Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І

Мати


А працю ту, що виросла із поту Твого гарячого в жнива, Що сипалася зерном через гору У кіш дубовий до млина,— Забрали в тебе ми не так, як таті, Але розбоєм в білий день, Коли кипіло сонце на загаті, І гукав півень до гостей!

Т. Осьмачка

Кінь, запряжений у нового кованого биндюга, стоїть уже давно коло воріт; на возі лежить засланий брезентом жатий пирій, а в передку чорніє стара кирея.

— Я поклав тобі, сину, кирею про всякий случай — каже до мене смутним, тремтячим голосом батько.

— Ну, от! Не люблю я ваших жалощів! — вигукую сердито коло порога, брязнувши цеберкою.— Заберіть назад її, чуєте?

— Ех, сину, сину,— промовляє докірливо батько,— не кричи хоч ти вже на старого, бо так закричали мене за цей місяць — жить не хочеться!

Мене пориває підійти до батька, взяти його широку, з рубцями од кісся руку і поцілувати її, щоб він залишив собі у пам´яті цей поцілунок на ціле життя...

Але я, прикусивши до болю нижню губу, поспішаю до хати: так, батькова правда — надходить велика буря.

Хмари вже заступили під лісом кавалерію, що брела по перса коням житами; чорне сонце, втикане багряно-червоними стрілами на вітер, запалило за селом вітряк, і гарматні ядра, перегукуючись свистом при зустрічі, лягають на нашому, польському боці, мов ті підсвинки у вибоїні дороги, не розриваючись...

— Уже не видно й одного поляка,— каже, зіп´явшись коло вікна, мій менший брат; сестра-десятилітка сидить на долівці та кує сльозами підніжок столу — не слухає, а коли стукнули двері, брат злякано плигнув, мов той шкідливий кіт на покуття; тоді чорна тінь упала з вікна на змучене лице матері, на розірвану з гарячки на грудях сорочку; підтичка сієї сорочки з товстого, тканого ще на локті полотна, а станок — жовте, солдатське.

— Андрію...— закашлялась вона, вимовивши моє ім´я, але говорити було важко, а сестра струснула на лице сльозами, примовляючи:

— Ой матінко-вутінко, де ж нам тебе зустрічати-виглядати-и-и?

— Не застуй світла матері! — вигукнув я з якоюсь люттю на брата, що сидів на лаві та дивився зляканими очима на хвору.

Мені такий жаль та сум... У нашій хаті, ще як писав брат Петро, все по-старому, все благополучно: блискуча піч стоїть, поколупана до цегли, стіл чорний, аж вилискується під лепом, і паляниця на тому столі з дрібком солі, а вікна низькі й малі — вони дивляться тільки на купу гною під повіткою, а більшою шибкою вгорі крайок лісу закреслюють.

— Таким, сину, як ми,— казав батько,— коли нема заробітків — нема життя. Конем орудую, а все наче з рук падає, все думаю: сходив Херсонщину, троє літ протрубив у шахтах, у Кривому Розі, а ви дома на півдесятині злидні посіяли — наче мало ще нам їх і так!.. Така була сила в мене — одвірок виломлю рукою,— зносилася: ні сходив, ані спив... Та хіба тільки я такий?!

А мати на долівці, на соломі, де в головах старі баранки лежать сиві, за брата заступається:

— Не займай його, він малий ще...— видавила вона з грудей разом із кашлем ці слова, а потім хотіла ще підвести руку до сестри — не подужала.

Я, ковтнувши солону сльозу, сказав:

— Ви ж не вмирайте, мамо, чуєте? Не вмирайте! Я привезу сьогодні доктора, чуєте?

Мати поворушила головою — одмовлялася, а далі розплющила свої великі очі, як обвалені копитом ямки на лузі з водою,— пильно вдивлялася в моє обличчя; здавалось, давно-давно вона колись його запам´ятала собі, хотіла щось промовити — не можна: губи ловили повітря, а голосу не було. Я спам´ятався: треба їхати!

— Простіть мені, мамо,— сказав я, ставши на коліна. Батько, що стояв коло порога, голосно заридав, підхлипуючи подитячому так само, як і сестра, на всю хату; брат Петро пригнав з поля корову ще в полудень, нарвав їй гички, нагодував, усе того хазяйства миршавого доглядаючи, а на крик у хаті став на порозі з латаним мішком у руці, а такий був, мов камінь той німий...

— У другий раз...

Мати мовчала.

— У третій раз...— І я підвівся рішуче на ноги, а вона глухо мовила:

— Бог простить, сину... Не їдь тільки, дитино...

У матері знову починалася гарячка; їй знову лили на гаряче тіло самогонку, а брат Петро, засукавши рукава, розтирав. У хаті засмерділо горілим зерном: це батько з Петром випорожнили на материні ноги останню пляшку самогону.

Батько поклав кулака, мов горнятко загоріле, на стіл,— сказав:

— От жисть! Польський офіцер своєму собаці ногу перев´язував, а ми, виходить, гірше від собак здихаємо?! Біжи, Петька, ще до Одарки по самогонку,— наказував він братові.

Петро взяв на лаві пляшку, міцно стиснув для чогось у кулак пробку, вискочив у сіни, але не встиг причинити двері, як гукнув:

— Ой, горить десь на селі! Це, мабуть, на Джулаєвому кутку, а дим валує аж у береги!..

— Катай по самогонку! — гостро наказав батько.

Я знаю одно: серце моє запеклося на руїнах пожежі, що подекуди ще й досі горіла, спопеліло стражданнями села, і, коли горло здавили сльози, я хотів витягти із своєї скриньки револьвера й стріляти кожного, кого зустріну по дорозі в шинелі, що нагадує колір жита...

