Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І

Ярослав Мудрий ( Скорочено)


Передмова

Щодо самого Ярослава, центрального образу драматичної поеми, то в змалюванні його треба було прагнути не тільки історичної та художньої правди, але й якогось філософського узагальнення, якогось свіжого розкриття цього надзвичайно суперечливого характеру. І справді, образ історичного Ярослава складається з таких несхожих рис, як честолюбство, нерозбірливість в засобах його задоволення і щира любов до культури й освіти, великодушність і лукавство; рицарська одвага і поряд з цим малодушна лякливість у вирішальну мить (згадаймо драматичний епізод 1017 р., коли Ярослав, розбитий Болеславом, готовий був тікати за море, але був силоміць примушений новгородцями продовжувати боротьбу за престол); щедрість і скупість; невдячність за зроблені йому послуги тощо. В цілому — це риси монументальної трагічної постаті, однаково величної і в своїх чеснотах, і в своїх пороках, характер надзвичайно активний і палкий.

Дуже цікаві дані для усвідомлення цього характеру дають опубліковані в 1940 році підсумки анатомічного і рентгенологічного вивчення кістяка Ярослава при відкритті знаменитого саркофага в Софійському соборі. Цілий ряд висловлених при цьому дотепних гіпотез і висновків відтворюють не лише фізичний образ дужої людини з чималими пошкодженнями в коліні і правому крижостегновому суглобі (кульгавість), з підвищеною функцією щитовидної залози, а й повною мірою духовний образ — людину, яка відзначалася жвавістю уяви, запальністю, схильністю до вибухів і бурхливих реакцій, людину, чиї величезна енергія і активність, проявлені за молодих років, неминуче повинні були спрямуватись пізніше на мирну творчу діяльність, як воно і було насправді.

Проте ця характеристика здавалася мені надто елементарною, вірніш — однобічною. Розкриваючи цей бурхливий характер в діяльності, я дійшов висновку, що справа була не в простій сублімації енергії, в скеруванні її під старість в більш спокійне річище. Мені захотілося побачити образ Ярослава у внутрішньому конфлікті, в боротьбі обох напрямків його творчої енергії — бойового і мирнобудівничого.

ДІЙОВІ ОСОБИ: Ярослав, великий князь Київський. Інгігерда, його дружина. Єлизавета, Анна їхні діти.

Володимир ]

Гаральд, витязь норвезький.

Микита, монах-художник.

Сильвестр, учений монах.

Людомир, старий селянин.

Милуша, його дочка.

Журейко, каменщик київський.

Давид 1

Ратибор нарочит мужі новгородські.

Ульф, син Рагнвальда, варяг.

Мирослав

Слав´я та | бояри київські.

Ярун, тіун княжий.

Фока Свічкогас, монах-переписувач.

Джема, дівчина з Сицилії, рабиня.

Роальд, начальник варязької дружини.

Парфеній, грецький купець.

Турвальд, варяг.

Бояри, варяги, робітники-будівники, народ, челядь княжа.

Діється в Києві в тридцятих роках XI століття.

Дія перша

«Сокіл». 1030 р.

Галерея в княжому теремі в Києві, яка веде із внутрішніх покоїв до хатньої церкви. Крізь легкі романські арки галереї, що спираються на подвійні мармурові колони, видно далекі простори зелених лугів і синього Дніпра. Тихий дзвін лунає в ласкавій тиші літнього ранку.

І

За невеликими конторками сидять, схилившись над книгами, кілька ченців-переписувачів. Ближче до рампи за такою ж конторкою сидить ще один молодий, вродливий монах Микита з чорною борідкою на блідім обличчі; він малює заставки й мініатюри на книзі. Далі теж молодий, але гладкий і рум´яний монах Фока Свічкогас з пишним рудуватим волоссям, що вибивається з-під чорної шапочки. Роботою керує поважний старець, срібно-кучерявий ієромонах Сильвестр з посохом і золотим хрестом на грудях.

Сильвестр Благослови, Господь, державний Київ, Що на горі над голубим Дніпром Пильнує мир і всі труди людськії, Що їх живить земля своїм добром. Благослови, Господь, твоїх людей, Не забувай їх в радості і в горі.

Оратая, що в полі ниву оре, Строїтеля, що камені кладе І розчином скріпляє найміцнішим, Списателя, що праведним пером Скарби словесні в книгу перепише. Який простір, привілля, тишина, Як там гаї в далечині синіють, Лиш тихий дзвін під ясним небом мріє, І спить пастушка біля казана. Бо крепок князь і власть його міцна, Бо Ярослав залізними полками Всім ворогам дороги заградив, І Божий мир, як сонце над полями, Над Києвом і Руссю заяснів. Отак-то всі повинні шанувати, Що на землі і мир, і тишина. Потщитесь, браття, треба поспішати, Щоб книги всі переписати нам. Бо скоро князь повернеться із Чюді, Де воював і города воздвиг, А повернувшись, зараз же розсудить, Чи много ми переписали книг. Прилежен-бо і часто книги чтяше. Мов виноград у золотую чашу, Вино словес він проливає в світ.

Микита Благослови, премудрий отче, слово,— Не те чеснота, лиш би книги чтить, А щоб од книг зерно добра й любові В своїй душі посіяти й зростить.

Сильвестр І просвітить добром серця людськії. Такий і князь наш мудрий Ярослав. Не тільки сам жадає він Софії, Немов олень істочника води, Но нас усіх тим медом напував, Що назбирав ще в роки молоді Від мудрих книг, благословенних слів. Не вдав би тілу своєму покою, Доколі правди двері не відкрив... А скільки він зазнав тяжких трудів, В яких боях кривавих ісполчався, Які поправ крамоли і лукавства, Аж поки прах їх не розвіяв вітер,

На отній стол не сів і пота витер, І цілу Русь як древле об´єднав.

Микита Святі слова. Але на тих дорогах Не легко б князь добувся перемоги, Коли б Господь йому не допоміг І Новгорода в поміч не воздвиг. І скільки раз, забувши кривди давні, Полчився знову Новгород державний, Своїх мужів і золото збирав І Ярославу в поміч поспішав. Під Любечем, на Альти берегах, Під Лиственом — на багатьох полях Лилася кров братів-Новогородців, Яку забув так скоро Ярослав...

