Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І

Михайло Наєнко


Юрія Яновського не легко порівнювати з кимось із творців української літератури XX століття. Він, як мало хто, закроєний був на високе місце в царині художнього слова і, як мало хто, зупинився на найближчих підступах до нього.

Прозаїків з такою художньою енергією, як була вона в Яновського, світова література XX століття знає не більше двох десятків. Серед найвідоміших у нас імен постають у пам´яті Джойс і Конрад, Хемінгуей і Ремарк, Апдайк і Айтматов, Маркес і Гончар... Всі вони, здається, повністю розкрилися перед людством найголовнішими гранями своїх талантів, а Яновський, маючи такі ж, як і в них, художні потенції, лише виявив цілковиту готовність зробити це. Перешкодило розп´яття на ґратах нормативної, соцреалістичної псевдоестетики, і тому, кажучи словами П. Тичини, письменник не дійшов свого зросту і сили.

Народжений українським степом, який південною своєю межею зливається з найсинішим у світі Чорним морем, Ю. Яновський одержав від природи типове, сказати б, романтичне світовідчуття. Було в ньому щось і від генетичного кореня славетного романтика Миколи Гоголя (батько його, як відомо, мав подвійне прізвище: Гоголь-Яновський), але в самому узголів´ї таланту вияскравлювалася саме ця стихія: степ уєднанні з морем. Вона вела його до натхненно патетичних строф поетичної збірки «Прекрасна Ут», нею пройняті початківські новели, але найбільшою мірою вона заволоділа автором у романах «Майстер корабля», «Чотири шаблі» і «Вершники».

У «Майстрі корабля» молодому Яновському на «морському матеріалі», на життєвих буднях першої фаланги задивлених у море українських кіномитців вдалося витворити великий «інший смисл» людського буття, вдалося, як і англійському письменнику Конраду чи російському Гріну, оспівати загадковість життєвих морів, незбагненну таїну сучасності й майбутнього, поривання людини до гармонійності й життєвої істини. Деяка розмитість цих ідей у наступному романі письменника «Чотири шаблі» здобула виняткову конкретизацію і «прив´язаність» до української історії, до української ментальності. Герої «Чотирьох шабель» — це відроджені в нових умовах лицарі козацького степу, які на пергаментах української революції гострими шаблями виписували героїку нашої історії, здобували ту святу волю і правду, котра триста літ текла під землею в нашого північного завойовника. Для цензорів з тієї півночі, які в радянські часи спорядилися в криваві тоги більшовицьких святош, письменник «натикав» у романі і військових червоних прапорців («червоного прапора красна зоря обійде із нами далекі моря»), і ознак трудового пожовтневого «ентузіазму» (останні три частини роману), але для читача було зрозуміло, що «Чотири шаблі» — це твір про українське і загальнолюдське жадання волі, сага про українську невпокореність.

Структура «Чотирьох шабель» — пісенна. Таку форму письменник обрав тому, що пісня — один із найлаконічніших художніх жанрів. У коментарях до роману Ю. Яновський наголошував: «Конденсована розповідь, екстракт багатьох вимахів шаблі — пісня. Синтез багатьох смертей — одна смерть у пісні. Зміст багатьох доль — одна доля в пісні». Все те, що могло бути «поза піснями», тобто являло собою «будні революції» («...довгі ночі дебатів, божевільні дні підготовок, штабних розробок»), у романі свідомо опущено, завдяки чому досягнуто стислості й поетичності в художньому осмисленні теми («...книгу можна було б уполовину збільшити: так греки домішували до вина воду...»). Це протягом п´ятьох десятиліть викликало нарікання критиків, які по-більшовицьки обурювались, що в романі не показано того, іншого, третього (дебатів, розробок, боротьби з куркулями, націоналістичними арміями тощо). Тим часом у романтичному творі суттєве полягає не в ілюстративному показі «того, іншого, третього», а в крайніх, часом контрастно зіставлених виявах ідеї.

Логічність «мирних картин» у романі полягала в тому, що такі діяльні натури, як Шахай, Галат, Остюк і Марченко, в пореволюційний час неминуче почувалися б (як пізніше герої Хемінгуея чи Ремарка) «втраченим поколінням» (на тлі непевних і тривожних більшовицьких буднів їм маряться виблиски шабель, а Остюк уві сні влітає зі своєю кіннотою навіть... у Париж), а з іншого боку, автор прагнув показати, що за людську гідність (головні ідеї твору!) можна боротися і в мирних умовах. Знайти найкращу форму для втілення такого задуму і поєднати його з художньою логікою перших чотирьох пісень роману Яновському, на жаль, не зовсім удалося. Провідні думки твору — про загальнолюдське жадання волі, про українську невпокореність і високу людську гідність. На тому етапі історії, який зобразив Яновський у романі, все це розбивалось об стіну перефарбованих «визволителів» з Москви та Петербурга, і збентежений письменник змушений був усього лише зафіксувати таку ситуацію в надзвичайно драматичному образі бригантини, яку поглинула невблаганна морська стихія: «Довго ще після того, як бригантина пішла під воду, біліли на поверхні моря одірвані паруси її».

