Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І

Володимир Панченко «... І думав я не тільки те, що написав у книжках»


...Першим підступом Яновського до «Чотирьох шабель» і «Вершників» стали новели «Роман Ма», «Туз і перстень», «Історія попільниці», «Кров землі», герої яких — червоний комісар, політрук, «братішки»-матроси — мовби перше, ескізне зображення Шахая, Остюка, Чубенка, Шведа, безіменного листоноші... Конфлікт між представником Реввійськради Рубаном і «буйним» комісаром Кригою з «Роману Ма» перекочовує в «Чотири шаблі»,— його носіями виступлять там Шахрай і Марченко. Яновському явно до душі люди, наділені величезною силою волі й самовладання, надійні й безхитрісні в дружбі «залізні душі», які вміють просто й відважно дивитися в очі смерті. Герої з грубуватими манерами, які люблять солоне слівце, зате щиро віддані чоловічій дружбі, до відчайдушності хоробрі,— їх можна зустріти і в ранніх новелах Яновського, і в його романах...

Центральна колізія «Чотирьох шабель» типова для Ю. Яновського: приборкання стихії, важке народження дисциплінованого війська, що, зрештою, підпорядковує свої дії стратегічній меті. Носієм вольового, організуючого начала знову виступає сильна особистість — червоний командир, учорашній шахтар Шахай. Як і в ранніх новелах, прозаїк робить акцент на «імперативі волі» сильної особистості — його Шахай нагадує незламних героїв Джека Лондона, таких, як Вовк Ларсен («Морський вовк»). Якась гіпнотична сила впливу на людей, величезна витримка й самовладання, військова хитрість, красномовство, що запалює навіть боягузів,— ось риси, які домінують у Шахаєві.

Все, що відбувається з Шахаєм, Марченком, Галатом, Остюком та їхніми побратимами, Ю. Яновський постійно проектує на екран української історії. Вони максимально зближуються: повстанський розгул 1919 року — і запорозька вольниця. Лицарі Яновського перебувають у незримому колі своїх героїчних предків — від княжих часів до запорозьких. Можна тільки уявити, якими блискучими могли бути епізоди першої «пісні» (зокрема сцена Шахаєвого весілля), якби з´явилися вони на Довженковому кіноекрані. У старій козацькій церкві, де лики святих нагадують лукавих запорожців, Іван Шахай почувається віч-на-віч з минулим. Автор «змусив» його думати над уроками історії, складним переплетінням героїки й національних трагедій; над помилками Богдана Хмельницького, якому не завжди вистачало послідовності й рішучості («під Зборовом злякався брати до полону польського круля»). Максима Залізняка, який не вберіг гайдамацьке повстання від руйнівного анархізму...

Висновки Шахаєві досить суворі: «Я ненавиджу нашу націю за те, що вона не вміє до краю думати й до краю діяти». Отож комдив, якого чекає нелегка місія в напіврозкладеному «барахольними» настроями Марченковому війську, твердо вирішує «боротися до краю, до перемоги, за гідність, яку розбудила в нас велика революція», не повторити старих помилок, уберегтися і від непослідовності, і від «анархічних сліпців». І він таки досягає поставленої мети: об´єднує розрізнені партизанські загони, перемагає в бою під Успенівкою і Павлівною загони французів та греків і бере штурмом «портове місто».

Тут слід зробити застереження. Сам Шахай інколи все ж переступає межу, за якою командирська воля перетворюється на «вождизм», вседозволеність і самоуправство...

Новели «Подвійне коло», «Дитинство», «Шаланда в морі», «Лист у вічність» — надзвичайно яскраві, самобутні фрески, на яких відбився світ української людини на драматичному зламі історії. Герої «Вершників» нічого не говорять про Україну (на відміну від героїв «Чотирьох шабель»), але Україна тут живе в хлопчикові Данилку, у звичаях і обрядах степового села, в народній моралі й педагогіці, в голосінні старої Половчихи, яка виглядає з моря свого чоловіка, в Мусієві Половці та його синах, у безіменному листоноші...

Я не знаю, хто ще так, як Яновський, змалював грома

дянську війну на Україні як трагедію народу. Пошматований шаблями український рід, який знищує сам себе під прапорами класових протистоянь,— що є рівного цій картині бою під Компаніївкою в нашому письменстві, у творах про події 1918—1919 років? Сама природа в новелі «Подвійне коло» оплакує своїми «дощовими сльозами», що течуть по обличчях бійців, цю страшну загибель роду...

Бій під Компаніївкою, в якому схрещують шаблі п´ять братів Половців,— це модель усієї громадянської війни. І якщо Івана Шахая жорстока реальність замкнула в подвійному колі соціальних і національних прагнень, то подвійне коло, в якому опинилася родина Половців, не менш трагічно безжальне. Сила родових інтересів зімкнулася із силою інтересів класових. Падає під ударами шабель брат за братом, і кожна нова смерть наче перекреслює батькову приповідку: «Тому роду не буде переводу, в якому браття милують згоду», за якою — тривалий моральний досвід людського співжиття.

