Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І

Патетична соната Драма ( Скорочено )


Із спогадів мого романтичного нині покійного друга й поета Ілька Юги на Жовтневих роковинах у клубі ЛКСМУ про свій незавидний, як сказав він, проте повчальний революційний маршрут.

Дія перша 1

Уяви собі, друже,— так починав він: 1) вулицю старого провінційного міста, 2) двоповерховий будинок з табличкою: дім генерал-майора Пероцького, 3) революційну весну, 4 ) Великодню ніч. Початок дії: я пишу. Напівгорище в будинку. Квадратове віконце запнуте зоряним небом. Світить гасова лампочка. В кутку мідяним удавом виблискує гелікон1.

9

Навшпиньках підходжу до заповітних дверей. Стою. Перша хвиля світлоярого аііедго тоїіо е соп Ьгіо2 спадає. Вона грає далі — світлий роздум бунтарного духу, вічний спів кохання. Раптом перестає.

Вона. А-а, мій таток: пощипані українські вуса, сивенький чубок!

Батько (врочисто читає). «Учителя малювання та чистописання, українця запорозької крові Івана Степановича Ступай-Ступаненка літо-пис». Вона (з гумором). Ой!

Батько. А так! «Березня семого, року на Україні 1917-го. Місяць тому вночі не спалось — думалось: ніч така велика, як Росія, а Росія — як ніч — не видно й не чути нашої України. А нині читаю відозву нашої Центральної ради: народе український, народе селян, робітників, трудящого люду... місяць минув, а яка одміна! Благословляю революцію!» Вона. І я! (В тон.) Благословляю!

Батько. «Березня двадцать семого. Читав, як у неділю в Києві відбулося велике українське віче. Сотні, тисячі, десятки тисяч українців заприсяглися образом Шевченка не складати рук, аж доки не відбудована буде вільна наша Україна. Присягаюсь і я!»

Вона. І я! Не тільки Шевченком,— тобою, твоїми вусами, твоїм сивеньким, таток, чубком.

Батько. «Тридцятого. Приснився пресвітлої пам´яти гетьман всієї України, Іван Степанович Мазепа». Вона. І мені! Немов їхав автомобілем, так? А за ним запорожців сила та все на велосипедах.

Батько. «Тридцять першого. Більшовики пишуть, що державних меж взагалі не треба. Вони за Інтернаціонал. Це значить і Україна без меж? Та як їм не соромно?» Вона. Ой, як їм не соромно!

Батько. «Р.8. Треба розтлумачити їм, у чім справа і що таке Україна». (Дописує.) «Першого. Завтра Великдень. Думаю, чи потрібен тепер Україні Бог? Думаю, що коли й потрібен, то тільки свій, український. Інакший зрадить або обдурить. Маринка грає цілий вечір якусь прекрасну річ. Певно, українську, бо мені вчувається: сивоусі лицарі-запорожці мчать кіньми вічним степом по щастя-долю для своєї України». Особливо, де ти, Маринко, граєш скоро, да отак (наспівує): цоки-цоки-цок-цок! Тру-ту-ту! (Цілує її.) От заграй! Вона грає. Знову здіймається вгору з м´ятежних глибин до зоряних просторів хвиля світлоярливого пафосу. За нею, здається, пливе під напнутим вітрилом завіси освітлений покут кімнати: погруддя Шевченкове, квіти, вона над клавіром, батько з літописом і я за дверима. Ми пливемо над життям на кораблі «Арго» до вічно прекрасних країн, кожний по своє золоте руно. Батько. Соната?

Марина. Патетична. Батько. Як автора на прізвище? Марина. Бетховен. Батько. Невже не українець? Марина. Німець.

Батько. Значить, мати була українка.

Марина. Тату, ти комік. Він скоро сто літ тому, як помер, і на Україні ніколи не жив.

Батько. Гм... Чув десь нашу музику! Украв! Соната українська. Он росіяни — цілого Глинку у нас украли та й кажуть, що їхній. Глінка! Та який він Глінка, коли він Глинка! Прізвище українське! Українець! Ну, та тепер не дамо! Не дамо, Маринко, не дамо! Ні півглинки, ні вуглинки! Ось піду я зараз вулицями, під церкви піду, де тільки є люди, агітувати й проповідувати за вільну нашу Україну. Бо кожний тепер українець мусить, лягаючи, в голови мусить класти клунок думок про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну. Відбудуємо,— тоді за Інтернаціонал. Ось як, а не так, як ви пишете, товариші більшовики! Бо хіба ж може бути Інтернаціонал без України, без бандури?! Марина. Тату, ти комік. (Цілує його.) Батько. Іду.

Я всовую листа між одвірки й двері і мчу до себе нагору. Виглядаю.

10

Ступай-Ступаненко (одчинивши двері). О! Лист! Це тобі, Маринко.

Марина. Без марки й штампа?

Ступай. Певно, той, що з неба пада українкам — золотий. (Іде.)