— Стій, ти здурів, чи що? — гукає до мене з-під повітки дядько Василь.— Куди це ти вирядився? Я колеса з воза поховав, а ти панів до Волині підвозить рішив?

— По доктора... Мати!..— кинув йому під повітку слова, що змішалися з рясним дощем та заховали в золото-синіх огнях блискавки дядькову постать... Я накрив брезентом свою схованку та взяв конем до воріт, бо назустріч, похитуючись у слідах, скакала мокра від дощу, мов той хлющ, трійка польських кавалеристів.

Я захолонув од такої зустрічі.

Так, не для слави польського офіцера будуть ці рядки! Але їх родила та велика й справедлива у віках ненависть мого народу. І коли полковник, майнувши чорно-малиновими краями плаща, ударив мене нагайкою, різнувши кривавою смугою моє лице, я хотів був у ту хвилину лише запам´ятати риси цього звіра.

— Бо зйокгоз!..— вигукнув він кінець лайки російською мовою, запитавши знову польською: — Ти ховаєшся? Польща боронить тебе від більшовиків, а ти не хочеш їй служить, хаме?!

Його кінь хрипів під удилами над моєю головою, а пан офіцер, не почувши крику та благання, запитав у своїх солдатів:

— Co to jest? Co! Хлоп німий, як скотина!

Один з кавалеристів єхидно засміявся, вклонившись навіть на сідлі офіцерові, але другий суворо дивився на сцену та стримував свого коня; я витер тоді рукавом кров, що стікала з рани, і спромігся сказати офіцерові польською ж мовою лише троє слів:

— Дякую за визволення!

О, він зрозумів! Люто сіпнувши за вуздечку свого коня, пан офіцер сказав до солдатів веселий дотеп, а далі гостро наказав:

— До штабу! Ця собака — більшовик... У-у, голота!

— Український інтелігент, проше пана полковника? — засміявся, запитавши, влесливий солдат. Він, видко, ждав лише наказу, бо нагайка в руці, з жовтим лисячим хвостом коло ручки, аж підскакувала в солдата, але наказу не було: офіцер поспішав. Він тільки подивився на солдата стомленими очима, де можна було побачити доручення, що пахне у військових єдиним словом «смерть».

І знову польська команда, грязь під копитами коней і метушлива думка, що бігає в мозку, мов сіре польове мишеня, коли шукає загублену нору.

«Батькова правда,— каже до мене це сіре мишеня.— Мати, мабуть, померла, а твоя смерть — праворуч, на коні. Хай-но тільки за село виїде солдат... Не віриш?»

— Ні,— відповідаю, скригаючи зубами так, що мишеня раптом десь зникає несподівано, як і з´явилося, а губи шепочуть лише одне: — Застрелити, за смерть матері та свою, хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі,— рішив я, підсунувшись до своєї скриньки та хруснувши пальцями: задубіли після дощу руки.

А кінь мій, мов у тій пісні, зажурився та, спотикаючись, ішов поруч із гнідим кавалерійським туди, де глухо крякали в житах кулемети, де брели зарошені люди, де впало останнє, перед дощем, гарматне ядро, розколовши надвоє коло школи старого осокора.

Ми їхали мовчки недовго.

— Пан — інтелігент? — запитав мене несподівано солдат польської армії.

— Так, учитель,— збрехав я, не розуміючи, до чого йде мова.

Він засміявся, додавши суворо:

— Так не можна відповідати польському офіцерові, розумієш?

Я мовчав. «Хіба можна було,— гадав я,— сказати цій потайній собаці про смерть моєї матері? Хіба можна...»

— Часи пан має? — запитав він знову, не спускаючи з мене пильних маленьких хитрих очей.

— Де там у нас часи ті будуть! — відповів я не в тон солдатові, глянувши мимоволі на захід, де ховався під лісом довгий хвіст польського обозу.

— І нічого не має? — спинив він раптом мого коня, а сам скочив із сідла на землю.

Я встав з воза й ждав. «Не може бути, що він хоче розстріляти мене таким способом»,— подумав я, приготувавшись до оборони на смерть.

— Йолоп ти, чуєш? — крикнув легіонер, розмахуючи кулаками.

Мені було зрозуміло, що, коли людині втрьох розрубали нагайкою лице, коли вона має десь у схованці револьвера, це трохи скидається на йолопа, але я, мабуть, мав тоді такий вигляд, що сержантові довелось вжити такого влучного порівняння.

«Андрію!..»

Я кинувся, оглянувся назад: так, це ж був голос моєї матері, але в мене перед очима бігають перелякані та суворі очі військових, а десь далеко за лунами, по той бік Дніпра, ясно горять ліси.

З фронту летять назустріч замилені коні, офіцерам передають коротку, тривожну, мов журавлине «кру» перед бурею, звістку:

— Котовський...

— Котовський?..— повторює чомусь мій солдат це ім´я.

Ми зупиняємося; сотню розбивають на відділи, з п´ятдесяти душ, та ведуть у долину, звідки сторожко долітають глухі накази. Моя стійка з набоями — це місце польового штабу; шумлять телефони, хтось нервово повідомляє, що на праве крило густо наступає піхота, а в резерві — кавалерія...

Піхоті дають наказ приготуватись до зустрічі.

— Така погана позиція,— з тихим незадоволенням кидає на землю хтось із авторитетних ці слова, що летять, здається мені, разом із дикими качками на той бік, до Зеленогаївки, де чути бадьорий крик, уривки пісень та глухе рокотання вітру...

— Сволоч наступатиме цю ніч востаннє.

Це говорить той самий голос, запитуючи:

— Гайдамаки прибули?

— Так...

— На фронт виїхав граф... На фронт виїхав граф,— шипить хтось нервово у телефонну трубку...

Я безнадійно набиваю рептух пирію, підв´язую коневі до оглоблі. Хай не ірже, хай не хрипить тривожно мій кінь!