Пильні критики з кадебістськими посвідченнями, звичайно, розгадали неоднозначний смисл тих обірваних парусів (як і скаргу старого кобзаря в романі, що «сліпому тяжко, а зрячому нині ще тяжче») і про всяк випадок на півстоліття запроторили «Чотири шаблі» в каземати спецсховищ. А на автора був начеплений довічний ярлик неблагодійного, ущербного письменника. Усе це не миналося для нього безболісно. Протягом перших кількох років після опублікування «Чотирьох шабель» (у 1930—1932 рр.) він ніби не може зорієнтуватися. Зате наступні три роки промчали для письменника під знаком натхненного творення «Вершників». Йому нетерпеливилося підібрати оті обірвані в «Чотирьох шаблях» вітрила і напнути їх на нову бригантину. Але з чого змайструвати її? Письменник знову, як і в попередньому романі, повертається в роки громадянської війни. На сторінках «Вершників» знову заблискотіли шаблі, здибились знавіснілі коні, а брат братові почав знімати голови з пліч, як у якомусь моторошному кіно. Чому саме — здогадатись неважко: сценарій того кіно писався цього разу вже не стільки українським і загальнолюдським жаданням волі, скільки тиском класової, більшовицької неволі. Остаточно зійти з дистанції «Вершникам» не дав лише могутній талант письменника, вміння його наснажити окремі розділи твору («Шаланда в морі», «Дитинство», «Лист у вічність» та ін.) таким загальнолюдським змістом, над яким не владний ніякий класовий пресинг. Яновський доклав чимало зусиль, щоб вивести роман на справді світові романтичні обшири; він скористався можливостями такої художньої фрази, в якій одночасно струмували потоки й народної думи, і могутньої в минулому української літератури бароко, і досягнень письменників-новаторів XX століття Дос Пассоса чи Джойса, і суто свого уявлення про виражальну силу національного художнього слова.

Складаються «Вершники» з восьми новел, у кожній з яких розвинуто безліч мотивів, що вихоплені автором із полум´я громадянської війни. Не пов´язані єдиним сюжетом, вони, проте, єднаються між собою художньо, головною авторською настановою в романі: показати через внутрішній світ окремо взятих героїв історичну необхідність перетворення земної світобудови. Це був значний крок письменника-романтика в розвитку головного філософського принципу романтизму — досягти ідеалу шляхом абсолютизації людського індивіда. В кожній новелі роману такий індивід абсолютизується (художньо окреслюється з такою виразністю, що сприймається як символ. Символічними, зокрема, сприймаються брати Половці з новели «Подвійне коло», які опинилися з різних боків політичних барикад і своїми діями спричиняють освячений більшовизмом розпад роду людського; символічне світло випромінюють батьки Половців у «Шаланді в морі», зусилля яких спрямовані на збереження роду.

Роман «Вершники» був у 30-х роках чи не останньою спробою втримати всю українську літературу на тому відродженському рівні, якого сягала вона в кращих творах 20-х років — творах раннього П. Тичини і М. Хвильового, М. Куліша і Г. Косинки, М. Зерова і Є. Плужника... На початку 30-х років над усіма ними вже зависла більшовицька загроза тотального винищення. Романом «Вершники» Ю. Яновського «серед терористичної катастрофи 1929—1933 років загибаюче відродження наче спалахнуло останнім найбільшим своїм вогнем... ніби подаючи у світ сигнал, що чиниться великий злочин над молодим життям» (Лавріненко Ю. «Розстріляне відродження»). Сигнал той залишився тільки сигналом; роман «Вершники» радянський режим припасував до своїх класових інтересів, а сам письменник після цього став втрачати власний мистецький голос.

Спробу відродити себе як художника Ю. Яновський зробив був у п´єсі «Дочка прокурора» (1954).

Об´єктивна оцінка «Дочки прокурора», як і всіх інших творів Яновського, стала можливою лише сьогодні. Печально, що письменник не дочекався цього сьогодні. Частково тішить лише те, що дійшли до нас його кращі твори. У спектрі нового

дня вони сяють нам іскрами великого таланту і водночас докоряють тим, хто не дав змоги розквітнути йому на повну потужність.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)