А що натомість? Натомість з уст спочатку комісара Герта, а потім червоного командира Івана Половця чуємо нову істину: «Рід розпадається, а клас стоїть». Рід розпадається... Отже, руйнуються самі основи життя. І що з того, що клас «стоїть»? Пишучи свій твір у 1933—1935 роках, Яновський прагнув надати словам комісара Герта й Івана Половця сили пафосу, але об´єктивно, понад наміри автора, його талант закарбував трагічну правду життя з його невблаганно-моторошною логікою братовбивчого соціального зіткнення, коли загальнолюдське відступає перед залізно-класовим, і як наслідок — кров, кров, кров...

У «кадрі» — вся родина Половців: п´ятеро братів, які воюють під різними прапорами, батько Мусій... Немає тільки матері Половчихи. Але чому?! Тому, що якби вона з´явилася, то плакала б над кожним із синів, і її «надкласові» сльози були б однаково солоні. Вона оплакувала б загибель свого роду...

У «Чотирьох шаблях» помітно сум´яття Яновського, суперечливість і роздвоєність його душі. Роман з´явився в тому ж 1930 році, коли харківське видавництво «Рух» випустило український переклад повісті Е. Ремарка «На Західному фронті без змін». Дивна річ: українець Яновський і німець Ремарк майже в один і той же час пишуть твори, в яких показують людину після битви, змальовуючи той складний стан, який викликаний нелегкою, навіть болісною адаптацією людини, яка щойно повернулася з боїв, до іншого, нефронтового життя.

У зв´язку з героями Ремарка з легкої руки Е. Хемінгуея з´явиться навіть поняття «втрачене покоління». Шахай і його побратими у Яновського — це, власне, теж втрачене покоління, яке опиняється наодинці з втомою, спустошеністю і «свідомістю непотрібності існування». У п´ятій і шостій «піснях» учорашні герої битв розлітаються по світу: Остюк стає дипломатом, Марченко — золотошукачем у Сибіру, там же опиняється (як?!) і Наталка, з якою Шахай вінчався в козацькій церкві: згодом, оскільки «тісна земля», з Марченком зустрічаються в тайзі й Остюк з ченцем... Можна подумати, що прозаїка ще раз захопила «джеко-лондонівська» стихія — стільки в цих двох «піснях» загадково-незбагненного. Може, й справді Яновський дав волю фантазії, не особливо турбуючись про ланки зв´язку у фабулі твору й мотивування тих пригод та метаморфоз, що відбуваються з героями?

А може, було то геніально-моторошне провіщення Юрія Яновського, який наприкінці 20-х відчув, що героїчна фаза історії змінюється чимось трагічно-жорстоким? І чи не звідси — неприкаяність героїв роману в п´ятій і шостій «піснях»...

Комусь сьогодні Юрій Яновський уже видається «немодним» — мовляв, «не те оспівував». Чуючи таке, мимоволі думаєш: кон´юктура приходить і відходить, а Юрій Яновський залишається. Давайте ж пам´ятати, що література — не лектор з агітпропу, не суто ідеологічний інструмент, а й мистецтво слова. У мистецтві ж слова Яновський був майстром першого ряду.

Він багато зробив, щоб влити молоду кров в організм української прози 20—30-х років. Прихильник образного лаконізму й сконденсованості, Яновський оновлював сам жанр роману, збагачуючи його тими можливостями, які властиві новелі. Є. Маланюк оцінював це як внесок у загальноєвропейську художню скарбницю: «роман з віршованими «заспівами» перед кожною главою, як у «Чотирьох шаблях», або роман — складна композиція самостійних новел, як «Вершники»,— то речі хіба без прецеденсу в європейських літературах ».

Тут знову можна говорити про оновлення романтичної традиції, яка давала змогу «мішати прозу з віршами», епічні твори оздоблювати «численними ліричними місцями» (Д. Чижевський), активно використовувати символіку, фольклорні стилізації.

Починаючи вже з перших своїх творів, Юрій Яновський, який рано прилучився до Товариша Кіно, цікаво синтезував мову прози з кіностилістикою,— про це можна було б написати спеціальне дослідження, показуючи, як у тих же «Чотирьох шаблях» чи «Вершниках» працюють такі прийоми, як монтаж, наплив, крупний план, уповільнений рух кадрів, кінометафора тощо. Сміливе спілкування з сусідньою музою, а отже, збагачення арсеналу художньої прози,— ще одне свідчення новаторства і творчої дерзновенності Яновськогомитця, який, власне, в числі перших (Джек Лондон, Олександр Довженко, Ісаак Бабель...) відгукнувся на «пропозицію» часу — у 20-ті роки література й кіно стрімко йшли назустріч одне одному.

Ю. Яновський оновлював і саму стилістику прози. Йому, зокрема, належить «винахід» тієї фрази-панорами, що активно використовувалася в «Чотирьох шаблях» і особливо — у «Вершниках». У ній можна почути відлуння як речитативів народних дум, так і стилістичних шукань американського письменника Дос Пассоса та поляка Джозефа Конрада, англійського класика, який народився в Бердичеві. Яновський, солідаризуючись із закликом орієнтуватися на «психологічну Європу», успішно вів творчий діалог із іншими видатними англійцями й американцями.

Панченко Володимир. Магічний кристал: Сторінки історії українського письменства.— Кіровоград, 1995.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)