СильвестрСхитаючи головою). О, брате мій, ти сам забув, мабуть, Що тільки бог царів і царства судить. Лиш він один далеку бачить путь, Якою йдуть царі і прості люди. А нам, смиренним інокам, годиться Не помнить зла і за князів молиться. Ну, братіє, пильнуйте, в добрий час, Аби перо не схибило у вас. З молитвою пергаменте торкайтесь, Щоби не вліз лукавий, яко тать, Не довелось похибки підчищать.

Микита З пергамента недовго зчистить ваду, Лиш з совісті не зчистити її.

Сильвестр Дивись, Микито, знов мою пораду Ти позабув і судиш про князів!

Микита Прости, мій отче. Зараз я згадав Великий гріх, яким пергамент чистий Свого життя заплямив Ярослав, Коли схопив і ув´язнив безвинно Посадника чесного Коснятина...

Сильвестр Не нам судить. Мабуть, цей Коснятин Постав на князя.

Микита (гнівно).

Господи святий! Цей Коснятин, посадник Новгородський, В годину чорну князя врятував, Коли від орд німецьких і угорських Без війська втік розбитий Ярослав І вже човни наладив геть за море; Цей Коснятин човни ті порубав, І Новгорода воїни суворі Мечі і злато князю принесли — Веди нас, княже, битись до загину За честь і єдність руської землі! І так пішли і ворогів розбили, І князю стол дістали золотий. І за таку ось вірність Коснятину Він кривдою лихою відплатив!

Сильвестр Смирись, Микито! Скрізь ти кривди бачиш, Які судити ти ще молодий. За це тобі епітим´ю призначу — Вночі поклонів сорок поклади.

Чути кроки і срібний дзвін ручного дзвоника, і в галерею входить з правого її боку процесія: попереду хлопчик у стихарі з дзвоником і запаленою свічкою. За ним Інгігерда, в княжому уборі і золотій діадемі з важкими підвісками-колтами поверх щільно обіп´ятого білим шовком волосся, за нею придворні дами, всі з молитовниками в руках. Ченці підводяться й поштиво уклоняються. Процесія зникає ліворуч.

Сильвестр Спаси, Господь, княгиню милосерду, К її молитвам ухо преклони. Завжди прилежна церкві Інгігерда І молиться за тих, хто на війні.

Микита Не вадило б їй також помолитись За тисячу мужів тих іменитих, Що за її намовою убито В той рік, коли помер Владимир князь, А Ярослав...

Сильвестр (здіймаючи руки вгору ).

Опам´ятайся, брате. Смири свій дух. Навіщо раз у раз В пожежу злу огонь той роздувати, Що міг би душу зогрівать твою?

Тебе ж Господь сподобив дивних знаній І чудному мистецтву научив. Способен ти умілим малюванням Ізобразити все ясніше слів: Поля зелені, бірюзові води, Червлені корзна1, зорі золоті І лепоту жіночої уроди. Чого ж бо ти мирською злістю дишеш, Для чого змій неситих ворушить, Як можеш тут в благословенній тиші Мистецтвом дивним Господа хвалить?

Микита О, якби міг обрати кожен вільно Нехибний шлях майбутнього життя! Але нема з дороги вороття, І не дає людині Бог всесильний Ні тишини... ні забуття... І де б я міг зірвати грона спілі, Як юнаком покинув отній дом, І давній сум за мною йшов слідом... І як зрощу в душі голубок білих, Коли там ворон чорний звив гніздо...

Сильвестр Свят, свят Господь! Не хочу далі слухать, Сьогодні в храм до мене завітай І душу там збентежену одкриєш.

(До іншого ченця). Куди це ти зібрався, Свічкогасе?

Свічкогас Благослови, достойний отче, вийти — Чорнило зсякло, треба розвести І каламар просохлий цей наповнить.

Сильвестр Ану сиди і не кажи брехні! Не каламар просох, а, мабуть, горло, І не чорнила жаждеш, а вина!

Свічкогас їй-богу ж ні! По-перше, я не п´ю, І жодної вівериці2 не маю, Та й ключник княжий виїхав в село, Хто ж бідного монаха почастує?

Сильвестр А ти б і рад! Чекаєш лиш нагоди, Аби вином упитись даровим! Одумайся, невіголос ледачий, Згадай, чим був і чим тепер єси. Знов хочеш стать нещасним свічкогасом!

Свічкогас Та я ж нічого!

Сильвестр

Я тебе призрів, Ченцем зробив, списателем іскусним. Ти хоч дурний, принаймні сапоги Мужів розумних поносив у мене, То знов назад!

Свічкогас

Прости, премудрий отче!

Сильвестр Хіба не чув словес святих отців, Як хміль ченців в скотів перевертає, Що третю чашу наливає лев, Четверту вепр скажений, п´яту біс.

Свічкогас О Боже ж мій! Та я ж єдину чашу, Куди вже там про п´яту і гадать!


Дія друга «Закон і благодать». 1030 р.

Луг перед брамою княжого терема-замка в Києві. Його мури із скупо прорізаними де-не-де подвійними вікнами візантійського стилю, з півкруглим верхом і колонкою посередині здіймаються в глибині лугу. Внизу, під широко розкинутим гіллям величезного дуба — глибока арка брами, входу до княжого двору. За рогом замка праворуч, через низеньку огорожу з двох чи трьох брусів, видно крутий обрив — яр, за ним віддаля, на сусідньому горбі — величний храм Богородиці десятинної із золотими банями та інші будівлі. З лівого боку лугу, на першому плані, на гранітному підмурку — велика мармурова статуя лежачого лева. Навколо постаменту — мармурові лави з різьбленими спинками. Літній ранок.

І

За сценою далекий спів дівчат. З воріт замка чути звуки сурм, і зараз же по тому з брами виходить загін княжої варти, яка стає обабіч входу. А за хвилю з брами виходить сам Ярослав у супроводі

Сильвестра і Микити, який іде позаду. Ярослав трохи кульгає на праву ногу. Ще далі — два боярини Мирослав і Слав´ята.