Марина (сама). Не золотий, а голий. (Читає, деякі слова повторює вголос.) «...ця музика, напевно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного кохання...» (З теплим гумором.) Маєш! Іще один комік... На коні — й трохи не в коленкорових штанцях. Ну!.. (Читає.) «Там, у голубих вікон, дівчина самітна...» Гм! (Усміхається.) «Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вийде дівчина йому навстріч?..» (Очі мрійні, голубі. Пауза.) Скажіть, гпеззіеигз вітри, шепніте, тезсіатез зорі, як відповісти ще такому комікові — горищаному відлюдникові?.. (Сідає. Нотний столик. Олівець. Ліва рука на клавішах. Права за думками — пише.) «Дівчина самітна. Так. І жде. Кого, не знаю, але давно вже жде. У снах, у мріях, десь ніби в голубих віках, когось із-за Дніпра, чи то від трьох могил, од Жовтих Вод, чи з Січі ждала й жде. Кого? (Торкнув

шись клавішів.) Можливо, вас, поете милий. Напевно вас, якщо ви на коні. Так, тільки вас, якщо ви на коні й при зброї». Ні!.. Цього не напишу, бо це вже од програми. Хай буде од душі. (Перебігає клавіші.) «Жде вас, поете милий. Самітна дівчина. В країні вічного кохання». Ні! Краще од програми! «В країні, де на дверях два замки іржаві висять, московський і польський... жде і мріє, що тому оддасть і душу й тіло, хто замки ті позбиває...». Ні, хай буде од душі!.. (Грає.)

12

Чую втретє «Патетичну». І раптом супровід до аііедго — стоголоса мідь великодніх дзвонів. Дивлюся у віконце. Дзвіниці — як білі тополі. З найближчої пливе спів хорний: Христос воскресе! Кометами здіймаються ракети, червоні, голубі, зелені. Танцює світ. Патетичний концерт. І тільки низько над обрієм висить блідий, пощерблений серп місяців — розп´ятий Христос.

13

Вернувся Ступай, зворушений, піднесений: — Грай, Маринко, «Патетичну»,— Україна воскресає! Тільки що загітував, залучив до нашої «Просвіти» аж три нових члени: учителя слобідської народної школи, сусідського тесляра і нічного сторожа. Грай! Так! Отак! Гех, сучої ти мами святая Русь, гарбуз тобі тепер у твій товстий державний зад! Слухай, як дзвонить і гра Україна! Устають з могил сивоусі запорожці, сідають на коней. Цоки-цок!.. Чуєш, мчать? Сивоусі лицарі... Марина (грає). Покійними не ввоюєш. Гей, якби повстанці! Молоді, тату!

Ступай. Мчать по долю золоту вічними степами України. Гульк — зоря! Стали над віками, блиснули списами. Гей! Марина. Гей! Гармат би нам та кулеметів замість мрій, тату. Ступай. Що?

Марина. Нічого. Ти, татусику, поет, кажу. Ступай. Я українець. Стривай, Маринонько, я зараз буду з ними христосуватися. (Дзвонить в телефон.) Будь ласка, 23—07... Директор гімназії? З вами хоче похристосуватись українець Іван Степанович Ступай-Ступаненко. Україна воскресла! А ви одмовляйте: воістину воскресла! Ха-ха! Грай, Маринко, «Патетичну»! (Дзвонить.) Будь ласка, 17—00. Од інфантерії генерал-майор Пероцький.

Пероцький (біля телефону, в уніформі). З ким маю честь? Ступай. З вами волить похристосуватися на своїй землі українець Іван Степанович Ступай-Ступаненко. Україна воскресла, ваш-дит-ство!

Пероцький (переждав, поки йому врівноважилось серце). Атвєчаю. Смір-но! Равнєніє на єдіную-нєдєлімую, гаспада украінци!

Ступай. По-вкраїнському не так. Струнко, ваш-дит-ство! Церемоніяльним маршем, на одного генерала дистанція, з України кроком геть!.. Маринко, грай «Патетичну»!

Дія третя

4

Я бачу, як людніє вулиця, голоснішає, ближчає «Марсельєза». За нею ніби пливе угорі хмарка од собору. На балкон виходить старий Пероцький. Нижче на ґанку Марина й Анд ре. Марина. Подивіться, який день! Отакий дівчина замовить у Бога день, як вийде зустрічати лицаря (спинивширухАндре до себе). Цс-с-с!.. Дивіться, таток он — вийшов агітувати. Давайте послухаємо! Начепив жовто-блакитну квітку — от комік!.. Перший чистій (назустріч Сту паєві). Ой чистю, чистю, чистю, Вакса, як свобода!.. Другий. Сонце, бачите, блищить як — То моя робота!..

Ступай (виставивши ногу першому). Будь ласка!.. Та ба!

Стривайте! Ви хто?

Перший. Як хто? Чистій.

Збирається натовп.

Ступай. Та ні! Якої нації?

Перший. Расєйськой держави, звичайно-с!

Пероцький (з балкона). Браво!

Ступай (знявши ногу, до другого). Ви якої?

Другий. А вам якої треба?

