Поетеса й революціонерка Олена Теліга присвятила своє життя боротьбі за незалежну Україну. Олена Іванівна Шовгенів (у заміжжі Теліга) народилась 21 листопада 1907 року в Петербурзі у професорській родині. У 1917 році родина українців Шовгенівих переїхала до Києва, де Оленин батько продовжив викладацьку роботу, був обраний міністром уряду УНР. Після поразки державницьких змагань родина емігрувала на Захід. У Празі закінчила педагогічний інститут імені Михайла Драгоманова. Вчителювала у Варшаві, а в роки Другої світової війни працювала в українському русі Опору в Києві, очолила Спілку письменників України, редагувала український журнал «Літаври». У лютому 1942 року Олену Телігу та її чоловіка гестапівці розстріляли в Бабиному Яру.

Талановита поетеса була чільним представником «Празької школи» поетів. Олена Теліга друкувала свої твори у «Віснику», який редагував історик і філософ Дмитро Донцов. За стилем — неоромантик. Її художнє мислення метафоричне й афористичне, свої рядки вона неначе карбувала, домагаючись художньої виразності і лаконічності образу. Збагатила українську лірику ніжними й вольовими мотивами, новою концепцією ліричної героїні — однодумця і соратника мужчини за визволення України з-під неволі напасників. Посмертно вийшли збірки поетеси «Душа на сторожі» (1946), «Прапори духа» (1947), «Полум´яні межі» (1977).

СУЧАСНИКАМ

«Не треба слів! Хай буде тільки діло!

Його роби — спокійний і суворий,

Не плутай душу у горіння тіла,

Сховай свій біль. Зломи раптовий порив».

Але для мене — у святім союзі:

Душа і тіло, щастя з гострим болем.

Мій біль бринить, зате коли сміюся —

То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може, в цьому й є моя сміливість:

Палити серце — в хуртовині сніжній,

Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба,— я тверда й сувора.

О краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

***

Дмитру Донцову Наближається спогадів повінь...

В. Сосюра

Незнаний нам початок і кінець,

Не розуміємо таємну міру,

Коли життя сплітає у вінець

В незнаній черзі віру і зневіру.

На світлий день спадає чорна тінь

Зловіщих хмар, мов жалібний серпанок,

А зимну ніч, безсилу від тремтінь,

Бере в обійми полум´яний ранок.

Залізну силу, що не має меж,

Дихання Бога в сльози перетопить

І скрутить бич безжалісних пожеж

З маленьких іскор, схованих у попіл.

Так кроки — нами зв´язані навік

У Божих меж — назавжди розминулись.

Без теплих слів, без дрогнення повік

Ми попрощались десь на розі вулиць.

Але, буває, крізь вогонь межі

Минулі дні вертаються, як спогад.

Ми завтра знов не будемо чужі,

Цей світлий дар приймаючи від Бога.

Лист

Л. Мосендзові

Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,

А в мене світло і вікно наростіж.

І знов думки і серце у вогні,

І гостра туга — у невпиннім зрості.

Твоє життя — холодний світлий став,

Без темних вирів і дзвінких прибоїв,—

І як мені писать тобі листа

І бути в нім — правдивою собою?

Далеко десь горить твоя мета,

В тяжких туманах твій похмурий берег,

А поки — спокій, зимна самота

І сірих днів тобі покірний шерег.

А в мене дні — бунтують і кричать,

Підвладні власним, не чужим законам,

І тиснуть в серце вогненну печать,

І значать все — не сірим, а червоним.

Бувають дні — безжурні юнаки

Вбігають швидко, в дикім перегоні,

Щоб цілий світ, блискучий і п´янкий,

Стягнути звідкись — у мої долоні.

На жовтій квітці декілька краплин —

Ясне вино на золотавім лезі,

І плине в серце найхмільніший плин:

Далекий шум незроджених поезій.

Буває час: палахкотять уста,

Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,

Немов хтось кинув здалека листа

І кличе десь — без підпису й адреси...

Життя кружляє на вузькій межі

Нових поривів, таємничих кличів,

І видаються зайві і чужі

Давно знайомі речі і обличчя.