Ярослав (до Сильвестра). То скільки ж книг сьогодні вже готові, І чи багато почали писать?

Сильвестр Готово п´ять книжок, великий княже: «Златая цепь», слова святих отців, Козьми Індикоплова мандрування, Ця книга дуже рідка й дорога, Діянія Дігеніса Акріта І «Шестоднев» болгарського попа.

Ярослав Великий труд. Спасибі, мудрий отче, Корисних книг замало ще у нас. І добрій книзі більше я радію, Ніж золоту в коморі. А проте І по книжках казок багато різних, Яких в житті, напевно, не знайти.

Микита Зате в житті бракує часом правди, І казка це поправити спішить, Бо ж тільки в казці дістає відплату За добрі вчинки справедливий муж.

Ярослав (суворо). За зло й добро відплачує Создатель, Він воздає по правді коємуж.

(До Слав´яти.) Чи не знайшов городника мені Послати в Юр´єв? Треба мужа хитра І вмілого, щоб город міг зрубить.

Слав´ята Є в мене грек іскусний на прикметі.

Ярослав Не хочу грека, звичай їх лукав, І за очі не слід їх посилати. Когось іного пошукай, Слав´ято.

Слав´ята Знайду когось.

Ярослав Та не барись шукать.

Відсилає жестом варту, яка вертається в замок, а сам з помітним зусиллям сідає на мармурову лаву під левом, запрошуючи Сильвестра. Інші стоять.

«Раніш Закон, а потім Благодать»... Так, мудре слово... (До Микити.) Ну, то, значить, ти Взискуєш града вишнього, іного, А на землі, бач, правди не знайти, І у князів нема туди дороги... О, якби міг іти я тим шляхом, Де тишина і мудрість благодаті, Щоб, меч важкий поклавши і шолом, Палати білі й храми будувати... І в Істини золотоверхий храм Ввійти собі і двер відкрити вам. Але важке в князів на плечах брем´я... Як думаєш ти, легко то мені Цю хвору ногу підіймати в стрем´я І їздити старому на війні? А я ж весь вік воджу в походи рать... Раніш Закон... а потім Благодать. (Підводиться.) Ну, то ходім подивимось, чи вчасно Будови йдуть, що почали торік. Так, мніше,— треба воювати вік, Щоб збудувать єдиний храм прекрасний. Всі йдуть праворуч.

II

Раптом чути сміх і дівочі голоси, і на лужок вбігає Єлизавета в супроводі кількох сільських дівчат. Єлизавета кидається до батька, а дівчата спиняються замішані біля мармурового лева, дивлячись на нього.

Єлизавета Добридень, тату! (Горнеться до батька.)

Ярослав Де ти була, чим бавилась, дитино?

Єлизавета З дівчатами на Угорській горі Збирали квіти, у Дніпрі купались.

Ярослав голублячи її). Гуляй, гуляй, дівчаточко моє, Короткий вік дівочий, люба доню. Одне тобі я можу обіцять: Хоч доведеться мужа роззувать, Але з колін піднімешся в короні.

Сильвестр Найкраще всіх корон твоя дочка Премудростію книжною сіяє. І поки ти на Чюді воював, Вона навчилась з Грек перекладати І вже читає грецькі письмена.

Ярослав Чи правда це? Розумнице моя! Хіба тобі так Греки до вподоби?

Єлизавета Але ж у них — ти сам мені казав — Усі земні премудрості сокрито. То хочу я побачить, чи не знав Якийсь мудрець такого заповіту, Щоб утворився спокій на землі І люди мудро, як в раю, жили.

Сильвестр Премудрість ця в ученії Христовім.

Ярослав Христос сказав — несу не мир, но меч... Ні, друже мій, нема шляхів готових, Щоб давній гріх зложити з людських плеч І мудрий рай тут на землі зростити. Береться мудрість не із заповітів, А із шукань і помилок гірких. А щоб людей добру призвичаїти, Чимало князь голів стинає злих... Бо кроткий вік без крові не создать,— Раніш Закон, а потім Благодать. Людей учу я страхом і книжками, Але і сам я у людей учусь. Бо мудр народ, і житиме віками В трудах і битвах вихована Русь.

IV

Ця розмова раптом перебивається галасом і криками, і на луг ввалюється ціла юрба збуджених людей: теслярі з сокирами і пилами, каменщики з молотками і шпаглями та інші. На чолі натовпу каменщик Курейко, вродливий, ставний, чорнобородий муж. Він веде під руку Людомира, сивого діда, за яким іде Милуша, гарна дівчина в простому селянському одязі — білій сорочці і барвистій чорно-червоній запасці. Тут же двоє селян тримають зв´язаного молодого варяга Турвальда. Далі Слав´ята і Микита.

Голоси з натовпу

— Суда і правди! Покарай його!

— Казни убивцю! Годі вже терпіти!

— Геть кривдників!

Мирослав і варта, що вийшли з замку, марно намагаються відтіснити юрбу.

Мирослав Назад! Не можна тут! Вертайтеся! Як смієте свавільно Під теремом збиратись і кричать! По що прийшли?

Журейко По суд і правду княжу! Суда і правди вимагаєм ми!

Вбігають кілька варягів і кидаються на визвіл Турвальда, оголивши мечі.

Варяги Тримайсь, Турвальде! Розв´яжіть його! Або негайно всіх вас тут...

Гаральд (миттю кидається до варягів ).

Назад!

Варяги з сухим ремством відступають. Єлизавета йде до брами. З брами виходить Ярослав. За ним Інгігерда, Анна і дехто з дружини.

Ярослав ( підіймає руку ). Тихо! Гомін негайно вщухає.

Ярослав (гнівно). Хто сміє тут крамолу учиняти І сварами бентежити народ? Чого вам треба?

ЗК у р ейко С виступає вперед). Правди і суда! (Підводить Милуиіу і Людомира.) У цих людей убито сина й брата. Убивця тут. Отой варяг.

Ярослав

Хто послух?

Журейко Увесь народ! Всі бачили, як він Цю дівчину в селі хотів покривдить,

А брат обстав, то він його убив Раніш, ніж люди встигли схаменутись.

