Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І

Олег Ольжич (1907—1944) і його творчість


Талановитий представник «Празької школи» поетів. Олег Олександрович Кандиба (псевд. Ольжич) народився 8 липня 1907 року в м. Житомир у письменницькій родині. У 1923 році виїхав до Німеччини. Закінчив археологічне відділення Кардового університету в Празі, викладач Українського вільного, згодом — Гарвардського університетів. З 1930 року доктор археологічних наук. Під час Другої світової війни — один із керівників відділу ОУН в Україні, очолив рух Опору, що боровся з німецько-фашистськими окупантами. Закатований ге

стапівцями у концтаборі Заксенгаузен у червні 1944 року. Автор поетичних збірок «Рінь» (1935), «Вежі» (1940), «Підзамчя» (1946), збірки прозових, літературно-критичних і публіцистичних творів «Незнаному воякові» (1994). Поетінтелектуаліст, розробляв історіософську проблематику, свої поетичні візії будував на основі образів слов´янської праісторії, античної Греції і Риму, оспівував «золотий вік» людства. Водночас пропагував концепцію вольової людини, українського патріота, борця за незалежну Україну. За своїм стилем яскравий неоромантик, водночас застосовував класичні форми поезії, наповнюючи їх новим змістом.

Давнім трунком, терпкістю Каяли — Ці — і кров, і смерть. Небо — княжі київські емалі. Небо знову твердь.

Знов не вгору несміливим зором — В безкраї степів. Жити повно, широко і скоро І урвать, як спів.

Як колись, горіти і п´яніти, Шоломом п´ючи, І життя наопашки носити На однім плечі.

Археологія

Л. Мосендзові Поважна мова врочистих вітрин. Уривчасто-скупі її аннали.

— «Ми я^али хліб. Ми вигадали млин. Ми знали мідь.

Ми завжди воювали».

— «Мене забито в чесному бою, Поховано дбайливою сім´єю». Як не стояти так, як я стою

В просторій залі мудрого музею?

Так виразно ввижається мені Болючими безсонними ночами: Я жив колись в простому курені Над озером з ясними берегами.

Рінь

Де шлях у жовті врізується стіни І урвище над закрутом стремить, Наш погляд неуважливий на мить Затримує жорсткий прошарок ріни.

Вода суха і сіра. Але вії Примкнеш перед камінням у піску — І раптом чуєш силу вод рвучку

І різкість вітру, що над ними віяв. *

Тегііа розі Шат виссеазіі; аепеа ргоіез. ОуШ. Меїат. ЬіЬ. І, 125і

Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви, Мед приручених бджіл, золотавість сп´янілого тіла, Янтареві зіниці сарни, що не бачили крови, І на вітах восковість плодів, соковитих і спілих.

Та приходить вік срібний, вік простий і ясно-тверезий. В нього рівно всього, горя й радости, праці й забави. Віку мудро-буденний! Але похитнулись терези, Його срібні жита вже у копах стоять попілавих.

Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба. Новороджені діти спинаються хижо на ноги. І нелюдська жага нападає мужів, як хороба, І жінки безсоромні, немов од напою міцного.

А земля — не земля, тільки спечена цегла рудава. І гуркочуть шляхи, стугонять і гуркочуть курні ці, Коли плинуть по них, пропливають бундючно, як пави, Куті щирою міддю, важкі бойові колісниці.

Коло мертвих джерел, по мовчазних скелистих вертепах Не мавки полохливі — гніздяться огненні дракони. Пнуться стіни твердинь на горбах серед голого степу, На хребтах, неприкрашені, пнуться камінням червоним.

Віку бронзи, це ти, це твоє ненасичене сонце Нерухомо зависло, мутне, над сухими борами

І бринить, і гуде, і гуде... І здається, що сон це, І здається, що захід — це паща пекельної брами.

Там випраглість пустель, плеса лави ліниво-кипучі, Але надять ненатло майбутнього люті ворота. Загрузати в пісках, обриватись з камінням із кручі І поволі тонути в потворних іржавих болотах.

І співати про зміїв, і львів, і горіння од ваги, Про казкове руно, у таємному гаї укрите, І, збираючись в збройні, жорстокі і хижі ватаги, Брати приступом замки чи їх до кінця боронити.

