Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І

Євген Плужник (1898—1936) і його творість


Визначний митець доби національного відродження. Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 року в с. Канте- мирівка на Воронежчині в селянській родині. Створив драми «Професор Сухорат» (1928), «У дворі на передмісті» (1929), роман «Недуга» (1929), разом з Валер´яном Підмогильним упорядкував словник «Фразеологія ділової мови» (1926), перекладав твори Миколи Гоголя, Антона Чехова, Михайла Шоло- хова. Автор збірок поезій «Дні» (1926), «Рання осінь» (1927), «Рівновага» (1933). Українську лірику підніс до європейського рівня, збагатив її зображальні й виражальні можливості, наповнив твори глибоким філософським змістом. Творив у річищі поетики експресіонізму та імпресіонізму. Належав до літературного угруповання «Аспис», «Ланка» (згодом — МАРС). Був репресований, помер від сухот 1936 року на Соловках.

* * *

Я знаю —

Перекують на рала мечі.

І буде родюча земля —

Не ця.

І будуть одні ключі

Одмикати усі серця.

Я знаю! І буде так:

Пшеницями зійде кров; І

пізнають, яка на смак Любов. Вірю.

* * *

Сідало сонце. Коливалися трави.

Перерахував кулі — якраз для всіх!

А хто з них винний, а хто з них правий! —

З-під однакових стріх.

Не схибить куля — не стогнатимуть довго.

Подивилися — поле! Ромен з трави...

Передній, мабуть, ходив — так човгав:

Черевики скривив.

Сховалось сонце. Сутеніло помалу.

Час би й росі!

А хтось далеко десь генералу: — Усі.

* * *

Був це хлопчик лагідний і тихий,
Як сосновий у безвітря ліс...

(Для якоїсь радості і втіхи
Кожний з нас у дні прийшов і ріс).

А сімнадцятий минув, зустрінув
Наречену — кулю за Дніпром.

Обертайся, земле, без упину!
Припасайте, припасайте бром!

Ах, цей хлопчик лагідний і тихий,
Що над степом ранній біль простер!
Для якої радості і втіхи

Кожний з нас приходить і росте?

* * *

Зціпив зуби. Блідий-блідий!
За байраком село палало.
Хтось прикладом у спину — йди!
Вас чимало!

Сухо чмихнув старий наган
(Перша нота нової гами...).
Надвечірній лягав туман
Над житами.

Хтось один засвистав матчиш.
На тачанки! — й шукай, де знаєш!
Поле, поле!
Чом ти мовчиш?
Не ридаєш?

* * *

А він молодий-молодий...
Неголений пух на обличчі.
Ще вчора до школи ходив...
Ще, мабуть, кохати не вивчив...

Так очі ж навколо лихі...
Крізь зуби один— розстріляти!
...А там десь солома дахів.
...А там десь Шевченко і мати...

Долоню на чоло поклав;
Крізь пальці майбутньому в вічі...
Хвилина текла, не текла...
Наган дав осічку аж двічі...

А втретє... І сонячний сміх
На драні упав черевики...
І правда, і радість, і гріх,

І біль не навіки!

* * *

Ще в полон не брали тоді,—
Приліпили його до стовпа...

На землі, від крові рудій,—
Кривава ропа...

А він був молодий такий!
Цілував, мабуть, гаряче...

Довго, довго йому круки
Випивали світло з очей!

А тепер там зійшов полин.
Телеграфні стовпи...

Загубився селянський син,—

Відробив!

* * *

І вийшов на поле, а поле — мертве

Тільки на обрії трьохрукий млин..

Від серця б щирого слова віддерти

Такий натомлений!

Один!

Один...

І впав навколішки, і плакав ревне.
І чув, як лагідно ростуть жита...
І болем спокою себе упевнив,—
Криваво зрошена зросте мета!

часе велетнів! Прости утому
Мені, найменшому з твоїх синів!

невідомому в світах нікому
Мені день радісний яснів...
Яснів...

— Дозволь, натомлений край поля згину!

І на обніжкові простерся ниць.

І ніби поле все житами:— Сину,

І біль натомлених — майбутня міць!

* * *

...І ось ляжу — родючий гній —
На скривавлений переліг...
Благословен єси, часе мій!
Навчи мене заповітів своїх!

Розцвітайте, нові жита!
...А на кожному колосі — мука моя...
О, воістину час ратай!
Славословлю його ім´я.

Благословен єси, часе мій!

жорстокий! І весь в крові!
Це нічого, що я мов гній
Під посіви твої нові!

Бо ось вірю, зросту колись —

до когось вітрами,— жни!
...Серце, серце моє! Навчись
Тишини...

* * *

Для вас, історики майбутні,
Наш біль — рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих вільних нив!

Забудь про вистраждані свята,
Що в них росила землю кров!
Мовчи, мовчи, душе підтята, —

Агов!

Якийсь дідок нудний напише, —
Війна і робітничий рух...
О, тихше!

Біль не вщух!

* * *

Суди мене судом твоїм суворим,

Сучаснику... Нащадки безсторонні

Простять мені і помилки, й вагання,

І пізній сум, і радість передчасну,—

їм промовлятиме моя спокійна щирість.

* * *

Передчуттям спокою і нудьги

Мене хвилює мертве листя долі...

Час увійти в надійні береги

Думкам і мріям...

Як діброви голі

Очам відслонять далечінь німу,

І сонце ллється скупо і нечасто,

Надходить спокій, дано-бо йому

У володіння неподільне час той,

Що зветься осінь...

