Один із найяскравіших поетів «Празької школи». Олекса Коронатович Стефанович народився 5 жовтня 1899 року в с. Милятин поблизу Острога на Рівненщині в сім´ї священика. 1914 року закінчив духовну школу в Клевані на Рівненщині, 1919 року — Волинську духовну семінарію в Житомирі. У 1922 році емігрував до Чехо-Словаччини, навчався до 1928 року в Карловому університеті Праги, де захистив докторську дисертацію «Амросій Метлинський як поет». У 1944-му Стефанович виїхав до Німеччини, після війни перебував у таборах для переміщених осіб. 1949 року емігрував до СПІА. У Празі видав збірки «Поезії» (1927), «Стефанос І» (1938). Наступні книги «Стефанос II», «Кінецьсвітнє», «Фрагменти» побачили світ у 1975 році в Торонто. Поет зазнав певного впливу європейських символістів та раннього Павла Тичини, але любов´ю

до класичних форм та поетикою наближався до київських неокласиків. Образна система його лірики незвично багата, ліричний герой спостерігає картини давно минулих подій і сьогодення. Милозвучність й метафоризм створюють незабутнє враження від художнього світу митця. Помер Олекса Стефанович в американському місті Буффало в 1970 році.

***

От високо став місяць у небі,

І на озері, де глибина,

Десь береться за лебедем лебідь,

Мов виносить їх сніжних зо дна.

Місяць озеро гладить, голубить,

Місяць з озером срібний взяв шлюб.

Лебединії шиї, як труби.

Хоч одна б заспівала з тих труб,

Хоч один би крилом який вдарив,

Хоч один би заплюскав... й не ждать,—

Наче сонні скували їх чари,

Наче плавають лебеді й сплять.

В сріблі місяця лебеді срібні,

Срібні лебеді в срібній воді...

Шелесни лиш чим-небудь, лиш скрипни —

Вони зникнуть одразу тоді.

Плач Ярославни

Мури якісь, хтось ридає на мурах,

А перед мурами степ...

Де б це, скажи мені, вірний мій джуро,

Ми опинилися, де б?

Мрія далека про сонячний виплив —

Пасмуга світла бліда.

Хто це отрути смертельної випив,

Хто це так рано рида?

Чуєш? Зозулею хоче злетіти,

Хоче у далеч кудись...

Чув те квиління жіноче, що вітер,

З мурів здійнявшись, доніс?

«Я б,— каже,— в зелень його перенесла,

В зелень з кривавих калюж!

Дайте мені ви для синяви весла! О, не даєте... Чому ж?..»

Чуєш? Ридає до вітра, до сонця...

Впала на камінь, ячить...

О, який сумний, заплаканий сон це!

О, яка гірка це мить!

***

Як півень червоний на сідалі,

Моститься сонце на заході спати.

У річку навіщось багато-багато

Бурякового квасу червоного вилили.

На церкві хрести — наче села багаті

З щирого золота вилили,

Щиро червінців одсипали — видали.

Не чули берези й не відали,

Як їм загорілися шати.

Кублиться сонце червонеє спати

У хмарах на сідалі.

***

Вже місяць холодний такий,

Мов цілий — зо срібла і льоду.

Русалки знімають вінки,

Русалки зникають у воду.

А перше — заплюскає їх,

Захлине красу їх дівочу...

З голів заливав їх до ніг,

Любив, цілував їх досхочу

Мінилася, грала луска,

Здавалося, бігала тілом:

Щоночі гатилась ріка Смарагдом —

сапфіром — берилом...

***

Як срібно скрізь! Куди не кинь,

Усе виблискує, іскриться...

Як чисто може засвітиться

Земне в небесну голубінь!

Душа окрилена, окріпла —

«Кому хвалу свою пошлю?!»

Не день в саду моїм, а шлюб

Блакиті ясної і срібла.

***

Небеса в воді — в синім неводі...

«Вирій, Вирій он! Он наш рай росте!»