Розливаючи кров, у грабунках і ґвалтах без ліку, У змаганні із світом, у бою з самими собою, Нам дано відділити зле й добре, мале і велике І прославити вірність, невинність і жертву героя.

Щоб, коли небеса вкриє сталь воронена блискуча, Сталь нової доби, що завершує коло одвічне, Холод віку заліза мав взори нестерпно пекучі, Взори того, що красне, і того, що світло-величне.

Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна. Золоте — на світанні, за дня вітряного — срібляне, Мідь розтоплена — озеро те ж, в надвечірніх годинах, І застигле залізо — вночі, у холодних туманах.

Міцно куте з металів, ще путо ніхто не роздер це. Дня і місяця й року чотири пори, а на ґльобі1 — В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце, І для нього судився довічний почварний2 колобіг.

Незнаному воякові

(Уривки з поеми) VII

О втіхо, що серце виповнюєш вкрай По сумнівах і по ваганні! Дорога, рогачка, березовий гай — Як брила, як камінь на грані.

— Свідомі присяги? Свідомі шляхів? І як небезпечні шляхи ці? На стяг синьо-жовтий і зброю батьків... І пальці холонуть на цівці.

Тепер ВЖ6 тобі не відняти вінця, Твоєї єдиної пихи. Підеш неухильно, підеш до кінцй, І вибух зголосить твій прихід.

IX

Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невід гадана сила. Зрослась небезпека з відважним життям, Як з тілом смертельника крила.

І легко тобі, хоч і дивишся ниць, Аби не спіткнутись ні разу, І нести солодкий тягар таємниць І гостру петарду1 наказу.

Навчишся надать блискавичність думкам І рішенням важкість каміння. Піти чи послати і стать сам на сам З своїм невблаганним сумлінням.

X

Холодна очей твоїх синя вода, Що бачать гостріше і далі. І навіть любов твоя буде тверда, Як бронза, рубін і емалі.

Вона не зверне тебе в сонячний сад, Де смокви і грона сочисті. Ні кроку зі шляху, ні думки назад, Ні хвилі даремне на місці!

Далеко в безодні ланцюг поколінь, Лик часу сіріє і гине. Тобі-бо самому найвищих горінь Дано осягнути вершини.

Держава не твориться в будучині, Держава будується нині. Це люди, на сталь перекуті в огні, Це люди — як брили камінні.

Не втішені власники пенсій і рент, Тендітні квітки пансіонів,— Хто кров´ю і волею зціпить в цемент Безвладний пісок міліонів.

XVII

Хвала ж Тобі, Ти, що в рішаючий час Все маєш духового гарту На стіл побойовища кинути нас Тверезо, без жалю, як карту!

О, вір у відваги ясне багаття, І скинеш, як порвану лаху, І слабість, і сумнів, і марність життя, Коли ти не відаєш страху.

І так тебе хміль наливає ущерть, І так опановує тіло, Що входить твоя упокорена смерть, Як служка, бентежно-несміло.

XIX

Чи знала про нього людина одна, Як вдарила прудкістю хвили Його незаглушених стрілів луна У плюшах вигідної віли?

Нікчеми з нікчем! Не дешевий папір, Атрамент і жалісні жести,— Ворожою кров´ю і гуком мортир Виписує нарід протести.

XX

О Націє, дужа і вічна, як Бог,— Не це покоління холопів,— Хто злото знеславить твоїх перемог При Корсуні і Конотопі?

О Надіє, що над добро і над зло, Над долю, і ласку, і кару,

Хто, темний, не схилить поблідле чоло В сліпучому сяйві Базару?

XXI

Товаришу, ти, чиє тіло вжила Рішуча рука, як стилета. Тремтять молоді і здорові тіла,

1 зводяться крила до лету.

І ми будем гідні не слави й похвал,— Учинку, що горами руха! Гранати, петарди, живий арсенал Із плоті розкутого духа.

А гострозоре, мужнє покоління Уже росте на молодій землі.

П. Филипович

Воно зросло з шукання і розпуки, Безжурно-мужнє, повне буйних сил, Закохане в свої тугії луки І в бронзу власних мускулястих тіл.

Так солодко в передчуванні бою, Не знаючи вагання і квилінь, Покірну землю чути під ногою І пити зором синю далечінь.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)