Українська електронна бібліотека

Загрузка...


Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)

Дія четверта


Кабінет Хігінса на Вімпол-стріт. У кімнаті нікого немає. Камін не розпалено. Годинник на каміні б´є північ. Надворі погожа літня ніч. Зі сходів лунають голоси Хігінса й Пікерінга.

Хігінс (гукає вниз до Пікерінга). Послухайте, Пік! Замкніть, будь

ласка, вхідні двері. Я більше нікуди не виходитиму. Пікерінг. Гаразд. Чи пані Пірс може йти спати? Нам сьогодні вже

нічого не знадобиться? Хігінс. Звісно, ні. Хай лягає.

Еліза відчиняє двері й, осяяна світлом з холу, постає в дорогих прикрасах та розкішному вечірньому вбранні, в якому щойно виграла Хігінсів заклад. Підходить до каміна і вмикає світло. Видно, що вона стомлена: блідий колір обличчя, сповненого трагізму, різко контрастує з темними очима й волоссям. Вона знімає плащ, кладе його разом із рукавичками й віялом на рояль — і мовчки опускається на лавку. Невдовзі з´являється Хігінс у вечірньому костюмі, плащі й циліндрі. В руках у нього домашня куртка. Циліндр і плащ він кидає на журнальний столик, потім вивільняється зі смокінга. Вдягає домашню куртку — і втомлено падає в крісло біля каміна. За ним входить Пікерінг, теж у вечірньому костюмі. Знімає циліндр, плащ і вже мало не кидає їх на одяг Хігінса, одначе похоплюється.

Пікерінг. Як би нам не дісталося від пані Пірс, що ми кинули тут наші речі.

Хігінс. А спустіть їх по бильцях до холу. Вранці вона все позбирає

і повісить на місце. Подумає, що ми були напідпитку — та й усе. Пікерінг. А ми таки веселенькі прийшли. Листів не було? Хігінс. Я не дивився. (Пікерінг бере пальта й циліндри. Хігінс, позіхаючи, починає наспівувати арію, коли раптом вигукує.) А де це, в біса, мої пантофлі?!

Еліза похмуро дивиться на нього — раптом підхоплюється і виходить з кімнати. Хігінс позіхає і знов починає наспівувати.

Повертається Пікерінг із поштою. Пікерінг. Самі проспекти та якесь любовне послання із графською короною для вас. (Кидає проспекти у вогонь і стає на килимок спиною до каміна.)

Хігінс (поглянувши на листа). Лихвар. (Лист долучається до проспектів.)

Еліза повертається з великими пантофлями зі стоптаними п´ятками. Ставить їх на килимок перед Хігінсом і сідає на попереднє місце. Хігінс ( знову позіхаючи ). Господи! Ну й вечір! Що за товариство! Збіговисько блазнів! (Підносить ногу, щоб розшнурувати черевика, і помічає пантофлі. Облишивши черевика, дивиться на пантофлі з таким щирим подивом, ніби вони з´явилися тут самі собою.) А, ось вони де! Пікерінг (потягується). Щиро кажучи, я дещо стомився. Нелегкий видався день. Уранці — прийом у саду, потім — званий обід, ще й на додачу прийом у посольстві! Забагато радості, як на один день! А заклад ви таки виграли! Еліза блискуче впоралась із роллю! Хігінс (емоційно). Слава Богу, все вже позаду!

Елізу аж пересмикує, проте чоловіки навіть не звертають на неї уваги. Вона знов опановує себе й сидить, як доти, незворушно. Пікерінг. Ви нервували на прийомі? Я страшенно! А Еліза здавалася такою спокійною! Хігінс. Вона навіть не хвилювалася. Я знав, що вона впорається. А от я за ці місяці перевтомився, й тепер це дається взнаки. Спершу, коли ми займалися фонетикою, було досить цікаво, а потім мені це смертельно надокучило. Якби не заклад, я послав би все під три чорти ще місяців зо два тому. Замір-бо по суті дурний: нудьга, та й годі! Пікерінг. Я б так не сказав. Прийом у саду був видовищним! У мене так калатало серце! Хігінс. Так, перші хвилини зо три. Та коли я побачив, що ми виграємо без бою, то почувся, наче ведмідь у клітці. Тинявся, не знаючи, куди себе діти. А цей обід! Цілу годину сиди й обжирайся! Не було навіть до кого заговорити. Лише якась вичепурена дурепа. Ні, Пікерінг: це було вперше й востаннє! Годі з мене цих тортур, годі підробних герцогинь!