Ступай (до Оврама). А ви?.. (Впізнавши.) А-а! Сусіда знизу! Оврам котляр! Свій! Українець! Будь ласка!.. (Виставляє ботинка.)

Марина (на ґанку доАндре). Ну, не комік? А н д р е. Це приклад нам!.. Хвалю!

Другий (до першого). Ви бачили такого малахольного? Перший. Чого він хоче?

Другий. Він хоче, щоб йому вже нація ботинки чистила. Ступай. Ми, Ступаї-Ступаненки, хочемо, щоб нація наша чужих чобіт не чистила. Пора! Вільними стати пора! Мусимо сісти на коні й мчати по наших козацьких степах разом з орлами й вітрами!.. (Йому аж почувся той тупіт в супроводі патетичного аііедго тоїіо е соп Ьгіо.) Цоки-цоки, цок-цок. Марина. Браво, таток, браво!

Дія четверта 1

Уяви собі, друже, тую ж таки вулицю й місто, запізнене в Жовтень. Вдалині гарматний стугон. Вітер. Ніч. Я на тайній варті біля тайного повстанпункту, що притаївся в Оврама в підвалі.

2

У підвалі запнуто віконце. Світить каганець. Капає вода. Гамар пише. Він у шапці. Біля його посланець, теж у шапці, напружено жде. У кутку на полику Оврам, біля його тінню Настя.

Гамар. Ревштабові... (Подумавши, рве написане.) Ні, ти краще так перекажи. Дислокація: партизани на станції, настрій ніби більшовицький, наш. Білі по цей бік залягли. Під боком у мене їхній резерв — кулемети, піхоти сот зо три. Злі. Вішають. Молебень справляють. Нас буде так: по три, по п´ять в квартирах. Чоловік із сімдесят робітників. Наші всі напоготові. Зброї мало! На рушницю три патрони, зате настрій вартий стам. Ентузіазм! Проте думаю, що, не зговорившись з партизанами, починати повстання небезпечно. На зговори я послав Луку. Жду на нього. Коли ж не вернеться, умовились, до сходу місяця, самі почнем. І все. Точка. Настя. Здається, хтось іде... Оврам (по паузі). Вітер!

Тамар зиркнув на годинника. Настя. Сімсот п´ята впала, як пішов. Шоста, сьома, восьма... Посланець іде.

З

Тим часом нагорі. Марина (пише):

«Штаб. Пероцькому. Андре!..» (Рве написане.) Ні, ти краще (батькові) так перекажи. Ступай. Може б, телефоном?..

Марина. Комік! Таких речей у телефон не кажуть. Перекажи, що комітет...

Ступай. Який це комітет, Маринко?

Марина. Він знає... Зараз допомоги не може дати. Але він вдається, і зробить це негайно, до сільських своїх відділів. Перекажи: ще день — і допомога буде. Ну, що ще?.. Що підвали неспокійні, це він знає. Але перекажи: можливе повстання робітників — треба берегтись удару з тилу. Перекажи, таток! А головне: біжи, мій любий, і дізнайсь про все: як на фронті, що у штабі, який настрій?.. Ну, і все. (Цілує батька.)

Ступай. Знов біжи! Я вже не знаю, чи я українець запорозької крові, чи я просто кінь. І нічого не знаю. Якийсь комітет. Кіш має бути, рада! — у них комітет... Та хіба так воювали колись запорожці!.. (Біжить.)

4

Я подаю сигнал своїм — «небезпека». Ховаюсь за примурок. Вулицею проходить ворожий патруль. Двоє курять в рукава — червоніють вусики, миготить кокарда. Один спотикається:

— Ч-чорт!.. (впівголоса). Закопали, а ноги од колін стирчать. Другий. Вам жаль, чи що? Більшовицькі ж! Перший. Не жаль! Заважатимуть тікати. Третій (видно, п´яний, спинившись перед закопаним). Безподобно! Оригінально! Мій антипод! Він головою туди, я — сюди. Коли у нас день, у його ніч, і навпаки. Хай живе географія, і нумо мочиться на його!..

5

Іноді мені вчувається, що десь грають. Ах, це, певно, з напруження галюцинує моє вухо. А коли не вухо, то це вітер в дротах. Інакше і бути не може. Бо ж хто інший наважиться грати в таку ніч? Тільки вітер. Та ще, може, п´яна Зінька на гітарі — цілий день гуляла з офіцерами і зараз. А що, як не вітер, не Зінька, а хтось інший? Наприклад — ВОНА. Он її покут, наприклад. Вікно завішене килимом. Горить, мабуть, свічечка. Глухо, як у каюті. Глуха десь канонада. Вона неспокійна. Дослухається. Тихо ходить. Ще тихше пробує грати (фрагменти з патетичного гопйо1). Так. Вона грає. Хай же пливе її човен, музики повен, серед цієї тривожної, вітром збуруненої, вітром розораної, чорної ночі!