Людомир Єдиний син, надія вся моя, Єдина, що на старості лишилась... Було ще два... але обидва ті На Судомирі-річці в жаркій січі За тебе, княже, разом полягли. Еге, тоді... на Судомирі-річці, Коли ти з Брячиславом воював. А це один... найменший... Де ж та правда? За віщо ж він загинув? Добрий був І лагідний... та не стерпів наруги... За це погиб... за правду...

Журейко

Чуєш, князь?

Ярослав Я чую все. А ти ж бо тут причому? Тебе я знаю. Каменщик єси, З отих майстрів, що храм новий будують. Чого прибіг?

Журейко Моя то лада, княже, І за її я мушу встати честь.

ЯрославС гнівно ). Ти мусиш храм усердно будувати, А ти ще всіх з роботи позривав!

Журейко (хмуро). Раніш ніж храми будувать святі, Годиться правду ствердити в житті.

Ярослав (гнівно). Подякуй лиш, що тверді ваші шиї Згинаю в храмах я пред олтарем, А не на торзі княжеським мечем. Нехай вас учать словеса святії. Ну, то чого ж ти хочеш зараз?

Журейко

Помсти.

Казни його — ти ж згадував про меч.

Ярослав Чого ж ти сам не покарав його? Твоє було це право.

Журейко (хмуро). Не було

Мене в той час. Коли його зв´язали, Не міг же я такого убивать!

Людомир Всіх треба їх од нас повиганяти, Бо кривди лиш і сором.

Ярослав ( про себе ).

Боже правий, Як важко це — творити правий суд... І де ціна життю! Його ж не вернеш Ні золотом, ні кров´ю. Лиш одна В цім правда є — щоб трепетали злі І тиша панувала на землі.

Інгігерда (що помітила вагання Ярослава).

Дозволь тобі порадити, мій княже,

Адже ж Гаральд поїде, то нехай

Пролита кров човна його не тяжить,

І вирою ти вбивцю покарай.

Хай золотом відкупиться.

Ярослав (спалахує гнівом ).

Ти знов

За цих заброд-варягів обстаєш, Як в Новгороді, де лилася кров Моїх мужів, ошуканих за те ж! Не буде ж так! Отець мій Володимир, Коли поклав зміцнити на землі мир, Сокирою розбійників карав! Ярун! Слав´ято! Плаху та сокиру! Вам Ярослав затвердив правду-виру, То правду-меч покаже Ярослав!

Єлизавета ( кидається до батька ). Ні, ні, не треба крові, тату милий! І Володимир потім скасував На смерть карати. То і ти помилуй! Нехай бо мудрим буде Ярослав, Яким народ уже тебе назвав! (Звертається до Людомира.) Прости і ти злочинця, діду любий! Навіщо кров? Вона ж не верне згуби І сина вже твого не воскресить.

Людомир (розчулений). Хай буде так, дитиночко ласкава, Мов сонечко, ти сяєш на землі... Хай доленька ясна тобі щастить І лада любого Даждьбог тобі пошли.

Ярослав Да буде так. То розв´яжіть його І хай заплатить вісімдесят гривен — Подвійну виру.

В натовпі глухе ремство.

Журейко (хмуро). То неправий суд.

Ярослав Ти, каменщик, коли будуєш церкву, Єдиний кут свій бачиш, я ж усю Від самого підмурку до хреста.

Варта розв´язує Турвальда.

Гаральд (кидає йому великий гаман з золотом ). Не вартий ти помилування, дурень! Принцесі дякуй за своє життя. Плати вину!

Слав´ята і Ярун відлічують гроші і дають Людомиру.

Турвальд (випростується з дурним сміхом ). Тепер, ха-ха, я вільний. І дівку цю я золотом купив! (Хапає в обійми Милушу.) Вона моя!

Журейко (кидається до нього). То пропадай же, клятий! (Вражає Турвальда ножем, той падає.)

Ярослав (в страшному гніві). Держіть його!

Але Журейко зник у натовпі. Гаральдові варяги кидаються, вихопивши меч, на Людомира й Милушу.

Гей, рицарі, до зброї! Рубайте всіх!

Але Микита з силою відштовхує перших двох варягів.

Микита Геть, прокляті заброди!

Варта й юрба будівників миттю відтісняє й обеззброює варягів. Шум стихає. Єлизавета горнеться в сльозах до Ярослава.

Ярослав Ось бачиш, люба доню, мудрий лад Не насадити кроткими руками, Немов троянд і лілій тихий сад. Як дикий ліс мотиками, роками Державне поле треба корчувать, Щоб виросла на ньому благодать. Да буде мир! І Богом я клянусь, Що кожного вразить моя сокира, Хто збаламутить Київ наш і Русь, Хто осквернить насильством справу миру, Як каменщик, що оголив ножа, Коли я суд перед людьми держав. Тепер до праці. Хай живуть навіки Державна Русь і Київ наш великий!

Вигуки. Сурми.

Дія третя

«Квітневий сніг». 1032 р.

Той самий лужок перед княжим замком в Києві, що й у попередньому акті. Але тепер усе — і луг, і дерева, і виступи стін, дверей та вікон замка занесені несподіваним квітневим снігом, що випав вночі і не встиг ще ні пожовкнути, ні розтанути.

Чудовий сонячний ранок з легким приморозком. З правого боку лугу збудовано дерев´яний поміст, який зараз кілька отроків і майстрів застилають червоним сукном, інші ладнають крісла.

Біля брами стоїть, опершись на топірець, хмурий воїн.

IV

З брами виходить загін князівських дружинників, який вишикується обабіч воріт, а за хвилину виходить Ярослав. Він в повному князівському уборі, але хмурий і стурбований. Він жестом спиняє почет, що йде слідом за ним,— бояр, духівництво, дочок, затримавши одного лише Сильвестр а, з яким виходить на авансцену.

Інгігерда ( про себе ). Нехай тепер Гаральда почекає, То, може, це зіб´є йому пихи... Боюся я, що справа йде до краю І не минути свар мені лихих...

Пауза. Напружене чекання.