В осяйну ж мить, коли останком сил

День розливає недопите сонце,

Рудим конем летить за небосхил

Моя душа в червоній амазонці.

І вже тоді сама не розберу,

Чи то мій біль упав кривавим птахом,

Чи захід сонця заливає брук...

Для тебе ж захід — завжди тільки захід!

Чергують ночі — чорні і ясні —

Не від вогню чи темряви безодні,

Лише від блиску спогадів і снів —

Усіх ударів і дарів Господніх.

І в павутинні перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть — не зимне умирання.

Бо серед співу неспокійних днів

Повз таємничі і вабливі двері

Я йду на клич задимлених вогнів —

На наш похмурий і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх

Крізь темні води й полум´яні межі —

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.

Мужчинам

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,

І у руці перо не зміниться на спис.

Бо ми лише жінки. У нас душа — криниця,

З якої ви п´єте: змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у залізнім гімні,

У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць,

Бо швидко прийде день, і у завісі димній

Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви не було, не заревли гармати,

Та ви вже на ногах. І ми в останній раз

Все, що дає життя, іскристе і багате,

Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін!

Крешіть вогонь із кремнів!

Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть,—

Без металевих слів і без зітхань даремних

По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Моя душа

Моя душа й по темнім трунку

Не хоче слухатись порад

І знову радісно і струнко

Біжить під вітер і під град.

Щоб, заховавши мудрий досвід

У скриньці без ключа і дна,

Знов зустрічати сірий розсвіт

Вогнем отрути чи вина.

Щоб власній вірі непохитній

Палить лампаду в чорну ніч

І йти крізь січні в теплі квітні,

Крізь біль розлук — у радість стріч.

А перехожим на дорогах

Без вороття давать дари,

І діставать нові від Бога,

Коли не вистачить старих.

Відповідь

0 так, я знаю, нам не до лиця

З мечем в руках і з блискавками гніву,

Військовим кроком, з поглядом ловця

Іти завзято крізь вогонь і зливу.

Ми ж ваша пристань — тиха і ясна,

Це кораблями — ваші збиті крила...

Не Лев, а Діва наш відвічний знак,

Не гнів, а ніжність — наша вічна сила.

Та ледве з ваших ослабілих рук

Сповзає зброя ворогам під ноги,

Спиває ніжність легендарний крук —

Жорстокий демон бою й перемоги.

1 рвуться пальці, довгі і стрункі,

Роздерти звички, мов старі котари,

Щоб взяти зброю з вашої руки

І вдарить твердо там, де треба вдарить.

Та тільки меч — блискучий і дзвінкий —

Відчує знову ваш рішучий дотик,—

Нам час розгорне звиклі сторінки:

Любов і пристрасть... Ніжність і турботи...

Чорна Площа

І

Це ввижається в ніч, ледве змучена пам´ять

Божевільних думок від вогню не хоронить,

І вони закипають, іскряться снопами,

Щоб пізніше застигнути — сріблом на скронях.

Тільки вранці, як вітер полоще

Звислі руки дерев і пропалені чола,

Я лишаю її, чорну, стиснуту площу,

І виходжу у світ — з синім небом довкола.

Сірий натовп, похмурий натовп,

І не очі, а темна муть.

Хтось зігнувся — камінь підняти,

Хтось зірвався — мене штовхнуть.

А один сковзнув по асфальті

І в лице мені засвистав.

Вчора він цілував мої пальці,

А хотів цілувать уста. Сміх жіночий злорадо тріснув

І у горлі здушив мій клич.

Як же душно і як же ж тісно

В олив´яних кліщах облич!

Підгинаються, в´язнуть ноги...

Очі п´ють безпросвітну тьму...

Мить одна — і безсилий стогін

Розколише застиглу муть.

III

Мужні пальці торкнулись рук,

Хиже серце забилось поруч.

Знову тіло — напнутий лук,

Гостра радість — стрілою вгору.

Відсахнулась на мить юрба,

Покотилось по ній потоком:

Не чіпати лише раба,

А такого — цілити в око!

На чолі твоїм темний знак,

Кров червона тече струмками,

Та тепер я за двох міцна

І за двох піднімаю камінь.