6

Мені чудно: я на варті, а навколо музика. Десь блимнуло жовтлявою смужечкою світло (Марина одслоняє крайок килима в вікні), майнуло ясно-голубим. Його загасило вітром і музикою з «Патетичної» (одходить і грає дгаое2). За акордами басів неспокійний тупіт, цокання копит. Хтось креше огонь. Темним степом кінь біжить. Ах, то ж я мчу конем в кра

їну вічного кохання! За чорним обрієм край голубого вікна жде вона. Он-он виглядає (Марина знов одслонює вікно. Дивиться. Йде сходами вниз). Назустріч виходить. Простягла до мене руки — ліву брову трошки ломить, очі усміхаються (Марина дивиться на мене сонного). Нас оповиває музика з гопсіо. Мелодія, як срібний серпантин. Разом з цим я чую вітер, бачу ніч.— Сонце не любить так землі своєї, як люблю я вас,— хочу сказати Марині і — не можу. Вона ніби одходить, одпливає. Серпантин рветься і, згаслий, летить за вітром. Вона — ніби на човні. Бачу — щогла, грає парус, струнами напнулись шкот і брас — замість гопсіо знов чую §гаое. Марина стає під парус:

— Це «Арго»? — питаю я.

— Це старий козацький човен, запорозький,— каже вона.

— На козацьких човнах паруса не було,— згадую я.

— А хіба це парус?

Я вдивляюсь і бачу прапор — він жовто-блакитний. Ми одпливаємо. Назустріч нам Лука. Він, зігнувшись, несе на плечах червоного прапора. Прапор чомусь круглий, як місяць. Я згадую, що я кинув варту, що я зрадник. Мене охоплює сором, неспокій, тривога.

— Луко! — кричу я.

— Цс-с-с,— свариться Лука.

7

І справді — це, пригнувшись, перебігає з того боку вулиці Лука. Над обрієм місяць. Він густо-червоний і од вітру неспокійний. Він справді похожий на прапор. Я (рух до Луки ). Ну?

Лука задихано). Місяць!.. Скоріше! Гамар? Я. Тут!

На східцях нас зустрічає Гамар. Лука (запалено). Проскочив, за кладовищем, де ярок. (До мене.) Пам´ятаєш — гуляли весною, де ти вірші вчив мене писати, ху-х!.. Кадети не помітили, а повстанці трохи не вбили — думали: шпигун. Нарешті їхній отаман, ху-х!.. Повірив, розпитався, скільки у нас сили й хто. Кажу — робітники, бракує зброї, про все, про все сказав, ху-х!.. Переказали так: як тільки зійде місяць, щоб ми ударили, тоді й вони підуть в атаку, а ми щоб ударили в тил, обов´язково, ху-х!.. Це не од страху, бо біг я що є сили, бо місяць уже сходить (до мене), ще й вітер, ой же вітер, ху-х!..

Гамар (піднесено). Наш місяць. І вітер наш! Пождіть ще трошки — буде наш весь світ! Хай ставлять шибениці, хрести! Настя (прислухаючись). Співають «Отче наш...»

Гамар. Справляють хай молебні, співають «Отче наш»,— світ, друзі, буде наш! Із шибениць ми зробимо арки. Хрести разом з капіталізмом пронесем і поховаємо на старих кладовищах на зорі соціалізму. А самі рушимо вперед!.. (До мене.) Вам у ревштаб. Скажіть, що починаєм (насовуючи тугіше шапку). Наш буде світ!.. Перекажіть привіт! (До Луки.) А тобі під час бою показувати дорогу партизанам. Ну?.. (Завагався, чи прощатися.) Настя. Може б, годилося сісти.

Оврам. Мені б оце добре було встати. Ну що ж!.. Перекажіть привіт од мене всім нашим, заводським. Всьому пролетаріатові. (Поривно, крізь сльози.) Та шануйте, братця, ноги! Ноги! (Отямившись.) А втім (усміхається) — аби голови цілі були, а про ноги... (Помітив, що в Луки розлізлись ботинки. До Насті.) Дістань йому мої чоботи, Насте! Хай хоч вони підуть тепер атакою на справжнього ворога. Настя зайшла за пічку й скинула, щоб ніхто не бачив. Винесла Луці.

Лука С бере ). В дорозі перезуюсь.

Ми мовчки виходимо по східцях. У дверях зустрічає нас вітер. Над обрієм місяць. Перед тим, як розійтись, ми з Лукою романтично тиснем один одному руки. Я (патетично). Світ, Луко, буде наш!

Лука. Обов´язково! (Коли я пішов, він до себе.) От тільки брати чоботи чи ні?.. Калюжі по дорозі, так, але ж і Наїстя без чобіт... Та ще й з убитого знімуть. Ну їх! (на чоботи. Ставить під дверима і біжить.)

8

Вертається Ступай. Біля закопаного він спиняється, хитає головою і біжить до себе.

Марина (назустріч батькові, неспокійно). Переказав?

Ступай. Так.

Марина. Ну як там? Що?

Ступай. Місяць сходить.

Марина. Боже! Він мені про місяць...

Ступай. А вітер, Маринко, вітер! Чуєш?..

Марина (іронічно). Південний чи який?