Огні Зеленогаївської лікарні погасли; я не прислухаюсь, як раніше, до рясної перестрілки на фронті: це має бути смерть в ім´я життя, але життя моєї матері, мислю, догоріло, а майбутнє братів із сестрами спотикається темної ночі в безвість...

Заплющую очі, а хтось засвічує старечою рукою лампадку перед чорними іконами в нашій хаті так, як колись засвічувала мати в Зелену неділю, коли пахло чебрецем та любистком...

У мене тихо котяться по виду сльози.

— На фронт виїхав граф,— шумить. Не знаю, чи то вітер, чи телефон.

Іржуть коні, а коротка літня ніч уже скидає чорну кирею над борами — сьогодні буде золотий день!

Я дивлюся з тупою цікавістю на заспані синьо-білі обличчя солдатів, що нагадують мерців, на радість їхню, коли вони вітають один одного, жартуючи, що більшовики побоялись наступати, що їхня, польська, армія — непереможна армія!.. Мені хочеться сказати словами з якоїсь старої сентенції: «О шляхто польська, скільки гонору й чванства маєш!..»

А моє серце щемить, коли слідкую, як назустріч сонцю летить ключ сонних, сполоханих за Дніпром качок, а слідом за ними,— не вспів іще ніхто запропонувати вистрілити,— з диким свистом летить гарматний постріл та б´є на приціл позад нас.

Пашня, степ, фронт стрепенулися! Телефон, замаскований десь під моїм возом, зашипів словами: «Кавалерія, Котовський, кавалерія...» Я загнуздав переляканого коня та встиг запам´ятати знайоме обличчя солдата, якого підвозив увечері: він стояв на колінах коло кулемета, а очі потопали на сході, де виплив уже наполовину криваво-огненний диск сонця.

— Смерть! — крикнув солдат йому назустріч, а сам упав головою під копець і, не слухаючи команди, стріляв у розірвані кіньми тумани.

Хрипів степ, ішла атака, а на землю, скошений кулями, упав крик першої лави більшовицьких полків:

— Дайош Варшаву!..

— Варшаву-у!..— засвистіли кулі, але я повернув коня, де на возі ще лежали два ящики з набоями, і полетів слідом за штабними кавалеристами; вони, загледівши чорно-малиновий плащ, раптом зупинилися: на позиції, оточений сержантами, скакав на вороному коні граф...

— Пане полковник, навіть трупами не стримаємо наступ,— каже, схиливши голову на буйну гриву коня, знайомий мені голос.

— Цо?

І граф поскакав на позиції, а мене з конем знову погнали сержанти до бойової лінії...

— ...Козаки! Ви повинні не осоромити перед польською армією матері України...

Це були останні слова, що долетіли до мене з долини, де з червоними верхами на шапках шикувалися до бою гайдамацькі курені, слова, що нагадали мені якусь стару драму мого народу... І я знав добре, що не осоромлять гайдамаки польської армії, а може, навпаки...

Уже недалеко перехресні шляхи — накочена дорога до Києва, а глуха, з двома стежками у зеленому спориші,— до мого села. Я вирішив, що це буде межа, де не повинно справдитися батьківське слово.

Хай хоч сьогодні я не буду конем, що хтось має вивозити на мені гній до свого сухого поля... Хай не сміється дядько Василь, що я поїхав підвозити до Волині панів!..

Я спиняю коня... На горі ще йде бій, але польська армія біжить до бору не тією дорогою, куди погнали мене кавалеристи — до польського штабу за селом,— вона тікає пашнею, навпростець прямує до накоченої дороги, де підскакує в голубому диму гарматних пострілів.

На місці польського штабу лежать — невідомо, мертві чи поранені,— солдати, розламана кухня та солома з сіном, що розтрусили возами селяни.

Я зовсім спинив коня; граф застогнав, плюнувши лайку в обличчя пораненого солдата, що лежав без пам´яті цілу дорогу. Один з кавалеристів вихопився конем за вербу: вони були здивовані, що штаб та Червоний Хрест зникли невідомо куди.

— Що сталося? — кричить, спиняючи коня за два кроки од воза, переляканий кавалерист.

— Нічого! — відповідаю та стріляю з револьвера поспіль три рази, а він звисає в стременах коня та біжить з ним, мертвий, попустивши до колін уздечку, в степ. Я хватаю з-під голови графа рушницю — він дивиться на цю сцену широкими, червоними з люті очима,— та мені не до графа тепер: з-поза дуплинастих верб, що згорбилися од старості, вартуючи село, скаче на постріли кавалерист — у мене трусяться руки, я не знаю, чи є хоч одна куля в рушниці графа, але затвор подає в цівку — стріляю тоді просто в малинову стрічку, що вплетено в гриву цього викоханого коня, бо кавалерист приліг, тримаючи в руці револьвера, до кінської шиї.

Я на цей раз не влучив; тільки кавалерист, піймавши на вітрі переможний крик більшовицької кавалерії, повернув коня до бору: лопнули за мною два постріли з револьвера, і вівса заткали вершника у зелену далечінь степу.

Я кричу, нахваляюся, слідом за ним; п´яний тепер якоюсь великою радістю перемоги, я ще хочу вистрілити з рушниці, а затвор не подає куль: це була остання. Шарпаю віжками коня, в правій руці — револьвер, а на возі — граф та просто солдатполяк, я жену селом коня так, що навіть свої ж не пізнають мене з обличчя, а лише по коневі здогадуються.

— Куди це ти, Максимовичу, добро таке возив?

Це так жартує, спершись на воротях, де прибито розмальованого дерев´яного хреста, один дядько.

— Пани є ще в селі чи немає? — запитую його, не відповідаючи.

— Я б і тебе не бачив, коли б це ти не їхав...