Не загинеш! За муром день

Ллється з неба вином гарячим,

І життя не стоїть, а йде

З гострим сміхом і гострим плачем.

Олив´яне лице юрби Згине в сонці і блискавицях —

Тільки вітер нас буде бить

По звитяжних, щасливих лицях!

Поворот

Це буде так: в осінній день прозорий

Перейдемо ми на свої дороги.

Тяжке змагання наші душі зоре,

Щоб колосились зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,

Все обернеться в дійсність і можливість

Нам буде сонцем кожний кущ і камінь

У ці хвилини гострі і щасливі!

Подумать тільки: наші села й люди,

А завтра прийдемо — до свого міста!

Захоплять владно зголоднілі груди

Своє повітря — тепле та іскристе.

Та звідкись шум зловіщий вітер вишле,

Щоб кинуть серце у крижаний протяг:

Усе нове... і до старої вишні

Не вийде мати радісно напроти...

Душа з розбігу стане на сторожі,

Щоб обережно, але гостро стежить

Всі інші душі — зимні чи ворожі —

І всі глибокі поміж ними межі.

І часто серце запалає болем,

А щось гаряче аж за горло стисне,

Коли над рідним, тим же самим полем

Зависне інша, незнайома пісня.

Чекає все: і розпач, і образа,

А рідний край нам буде чужиною.

Не треба смутку! Зберемось відразу,

Щоб далі йти — дорогою одною.

Заметемо вогнем любови межі,

Перейдемо убрід бурхливі води.

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову зі своїм народом.

***

Усе — лише не це!

Не ці спокійні дні,

Де всі слова у барвах однакових,

Думки, мов нероздмухані вогні,

Бажання — в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!

Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,

Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —

І варто буде жити чи вмирати!

Не бійся днів, заплутаних вузлом,

Ночей безсонних, очманілих ранків.

Хай ріже час лице — добром і злом!

Хай палять серце — найдрібніші ранки!

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.

В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —

Лише по спеці гряне жданий грім

І з хмар сковзне — багнетом — блискавиця.

Вірність

Від сонця свят і непогоди буднів,

Щоб не змінилися безцінні фарби,

В твою скарбницю я складаю скарби,

Які дає мені моє полуднє.

Скарбницю ту ти залишив безжурно,

А я сховала у глибокий спокій,

Де інших пристрастей рвучкі потоки

Її не змиють у годину бурну.

Приходять люди й золоті пориви

Дають за скарби, що господар кинув,—

Та я не хочу за найвищу ціну

Віддати те, чим володіє Привид.

Так часом хтось у невимовній вірі,

Яку не вбити ні рокам, ні втомі,

Пильнує квіти у порожнім домі

І сум кімнат самітним кроком мірить...

Перед вікном шумлять, шумлять тополі,

І захід сонця — мов кривава рана,

А на столі розкрита книжка Пана,

Що, може, не повернеться ніколи.

Чужа весна

Десь, цілком недалеко, засліплює світло,

Десь ридають трамваї і мучаться авта,

Але тут, в синіх сутінках, тиша заквітла,

А за сонними вікнами блимає нафта.

Я піду, як звичайно, порожнім провулком,

Бо мене обійматиме вітер весняний.

Мої кроки і серце застукають гулко.

І тебе я зустріну, як завжди, незнаний.

Ти для мене чужий, не з єдиного краю,

А тому не затерти поплутані межі,

Тільки подмухів теплих розбещена зграя

Все б хотіла спалить у весняній пожежі!

А по тім, серед ночі, в маленькій кімнаті,

Може, мріяти будеш про радісну близькість,

Тільки я мушу твердо й безжалісно знати,

Що не зродиться полум´я з вогненних блисків.

***

Гострі очі розкриті в морок,

Б´є годинник: чотири, п´ять...

Моє серце в гарячих зморах,

Я сьогодні не можу спать.

Але завтра спокійно встану,

Так, як завжди, без жодних змін,

І в життя, як в безжурний танок,

Увійду до нічних годин.

Придушу свій невпинний спогад,

Буду радість давати й сміх,

Тільки тим дана перемога,

Хто й у болі сміятись міг!