Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І

Володимир Панченко Подвійне коло Ілька Юги (« патетична соната»)


Володимир Панченко

Подвійне коло Ілька Юги (« патетична соната»)

Драма, яка виросла з роману. Задум «Патетичної сонати» тісно пов´язаний із давнім наміром М. Куліша написати «кінороман з доби війни і революції», план якого він досить детально виклав у листі до І. Дніпровського ще 1924 р.

«Ми перш за все — ідеї». Прикметною рисою драми М. Куліша є її поліфонія (багатозвуччя). Виявляється вона, зокрема, в багатоплановості конфлікту. Письменник В. Петров не випадково назвав п´єси драматурга кінця 20-х рр. ідеологічними. У «Патетичній сонаті», де час дії охоплює проміжок між лютим і жовтнем 1917 р., теж є боротьба ідей. Вона пронизує людські долі, великою мірою визначає стосунки між персонажами. «Ми перш за все — ідеї!»,— каже захисниця Української Народної Республіки Марина Ступай. І це справді так. Гострі політичні протистояння 1917 р. розводять людей по різні боки барикад. Майже кожен із персонажів драми уособлює певну ідею, мрію, зрештою — політичну силу.

Генерал Пероцький — монархіст, який спить і бачить «єдіную-нєдєлімую Росію». Його син Андрій, корнет царської армії, вітає Лютневу революцію. В його образі вгадуються риси російського демократа. Ідею соціальної революції, що її символізує червоний прапор, несе більшовик Лука, а з ним — і кілька другорядних персонажів. «Учитель запорозької крові» Іван Іванович Ступай-Ступаненко радіє, що «Україна воскресла»: інтелігент, щира й трохи наївна людина, він понад усе прагне національної солідарності, намагаючись примирити заради України червоний і жовто-блакитний прапори. Кульмінацією ідеологічного конфлікту є сцена з п´ятої дії, в якій символом гострого політичного протистояння стає зіткнення двох прапорів. Жовто-блакитний стяг тримає Марина. Червоний — Зінька, модистка в домі генерала Пероцького, а фактично — повія. Проте час від часу з´являється і третій — андріївський (символ російської монархії).

Ось у цьому «бермудському трикутнику» й борсається українська доля. «Патетична соната» М. Куліша — саме про це: про болісний пошук Україною своєї долі на роздоріжжях історії.

Трагедія гуманізму. І все ж п´єса М. Куліша не лише відтворює ідеологічні протистояння 1917 р. Літературознавець Ю. Шевельов (Шерех) узагалі наполягав, щоб у центр розмови про «Патетичну сонату» ставили не ідеологічний конфлікт, а тему людини, трагедію гуманізму в обставинах соціально-політичних потрясінь. Адже, на думку вченого, «єдино значущим був Куліш без політики». Ю. Шевельов має рацію в тому розумінні, що акцентування на ідеологічному конфлікті, на темі української долі звузить читацьку і глядацьку аудиторію Кулішевого шедевру, особливо ж якщо ставити його на сценах театрів інших країн. І якби подібну тезу висловив, скажімо, німецький чи норвезький режисер, з нею неможливо було б сперечатися. Але Ю. Шевельов — історик Української літератури, і саме як з істориком з ним у цьому випадку важко погодитися, адже й поза політикою, поза реальними суспільними, політичними, психологічними обставинами в Україні КІНЦЯ 1920-х і початку 1930-х років М. Куліша не зрозуміти. Потрібно враховувати і перше, й друге.

Поруч із драмою української долі центральною темою «Патетичної сонати» є трагедія гуманізму в обставинах соціальнополітичних потрясінь. Загубленість людини в політичному вихорі, знецінення індивідуального життя в суспільстві, зайнятому грандіозними ідеями,— цей біль Куліша відчувався і в його «Народному Малахієві».

У «Патетичній сонаті» є сцена, в якій захисники різних політичних прапорів спотикаються об ноги убитого. Хто він — більшовик, монархіст чи захисник УНР, не зовсім зрозуміло. Просто людина. Її й у землю закопали нашвидкуруч, поспіхом, так що тепер, пробігаючи, всі спотикаються. Аж поки не витримує хтось із матросів: «чоловік не недокурок, щоб його втикати отак в землю...»

Красномовна сцена! Ну, добре, мовби говорить нам драматург, хай соціальна революція, хай національне визволення, а що з людиною? їй як? Вона — мета чи засіб? Схоже, що лише засіб. Ось як уявляє собі завтрашнє «благоденствіє» більшовик Гамар (прізвище якого змушує згадати ім´я Яна Гамарника, одного з більшовицьких лідерів у Києві 1917 року): «Буде наш весь світ»,— піднесено, з хворобливим азартом новітнього деміурга-пролетаря, звертається цей «солдат революції з простим серцем» не то до співрозмовника, не то до самого себе. «Наш місяць. І вітер наш... Хай ставлять шибениці, хрести... Справляють хай молебні, співають «Отче наш»,— світ, друзі, буде наш! Із шибениць ми зробимо арки. Хрести разом з капіталізмом пронесем і поховаємо на старих кладовищах на зорі соціалізму. А самі рушимо вперед!..»

