Видатний діяч національного відродження, поет, перекладач, літературознавець, педагог. Павло Петрович Филипович народився 20 вересня 1891 року в с. Кайтанівка на Черкащині в селянській родині. Належав до київських неокласиків. За життя видав поетичні збірки «Земля і вітер» (1922), «Простір» (1925). Збагатив українську лірику філософськими мотивами, витонченими образами й досконалою формою. Репресований і 1937 року загинув на Соловках.

Я — робітник в майстерні власних слів, Та всі слова я віддаю усім, Будую душі, викликаю гнів, Любов і волю вводжу в кожний дім.

Натхнення, втіху чую і тоді, Коли учусь у давнього митця, Але безжурні, горді, молоді Лише майбутнім дихають серця.

З старої бронзи зброю владних слів Переливаю радо на вогні. Під невгамовним подихом вітрів Безмежна праця, переможні дні!

* * *

Дивись, дивись: безмежні перелоги
І хмар насуплених погроза в далині.
Приносить вітер виклики тривоги —
Шалений вітер і криваві дні.

Не перший рік, як позникали боги,
Остались люди та мерці одні.
Жують і плачуть: дайте-бо підмоги,
Заснуть спокійно дайте у труні.

Я чую жаль. Мене турбує звада,
Та марний біль перемогла відрада,
Бо у минулім не кохаюсь я,

Бо не розстанусь з мрією моєю:
Став чоловік над чорною ріллею,
Як небо, гордий; сильний, як земля.

* * *

Єдина воля володіє світом,
Веде в майбутнє нас єдиний шлях,
Ми умремо з єдиним заповітом
В непереможних і міцних серцях.

Врятує вроду і себе людина,

Життя зросте над попелом руїн, —

Велика мрія, мудра і єдина,

Недаром дзвонить у всесвітній дзвін.

Віки летять, а в неозорім морі

Єдине сонце для землі горить,

І всі колись з´єднаються в просторі —

Людина, звір, і квітка, і блакить.

* * *

На поталу камінним кригам,
На глуху наругу вітрам,
На зневагу звірам, що плигом
Проминуть і квітку, і храм.

Оддаю і тривожну душу,
І холодний спокій думок,
І вартую, надіюсь, мушу
Виглядати, чи йде Пророк.

Над землею сонце червоне
Залива промінням блакить,
Поруч серце чуже, холодне,
Умира, не може любить.

І на всій безмежній країні
Ні один ще Лазар не встав.
Тільки ночі чорт та сині
Десь пливуть понад морем трав.

* * *

Заклинаю вітер і хмари,
Заклинаю, земле, тебе!
І бринять найміцніші чари —
Заклинаю сонце сліпе.

Пролетіли огненні бджоли
Між зелених полів людських.
Заклинаю вас, тихі доли,
Не пускайте до себе їх!

А глухі снігові градини,

Смілий вітре, хоч ти розвій, —

Хай живуть і квіти й рослини

У країні бідній моїй!

Ясний світе, степе без краю,

Срібна пісне роси й трави,

Вас кохаю, вас заклинаю,

Хочу бути таким, як ви!..

З Античних Барельєфів

Титан сидів на скелі і ліпив

(Могутні м´язи, голова кудлата!).

А перед ним — незнане диво з див —

Холодні, нерухомі немовлята.

Пишався день і дерева цвіли,

І височінь горіла, темно-синя,

І враз упало запинало мли

І зникло десь, і надійшла богиня, —

Така спокійна, владна і струнка,

Навіки світлозора, у шоломі.

Блискучий спис трима її рука,

У другій — дар іще недовідомий.

Земні створіння Прометея! Мить —

І ви живі і радісні тепер ви —

На голови дитячі вже летить

Метелик ясномудрої Мінерви!