Ярослав (до Сильвестра). З усіх сторін встають примари давні, Мої полки побито у Зирян,

І знов Мстислав готує меч і брань На города й права мої державні... Хай боротьба! Не це страшить, Сильвестре, Не в перший раз мені водити рать. Страшне доріг таємне перехрестя, Коли не знаєш, путь яку обрать. І знов біда. Неначе сніг весняний, Зваливсь Гаральд на голову мені... Що тут робить?.. Віддать дочку кохану В далекий край? О, ні, це гірше смерті... Лишити тут з Гаральдом? Знову ні! Це значить дати зброю Інгігерді, Та ще в таку знаменную добу, Коли на бій я викликав судьбу...

Сильвестр Судьба царів земних в руці Господній, І не страшний в апрілі Божий сніг, Бо не к Різдву іде, а к Великодню, І скоро вже прийде він на поріг. Розтане сніг, а з ним твої турботи. Та і дочку відпустиш не навік.

Ярослав (нетерпляче). А там весна... а там... Яка нудота Оці слова нікчемні і пусті, Що їх за мудрість продають в житті! Мовчи, монаше! Не дратуй словами. Де ж той Гаральд? Невже перед дверима Його повинен ждати руський князь? Гей, хто там є?

Слав´ята підходить. Хто дав тобі наказ Сурмити збір, коли нема Гаральд а?

Слав´ята (здивований). Княгиня, княже. Власне, син Рагнвальда.

Ярослав (гнівно). Це змова, щоб мою понизить честь! Де Інгігерда?

Інгігерда підходить.

Знову злая лесть! Як цар Давид глаголет. Знов мене Ядий мій хліб вражає. Хто почне Гірке вино, то хай не кривить рота.

Інгігерда (гордо). Не Ульф почав. Тобі прийшла охота З Альдейгюборга вигнати його. Із міста віна шлюбного могої Як міг Гольмгард у нього ти відняти?

Ярослав (гнівно). Гольмгарда я не відаю, жона! Є Новгород — і час би пам´ятати Княгині руській славні імена! І не відняв, бо не його то місто, Правителем моїм лише він був. Та й правив зле і не приніс користі, Згубив полки і слави не здобув. То дякуйте ж терпінню моєму, Що голови я не зітнув йому І в монастир тебе ще не замкнув!

Інгігерда (бліднучи від гніву ). Не смієш ти! Він ярл1 і старший в роді. А я дочка Олафа!

Ярослав Досить! Годі! Доволі вже цих ярлів без землі! Пройшли часи Еймунда і варягів, Які на Русь по золото плили.

Інгігерда Тоді і ти не мав землі і стягів, Еймунд тобі здобув і Русь, і стол. Сурми і музика.

Ярослав Яка брехня! Наємником за гроші Був твій Еймунд, а потім перейшов До ворога, що дав за меч дорожче. Такі варяги!

Інгігерда (спалахнувши). Але й ти варяг!

Ярослав Ні, не варяг! Є в мене кров іная.

Інгігерда

Рабиніна...

Ярослав З усіх небесних благ Найвищим благом кров я цю вважаю. Що є з народом вірний мій зв´язок. Мені не треба пишних тих казок, Що предків нам шукають десь за морем. Народ мій тут, на рідних цих просторах, Від Києва до Ладоги живе. І не заброд Ісландії суворих,— Мене своїм він предком назове!

Повертається, щоб іти до помосту, але в цю мить підходить видимо стурбований Мирослав.

Мирослав Пробач мені, великий господине!

Ярослав Що там таке? Нема часу для справ.

Мирослав Чекать не можна. Знов про Коснятина Я новину важливую пізнав. Дивись цей лист, його перехопили В кружалі ми в таємного гінця. На тебе змова...

Ярослав (переглядає нашвидку пергамент). Ще не до кінця Свершили ви своє ганебне діло! Не досить їм державу розхитать, То вже мене вразити яко тать, О, Коснятине, мислиш, раб лукавий! На родича, на князя ніж кривавий Наважився убивцям передать... Чи не тебе прощав я стільки раз, Шануючи усі твої чесноти І допомогу в оний бурний час... І ось тепер знов заколот і проти Мого життя крамола піднялась! Так, це його і підпис, і печать... Але кому ж надіслано листа?

Мирослав Тепер цього не можна вже пізнать, Бо посланця живим я не застав.

Ярослав Страшні діла! Коли закон і правду

Нарешті я затвердив на Русі, Вони війни і крові тільки жаждуть, Щоб повернуть усобиці часи. Ні, годі вже вагань і милосердя! Вразити треба гідру навісну... У монастир замкну я Інгігерду І Коснятину голову зітну.

З гордо піднесеною головою іде на поміст і сідає на трон. Інгігерда, Анна, Єлизавета та 12-літній хлопчик Володимир ідуть за ним і займають свої місця. Бояри й дружинники стають навкруги помоста. Народ заповнює луг.

Дія четверта «Каменщик і князь». 1032 р.

Сад в замку Ярослава. Вздовж всього середнього плану, навкіс, з лівого боку авансцени і в глибину саду йде відкрита галерея — переходи. На передньому плані праворуч мармуровий басейн з фонтаном і мармуровою ж лавкою поряд. Травневий вечір, що скоро переходить в ніч.

II

Ярослав ( про себе ). Всю ніч мене страшні гнітили сни, І цілий день нудьга стискає груди, Немов судьба мене востаннє судить За всі мої чесноти і вини...

Журейко (про себе). Не в лад єн князь вперед пізнати ходи, Куди і як вони його ведуть, Але як вірний буде він народу, То зрештою натрапить вірну путь.

Ярослав ( про себе ). Про що мені віщує ця тривога? Чия рука... Якого духа злого Знов підняла на мене Божий бич... Тінь Святополка бачив я цю ніч... Казав мені він з реготом пекельним — А що, коли б у січі тій смертельній Не ти, а я на Альті подолав? То як би нас народ тоді судив? Обидва ж ми одного лігва вовки, І руки в нас обох в крові братів... Мабуть, назвали б мудрим Святополка, І окаянним звався Ярослав... Невже це правда? Ні! Брехня! Здолав

Я ворогів не для своєї слави, А щоб з´єднати Руськую державу І запровести спокій на землі. А він чужих покликав королів І був ладен всю Русь пошматувати, Аби собі вінець князівський взяти. Тому народ і допоміг мені,

А не йому в смертельній цій борні! (Проходить.)