Ні, хіба я можу вдержатись — у мене так накипіло за сю ніч,— щоб не послати цього дядька десь аж під небесну канцелярію?..

— Немає?!

— А я що тобі: польський генерал?

Я махнув рукою — безнадійно допитуватися,— а лайка, коли там випливло слово «мати», завмерла на губах. Я рушив вільною ходою додому. «Хоч би тобі душа з нашого кутка»,— гадав я. Ворота скрізь позачиняно, а все село під гору вибігає та за боєм слідкує... Виглядають із-за воріт, запитуючи, лише ті, в кого погнали в підводи чи батька, чи сина; дітвора вискакує аж за ворота, на вулицю, хоче зазирнути в обличчя поранених, а хтось із старших серед дітей аж у долоні ляскає:

— Ой рушниця ж! От одріза можна зробить, ге?

Я сховав до кишені револьвера. Такий мені сум — я боюся думати про матір, мені скоро скажуть.

— Скоріше їдь! — гукає із свого двору дядько Василь; я аж зрадів — це далекий наш родич: коли що трапилося дома, тут буде відомо.

Але я не розумію його хвилювання. Він одчинив ворота, коня за повід, а сам на дорогу вдивляється.

— Ні, як таки так їхать? — починає картати він мене.— Ще й слід панський не захолонув — усе село перевернули — давай підводи пану! А ти десь вирвався, ти... О, то це пани — живі? — запитав він, аж зблід, коли вкотив до клуні воза та почав здіймати колеса...

Я розплакався; із сіней дядькової хати вибіг із набряклими від сліз очима брат Петро; я не питав його.

— Мати вночі вмерли, а за тобою все плакали-плакали — не говорять, а тільки плачуть. Ми їм кажемо|}«Він прийде з доктором», а вони ковтнули води з ложечки — захлинулися... Тихо заходять сьогодні до нашого двору люди, майстри тешуть під повіткою дубового хреста; а батько стоїть без картуза серед двору — руки спустив додолу; в його чубі заплуталося сіно, вітер хоче висмикнути, а сінина метляється, аж до густої брови дістає, але батько не хоче помогти вітрові — не підіймаються руки.

— Врубайте, тату, полотна матері на труну, баба кажуть...

Це моя сестра іаш пастух тепер і хазяйка; вона цієї ночі

посмутніла й постаріла.

— Не лінувалась за свій короткий вік — можна і врубати,— каже батько, втерши рукавом сльози, до людей.

Ми коло порога зустрічаємося, а він:

— Щастя твоє,— до мене, глянувши на синю, пухлу смугу, що залишилася на моєму обличчі, як спомин про графа,— щастя, що тільки вирвано шматок м´яса, а сам хоч цілий зостався. Щастя...— якась гірка усмішка на обличчі.— Залий березівкою.

Батько хотів ще щось промовити, та в хаті, коли почули, що я прийшов, заголосили жінки — материні сестри, а найменший мій брат сидів на тому ж самому місці, коло вікна, як і вчора, коли я виїздив по доктора.

Він уже виплакав свої сльози — схлипував; одна тільки сестра примовляла з тітками, голосячи:

— Ой матінко-вутінко, де ж нам тебе зустрічати-вигляда-

ти?

...Я цілую в останній раз мертві руки матері, а коли стихає в хаті голосіння, до мене — не знаю — настирливо (я жахався цієї думки) підкрадається одне запитання: чому моя мати так зціпила щільно губи, як і мертвий солдат?

— Смерть... Не хвилюйся, сину,— вговоряє мене якийсь старечий голос.

З моїх очей капають нестримно сльози на лице матері, а сам я глухо ридаю...

«Смерть!» — чую я знову нелюдський крик солдата перед боєм.

— От забули ви, діти, хоч раз десь ізнятися з матір´ю, щоб пам´ять була,— той самий голос старої.

Я виходжу з хати; принесли полотно на труну матері...

Перелажу до городчика; мені не хочеться зустрічати людей, а в городчику — холодна м´ята та любисток, ще й гвоздики — повні квіти, що їх так любила моя мати; я рву, але божевільне запитання вдруге підкрадається до мене: чому моя мати зціпила губи, як і мертвий солдат?

— Киш-ш! — кидаю грудку землі на курку, що кублиться під кущем аґрусу; вона підлітає, а з нею летить моє божевільне запитання.

І знову хрипить степ, кіннота йде в атаку, а солдат, що став тепер півнем, стоїть на купі гною коло повітки та кричить несамовито:

— Смер-р-рть!!.

Я йду...

— Ну, розписуйте хреста,— каже мені спокійним голосом майстер, наш сусід.

— Зараз.

...До мене прийшов спокій. Батько стоїть без картуза серед двору: гранчаста, загоріла шия, а сінину з чуба вітер висмик

нув. Я беру крейду до рук і не знаю, що ж саме написати на хресті про смерть моєї матері.

Майстер підказує мені:

— А ви, Максимовичу, просто, без латини: «Оксана Андріївна Романюк...»

— Ні, не можна: мати.

Але в мене справді не знайшлося слова, яким можна було б на хресті матері намалювати її страждання.

ФАВСТ

Коли догорятиме у віках остання зоря — горітиме моя мисль і страждання, а на чорній смузі неба кривавими літерами спалахнуть пророчі Франкові слова:

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу.

Людським презирством, ніби струпом,

вкритий!..

В імені твоєму, Фавсте з Поділля, я пишу ці рядки. Хай наступні покоління згадають твоє ім´я велике, хай на коліна стануть перед стражданнями твоїми.

Дорогий мені, до болю рідний Фавсте. Ти не знаєш, зрозуміла річ, таких слів страшних, як «Народна трагедія» — чужі й не зрозумілі тобі слова ці. Ти — до примітиву простий. Адже перед своєю смертю — короткою і страшною — ти зумів тільки намалювати в камері № 12 маленьку труну з хрестиком і видряпати під тією труною нігтем на стіні своє ім´я і прізвище: «Прокіп Конюшина». Оце і все.

