Безкоштовна бібліотека підручників

Загрузка...


Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І

Микола Зеров (1890—1937) і його творчість


Лідер неокласиків, талановитий поет і перекладач, літературознавець і критик, своїми творами підніс українську літературу до світових вершин. Микола Костянтинович Зеров народився 26 квітня 1890 року в м. Зіньків на Полтавщині в сім´ї вчителя. За життя видав збірку поезій «Камена» (1924), книги нарисів «Леся Українка» (1924), «Нове українське письменство» (1924), літературно-критичних статей «До джерел» (1926), «Від Куліша до Винниченка» (1928) та ін. Переклав з латини й упорядкував «Антологію римської поезії» (1920). Був репресований і 1937 року розстріляний на Солов- ках. Неокласичний стиль Миколи Зерова відзначається витонченою карбованістю поетичного слова, класичною простотою, глибоким проникненням у філософські аспекти буття, тонкою версифікаційною майстерністю, любов´ю до класичних жанрів, зокрема сонета, елегії.

Рко Бомо

Яка ж гірка, о Господи, ця чаша,
Ця старосвітчина, цей дикий смак,
Ці мрійники без крил, якими так
Поезія прославилася наша!

Що не митець, то флегма і сіряк,
Що не поет — сентиментальна кваша...

ні! Пегасові потрібна паша,
Щоб не загруз у твані неборак.

Класична пластика, і контур строгий,

логіки залізна течія —
Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередія,
Парнаських зір незахідне сузір´я
Зведуть тебе на справжні верхогір´я.

Самоозначення

Я знаю: ми — тугі бібліофаги,
І мудрість наша — шафа книжкова.
Ми надто різьбимо скупі слова,
Прихильники мистецтва рівноваги.

Ніхто не скаже нам: «Жерці і маги!
Ви творите поезії дива...»
Чутливість наша вбога і черства
І не вгамує молодої спраги.

Що слово точене? Чарує звук
Акторських реплік та уданих мук,
Розливних сліз, плиткої гістерії.

І промовляє критик: «Скинь кашкет!
Он світич наш, він гріє і зоріє,
Люби і поклоняйся: то — поет!»

Аргонавти

М. Рильському

Так, друже дорогий, ми любимо одно:
Старої творчості додержане вино,
І мед аттіцьких бджіл, і гру дзвінких насталій.
Хай кволі старчуки розводять мляві жалі,
Хай про сучасність нам наспівує схоласт,
Хай культів і фактур неважений баласт
У човен свій бере футуристичний тривій1,—
Ми самотою йдем по хвилі білогривій
На мудрім кораблі, стовесельнім Арго,
А ти як Тіфій нам, і від стерна свого
Вже бачиш світлу ціль борні і трудних плавань:
Дуб з золотим руном і колхідійську гавань.

Праосінь...

Як ніжна праосінь, ти йдеш моїми снами;
Мов китиці калин, рожевієш устами,
Очима темними, мойшереснева ніч,
Округлістю тьмяних алябастрових пліч
Ти невідступно скрізь з моїми почуттями.

Проміння слів твоїх стоцвітними огнями,

Стожарами мені горить у далині.

Ти давню праосінь нагадуєш мені:

Широколанний степ, бліді свічада ставу,

Берегових грабів грезет1 і златоглави,

Повітря з синього і золотого скла

І благодатний дар останнього тепла...

Овідій

Братерство давніх днів! Розкішне, любе гроно!
Озвися ти хоч раз до вигнанця Насона,
Старого, кволого, забутого всіма
В краю, де цілий рік негода та зима,
Та моря тужний рев, та варвари довкола...
Убогий, дикий край! Весною бруд і холод;
Улітку чорний степ... Ні затишних гаїв,
Ні виноградників, ні золочених нив.
А там морози знов і небо в синій ризі.
І от риплять вози, копита б´ють по кризі,
Вривається сармат і все руйнує вкрай
І бранців лавами вигонить за Дунай.

Київ з лівого берега

З циклу «Київ»

Вітай, замріяний, золотоглавий
На синіх горах... Загадався, спить,
І не тобі, молодшому, горить
Червлених наших днів ясна заграва.

Давно в минулім дні твоєї слави,
І плаче дзвонів стоголоса мідь,
Що вже не вернеться щаслива мить
Твого буяння, цвіту і держави.

Але, мандрівче, тут на пісках стань,
Глянь на химери барокових бань,
На Шеделя білоколонне диво:

Живе життя, і силу ще таїть
Оця гора зелена і дрімлива,
Ця золотом цвяхована блакить.

Куліш

З циклу «Культуртрегери»

Давно в труні Тарас і Костомара,
Грабовський чемний, лагідний Плетньов...
Сивіє розум і холоне кров;
Літа минулі — мов бліда примара.

Та він працює. Феніксом з пожару
Мотронівка народжується знов;
Завзяттям віє від його промов,
І в очах — відблиск молодого жару.

Він боре тупість і муругу лінь,
В Європі хоче «ставляти курінь»,
Над творами культурників п´яніє;

І днів старечих тягота легка,
І навіть в смертних муках агонії
В повітрі пише ще його рука.

Тесей

... регіиге еі регїісіе ТЬезеи!1

Перед велінням бога безпорадний,
Закоханий у панцир свій і спис,
Егеїв син у жертву їм приніс
Свою любов і серце Аріадни.

Його повів геройства клич принадний,
Берло, і меч, і біг прудкий коліс,
І під вітрилом чорним він повіз
Всю душу і всю кров на подвиг ратний.

Та до кінця повитих горем днів

Не міг забути він прозорих снів

Егейських вод і золотої Кріти.

І перед смертю, мов німий докір,

Все увижав седмицю білих зір —

Золототканий пояс Афродіти.

Саломея

П. Филиповичу

Там левантійський місяць діє чари

І колихає в серці теплу кров,

Там диким цвітом процвіла любов,

І все в крові — шоломи і тіари.

А з водозбору віщуванням кари

Гримлять громи нестриманих промов...

Йоканаан!.. Не ясний шум дібров, —

В його словах пустиня і пожари.

І Саломея!.. Ще дитя (дитя!),

А п´є страшне, отруєне пиття

І тільки меч і помсту накликає.

Душе моя! Тікай на корабель,

Пливи туди, де серед білих скель

Струнка, мов промінь, чиста Навсікая.



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Срібний Птах. Хрестоматія з української літератури для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів Частина І
Література в контексті культури (збірка наукових праць)
Проблеми поетики (збірка наукових праць)