Ж у рейко (про себе). Збентежена й смутна його душа, Але дарма... аби вперед рушав. Вбігає схвильована Милуша й кидається до Журейка.

Журейко Милушо! Рідна!

Милуша Ладо, любий мій!

Журейко Голубко люба! Зіронько ясна! О, як же я стужився за тобою, Бідняточко, в землі отій чужій!

Милуша А я ж бо як! Не знала я спокою Ні вдень, ні вніч. Замучена, смутна, Блукала скрізь, а як тоді пізнала, Що ти був тут, що я пережила, Коли тебе по всіх ярах шукали! Тікай-бо, любий!

Журейко

Так. Пора прийшла. Готове все. Мій човен на Дніпрі Чекає нас — збирайся, до зорі, Цієї ж ночі рушимо ми в путь!

Милуша Як до зорі! Не можу я збагнуть... Покинуть все... домівку, батька, Київ, Могили рідні...

Журейко Вибирай сама. Зі мною там нове життя зоріє, А тут лише могила і тюрма. У мене там в рясній Тьмутаракані Своя господа, власная земля, .

Свій корабель, на ньому в полюванні За здобиччю по морю я гуляв... То як же ти не хочеш вільну долю З твоїм коханим зараз розділить!

Милуша Ой лишечко... Не можу ж я без болю Покинуть Київ... Не спіши.

Журейко

В цю мить Рішати треба... Далі буде пізно.

Милуша Зажди хоч день. Піду до князя знов, Благатиму... невже лишать вітчизну, Могили... батька... (Плаче.)

Журейко

Ось твоя любов!

Милуша (схоплюється). Зажди, благаю... хоч одну цю ніч!

Журейко Гаразд, зажду. Я буду тут. Поклич, Коли мені захочеш щось сказати... А щоб тебе покликати із хати, Я пугачем три рази закричу.

Милуша Прощай, мій любий, обережним будь, Навколо варта... можуть-бо почуть.

Цілує його й тікає. Журейко зникає в кущах.

Дія п´ята 1-ша відміна. «Гуслі і меч». 1036 р.

Зал у теремі Ярослава, оздоблений мармуром і позолотою у візантійсько-романському стилі, з вікнами-арками, що виходять на Дніпро.

І

Пишно вдягнений, у великому княжому уборі, але похмурий, сидить Ярослав на престолі, закінчуючи промову до угорського і польського послів, які стоять тут же серед пишного почту й дружини князя. Поряд Ярослава Інгігерда в рудуватому чернечому убранні, а між ними старший син, 16-літній підліток Володимир.

Ярослав Великий строк Господь мені поклав,

Щоб міг свою державу я устроїть. Але якби я тільки будував... А то ж ніколи не складав я зброї І, як Ізраїль, цеглу на стінах Я клав міцну, але з мечем в руках. Та не пройшли намарно ці труди — Всіх ворогів я нині побідив. І ось тепер з кончиною Мстислава В моїх руках вся Руськая держава Знов зібрана, єдина і міцна. (Підводиться з гордістю.) Вона стоїть, немов свята стіна, Як захист всіх народів християнських.

Микита Так, не мені, хоч син я Коснятина,— Народ тебе судитиме один.

Ярослав (відступає вражений ). Не вірю, ні! Ти Коснятина син?

Микита Дивуєшся? Що не вразив із месті Тебе ножем? Бо не хотів ганьбить Я Новгорода вірності і честі... Тебе Господь за мене поразить.

Ярослав (з великою гідністю ). Так, Господу і руському народу Я відповім за всі мої діла. І хоч часами плутана була Моя стезя і помацки проходу Серед страшних шукав я перешкод, І помилки робив я неминучі, І сто разів зривався я із кручі,— Завжди мене мій рятував народ. Зате і я служив йому сумлінно, І рятував, як міг, в тяжкі часи. Тому й скарав чесного Коснятина, Що він порушив спокій на Русі, І мирний лад, що довгими роками І війнами народу я зміцнив, Хотів він кинуть жадними руками На терези усобної війни. Цього не міг простити я нікому, Бо вищих я не відаю скарбів, Ніж мирний труд і щастя в мирнім домі,

Які весь вік я чесно боронив. І, поки жив, стояти я клянусь За руську правду і єдину Русь! І всіх скарбів ученій вікових Від Азії кочовників поганських. Про це в краях повідайте своїх,

0 ви, посли сусіднього кордону Угорської і Лядської держав, Що твердо тут тримає оборону Європи сторож — руський Ярослав.

(Сідає.)

Але Господь послав нове нам горе — Преставилась улюблена дочка Єлизавета, що була за морем Супругою Гаральда-Смільчака. Отож простіть, що ця печаль родинна Нам не дає прийняти вас гостинно

1 вшанувати зараз як би слід.

Ви ж королям, братам моїм ласкавим, Мій передайте, прошу вас, привіт.

Ярослав підводиться. Посли уклоняються і виходять, за ними весь почет і Володимир, Ярослав знову сідає на своє тронне крісло, схиливши голову на руку в сумному задумі. Інгігерда, яка залишилась в залі, дивиться на князя з сумом і видимим співчуттям. Вона дуже змінилась за ці чотири роки. Горде і владне обличчя її ніби пом´якшало, крізь риси колишньої твердості і честолюбства все ясніше проступають прояви жіночої турботи і суму.

Інгігерда Та годі-бо. Облиш думки журливі І розуму ясного не мути... Таке життя: за кожен рік щасливий Повинні ми утратами платить...

Ярослав Яка брехня! Я сам віддав цю плату, Дочку любиму в дальню сторону, Щоб одігнати привиди прокляті, Які на Русь хотіла ти вернуть. Мовчи вже краще! Не життя, а ти Взяла у мене викуп цей безбожний За те, що стяг Гаральда переможний Тобі на втіху я не допустив.

Інгігерда (з сумом). Зазнали ми тоді гіркої втрати... Багато сліз сама я пролила...

