Родоначальник «Празької школи» поетів. Юрій Дараган народився 16 березня 1894 року в м. Єлисаветград (тепер Кіровоград) у сім´ї інженера. У роки Першої світової війни служив поручником у царській армії, але після проголошення УНР перейшов до українського війська. Після поразки УНР опинився в таборах для інтернованих у м. Каліш і Шеп´юрне (Польща). Навчався в Українському вищому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі. Помер від сухот 1926 року, похований в Празі. Як поет розвивався під впливом лірики українських символістів Олександра Олеся, Грицька Чупринки, «Сонячних кларнетів» Павла Тичини, європейської модерної поезії. Видав збірку віршів «Сагайдак» (1925), в якій представив цікаву історіософську лірику. Ця збірка, як зазначав Богдан Ігор Антонич, «містить у собі всі елементи, які згодом розвиватиме далі решта поетів еміграції: яскравий історизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця».

Ти снивсь колись прапращуру мойому...

Перлини сліз, чи стріли, чи вино —

Та напував ти печеніга злого

В своїх степах таким вином давно...

Що ж, ти містиш і радощі, і болі,

І на шляху твойому квітне мак.

Тебе — тому, хто щиро прагне волі,

Тому, хто прагне слави; а відтак

Наповнити життя останнім змістом,

Так, ніби смерть, мов щастя, віднайшли...

Твоя стріла тонким прошиє свистом

Ранкове скло над степом запашним.

***

То я та вітер в дикім полі,

Отруйні стріли, сагайдак,—

Таким міцним солодким болем

Наповнить їх смертельний знак!..

Кому однаково цілунки,

Удари, рани і вино!..

Водно — густі червоні трунки,

Та кінь, та руку на стегно!

Так пишно вмерти, ясно жити!

Ось білий лебідь — все вперед...

І раптом, стрілами прошитий,

Паде в зелений очерет.

***

Дажбог лякає білі коні.

Бучний табун зими,

З його рожевої долоні

Вогонь проміння барвно гонить

На вогке тло землі.

Зима вже білий стяг підносить,

Підносить стяг зима.

Благає порятунку, просить:

Не треба бою, досить, досить!»

І лине за лиман...

І коні-велетні женуться

І крешуть лід дзвінкий,

В бігу птахами розіпнуться

І в дикім полі розіб´ються,

Розвіються вони...

Проґавлена остання змога,

Долічені вже дні...

І гридень світлого Дажбога

Сурмить блакитну перемогу

На золотім коні!

***

Співає юний січовик.

Нічного степу вільний пташе,

Сам знаєш, пишне щастя наше

На вістрії шабель та пік.

Ой, сонних виб´ють до ноги...

Дивись, татарин вузькоокий

В зеленій хвилі, ніби окунь,

Пірнув і стежить з-за могил.

А ти співаєш про Стамбул,

Про байдаки та бідних бранців,

Що з зойком прокидались вранці,

І з України вітер дув,

І тужно, тужно сльози сьорбав

І танув золотий туман...

Ой, стисне пристрасно аркан

Твоє, твоє співуче горло.

РОЖЕВО-БІЛЕ

***

Гай мовчить, в снігу зимовий ранок,

Я під´їхав тихо на коні, —

Вийшла ти на мармуровий ґанок,

Усміхнулась радісно мені.

І поправила ти біле футро

Рухами царівен і княгинь,

І з рожевої долоні цукор

Брав руками обережний кінь.

Ти була — мов та зимова квітка,

А над парком ранок червонів...

О дозволь, дозволь мені хоч зрідка

Пестощі таких чарівних снів...

***

Сьогодні за тонким парканом без розцвітає...

І молоді кущі прозоро-чисті,

І вітер лагідний свій повів чистий

В ранкові пахощі вплітає...

Сьогодні за тонким парканом без розцвітає...

Сьогодні диво-сніг паде із пелюстків рожевих...

Сьогодні яблуні вже гублять сніг,

Сьогодні не спинить думок моїх,

Не розв´язати низки справ буденних,

Сьогодні диво-сніг паде із пелюстків рожевих...