Захлинулися криком радості

Білі лебеді.

Срібло вибухло всіма трубами —

В третім небі десь луна котиться,

А сади з води встають купами,

День золотиться.

Мов не крила їх, а вітри несуть...

Вирій шумами зустрічати йде —

І пташки кричать, і сади гудуть,

І вода гуде.

*

Жабиний хор не дасть тобі спокою,

Стави дзвенять, стави дзвенять-гудуть:

Не комишем вони, не осокою,—

Позаростали струнами, мабуть.

А місяць став і світить, як найнявся,—

Тече вогнем, спадає, як роса...

Він через те так важко й підіймався,

Що стільки срібла ніс у небеса.

Вгорі горить, палає світлоликий,

Внизу гудуть, видзвонюють стави —

І ніч пливе під п´яную музику,

Облита сріблом з ніг до голови.

З «ВОЛИНСЬКИХ СОНЕТІВ» І. На Боні

Під жарти й сміх, у легкому розгоні

Вже немалий од міряли кусок...

Крутіше схил, затриманіше крок...

Уся гора у сонячному дзвоні...

Все вище ми — і ось уже на

Боні Невтомний наш і радісний гурток...

Який простір! До обрійних хмарок

Лежить окрес, неначе на долоні.

Крем´янець ось, як бачить його птах...

Там — села скрізь, розгублені в полях,

Як рясно їх садами хтось обмаїв!..

А в далині очам зазолотів

Четою глав розсвічений Почаїв,

Повстаючи з-за синяви лісів.

II. Велика Глуша

Серед лісів — збіговисько хаток...

Від хащавин, що встали, безбережні,

Вони втекли у вишні та черешні,

З ляку в тісний стулилися гурток.

Зо всіх сторін — темно-зелений мрок...

«Вкраїнці ви?» — «Ми, паночку, тутешні.

Чи знайдете, державні дні прийдешні,

Цей межи пущ загублений куток?

Як дико тут ... А що уже зимою,

Коли усе обгорне білий сон,

Коли вовки нічною чередою,

Мабуть, не раз підходять до вікон?

Яке глупе, глибокеє заглушшя —

Землі Древлян село Велика Глуша!

III. Волинь

Забула ринь лінивая Горинь,—

От-от зовсім затримаються води...

Десь у лісах спинилися підводи,

По саму вісь втопившись у дряглинь...

Тече і ні розтопленая синь

На стріхи хат, на ниви і городи...

І сплять Садки, Кургани, Гориньгроди,

І спить уся сонливая Волинь.

Здається, й час зімкнув свої повіки,—

Ніколи більш не литимуться ріки,

Вози навік загрузли у багні...

Як увірвать годину цюю млосну,

Як закричать в цій важкій тишині,

Щоб раптом все прокинулося зосну?

Богдана стрічають

— «Ти Богом посланий, Богдане,

— Розбить кайдани лихоліть.

Ніколи край не перестане

За тебе Господа молить...»

—«Ти — Визволитель України Із довголітньої біди!

З тобою всюди ми полинем,—

Лише скажи, лише веди!..»

—«З Тобою йде, як наречена,

Вікторія у боротьбі! Стокротная, неізреченна,

Віквічна ґльорія Тобі!»

Як море те, народні лави,

Всі «слави» — у одну злились,

І дзвонами золотоглаві Позахлиналися — зайшлись.

Жар-малинові, ясно-злоті

Цвітуть прапори й корогви...

Святі правиці із кіотів

Благословляють, як живі...

Грядеш до Софії Святої

На білоснігому коні,

А за тобою — твої вої,

Орлята славної борні.

Квітками шлях тобі — дівчата,—

Квітки, вінки — куди не кинь —

І, щоб на них не наступати,

Іде, танцюючи, твій кінь.

Грядеш — і ллється в душу сила

Із тисяч душ, із тисяч віч...

Які непереможні крила

З твоїх розкинулися пліч!