Сни і споживай Те, що придбало літо.

Сни і згадуй... Та, як уява в тебе ще жива,

Умій в нудьзі знаходити розраду.

* * *

Падає з дерев пожовкле листя,

День уже в обіди догорів,—

Кажуть, що вночі на передмістя

Осінь приблукала з хуторів.

В центрі вона буде завтра ранком,

Повагом вступаючи туди...

Що ж! Приходь, задумлива селянко,—

Я тебе побачити радий.

* * *

Все більше спогадів і менше сподівань...

І на чолі — утрат сліди глибокі...

Як непомітно ближчає та грань,

Що жде за нею прикінцевий спокій!

Так гірко відати, що юність відцвіла!

Та нарікань і розпачу немає,—

Така відміна, зрештою, мала:
Колишні мрії досвід заступає.

Так дерева, відцвівши навесні,
Тільки на те годують соком віти,
Щоб в дні серпневі, теплі та ясні,

Упав на землю овоч соковитий.

* * *

Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі,
Як від озер, порослих осокою,
Кудись на південь линуть журавлі.

Вір і наслідуй. Учневі негоже
Не шанувати визнаних взірців,
Бо хто ж твоїй науці допоможе
На певний шлях ступити з манівців?

* * *

Синє море обгорнули тумани,
В синім морі ані хвилі, ні луни...
Тільки тиша... Мертва тиша і туман,
Повні тіней, небезпеки і оман...

Хто запевнить, що проясниться блакить,
Що Голландець у тумані не летить,—
Невидимий, невпійманний корабель,
Чорний вісник з невідшуканих пустель,
Де все тиша... Мертва тиша й тумани,
Ані вітру, ані хвилі, ні луни...

* * *

Ракетою піднісся і упав,
Широким ревом прокотивсь додолу
Гудок останній. Рушив пароплав,
Кормою повертаючись до молу.

П´ять-шість хвилин шамкої метушні,
Гарячий вибух рухів, слів і ліній —
І знову сонце в синій вишині,
І друге сонце у безодні синій...

Юрба на молі рідшає, і ті,
Що залишились, встигли вже забути,
Що в безбережній світлій самоті

Йде корабель, щоб, може, не вернути.

* * *

Над морем високо, на непорушній скелі,
Квіт чарівкий на мертвому стеблі,
Горить вогонь, щоб у морській пустелі
Знаходили дорогу кораблі.

Буває інколи: уже надія зблідла —
Не відшукати напрямку ніяк!
І враз кладе на хвилі смугу світла
Ще неприступний для очей маяк.

І скоро промінь той туман розоре
(Не відірвати погляд від землі!),
І кораблі ідуть в широке море,
Зникаючи в зловісній млі.

* * *

Блакитний безум! Море підо мною
І небеса — куди не подивись!
І вже душа не хоче буть земною,
Закохана у несказанну вись!

Злітай, душе! І, мов нове світило,
Осяй глибини і простори ці.
І серед них... своє ж маленьке тіло
З Бедекером в руці!

* * *

Ніч... а човен — як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
...Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!

І над нами, й під нами горять світи...
І внизу, і вгорі глибини...
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний!

* * *

Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі,
Як від озер, порослих осокою,
Судись на південь линуть журавлі.

Вір і наслідуй. Учневі негоже
Не шанувати визнаних взірців,
Бо хто ж твоїй науці допоможе
На певний шлях ступити з манівців?

* * *

Ах, флейти голос над рікою —
Цей синій день, і даль, і ти!
З тобою, світлою такою,
Як голос флейти над рікою,
Так легко навмання пливти.

Пускай же човна за водою
В роздолля синявого дня.
Це ж захват — бути молодою,
Це ж спокій — плисти за водою,
Це ж безум — жити навмання!

* * *

Річний пісок слідок ноги твоєї
І досі ще — для мене!— не заніс...
Тремтить ріка, і хилиться до неї
На тому березі ріденький ліс...

Не заблукають з хуторів лелеки,—
Хіба що вітер хмари нажене...

друже мій єдиний, а далекий,
Який тут спокій стереже мене!

Немов поклала ти мені на груди
Долоні теплі, і спинилось все:

почуття, і спогади, і люди,

І мертвий лист, що хвилями несе...

Немов ласкаві вересневі феї
Спинили час — і всесвіт не тече...
І навіть цей слідок ноги твоєї
Вже не хвилює серця і очей...

Бо я дивлюсь і бачу: все навіки

На цій осінній лагідній землі,

І твій слідок малий — такий великий,

Що я тобі й сказати б не зумів!

* * *

Мовчи! Я знаю. За всіма словами —

Холодний смерк, спустошені сади...

Це наша пристрасть стала поміж нами,

Нас розлучаючи назавсігди.

Шалій, шалій, від розпачу сп´янілий!

Що розпач той?! Річ марна і пуста!

...Як пізно ми серця свої спинили!

...Як роз´єднали рано ми вуста!

О друже мій! Останні трачу сили,

В країні тій уявній живучи,

Де образ твій, утрачений і милий,

Де голос твій... Мовчи! Мовчи! Мовчи!

* * *

Каменя один приділ — лежати.

Вітрові один закон — лети!

Тільки я поставлений питати

Як не цілі, то бодай мети...

Та хоч як — в лиця свойого поті —

Зважу міру явищ і подій,—

Камінь той лежатиме і потім,

Вітер той летітиме й тоді.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)