Пікерінг. Вам просто бракує світської муштри. (Йде до рояля.) А я не від того, аби часом поринути в цю атмосферу. Знов почуваєшся молодим. Хай там як, а це — ваш успіх, неперевершений успіх! Раз чи двічі мені аж лячно було, а от Еліза чудово трималася! Не кожна справжня герцогиня так зможе. Ці дурепи вважають, що манери всотуються ще до народження разом із суспільним статусом, і тому навіть не прагнуть учитися. А тим часом, аби по-справжньому знатися на своїй справі, треба бути фахівцем. Хігінс. Ось це мене й бісить! Ті дурепи навіть не усвідомлюють своєї дурості! (Встає.) В усякому разі, усе вже позаду. Можна спокійнісінько завалитися спати й не перейматися тим, що буде завтра. Краса Елізи набуває зловісного вигляду. Пікерінг. Мабуть, і я піду до сну. Що не кажи, а день був визначний! Це ваш справжній тріумф! Добраніч. (Іде.) Хігінс (іде за ним). Добраніч. (Через плече до Елізи.) Елізо, повимикайте світло і скажіть пані Пірс, аби вранці не варила каву. Я питиму чай. (Виходить.)

Еліза намагається опануватися й не звертати уваги. Вона встає, підходить до каміна вимкнути світло, але в цю мить мало не заходиться плачем. Падає на Хігінсове крісло й міцно тримається за підлокітники. Раптом, з криком болючого гніву, підхоплюється на ноги и кидається на підлогу. Хігінс (роздратовано кричить у коридорі). Куди, в біса, заподілися ці кляті пантофлі?! (З´являється у дверях.)

Еліза (хапає пантофлі і щосили жбурляє їх один за одним просто в Хігінса.) Ось вам ваші пантофлі! Ось вам! Бодай вам долі в них не знати!

Хігінс (здивований). Що таке?! (Підходить до неї.) Що сталося? Вставайте! (Підіймає її.) Вам недобре?

Еліза (задихаючись). Зате вам дуже добре! Я виграла вам заклад, а ви про мене навіть не подумали, бо я вам уже не потрібна!

Хігінс. Це ви виграли мені заклад?! Самовпевнена нікчемо! Це я його виграв! Як ви сміли жбурнути в мене пантофлями?

Еліза. Бо я хотіла розтрощити вам фізіономію! Я б залюбки прикінчила вас, набундючена пико! Навіщо ви підібрали мене, якщо зараз дякуєте Богу, що все позаду? Я вам більше ні до чого, й тепер мене можна викинути на вулицю?! Так?! (Розпачливо заламує пальці.)

Хігінс (споглядаючи її з холодним подивом). Які ми вразливі! І хто б міг подумати...

Еліза (видає здушений крик люті й кидається на Хігінса, готова видряпати йому очі).

Хігінс (хапає її за руки). Ви ще й дряпатись?! Не розпускайте пазурі, скажена кішко! Свої коники викидатимете деінде! Сядьте — і щоб тихо мені! (Грубо кидає її в крісло.)

Еліза (пригнічена його перевагою в силі й вазі). Що зі мною тепер буде?.. Що зі мною буде?..

Хігінс. А якого дідька мені знати, що з вами буде?! Мене це взагалі не обходить!

Еліза. Не обходить! Знаю, що не обходить! Навіть якщо я помру — вам буде все одно. Я вас цікавлю ще менше, ніж оця пантофля!

Хігінс (гримає ). Пантофель!

Еліза. Пантофель. Я подумала, що тепер це не важить.

Запала тиша. Еліза вкрай пригнічена. Хігінс почувається дещо ніяково.

Хігінс (пишномовна). Чому ви так повелися? Може, ви вважаєте, що до вас тут погано ставляться?

Еліза. Ні.

Хігінс. Вас хтось кривдить? Полковник Пікерінг? Пані Пірс? Хтось зі слуг?

Еліза. Ні.

Хігінс. Не скажете ж ви, що я був недобрий до вас?

Еліза. Ні.

Хігінс. Радий це чути. (Пом´якшує тон.) Гадаю, ви просто втомилися після важкого дня. Може, келих шампанського? (Прямує до дверей.)

Еліза Ні! (Згадавши про манери.)... Дякую. У

Хігінс (знов у доброму гуморі). Це у вас накопичилось за останні дні. Цілком природно. Ви нервували перед прийомом. Але все минулося. (Поблажливо плескає її по плечу. Вона щулиться.) Вже нема чого переживати.

Еліза. Так, вам нема чого переживати. (Раптом встає і відходить від нього. Сідає біля рояля, затуливши обличчя долонями.) Боже мій! Краще б я померла!

Хігінс (дивлячись на неї зі щирим подивом). Але про що йдеться? Заради Бога, що сталося? (Підходячи до неї, розсудливим тоном.) Послухайте, Елізо, ваше роздратування має виключно суб´єктивне підґрунтя.

Еліза. Я не розумію таких слів. Я надто неосвічена.

Хігінс. Все де — витвір вашої уяви. У вас просто поганий настрій. Ніхто вас не кривдить. Усе в порядку. Зараз підіть виспіться, поплачте в подушку, помоліться — і вам одразу полегшає.