Зате тепер навчилась шанувати Любов і мир родинного житла... Прости мене, мій княже, господине, Коли тобі я болю завдала.

Ярослав (зворушений, притягає її за руки ). Моя старенька... Друже мій, Ірино! Коли за щастя платим ми судьбі, То і вона втішає нас в журбі, Ось як тепер, вертаючи дружину. І не вертає навіть, а нову Тебе дає Господь наш милосердий, Бо замість гордої, палкої Інгігерди Я лагідну Ірину обійму!

(Обіймає Інгігерду.) Іриночко, моя дружина бідна, З тобою вдвох ми все життя пройшли, Було й тобі, напевно, часом кривдно, Терпів і я твої свавільства злі. Але не зло в минулому я бачу, Хоч часто гнів ти в серці берегла, Зате завжди воно було гаряче, В добрі і злі для мене ти жила. Так, беремо ми в юності супругу, Проте її не знаємо тоді, І лиш в тривогах, втратах і біді На схилку днів пізнаємо в ній друга. (Знову схиляє голову на руки в сумному задумі.)

Інгігерда Повір мені, мій друже-господине, Хоч не завжди корилась я тобі, Але в ясну і темную годину Лише твоїй я вірила судьбі.

Бере й цілує його руку, тоді виходить.

III

Входить Володимир, тримаючи в руках невеличку, розкішно оправлену книжечку.

Володимир Мій тату, там прийшов Якийсь мандрівець, видом надто дивен. І передав оцей молитвослов...

(Дає Ярославу.) І просить, щоб...

ЯрославС дуже схвильований ).

Великий Боже! Де ти... Хто дав тобі? Та це ж Єлизавети Молитвослов! Веди його сюди!

Входять Микита і Джем а. Він в рудуватому одязі пілігрима, в сандаліях, з непокритою головою, з відкритим капюшоном; вона в короткій спідниці і сандаліях, з цитрою в руках.

Ярослав Микито! Ти? Невже ти був у неї? Кажи мерщій!

Микита Багато,

княж6) де я Помандрував і землю ісходив З того часу, як в розпачі і горі Покинув Київ в ту нещасну ніч... Я побував і в Римі, і за морем, Скрізь гнав мене, неначе Божий бич, Про батька згубу невідчепний спомин... Нарешті, вже на третій, мабуть, рік В Норвегію причалив я свій човен...

Ярославе нетерпляче ). Ну, що ж вона? Її ж ти бачить міг! Ти говорити з нею міг, щасливий!

Микита Біля вікна, самотня і журлива, Вона сиділа в замку короля І все туди дивилась, де земля, Здавалось їй, на південь простяглась, І сумно так співала край вікна, Що в серці гостра закипала жалість.

Ярослав

О Боже мій! Як мучилась вона!

Микита Про Київ все співала недосяжний

1 так згасала, мов свята свіча... Коли ж прийшов її останній час, Дала мені цей молитовник княжий, Щоб я тобі на спомин передав.

Ярославе цілує книжечку ). Бідняточко... Якби я тільки знав...

Микита І ще тебе просила, вже окремо,

Щоб прихилив у себе бідну Джему, Яка весь час отам на чужині Була при ній і поділяла з нею І сум за рідним краєм, і пісні, Хоч в різні землі линули душею.

Ярослав^ кладе руку на плече Джемі). Її ім´ям тобі я все зроблю І з радістю у себе прихилю. Коли ж захочеш далі в землю рідну, Тебе туди відправлю в час погідний, Лиш розкажи, як з нею ти жила, Як сум її в цих струнах зберегла...

Джема О, дякую тобі, великий княже! Нехай розкажуть струни гомінкі, Нехай пісні мої тобі розкажуть Про сум твоєї любої дочки... Твою дочку всім серцем я любила... Про мене ж не турбуйся, мій сеньйоре, До мандрів довгих звикла я в житті, Піду й тепер, за тим піду, хто в горі Мене утішив на моїй путі... Не як коханка... Як раба служить Тепер я буду доброму Микиті... Дозволь мені ці струни розбудить, Щоб Ельзи душу викликать на мить.

2-га відміна. «Золота брама». 1036 р. І

Та сама зала, що й в попередній відміні. Через кілька днів. За вікнами-арками глухий, але невгамовний шум битви. Інгігерда, Джема та кілька придворних жінок туляться біля вікон, обережно виглядаючи назовні. Проте битви з цього боку не видно.

Інгігерда (молиться).

О Господи, великий, милосердий, Злих ворогів на Русь не допусти! Допоможи, святая Інгігерда,

1 Ярослава в битві захисти! Святий Георгій і свята Ірина, Обороніть нам руськую країну, Ми ж вам церкви збудуємо святі!

(Зітхає в роздумі.)

Як непомітно старість наступила... Уста ще свіжі, очі молоді, А вже нема в душі тієї сили, Яка колись людей мені корила, Коли сама судила я вождів...

О, якби з пліч тепер хоч років двадцять... Чи стала б я за стінами триматься.... Сама б з мечем полинула на бій... Минуло все, що в юності моїй

Моє життя з героями рівняло... Де ви, могутні ярли давніх літ... Де ти, Еймунд, чий вільний меч і щит Судьбу царів на терезах схиляли... Минуло все... скорилась я сама,

1, як звичайна жінка, край вікна За чоловіка долю вболіваю...

(Шум битви збільшується.) О Боже мій!.. Тривога ще зростає... Де Вальдемар? Нещастя з цим дитям! Підіть мерщій покличте! Де він ходить?

Володимир (вбігає збуджений. Він в кольчузі й шоломі).

О мамо, як цікаво! Я був там! Там, наверху! На самій вежі!

Інгігерда

Годі!

Не смій ніде, хлопчисько неслухняний! Сиди отут!

Володимир О мамо! Тільки раз!

Інгігерда

Сиди у нас.

Володимир Не хочу я з жінками!

Інгігерда Ти ще малий.

Володимире гордо ).

Я — Новгородський князь! Мені казав про це напевно тато,

1 мушу я свій город захищати! Пусти мене, мамуню!

(Ластиться до матері.)