...Тоді саме Різдвяні ночі клепав мороз, коли до нашої камери перевели із тюремної «секретки» Конюшину: з обличчя був сивий, схожий на Фавста, що його звикли бачити у виставах оперових театрів.

Губи Конюшини спухли, він ловив і ковтав тепле й важке повітря камери, а сам робив тремтячими руками якісь дивні рухи, ніби збирався шугнути в якусь безодню...

Махлаюватий селюк, він підозріло оглядав усіх присутніх, до всіх ласкаво усміхався, шептав щось, а далі несподівано сів на краєчок нар і голосно, під регіт присутніх заявив:

— Диви, от історія... І тут люди є, га?..

Камера, повторюю, зустріла слова Конюшини зі сміхом: уперше, вирішили всі, довелося людині познайомитися з тюрмою.

Офіцер Клєнцов, що любив був залякувати таких новаків,

пильно оглянув Конюшину з усіх боків, іронічно скривив рота і суворо, допитливо звернувся до Конюшини:

— Бандит?..

Конюшина мовчав. Тоді офіцер, не стримуючи більше сміху, сказав до всіх присутніх у камері:

— Фауста привели. Посидим больше — Гете увидим... А все-таки, парнишка, за какие грехи тебя в нашу камеру пригнали, а?

Конюшина не поспішав відповідати, він звів стомлені очі на згорбленого Клєнцова, на всіх і несподівано запитав офіцера з ноткою злоби:

— Хіба тобі не однаково?

З кутка, недалеко вікна, пролунав хриплий бас:

— Правильно. Молодець, Фавст. Так і треба одказувати... Він же тебе не питає, чого ти погони згубив? — визвірився до Клєнцова той-таки хриплий голос з кутка.

Клєнцов в´їдливо огризнувся, але його ніхто не підтримав. Правда, усім до вподоби було нове прізвище, що його дав Конюшині Клєнцов: «Фавст». То нічого, що сам Конюшина не розумів, до чого воно — прізвище таке. Про великого Ґете він теж уперше чув у камері.

Фавст з Поділля не знав ще, чи сміються тут з його махлаюватости і вбогости, чи таки підтримують проти Клєнцова,— тоді ще раз обвів усіх своїми великими сірими очима — побачив глузливу посмішку на вустах Клєнцова, але все-таки вирішив чомусь, що таки підтримують його, Фавста з Поділля. Урочисто витяг з кишені засмальцьованого кисета, поклав його на білі, латками вкриті штани, добродушно засміявся.

— Куріть, хай дома не журяться,— сказав він.— Добре тут у вас, ая... Так добре, що й сказати не можу: тепло, затишно, а головне — люди є... там, де був я...

І він раптом замовк.

— Довіку б гадам таке добро! — вихопився з кутка той-таки голос, що підтримав Конюшину проти Клєнцова. Фавст здивовано підвів очі: чи не сказав він якоїсь дурниці? Здається, що — ні, але краще йому не цвенькати, бо тюрма — сам знає — не любить дуже балакучих... Тоді, здалека, з характерною і притаманною лише селянам дипломатією почав був виправдовуватися:

— Ая. У вас, кажу, тому добре, що — тепло, нари є...

— ...С-сш. Як він мені болить. Проклятий, як він мені болить. Пся крев, занімій.

По камері бігав у валянках невідомий Фавстові чоловік, з походження і вимови, видно було, поляк, і все лаяв свої зуби, спльовуючи раз у раз ріденьку слину з рота.

Коли пан Яцьківський — так звали його — зупинився напроти Фавста й попросив скрутити йому цигарку, то Фавст щиро почав йому раяти:

— Ая, зуби? Знаю. Це якби самогон-первак, а тоді намочити махорки з папороттю й закласти на той пеньок — повірте, одразу заніміє. Я знаю.

Яцьківський образився:

— Цо? Заніміє? Ти краще, хлопе, порай це своєму батькові, розумієш? Маєш його? Заніміє.

Але Конюшина не бачив, здавалося, нічого образливого: порада була як порада. Йому навіть зробилося трохи смішно, що такий плюгавий панок у валянках, а диви — настовбурчився, розсердився і гасає по камері з кутка в куток. Знизавши плечима, Конюшина мимоволі задивився на цього гоноровитого пана.

А треба знати, що пан Яцьківський був із своїм гонором за втіху для цілої камери: конфедератка, австрійська шинеля з білими орлами, бундючні вуса, а вже гонору того, то тільки в´їдливий Клєнцов міг його збити, жартуючи:

— У пана Яцьківського,— казав він серйозно,— воша теж дурно не лізе. Чому, поспитаєте? Вона завжди шукає історичні межі, що їх позбулися поляки...

Яцьківський, зрозуміла річ, люто лаявся на такі слова, але хіба можна зупинити Клєнцова?

— ...пан Яцьківський,— не звертаючи на лайку, говорив Клєнцов,— найбільше тужить і журиться за блискучим минулим Степана Баторія... А щодо вошей, то я на власні вуха чув, як він запитував одну бльондинку: з якого воєводства, пані? З Бельведеру?..

Це, повторюю, було між іншим, побутова дрібничка, не варта серйозної уваги, бо сварилися ми день у день разів п´ятьшість, коли говорили на такі гострі теми. Я занотовую цю дрібничку тому, щоб колись намалювати образ Клєнцова як носія великодержавного шовінізму.

Пізніше, коли Фавст спав поруч мене, йому на світанку,— розповідав,— снилися сади у білому цвіту і зелене Поділля...

— Весна,— казав,— часто сниться мені.