Чимось моторошним віє від цих слів, мовлених більшовиком Гамарем між лютим і жовтнем 1917-го. Наш вітер... Наш місяць... Весь світ наш... Хай навіть так — але ж для чого шибениці й хрести в цьому фанатичному прямуванні до вселенського щастя? З хрестами більш-менш ясно: вони потрібні гамарям, щоб поставити їх на руїнах старого світу. А шибениці? Вони, виявляється, знадобляться для арок! Зручно й просто — арки із шибениць...

Це мука Кулішева: чи не розчиняється в революційних бурях гуманістичне начало? Як поєднати дороги революції і дороги кохання, класове й загальнолюдське? Ідеологічний конфлікт ускладнюється тим, що лінія барикад проходить не лише крізь свідомість, а й крізь душі людей. Ілько Юга, ставши, врешті-решт, також «солдатом революції з простим серцем», убиває Марину — свою кохану, свою Мрію. Так йому велить революційний обов´язок.

«Фанатична націоналістка» чи українська Жанна д´Арк? Але хто така у п´єсі Марина Ступай? Коли в 1931 році режисер 0. Таїров поставив у Камерному театрі (Москва) виставу за Кулішевою «Патетичною сонатою», то артистка Аліса Коонен, яка виконувала роль Марини, тлумачила її як «фанатичну націоналістку», готову на будь-яку жорстокість, на злочин. Але все одно в її інтерпретації Марина поставала сильною, яскравою особистістю.

На початку п´єси Андре Пероцький називає Марину «Моя Жанна д´Арк». У ній і справді є щось від Жанни д´Арк. Передусім — саможертовність в ім´я національної ідеї. Жанна вела за собою французьке військо. Марина ж до останку бореться з усіма, хто зазіхає на українську волю. З монархістами, більшовиками, навіть із російськими демократами, виявляється, їй не по дорозі.

Марина — воїтелька за національну ідею. Вона хоче «своєї держави», яку символізував би синьо-жовтий прапор. З уст Марини часто звучать різкі слова про більшовизм, про ілюзії щодо можливості збудувати Українську державу під московським крилом. Красномовними є й репліки дівчини, якими вона гасить наївну національну патетику свого батька. Коли Марина зауважує, що замість мрій українцям потрібнішими були б гармати й кулемети, то це є не стільки виявом її агресивності й войовничості, скільки констатацією сумного факту: традиційна українська мрійливість не раз заважала збудувати «свою державу». По суті, Кулішева героїня бунтує проти малоросійства. Вона уособлює той тип вольового, відданого національній ідеї, цілеспрямованого українця, про якого мріяли Д. Донцов, Є. Маланюк, О. Теліга та інші представники української політичної думки, діячі національної культури, які болісно переживали поразку УНР.

Образ Марини Ступай у «Патетичній сонаті» — це приклад того, як герой виходить з-під влади автора. «Фанатичка» національної ідеї, яка організовує повстання проти більшо

виків, член комітету Золотої Булави з підпільною (чеховською!) кличкою Чайка, виявляється трагічним персонажем.

Романтик чи «кат національної ідеї»? Один із конфліктів у поліфонічному творі М. Куліша — це конфлікт Ілька з самим собою. У ньому борються романтик, мрійливий, закоханий у Марину-мрію юнак,— і «солдат революції із простим серцем», який в ім´я класового обов´язку не зупиниться ні перед чим. Душа Ілька розривається між двома мріями: МариноюУкраїною і соціальною революцією. Своєрідним утіленням другого «Я» Ілька Юги (його «солдатського» начала) є більшовик Лука. «Мій неромантичний друг»,— так називає його Ілько. Цей персонаж нагадує доктора Тагабата з новели М. Хвильового «Я (Романтика)»,— так само, як Ілько Юга з його внутрішнім конфліктом нагадує чекіста з роздвоєною душею з того ж твору.

Юга довго не знаходить виходу зі свого «подвійного кола». Його ваблять революційні зорі — але й світло кохання теж. Тільки в тім саме й річ, що класове й загальнолюдське вступають у гостру суперечність. Та й ідеали соціальної та національної революції Ількові узгодити нелегко. Точнісінько як нелегко було узгодити їх у реальному житті цілому поколінню української інтелігенції — від В. Винниченка до М. Хвильового, Ю. Коцюбинського і... самого М. Куліша. Багато його ровесників обирали ідеал «червоної України». Але виходило, що задля нього вони — самі того не бажаючи — змушені були вбити свою Марину з її мріями про «свою державу».

Ілюзія оберталася трагедією. Трагедією оберталась і друга ілюзія: сподівання, що арки можна зробити із шибениць. Хіба існує соціальна ідея, навіть найпрекрасніша, найблагородніша в своїй початковій суті, заради якої варто було б платити життям — однієї людини, сотень, а тим більше — тисяч і мільйонів людей? І кому потрібні арки, якщо вони із шибениць?




Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)