Ступай. Північний!

Марина. Жаль! Нам тепер потрібен західний. Зорі світять? Ступай (відчувши іронію). Прямо з фронту вітер! Од партизан! (Мало не з захопленням.) Кажуть, що поміж них чимало українців.

Марина. А самі вони знають, що вони українці? Ступай. Гм... (По паузі.) Коли ж між цими зовсім мало українців. У штабі жодного українського слова. Та й народ

проти. Та й з п´яти повішених, довідався — чотири українці. Закопаний теж — по матері українець. Між іншим, вже одного чобота знято. А про Україну ні слова. Хай вже краще червоний замає! Га, Маринко?

Марина. Хоч ярмо й червоним стане, а ярмом не перестане!

Дія п´ята

2

Марина припала до вікна. Ступай нишком од неї ворожить на Євангелії.

Марина (схвильовано). На хвилинку, таток! Сюди! До вікна! По той бік пройшов мужчина, здається, з люлькою. Ти постій і подивись, чи не повернеться він? А я побіжу до вікна в столову. Там краще видно... (Вибігла.)

Ступай (постоявши трохи біля вікна, одійшов). Вигадала гратись у Нат-Пінкертона... Ну, а я поворожу ще раз, тепер уже востаннє. На Євангелію. Ні! Коли вже востаннє, то на «Кобзарі». Що буде, те й буде. Востаннє, Іване! (Діставши «Кобзаря», виймає всі стрічки-закладки, блакитні все та жовті. Кладе книжку на стіл. Тоді, врочистий і суворий, кладе на книжку три пальці, питає.) Буде чи не буде Україна? Марина (вигулькнула з дверей). Ти дивишся, таток? Ступай. Дивлюся! (По паузі, сам собі.) Перший стовбик, тридцять третій рядок. (Розгортає книжку, одшукує місце.) «Не вернуться запорожці, не встануть гетьмани, не покриють Україну червоні жупани...» (Гірко хитаючи головою.) Цокицоки, цок-цок. Невже ж помилився? Невже й справді трюхитрюхи — тікають старенькі з козацького степу, за обрій на безвік заходять? Похилили списи, як хрести? Ні! Ще раз і тепер востаннє! Другий стовбик, сьомий рядок. Марина. Дивися, таток! Здається, він?

Ступай. А не заважай мені, Маринко! (Розгортає й вичитує.) «Загинеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі...» (Містичний жах.) Дак втретє ж і тепер уже востаннє. Буде чи не буде?..

З

Марина (з порога другої кімнати. Збуджено). Буде! Ступай (сердито ). Не жартуй! Марина. Буде, мій сивенький ворожбите! Ступай. А ти що — в Піфію обернулась, чи що? Марина. Коли хочете, то так. Старі автори переказують, що спочатку Піфія — це була прекрасна молода дівчина. Вона віщувала у церкві на камені Омфалос, що значить — центр землі. На брамі був напис — «Пізнай себе». І я зараз буду віщу

вати. Омфалос! Українцю, спізнай самого себе! Буде! (Її справді охоплює якесь незвичайне піднесення. До батька.) Підійди до вікна і стань! Тільки так стань, щоб з вулиці було непомітно!..

Ступай. Навіщо все це?

Марина (удаючи з себе Піфію). Перше, що ти побачиш, скаже тобі — буде чи не буде... По той бік, дивися, стоїть біля тумби мужчина.

Ступай (з гумором). Ну й вибрала!

Марина. Дивися!.. (Грає що є сили кілька акордів з «Патетичної».)

Ступай. Запалив люльку й пішов. Капелюха на потилицю насунув — яка зневага! І це такий герой роману? Марина. Це од героя! Наше гасло: люльку запалено! Люльку повстання! Сьогодні! (Бурхливо грає кілька фрагментів з аііедго е соп Ьгіо.) Цоки-цоки, цок-цок. Чуєш, таток! Мої вуса, чуєте? Сивенький чубок! Як мчать наші лицарі з околишніх хуторів?.. Ми напоготові!.. (Встає в ще більшому екстазі.) Омфалос! Омфалос! Люльку запалено! (Аж закружляла.) Дми тепер, північний,— не згасиш! Ще більше роздмухаєш — дуй! Щоб іскри летіли! (Ударила по клавішах.) Омфалос! Запалюйте ж ваші люльки, щоб дим ішов через усі степи вихором до неба! Куріте, аж поки все небо закурите, аж поки не пошле до вас Бог ангела спитати, як у тій казці: чого ж ти хочеш, роде козацький, що куриш і куриш? Своєї держави я хочу (розбіглися коси по спині) під прапором ось... (Винесла захованого прапора. Розгорнула в руках.) Під цим!..

Ступай (захоплений од прапора). Коли це ти вишила? (Стукіт у двері.)

Марина (складає прапора. Спокійно). Можна.

4

Зінька (з прапором). Вибачте! Чи немає у вас часом отакої заполочі? Не вистачило трошечки — на останню букву. (Розгортає прапора.) Якщо є, то допоможіть, позичте чи дайте! (Оглядає Марину.)