У голові твоїй заблисли,

Все хмарне звіявши, як дим,

Такі великогорді мислі,

Що сам ти не повірив їм!

Вже не Москва і не Варшава,

Не за козаччину вже бій,

А Українськая Держава

В уяві блиснула твоїй!

Гуде-клекоче пишне свято...

День заяснів, заголубів...

Над градом — соняшнеє злато

І білі зґраї голубів.

Багряна піраміда

Сонет

Від неї кров — сторіками сторін,—

Земля наскрізь гарячкою просякла.

Вона встає, багряна, хмаросягла,

Уся — німий в пустиню синю крик.

Немов живий, прокляттям дише лик...

Чиясь рука, погрозою набрякла,

Возстала в твердь — і впала, і заклякла...

Десь увійшов ще глибше в груди штик...

А в висоті, на виклублені хмари —

Чорніш ночей нерукотворні мари1,—

Блідий, мов плат2, у пурпурі від ран,

Весь у страсній незамкнутості зору,

Простерся вождь, недвижен, бездихан,

Небострімку увінчуючи гору.

Крути

В мороці неладу, в пітьмі підлот —

Ваші пісні молодечі,

Льот ваш орлиний, нестримливий льот,

Льот крізь вітри і хуртечі!

Що там, що вперше з рушницею ти,

Що там, що тому п´ятнадцять,—

Так хороше вам на ворога йти,

Співом гучним захлинаться...

Хай вам вітри вибігають на шлях,

Просять вернути, голосять,—

«Щоб наша доля...» — лунає в полях,

«Щоб краще в світі жилося!..»

Хай ще зловісніше тьмариться рань,

Голови юні тим вище...

Як на параду, йдете ви на брань,

В простори гроз, як на грище.

Стрінулись. Казять ворожую злість

Ваші розгукані стріли...

Псами б на вас позривалися з місць

Тріскотні вкрай скоростріли!

Лавами — ворог... Ось кинувся він,

Котить на ваші окопи...

О, вже не лежачи і не з колін

Лити крицеві окропи,—

Виросли враз ви, немов на наказ...

Тільки чому це, орлята,

Тільки чому ця тривога у вас?

Чом заніміла гармата?

Чом це щодруга рушниця — німа,—

Голосу бракло у зброї? — «Дайте набоїв!»

Набоїв — нема. В полі далеко набої.

Сталі — не стало. Зостався кристаль.

Як з кристалем проти сталі?

Люто співає ворожая сталь,

Б´є-розбиває кристалі.

Сніже, таж в нього нема голови,—

Нащо йому підголов´я? ...

Як захлиналися співами ви,

Так захлинулися кров´ю.

О, ви уміли за Неї лягти,

Мужньо лягти і діточо,

Вміли холодную млу пропекти

Жаром багряних сорочок!

Ваша загуба за Весну ясну,

Ваші зарубані весни —

Громом в німоти байдужжя і сну,

Криком кривавим — воскресни!

Сходять нам ваші невгасні сонця,

Дзвонять серця ваші вічні,

Ваші квітневі, травневі серця,

Квітні, посічені в січні...

У клекотінні — святі корогви,

Клекоту повні — прапори...

Ми під кипінням їх радо, як ви,

В буряні рушим простори,

Радо на сурмний задуднимо зов

Ми по шляху грозовому,

Тому крутому, що з Крутів пішов,

Непереможному тому,—

І коли кинем на ворога час

Незагладимої скрути,

Взнає він добре, про віщо для нас

Крикнули кровію Крути.

Київ

Підійнявся злотно-зелено,

А за тло — густа синьота.

Хай яка впаде вагота,

Її скине смагле рамено.

Йшов Батий на нього не двічі,

Та зникав туманом примар,—

Він стоїть, мов князь-володар,

Йому вічність дивиться в вічі.

Недаремне голос Андрія Обгримів ці гори і діл,

І на мурах став Михаїл — Ясен-меч, крило буревія.