Ми тлумачили ті сни його так, що швидко Фавстові ходити за плугом, швидко йому боронити поле, бо коли сниться тобі щось зелене, то річ ясна — жити будеш. І село, казав, снилося: тліло в диму, наміткою білою з вишневого цвіту вкривалося, а коли додивлятися до тієї намітки, то пахла йому рілля, заполона на пар; вона пахла, здавалося, торішнім гноєм, і птиця у високому небі кричала.

— Такий сон,— говорив мені Фавст,— що він має значити?

У глухих коридорах свистять вартові, брязкають ключами, а прославлений на всю тюрму Сторожук благословляє матюком нас усіх... Заспана камера встає, кидає жужмом постіль по кутках і, прокашлюючись, стає по-військовому у дві лави, був такий звичай — висотати з арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський.

Декілька слів про Конончука.

Це — темне і вбоге село, яке підписує собі акти обвинувачення трьома хрестиками, а вже пізніше, в тюрмі, падає додолу на коліна, коли побачить кришку хліба; нужа на такому Конончукові така велика і плідна, що здається іноді, ніби його тіло навмисне засіяно висівками — вошами; тіло, схоже на рябе мило... Коли пройде вранішня повірка — завжди коротка і занадто вже ділова,— Конончук сідає, як каже Клєнцов, «читати газету»: «бльондинки» впилися йому в тіло, і треба довго шарувати Конончукові свої кістки товстою, мужицькою сорочкою, щоб примусити тих «бльондинок» падати й сипатися на поміст...

Обличчя у Фавста кривиться, мов у дитини,— він от-от, здається, розплачеться; важко зітхає, журно хитає головою і, допомагаючи Конончукові, бере одну «бльондинку» за лапки, кладе її на поміст і дико б´є черевиком...

— Отак її треба! — приказує Фавст.

— Ех, Конончук, Конончук! Твоя «бльондинка», видно, не з Бельведеру? Бачиш, вона не ляскає під черевиком, як пана Яцьківського воша. То воша, можна сказати, інтелігентна, панська воша... Правда, господин поручик?

Після такої репліки, а головне — такого безцеремонного і різкого запитання з боку Фавста до Клєнцова у мене великий сумнів, що Фавст — незрячий гречкосій... Хто він такий?

Мотив цей розробити.

Клєнцов польською мовою (він сидів у польських тюрмах, де дають з патронату білий хліб, вряди-годи масло, каву, а книжок — професорська, мовляв, бібліотека) гне матюки і пильно, з ненавистю й підозрою дивиться у вічі Фавстові.

— Жаль-жаль,— говорить Клєнцов,— що тебе не посадовили до блатних... Жаль, там би одразу бандитський дух вивіявся...

Фавст щиро сміється.

— Що мені блатні,— каже він,— адже там скрізь — ми, а не ви... Офіцера зустріти, та ще й офіцера з лейбиком — другий табак, Клєнцов. Справді, як вони, варвари, тримають вас невинно п´ятий місяць?.. Це ж, погодьтеся, некультурно, ая...

...Хто такий Фавст? У мене більше ніяких сумнівів, що це не такий уже звичайний собі дядько з далекого Поділля.

На цьому місці межи Фавстом і Клєнцовим, як пишуть деякі галичани, завжди розпочинається лайка, але сьогодні обійшлися обидва без неї; правда, Клєнцов устиг все-таки огризнутися:

— Пять месяцев, господин Фауст, еще не трепка, атьі... тьі определенно пойдешь в земельний комитет спасать самостийную...

— Сволоч ти! — коротко ругнув Фавст. Але наш похмурий, вічно заляканий карцерами й карами староста зупинив короткою лайкою обох і, обвівши очима по всіх кутках камери, наказав ставати в ряди — у дві лави: надходила чергова візитація тюремного начальства — повірка по-старому й по-новому.

Ще далеко до камери було чути дзвін острогів — дзінь, дзінь... Блискучі кавалерійські остроги носив, як відомо було нам, начальник корпусу № 6 — прищуватий, синьо-гнідий якийсь на виду, цинічно-нахабний — Бейзер (євреї-арештанти дали йому прізвисько — Злий Собака); він завжди, коли тільки одвідував нашу камеру, дивився в першу чергу на вбоге Конончукове лахміття — кривив з огидою обличчя так, ніби він побачив кубло гадів, а не постіль Конончукову.

Спльовував на долівку, хоч нам за інструкцією категорично було заборонено плювати на підлогу. Бейзер переводив свої сухі, зеленкуваті очі, схожі трохи на баранячі, на Фавста — він раз у раз робив Фавстові якесь запитання, не було того дня, щоб він поминув його в ряду, не поспитавши:

— В чем обвиняют тебя?..

Ми всі з великим напруженням чекали на цю відповідь: цікаво, за яку провину посадовили цього таємничого Фавста? Висидіти три місяці в «секретці», знали ми, не всякий зможе... А сам Конюшина Прокіп удавав з себе — не було ніякого сумніву — наївного селюка з Поділля.

Пильно дивилися — разом з Бейзером — у сірі, гранітні Фавстові очі — там глибоко-глибоко заховано було ненависть і зневагу не тільки до Бейзера, а до всіх нас; ненависть іноді іскрами вигравала на чоловічках,— тоді у Фавста тремтіли з обурення руки, але він завжди умів стримувати свої чуття — він спокійно, навіть занадто вже спокійно, відповідав запитанням:

— За що? Ая, повстання.

Така відповідь нервувала Бейзера,— він не міг стримати свого гніву, він висмикував з чорної — офіцерського сукна — шинелі руку і, тупаючи ногою, вимахував тією рукою так, ніби намагався на всю силу вдарити Фавста в обличчя...

— Бандит, твою мать, а? — оскаженіло вигукував Бейзер.

