Кохаю тебе, велике камінне місто!

Весь шал і запал моєї юнацької криштальної любові безоглядно віддав я тобі, стихіє міста. Ось прагну обняти палко тебе, упитись твоїми контрастами, забутись у вирові твого життя, що невпинно клекоче, як каламутний бурун оскаженілих вод, що несподівано виносить на недосяжну височінь і нещадно трощить у тріски, як розбурхане море свої кораблі.

Ось хочу я розіп´ятися останнім своїм поцілунком над твоїм велетенським комашником, щоб зрозуміти його, влити отруту людського розумовання і примусити тебе перескочити через себе, оголений, смердячий, запашний, пишний, але вічно напружений, знервований вавилон сучасності. Як би я хотів пережити всі дрібниці твоєї надприродної дисгармонії, перейти з самих верхів аж до чорних незримих глибин твого лабіринту, щоб охопити твоє божевілля, щоб стати тобою, мій вистражданий, укоханий одвічний шукачу!

Ось дивлюся жагуче на тебе, як на свого улюбленця, дивлюся весь час не перестаючи, не маючи змоги відірвати свого зачарованого погляду від твоїх велетенських крамниць, від блискучих ресторацій, фойє театрів, від метушливих вулиць з сірими натовпами людей, від брудних задвірків, обшарпаних хлопчаків, старців і старчих, таємничих бульварів, занедбаних, незадоволених, консервативних церков, зґвалтованих вокзалів і пристанів, похмурих комашників — заводів-глитаїв, від робітниць і робітників, панянок і панів...

Стежу за тобою з одвічно напруженими нервами, не можу залишитись без тебе, відбиваю в собі всі найменші зміни твого життя.

Кохаю тебе, велике камінне місто!

Поважне і сиве, як старий дідуган, місто, здавалося, застигло в тьмі морозної зимової ночі. Коли з ясно освітлених те

атрів і кав´ярень зникали останні постаті людей і погасали вогні в останніх вікнах, будівлі міста починали жити. Вони сходились, радились і наводили порядки у себе в місті. На розі великих вулиць дві кам´яниці, пишаючись під білим сніговим серпанком, розповідали одна одній про події минулого дня у людей. Товстий будинок-банк, проходячи мимо, ввічливо їм уклонився, доторкнувшись до свого блискучого білого циліндру, але презирливо відвернувся від поганенької хатки, що, простягти руку, жебрачила на вулиці. Вілл а-дача вкупі з палацом графа пронеслась верхи на міському манежі за місто, а церковця, побачивши їх, молитовно зашепотіла і прискорено захрестилась. Будівлі околиць здебільшого нудьгували, іноді палили люльки, пускаючи з своїх димарів поганенький дим та спльовуючи вбік. Заводи й фабрики, витягши вгору свої рукидимарі, загрожували кулаками чорному північному небосхилові, іноді посилаючи йому голосні прокльони.

Місто жило своїм особливим, інтенсивним життям, а коли на світанку починали ворушитись люди, кожен з будинків знов ставав на своє місце і німів. І ніхто з людей не знав про це життя міста — таке значне і повне змісту. А через те, що не знав, не розумів міста, не закохувався у нього.

В руїнах місто?! Велич їх непереможно вабить і тебе...

З божевільними палаючими очима біжу я по зруйнованих вулицях, спотикаючись на зламах каміння, гарячково перестрибую через трупи й зволоки, забігаю в розбиті, запорохнявілі і порожні будинки без шиб у вікнах, з висадженими дверима, поламаними меблями і розграбованими, розкиданими речами... Радісно свищу собакам, що обгризають щось на смітниках бувших міських скверів. Був грохіт, тремтіння, зойк і жах. На брукові розсипалась суха, сіро-вапниста кров міста, на тротуарах брязчали скляні сльози вікон-очей.

Я святкую свою перемогу над собою й над містом.

— Ти, одвічний глитаю, людожере, не будеш більше вливати отруту в мій мозок, не будеш знесилювати мене своїми контрастами, висмоктувати кров, затьмарювати памороки... Твої гноми-трамваї лежать побиті, твої нерви-дроти — порвані, вода не циркулює по водогонах, пащі фабрик і заводів роздерті, труби повалені, машини попсовані, твій сатанинський апарат зруйнований... Ти мертвий, ти — руїна!

Дряпаючись по каміннях, брався на хаотичну купу велетня-будинку і голосно вигукнув вислів свого вдоволення, загрожуючи комусь у просторінь міцно стиснутим кулаком. Наді мною розіп´ялось блакитне небо, тепле й ласкаве, і луна ойкала в порожніх вулицях.

— Ти бачиш, одвічне,— звернувся я до неба,— перед тобою

руїни! Ми перемогли місто! Святкуй зі мною нашу перемогу! Тепер ми можемо будувати своє життя, вільне від отрути міста!

Я не міг угамувати своєї буйної радості, і вона невпинно несла мене вихром вздовж порожніх зруйнованих вулиць. Я не міг одірватись від великих руїн, я не міг зрозуміти їх, я жагуче ненавидів їх, ненавидів місто. Моя викохана ненависть вибухла водоспадом. Я вжє нє боявся міста, я упивався насолодою руїн свого ворога. Ноги мені підламувались від утоми, кров стугоніла в висках, а я все носився як вітер по великих мертвих руїнах.

Наді мною спустилась ніч, темні вулиці-рівчаки лякали мене своїми довічними таємницями, верхівлі кам´яниць губилися десь вгорі і зливались з чорним небосхилом. Я відчув, як поволі охопив мене одчай, і свідомість того, що я не можу облишити міста, що умру я без нього, запалювала мій мозок огнем божевілля.

Над ранок я вже не міг ходити і повзав від одної до другої зруйнованої будівлі, і всі сльози розпуки були вже виплакані. Я умирав разом зі смертю міста, разом з тихим заходом дня. Я зібрався на найвищий пункт, що панував над околицями, і погасаючими очима впився в зруйноване місто.

Мій мозок уже туманів, мій останній оддих глузливо підхопив отруйний вітер руїн і мої останні слова прошепотів я нечутно:

— Кохаю тебе, велике камінне місто...