Інгігерда гладить його по голові). Хлопчик бідний! Не легкий це припав тобі уділ... Бо Новгород не те, що Київ рідний... Там житимеш в осиному гнізді. Серед мужів суворих і свавільних... Чи зможеш ти?

Володимир Нічого не боюсь! Пусти мене! Не можу я сидіти, Коли там битва точиться за Русь! Все поле скрізь шоломами укрито! Дзвенять мечі, щити! Гримить труба, А зверху стріли носяться мов тучі, І батька меч, як блискавка разюча, В усіх кінцях просіки проруба! IV

Ярослав Ну, повернулись з поля косарі, Стрічай, жона, трудівників держави І мужу піт з чола його утри! (Сідає на престол і віддає меч боярину.) Інгігерда підносить князю на срібному блюді золоту чашу з вином і шовкову хустку.

Інгігерда Здоров був, княже, ладо мій ласкавий, Пий чашу цю, живи багато літ! Ярослав^ знімає шолом, бере хустку і витирає піт і кров з обличчя). Не в перший раз я витираю піт Після роботи на полях кривавих.

(Підводиться й бере чашу.) Прославим Бога і святу Софію, Що нам дали побіду в цій війні, І вам спасибі, браття дорогії, Бо стійко Русь ви нині боронили І розгромили орди навісні! Хвала і честь вам, славні переможці! Я за здоров´я ваше п´ю!

Всі

Тобі хвала, великий Ярослав!

Ярослав А де ж мої хоробрі новгородці? Де всі мужі, що Новгород послав?

Входять Давид, Ратибор і ще два новгородці, несучи на пле чах покриті чорним сукном ноші, які вони ставлять на підлогу. Стур бований Ярослав підводиться.

Ярослав Хто це такий? Хто пав за Русь в бою?

Ратибор^ хмуро й урочисто). Микита, син чесного Коснятина, Хто, як і сам Добринич, положив Своє життя за тебе, господине.

ДжемаСз криком розпачу кидається на труп Микити). Микито, любий! Друже мій єдиний, Чом ти мене, нещасну, залишив? Мандрівець бідний... як і я, блукав По світу ти без друга, без дружини, З пекучим болем в серці, ти не мав Де голови сумної прихилити... Один, як я... один, як я, на світі. Вигнанцем жив... вигнанцем бідним вмер...

ЯрославС повільно сходить з престолу і схиляє голову перед Микитою ). Неправда! Не вигнанець він тепер, Бо чесно вмер за Русь на полі брані, Для Києва смиривши гордий дух... Прощай, Микито, серце полум´яне, Мій чесний ворог і таємний друг! Прости мене за кривди, бідний брате, Що ти зазнав од мене без провин, Бо не хотів усобної я раті, Яку підняти мислив Коснятин. Прощай, мій друже... З честю, як Добриню, Тебе ми поховаєм над Дніпром.

(По знаку князя Микиту виносять. Джема іде за ним.) А вам клянуся праведним хрестом,

О мужі новгородські, що віднині За вашу службу, вірність і добро

Я город ваш звільняю од данини,— Се грамоту даю вам і устав

1 цілуванням хресним обіцяю, Да держите обичай ваших прав, Да посягнуть ніхто же не дерзає На новгородські вольності святі.

А щоб закон і правду вам блюсти, Для цього сина князем посилаю Я в Новгород, щоб вірно вам служив, Як власний князь, а не посол чужий. (Підзиває Володимира, який стає поряд батька.) Тепер хвалу вознесемо ми Богу, Прославимо його за перемогу, Що Київ наш од згуби захистив... І я клянусь, що там на полі бою, Де я сьогодні ворога побив, Я дивний храм воздвигну і построю В ім´я Софії, щоб в віках вона Стояла там, як свідок наших днів, Як Русі нерушимая стіна!

Всі

Хвала тобі, великий Ярослав!

Журейко (входить). Побіда, княже! Господа прослав! Побито вщент поганих супостатів, Не знали в розпачі, куди тікати І потонули в Сітомлі-ріці!

Всі

Нехай живуть звитяжці-молодці!

Ярослав Благословен єси за добрі вісті! Ну, каменщик, чи не пора би нам, Поклавши меч, на риштування лізти, Почати знову будувати храм... Лишайся в нас, якраз святу Софію, Чудовий храм почну я будувать...

Журейко Ні • княже мій! Тяжкий для мене Київ, Бо не судилось щастя тут зазнать. Даруй мені... дозволь служити й далі Тобі в степах, на Бузі, край морів, Є в мене там ватага смільчаків, З якими забуваю я печалі.

Ярослав Ну, що ж... іди. Так, різний в нас талан. Тобі судила доля будувати, Ти ж прагнеш битв і вічних мандрувань. Я ж все життя не відаю спокою, В трудах і битвах їжджу по Русі,

А я б хотів міста і храми строїть, Кохатися в премудрості й красі, І більшої я радості не знаю. І книга ось предивная такая Ще більше душу веселить мені, Ніж славная побіда на війні.

Сильвестр Дозволь тобі цей твір подарувати, Його сьогодні в грека я купив, Лиш двадцять гривен хитрому сплатив.

Ярослав^ цілує Сильвестра ). Спасибі, отче! Та не гоже нам Скарби словесні дешево цінити. За книгу цю звели твоїм ченцям Ще вісімдесят гривен заплатити.

Парфеній в захваті).

0 мудрий князь! Великий государ! Великодушність є алмаз порфіри!

Ярослав^ продовжує ). Бо десять сіл не є достатня міра, Щоб оцінить мистецтва дивний дар. Ну, а тепер я всіх зову на пир. Ми чаші там піднімем золотії За нашу Русь, за наш державний Київ, За витязів, що в битві за Софію Погибли з честю... Слава їм і мир... А ми, кому судилося ще жити, Життя трудом повинні заслужити

1 сили всі вітчизні присвятить. Безсмертна Русь! Отам на полі бою Новий чудовий Київ я построю. Величний, пишний, як краса століть. Серед дерев златими куполами Постане він високо на горах,

А з мурів кріпких золотая брама В нові часи одкриє світлий шлях!



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)