Ми, арештанти, найбільше боялися цієї хвилини сказу: ми

були глибоко переконані, що Фавст, хоч і виснажений до краю, відповів би на удар, більше того, він готовий був перекусити горлянку...

Фавст мовчав. Він тільки скалив свої здорові, білі й рівні зуби, а злоба, різко підкреслена на його мужицькому обличчі, спадала аж на сухі, колись соковиті губи — застигала там, здавалось, разом із слиною. Він ковтав її, криво усміхався, а сам дивився на підлогу.

Бейзер залишив на хвилину Фавста; він суворо, допитливо, ніби справді від нього так багато залежні були ми, оглядав кожного. Клєнцов, радіючи, очевидно, що Фавстові була така «баня», розсміявся, але Бейзер помітив таку несподівану радість:

— Зй, тьі... как тебя? Чего ржешь, чему тьі радуешься?..

Клєнцов вирівнявся і, зціпивши зуби на образливе «ти»,

промовив зозла:

— Арестант — тоже человек. Да.

— Сутки карцера,— глухо наказав Бейзер, і Клєнцова без курива і без хліба повели кудись з камери. А Бейзер знову повернувся обличчям до Фавста:

— Где твоя нара? — запитав.

— Третя.

Начальник корпусу пильно обдивився з усіх боків Фавстове ліжко, торбу, рушника, вишитого з ключем журавлиним... Уже хотів був рушати з камери, як раптом уклякнув і читав видряпане: «Прокіп Конюшина», а внизу — «Христос Воскресе, Галю...»

— «Христос Воскресе» тоже твоя? — запитав з іронією Бейзер.

— У мене Він не воскресне... Чого тобі треба? — була Фавстова відповідь.

— Троє суток карцера... без хлеба, кровать привинтить,— Бейзер скаженів.

— Кто бросил окурок? — гукав він на всю камеру.— Чашки, стекло, ложки, ножи... проверить, отобрать... На три дня поднять в камере нарьі, староста.

— Слушаюсь.

Додати деякі деталі.

...— Камеру лишить на неделю передач и... забьіл, за окурок — сутки карцера. Я... протест и бандитизм.

Репліка якогось копійчаного меншовика або укапіста:

— Ведь бьіли же когда-то тюрьмьі, сидели, живьіе ведь люди...

За дверима нашої камери затихав десь у глухих коридорах малиновий дзвін на острогах начальника корпусу № 6 — Бейзера.

Старий карцер, де сидів був Фавст, бачив і чув у своїх кам´яних шорах багато трагедій: там божеволіли, там вішалися, розбивали голови об стіну — всього було, все бачив і чув старий карцер.

Аж позеленів од цвілі, од віку свого давнього і сліз людських; по кутках протягувалася вже вода, а зимою, зрозуміло, вона трохи підмерзала й сковзалися ноги на такому льодку тонкому.

Фавст розповідав свою історію немудру так:

— Коли мене Бейзер,— каже він,— кинув був до цієї ями, цвіллю вкритої, я хотів просити його, щоб одразу взяли мене на розстріл... Це була не секретка, ні. Подумай, яка мені рація гнити на пні, коли я знаю свій кінець краще за Бейзера? Я загнув йому матюка у вічко, і, повіриш, трохи полегшало... матюкнувся я не тому, що люблю лайку, ні, зо мною трапилося щось таке незрозуміле, що й досі не можу з´ясувати собі. Горіла голова, а тюрма,— уяви собі, наша велика тюрма виломлюється з ґрунтом і летить високо-високо понад борами...

І добре пам´ятаю мою суперечку з Бейзером: «Брешеш,— ніби кажу йому,— хай скрізь — тюрма, хай скрізь карцер і кара, але маєш добрий знак: одна вже виломилася з ґрунту, летить». І знаєш, я вперше почав тоді так сміятися. Мені стало раптом страшно: що зробили з мене за сім місяців? Той дурень даремне Фавста згадував і легенди — я живий ще, хоч моя історія варта теж легенди.

...Знаю, мені вже не жити, нема мені повороту до життя, кров´ю харкаю... Дивно, один поет — хворий, на мою думку,— написав два рядки у карцері:

Сліпе село лютує, А Україна кров´ю харка...

Сліпе село... Тут, у карцері, засміявся я на слова слідчого: вони, де сходилися на раду? Де, в кого?

Фавст притулився щокою до холодної стіни і тихо шептав:

«У моєї рідної сестри, чуєте?..» Далі вирівнявся і цитував собі з якогось філософа: «панувати над рабами, обернути кожного на автомат — такий, здебільшого, намір у деспотів»...

— ...Так знайте,— говорив до стіни далі,— Прокіп Конюшина ніколи не буде зрадником. Я загину, сотні й тисячі таких, як я, але ніколи, ніколи не продаватиму сестри своєї. І нікого не продаватиму. Юдою не буду.

Фавст плакав... Йому все ще, здавалося, стояв образ слідчого Однорогова, говорив ніби до нього:

— Каже мені Однорогов: «Ты, Конюшина, трудового происхождения, ты,— бедняк, ты получил образование, ты, наконец, не Грицько или Омелько какой-то... Но почему, почему, из каких побуждений ты примкнул к преступному обществу самостийников? Почему принял участие в восстании?»

Конюшина відповів:

— А я... Пішов, не можна не йти, бо коли підпалити хату Грицькові та Омелькові, то вони лише тоді за вили і гідність свою згадають, ая... мені ж, самі казали, людині свідомій, треба свідомо і прямо у вічі ворогові дивитися...

Перехилив Однорогов через стіл голову і, трохи заспаний, процідив крізь зуби:

— Пойдьош на шльопку, милок! Герой!

Замахнувся і на всю руку вдарив по зубах.

Фавст, пам´ятає, до крові, до кістки прокусив йому руку ту — тільки прикладами врятували життя Однорогову, занапастивши Фавстове: його тримали після цієї історії три місяці в так званому секретному підвідділі.