Ступай. Гм... Написано по-українському. (Читає.) «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Серп і молот. УСРР. Що таке УСРР?..

Зінька. Українська Соціалістична Радянська Республіка.

Це, кажуть, такий новий державний герб...

Ступай. Гм... Кому прапор?

Зінька. Ревкомові. За годину мушу скінчити.

Ступай (ще раз читає ). Гм... Без жодної помилки. (Ще раз

прочитав, подививсь на Марину.)

Марина. Нема.

Зінька (оглядає Марину). Я думала, у вас очі сині, аж вони блакитні! Вам, певно, жовте до лиця?

Марина. Ау вас, я думала, карі, аж вони чогось червоні! Зінька. Третю ніч не сплю, от і зчервоніли. Третю ніч як вишиваю. А може, це від прапора, від червоного, як і в вас он від блакитного. (Виходить.) Ступай (по паузі). А може, є? Марина. Що?

Ступай. Та є така заполоч у нас?

Марина. Ти комік, тату. На московському кумачі України самостійної не вишити! (Йде в другу кімнату.) Ступай. Жаль!.. Своєї ж матерії у нас нема...

6

Ступай сам: — І це прапор (на Маринин ), та й то ж прапор! Я вже думаю, чи не запропонувати таке: на жовто-блакитному — «Хай живе Радянська», хай вже буде й Соціалістична, аби тільки була Українська Республіка. Або ж так: на червоному дві стьожечки вишити: жовту й блакитну... (Думає.)

8

Ступай сам: —Дак втретє ж і тепер востаннє. Чуєш, Тарасе? Востаннє! Яка ж вона буде?

Другий гарматний вистріл. Ступай у розпачі:

— От не дадуть доворожити!.. (Розгортає книжку, читає.) «Поховайте та вставайте!» (Біжить без шапки, піднявши щитом книжку.)

9

Вийшов Ступай на вулицю. Вулиця порожня. Один О ерам лізе. Долітають з далеких дистанцій випадкові кулі. Знесилений свист їхній — в´ю-у-у! — звучить у вухах Ступаєві як похоронна Алілуя. Став Ступай на перехресті. Вагається:

— Ну, от... Добре було тобі писати — «поховайте та вставайте», а як мені повстати? Я ж уже повстав. А куди йти, на чию руч стати,— їй-богу, не знаю! (Думає, вагається.) За Інтернаціонал летять кулі і проти, а за Україну де? (Кричить.) Та постривайте! Що ж ви робите? Гей, ви, що там, і ви, що тут — українці ж, що ж ви робите? Спиніться!

Оврам. Не зупинятись! Не зупиняйся!

Ступай. Не стрілявши вкупі, смалять одне в одного. Раді, що допалися до зброї! Та на цьому стрільбищі ви тільки мішені, ото й усе! Ви і ви!

Оврам. Цілься в буржуазію!

Ступай. Ви тільки мішені, а за вами — махальники! Там вимахують червоним, там,— трикольоровим. Де ж ваші власні клейноди, де?

Оврам. Там, де й трикольорові.

Постріл. Падає збитий кулею цвіт. Ступай (піднімає його). Отак, їй-богу, позбивають увесь цвіт. Кулями поклюють землю, пшеницю, повибивають соняшники — та що ви робите? Замість того, щоб за Україну, ви...

Оврам. За клас!

Ступай. Хто там шиє їй смертну сорочку, гей, ви,— ті, що там, і ті, що тут — адже українці ви! (В груди йому вганяється куля.) От тобі й маєш... (Осідає, падає.) Ото вже справді: ні сюди, Іване, ні туди, Іване... Але хто?..

Оврам (підповзає). Ну як вам, сусідо? Ступай (силкується посміхнутись). Цікаво... Оврам. Що?..

Ступай. Цікаво знати, з чийого боку куля... Оврам (дере хустку). Аби тільки не в ноги... (Хоче перев´язати рану, але бачить, що Ступай конає.) Вистріл. Пробігає кілька червоноармійців. Один кричить: «Хтось у тил б´є! Тікай!» Далі смерті не втечеш! Стійте!

Ступай чує це «стійте», хоче його повторити й не може. Напружує решту сили і тільки підводить руку. Світ йому береться туманом. Туман глибшає — чи то небо, чи степ. Через Ступая перескакують, тікаючи, червоногвардійці, а йому ввижається, що то старі запорожці на конях. Цоки-цоки, цокцок. Вчувається музика (з аІІе&го тоїіо). Чудово! Он тільки сонце щось дуже пече йому в груди. Нарешті воно заходить. Стає легше, але стає темно, дуже темно і музику ледве чути.

