,

із рук Архангела — рапіру.

Безсмертний, чи досить було б,

щоб осягти святого миру? —

Як можна вибрать з нагород,

тож із усього — лиш єдине:

тризуба знак, яко клейнод,

а прапор — жовто-синій.

***

Брешуть на щити лисиці,

сонця схід — рудіший крови.

В бій би линуть безголово

під вогонь і холод криці.

Впасти першим чи десятим,

тільки б паленіти в люті,

глибоко списа ввіткнути,

боляче мечем затяти.

***

І знову сурмами дзвенить завзяття туги бойової.

І руки звично мимохіть затискують залізо зброї.

Ох, очервонитись щиту! Ох, затупитися мечеві!

За землю Руськую, за рани Ігореві.

***

Вдаряє в грудях мідь об мідь,

перетинаються ножі: люби,

люби і ненавидь, як повінь, мужу, жий!

На кремінь — оливо руки.

На лезо — ока гострота.

Пруги чола, як знак, різкі.

На попіл спалені уста.

***

Я в темінь кину смолоскип,

осяю шлях великий, висоти скель,

провалля глиб і подвигом натхненні лики.

Чи в далеч кожному пройти? —

В це кожний свято вірить.

І контур, ні, не затремтить цих постатей твердих і сірих.

***

О, знати твердо лиш одно:

загин або побіда. І змаг п´янитиме вином,

як брата, батька й діда.

В уяві чудно так сплелось:

шолом, розбитий панцир,

і знак державний, і жезло,

затверджені в багрянці.

Покрові Заступниці свічі воску ярого,

ризи злота сутого, кожне зітхнення!

Діву Чисту хвалимо, Діву славимо.

***

Хвалимо піснею, славимо зброєю.

Молимося, просимо:

Поможи на ворога,

Мати Божа,

Мати Руського Краю!

***

Ви, гуси-лебеді, далеко бачите,

до хмар злітаючи, у водах граючи,

крильце купаючи.

Якби загледіли човно окрилене та під вітрилами,

своїми білими махніте крилами.

Дівочим голосом о щогла вдартеся:

«Не гуси-гусоньки,— поклони від

Марусеньки, великі і малюсенькі».

***

Щастя згублені ключі.

Якби їх знайти хутчій!

Пошукати в лісі, в полі, запитать, зустрівшись,

Долі: «Ти горою,

Доле, йшла, чи мої ключі знайшла з золотими обідками?

Щоб пізнати, що ті самі,

там намітку під кісник

накарбовано з весни.

Чом я пояс попустила?

Не інакше — вража сила.

Чом цяцькований обруч не тулила обіруч?

Посміхнеться оком Доля:

«Довгі, довгі луки поля, і темніший ночі гай.

Як згубила, то й шукай!»

***

Горе,горе, горе, горе!

Перстень впав у синє море.

Хто дістане персня мого, понад злото дорогого,

понад перли, над коралі?

Чорні очі цілували, персня серце вибирало,

подивляла заздрість стало,

бо ж то персню не був рівень

жоден з перстенів царівен.

***

Нам любо жити в Переяславі.

Іде сюди із Греків овоч і грона

виноградних лоз, із Угор —

збруя і комоні і срібло з Чех;

із Руси — куни, біль і соболь,

меди і отроки дружинні.

Нам любо жити в Переяславі.

Сягати любо злотоглав,

багрець і цісарське опліччя.

О, любо нам крізь млу сторіч

велику чатувати звагу!

Ось шлях стовбований на Схід

і стопи Олександра.

***

Поглянеш за поріг: скудовчені каштани,

їх лист лапатий впав і ліг,

то знов злетить, то раптом стане.

Відкритий звід алей.

І простір рве і ранить.

О, скільки ж то відчинених дверей

в далекий світ шляхів незнаних!

Зірвавсь дитячий змій, немов... немов сама я.

Він он, де тоне погляд мій, де ластівок зникає зграя.

Єроним

(Уривок з поеми)

Яка ж то темінь! Боже, Боже,

Нехай заблиснуть десь вогні!

Верзеться все таке негоже

І сниться Вершник на коні.

...І буде: затемняться мислі

Перед невблаганним кінцем.

Облудні не впізнають змисли

Страшне Антихриста лице...

Будь виявлення те не всує!

Він тут вже межи нами, тут!

Хай очі бачать, вуха чують,

Невіруючі віри ймуть!

...Він упокорить серце й розум,

Приспить свідомість у людей,

Потопче правду людську й Божу...

Таж так! Таж так, як в нас, ачей!

...Він на усе наложить тавра

І виб´є людям на чолі...

Уже в руїнах скніє Лавра,

І всі святі давно втекли.

...Насилля запанує й примус...

Хто не зазнав на собі їх?

Власть сатани, незриму й зриму,

Значить по світі безліч віх.

І недалеко день грядучий,

Коли насильством, без понук,

Живії душі вдвоє гнучи,

Ввесь впаде світ йому до рук.

...Не буде тами для спокуси

Терпіння Божого... І гнів,

Він прийде, прийде, таж-бо мусить,

Як той потоп старих часів.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)