...Дні текли. Конюшина почав кашляти кров´ю — тоді перевели до загальної тюрми, до камери № 12.

— Дзинь-бом, дзинь-бом... (подати уривки з пісні, настрій ).

— Слухай,— каже мені Фавст,— вони співають цієї пісні так, як смуток власний п´ють... Правда ж? А мені, здається, нема чого сумувати: справді я пережив був таку велику радість і захоплення, що й досі обертом голова йде, як згадаю минуле...

Кінь був у мене — Іскра, а коли виїздила наша сотня з лісу — у гривах кінських пісні цвіли, зелені бори дороги нам стелили, і ми були самі, як бір, зелені — такі молоді й завзяті...

На команду: «Кіннота, на коні» — вихором злітали, острогами дзвонили і стременами бряжчали, аж підкови цокотіли в коней — мчали так степами українськими; а поруч — бір, бором — ніч з вогнями йде: тоді горіли бори...

І знову співали старої тюремної пісні:

Слышно, там идут...

Где-то кого-то на каторгу ведут.

— Не співайте! Не зацвітуть, ніколи вже не зацвітуть пісні на гриві мого коня! А я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в ім´я наступних поколінь.— Підійшов до дверей, довго читав видряпане нігтем:

«Тут була остання ніч... Ми загинули за волю свого народу;

той, хто одвідає цю камеру, хай згадає нас... Земля українська кров´ю окроплена, діти цієї землі гниють по тюрмах слов´янських народів, бо самі вони — гній і труп... Люди без волі, без бажання навіть...» Далі все було засмальцьоване так, що годі прочитати. Фавст стояв і добре думав: йому не треба було говорити такі слова, не до нього звернена була скарга смертників.

«Остання ніч» — зафіксувала його пам´ять. Коли ця остання ніч прийде до нього, Конюшини? Знесилений упав на залізне ліжко. Він не пам´ятав уже, чи це був сон, чи справді було колись таке життя? Згадував...

— ...Сьогодні — багата кутя, ая... У мене не було ще тоді Іскри, не цвіли пісні наші над борами. Стояла мати коло столу, ч лампадку перед образами засвічувала:

«Святий вечір, діти, надходить — не пустуйте!..»

І долівка в хаті, вимазана Оксанкою, блищала, і наші очі дитячі блищали радістю і щастям... Мати не сердилися, коли малий Яцько смикав їх за спідницю, приказуючи: «Перший пиріжок, мамо, мені».

— «Добре, Яцю, тобі... А кому ж? Тільки тобі!» — гладили рукою його наїжачену голову й посилали до батька.

А батькові очі світилися, мов у святого Миколая на божнику, він садовив праворуч себе Яця, а ліворуч — Настусю і бавив обох, ая...

Повз них проходила горда Оксанка, а вона старша була і робітниця в матері найперша: в Оксанчиній косі, пам´ятаю, маком синіла стрічка...

«Чиясь файна молода буде»,— подумав.

А вона повернулась тоді до мене, засміялася:

— «Отакої, паничу наш,— сказала,— на вулицю нівроку вам, навідуєтеся, а дров урубати, то... «Хай тато!» — пожурила і пристрамила його тоді Оксанка; батько наче не чують цього — сива голова туркоче дітям якісь казкові слова: «Ми вже того щастя не зазнаємо, а прийде, діти... Та всім убогим людям дадуть землі...»

Надходила багата кутя, Святий вечір...

«Надівай, Оксанко, стрічки Насті, в´яжи червоного пояса Яцеві».

Сторожукове пильне око; заспане, пом´яте якесь, мов простирадло у повії, обличчя, мутні очі, особливі вуса, схожі на тоненькі ковбаски — якісь тютюновим димом; у передніх яснах — два здорових вовчих зуби, валькована шия...

Він, Сторожук, вклоняється Бейзерові:

— Хильїй какой-то...

Сміється Сторожук. Веселий він, звичайно, завжди в такі урочисті хвилини. Мугикає з пісні два рядки.

Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв´язав її, підходить до Конончука, каже:

— У вас, дядьку, хвалилися, син є? Але він вечері не принесе сюди — прийміть мою, я буду вашим гостем сьогодні. Він повертається до Клєнцова:

— Не радійте, офіцере, з моєї страти... Пам´ятайте: «Сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби...»

Маламет молився Богові. Вечір. Ніч.

Фавст нерухомо сидів годину, скоса дивився на всіх нас і тихо шептав щось, а далі підвівся, поспитав пана Яцьківського:

— Де твоя, Яцьківський, кружечка (з орлами), га? Дайте мені води! — Голос зростав, переходив у шепотіння:

— Чуєте, Сторожук списки читає...

Він ще припав був до відра й пив воду, але після цього, свідомого, здавалося нам, вчинку він уже не приходив більше до свідомості, він збожеволів, ловив руками повітря, ніби намагався смикнути за повід коня... Бігає по камері, гукає:

— Кіннота, на коні! До бою!

— Хлопці, чий кінь збіжить з Іскрою? Сторожукові потрібна кров моя? Маєш її — пий.

Він ударив щиколотками по пругові дверей, розбив до крові руки і на здивування усіх почав малювати на стіні велику літеру «У». Не скінчив, а знову гукнув на всю камеру:

— Кіннота, на коні! Рівняйся, до бою ладнайсь!

На порозі камери стояв Сторожук. Він узяв Фавста за скривавлену руку, міцно стиснув її, глянув своїми мутними очима на всіх нас і вивів Конюшину з камери востаннє...

Камера заніміла з жаху. В сусідній камері, «етапній», співали студенти — новаки ще нашої тюрми:

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився...

А Конончук держав у руках шматок хліба, що його дав йому Фавст з Поділля, і ридав...



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)