Дія сьома

2

1 нарешті, мій друже, фінал. Я йду до підвалу. Під дверима стоїть караульний. Я показую папірця од Луки. Він оддає мені ключа і йде. Якусь хвилю я стою і прислухаюсь. Мій слух тепер такий прозоро-напружений, що я можу чути і чую, як течуть у просторах час і зорі. Я чую, як за дверима в підвальчику капнула крапля — лунко. Але її не чути. Спить?.. Десь миготить думка — постукати. Та чи не зайва тепер оця ввічливість? Адже я тепер у цілком одмінній ролі. У мене ключ і од дверей, і од життя. Я одмикаю замок і чомусь намагаюсь

робити це якомога тихше, та ключ ніби перевертає світ, і він гримить... гримить... Входжу. Свічечка. Вона:

— Ви? Я. Я.

Вона. Ви, не спитавшись, увійшли,— це привілей старців, закоханих і, здається, катів. Я ждала на нього, і ось прийшли ви. Але я ждала й вас. Не вгаваючи. Тільки не з цього боку і не з оцих дверей. Я ждала вас отам, край віконця. Край голубого вікна вічності. Виглядала, чи не мчите раптом верхи, на білому коні... І нарешті ви примчали... По мене. Я. Я прийшов.

Вона. Спасибі. Простіть, що не вийшла назустріч, не одчинила дверей, оцих прекрасних ворітець у мою країну, країну вічного кохання. Але, як бачите, провина не моя: двері були замкнені, а ключі не в мене. Ну, що ж... Увійдіть до країни. Бо я й тут ось (жест навколо), на вас ждучи, вже виростила цілий сад кохання. Увійдіть.

Я стою. Заклякнув. Я думаю: грає вона, вдає чи говорить щиро. Вона. Чого ж ви спинились біля порога? Чого мовчите? Не хочете? Не можете? Адже ж я ждала вас. Я довго ждала вас, поете. (Підходить до мене і, ніби взявши мене за руку, справді веде мене за собою.) Увійдіть же до саду мого кохання. Дивіться — він цвіте. Для вас. Ви гадаєте, це звичайні приступці? Ні, це мармурові сходи! Правда, чудові? При світлі голубого місяця вони ще кращі. На них я теж вас ждала. Знаєте скільки? Віками! Ви не дивуйтесь,— кожен з нас живе у віках, бо ми перш за все — ідеї. Адже ви вірите у Петрарку і вічну любов!

Я. І в Платона. Ідея — це душа. Душа — це ідея. Так? Вона. Так. І вона живе у віках.

Я. Скажіть, ви й тоді, у віках, були душею контрреволюційних організацій?

Вона. Я довго-довго ждала вас. Не знаю, чи воно мені в снах наснилося, чи було насправді,— я ждала вас і виглядала ще тоді, коли народ наш, ще вільний, мчав добою козацтва, пам´ятаєте? Над Жовтими Водами літала, з Криму дожидалася...

Я. Я й помчав до вас, у добу козацтва, чумаком ходив, я мчав і гнав на диких конях-мріях по всіх степах, поки не побачив, що мчу в минуле і верхи на паличці.

Вона. І вчора вас ждала з народом біля Софійського собору, та не діждалася. Ви за Китай-город воювали, кажуть. Прийдіть же хоч тепер у сад мого кохання. Увійдіть! Гляньте, як цвіте! Він весь до ваших послуг (жест на краплі і патьоки) — фонтан і водяний годинник разом.

Я. Знаю.

Вона. Тут вічність вибиває такт — музика життя і смерті. Я. Чув і бачив. Тут, кажуть, жили недавно робітник і жінка. Він був на війні. Жінка ждала. Рахувала ці краплі довше од вас. Мільйон їх впало. Чоловік приповз із війни безногий... Вона. Отут квітник надій моїх. Бачите, він уже геть осипавсь, як мак. А ось ложе. (Жест на ліжко.) Ложе вічного кохання.

Я. Тут було їхнє ложе.

Вона. Присядьте, ви, певне, втомились, милий. (Вона ніби садовить мене. Дивиться мені в очі, мені, уявному. Вона цієї миті прекрасна.) Я бачу по очах, що втомились. Ви дивитесь на нього (показує на мене), на двійника свого. Що, стереже? Хай зачекає зі зброєю. На те в нього, мабуть, і зброя, га? А хочете, я вам заграю? (Вона сідає до стіни, як до роялю, і грає. Я ніколи не бачив, як вона грає. Вона ще прекрасніша в оцих своїх музичних рухах. У неї зворушливо дитячі лікті! Я сідаю: справді, я втомивсь. Вона схиляється, никне головою на руки, ніби на рояль. Потім звертається до мене уявного. В очах у неї стоять сльози.) Спитайте, милий, у двійника, ну навіщо він засадив мене у цей темний підвал? Навіщо вигнав свою мрію з її високої світлиці і замкнув? Одведіть мене туди! Я хочу знову там жити! (Вона, сяючи коханням і жагою, проходить повз мене, ніби її справді веде мій двійник. Вона йде сходами вгору.)

Я. Стійте! (Випередивши, заступаю їй шлях на верхній сходинці.)

Вона. Не бійтесь! Я не втечу. Та й хіба я можу втекти од вас? Од вас!

Я. Але піти туди я не дозволю. Вона. Чому?

Я. Бачите: був собі у підвалі безногий робітник, а нагорі поет жив, і недалеко — його мрія. Для мрії все життя було — музика, для робітника — водяний годинник, та поет жив на горищі, слухав музику своєї мрії і не чув водяного годинника. Потім мрія почала грати на острогах і шаблях, а поет і далі гадав, що це музика. Потім почулося: чики-чики, мрія напустила офіцерчиків, понесли безногого і вбили, а поет і далі думав, що це музика. Бо він жив минулим. Тепер я хочу жити днем прийдешнім. Благословляю день майбутній і пересідаю на коня! Вона. На якого?

Я. На якого? На світанку нового дня революція напуває коней. У революції їх багато.

Вона (уявляючи). Революція напуває коней. На світанку. Напуває, звичайно, з української криниці. Ви пересідаєте.

Тоді я стаю дівчина з відрами. (Її осяває нова ідея.) За хатою криниця буде й жито. Я вийду з хати — безсонна од бажання дівка — з відрами по воду і напою вашого коня. Хай з вікна виглядає стара баба в чорному — розлука чи смерть! Нехай ваш двійник стоїть і стереже,— ходімо в жито! А яке жито! Дивіться! Воно пахне! (Вона, немов справді жито, розгортає руками і йде сходами до дверей своєї квартири. Веде мене уявного.) А в житі волошки голубіють, стелеться біленька березка. Бачили? Милий! До світанку бої, по світанні — смерть, по житі — розлука...

Я. Це все зі старих пісень, перелицьованих на сантимент. Вона. Це крик душі, це тіла рев!.. Присипаю, присипаю кохання своє голодне, присипаю і вдень, і вночі... а воно кричить, реве моє кохання. Цить, моє кохання, ось тобі дудочка вкраїнська — грай! (Вона притулилась до підвіконня на сходах, наче до колиски, і співає.)

А-а, люлечки Шовкові вірвечки, Золотії бильця, Срібні колокільця, Мальована колисочка, Засни, моя дитиночка!

Боже! Як я хочу перед смертю сина! Я вигодувала б його не молоком «расєйской культури», як годували всі — цією сумішшю Візантії з Василієм Блаженним... Я. А сумішшю Бісмарка й Мотрони?

Вона. А що ж, по-вашому, молоком диктатури, в якій більше крові, ніж молока?

Я. Яке родиться з молодої і нової крові.

Вона. І по яку чи не прийшли й ви, щоб узяти в мене? Га? Я. Хіба що для дослідження і вивчення нацбактерій. Вона (по паузі). Яка нудьга! Замість дороги кохання — ніч і дорога до смерті. Справді страсті Христові. Я вже ледве несу в руках свічку життя. А хто ж скаже моїй неньці, що жде мене в темній хаті, як я в церковці була, на страстях стояла, як додому свічечку несла (вона йде сходами вгору, ніби й справді несучи свічку), а вітер,— о-о! — вітер (затуляє од мене долонею свічку) дмухнув — отак: пху! — і загасив свічку мого життя, а свою ідею. Темно стало. (Вона доходить майже до моїх дверей.)

Я (заступаю їй дорогу. Рішуче. Кажу просто й суворо). Отут колись жила модистка. Вона теж була самотня і справді на страстях стояла. Теж молилась: милий, дорогий. Кому? Та хто обізветься. Щоб тільки спас її. Не знаєте, хто з нас загасив свічку її життя?

Вона (кричить). Ну що ж! Стріляйте?.. (І раптом насмішливо.) Ой простіть, це я шуткую. Я. Я не шуткую.

Вона. Ви не шуткуєте. Скажіть, хто ви тепер? Якої нації? Де ваша нація?

Я. Моя нація тепер там, де клас. Де клас пригноблених, там і буде моя нація.

Вона. Ми не жили, зрозумійте ж ви, національним життям, ми ще не дихали, ми не творили, ми ще не знаємо, хто ми і де наш власний шлях в історії, а ви пропонуєте зректися себе заради соціалістичних експериментів і бути матеріалом для лабораторії. Яка трагедія!

Я. Ви чудово граєте у цій трагедії роль нації, але ви не нація.

Ви лише частка її, що вечірніми тінями заходить на захід. Ви

граєте, але Україна сьогодні не сцена, а плацдарм...

Вона. Що ж вона? Московський бівуак!..

Я. Плацдарм великого змагу ідей...

Вона. Тюрма, в якій ви — кат національної ідеї...

Я. В якій моїм катом була національна ідея.

Вона. А я вірю в неї...

Я. В інтернаціональну...

Вона. ...як у Бога!

Я. ...як в соціальну аксіому!

Вона. Вона моя душа!

Я. Моя свідомість!

Я стріляю. Дзвенить у вухах. Вона сповзає по сходах униз. Мертва. Тоді я йду на горище. Вікно — як огняний прапор. Мене охоплює надзвичайне піднесення. Мені вчувається, що весь світ починає грати спочатку на геліконах, баритонах, тромбонах Патетичної симфонії, що згодом переходить на кларнети, флейти, скрипки.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)