Еліза. Я вже чула ваші молитви: «Слава Богу, все вже позаду!»

Хігінс. А хіба ви самі не раді, що все позаду? Тепер ви вільні й можете жити, як вам заманеться.

Еліза (долаючи розпуку). А на що я здатна? Навіщо ви мене такою зробили? Куди мені податися? Що робити? Що зі мною буде?

Хігінс (зрозумів, у чім річ, проте не надто цим зворушився). А, он ви про що! (Засовує руки в кишені. За звичкою побрязкуючи їхнім вмістом, ходить по кімнаті. Його вигляд свідчить, що він погодився на цю безпредметну розмову виключно від доброти свого серця.) На вашому місці я б так не переймався. Я певен, ви зможете непогано влаштуватися. Хоча, я ще якось не усвідомив, що ви вже збираєтесь іти. (Вона кидає на нього погляд, проте він цього не помічає, оскільки його увага цілковито зайнята вазою з фруктами, що стоїть на роялі. Нарешті він вирішує з’їсти яблуко.) Одружіться, приміром. (Відкусивши чималий кавалок, він шумно його жує.) Не думайте, що всі чоловіки — такі ж переконані старі кавалери, як ми з полковником. Більшість таки, на своє лихо, одружуються. А ви досить гарна. На вас буває навіть приємно подивитись. Не зараз, звичайно. Зараз ви більше схожі на зарюмсане страшко. Проте, коли заспокоїтесь, отямитесь,— знову станете, так би мовити, привабливою. Цебто, привабливою для тих нещасних, які прагнуть одружитися. Отож поспіть, відпочиньте гарненько; а вранці погляньте в дзеркало — й одразу повеселішаєте. Еліза пильно дивиться на нього. Втім, погляд її лишається непоміченим. Яблуко виявилося смачним, і Хігінс замріяно ним смакує:

Хігінс (осяяний геніальною думкою). Я навіть думаю, моя мати підшукала б вам добру пару!

Еліза. Раніше я не знала такої ганьби...

Хігінс (прокидаючись із задуми). Що ви маєте на увазі?

Еліза. Раніше я продавала квіти, але не себе. Тепер ви зробили з мене леді — і я здатна торгувати лише собою. Краще б ви залишили мене на вулиці!

Хігінс (жбурляє недогризок у камін). Нісенітниці! Не псуйте наших стосунків цими міщанськими балачками про купівлю й продаж. Не підійде вам — не одружитесь. Ніхто вас не силує.

Еліза. А що ж мені тоді робити?

Хігінс. Та що завгодно. Пам´ятаєте, ви мріяли про квіткову крамничку? Пікерінг міг би вам це влаштувати. В нього купа грошей. (Хихоче.) Щоправда, він іще не заплатив за дрантя, яке ви сьогодні вдягали. А коли додати ще й платню за прокат діамантів, то плакали його двісті фунтів. Півроку тому ви й не снили про власну крамничку. Не вішайте носа! Все буде добре. А тепер я піду. До біса хочеться спати. До речі, а чого я сюди приходив? Геть забув...

Еліза. Ви шукали пантофлі.

Хігінс. А! Правильно. Пантофлі. Ви ж самі їх у мене кинули. (Підбирає пантофлі і збирається йти, та Еліза встає і окликає його.)

Еліза. Сер, доки ви не пішли...

Хігінс (впускає пантофлі від несподіваного звертання «сер» ). Що?

Еліза. Кому належать мої сукні — мені чи полковнику Пікерінгу?

Хігінс (повертається до кімнати з таким виглядом, ніби ніколи не чув дурнішого запитання). А на чорта вони Пікерінгу?

Еліза. Можливо, знадобляться, коли знайдете собі наступну дівчину для дослідів.

Хігінс (приголомшений та вражений). Значить, ось якої ви гадки про нас!

Еліза. Я не хочу продовжувати цю розмову. Прошу тільки сказати, які речі належать мені. Адже мій власний одяг було спалено.

Хігінс. Що на вас найшло? Чому посеред ночі ви діймаєте мене якимись дурними запитаннями?

Еліза. Я хочу знати, що я маю право взяти з собою, щоб ви потім не звинуватили мене у крадіжці.

Хігінс (глибоко уражений). У крадіжці?! Елізо, та як ви можете таке казати?! Не думав, що ви так нехтуєте наші взаємини!

Еліза. Даруйте. Я проста неосвічена дівчина, і мені доводиться бути обережною. Між такими, як ви, й такими, як я, не може бути ніяких взаємин. Тож, із вашої ласки, скажіть точно, що тут моє, а що — ні.

Хігінс (понуро). Виносьте під три чорти хоч весь цей дім! Крім діамантів — їх узято напрокат. Вас це влаштовує? (Розвертається й, обурений, збирається йти.)

Еліза (упивається його люттю й міркує, чим би ще дошкулити Хігінсові). Стривайте! (Знімає з себе коштовності.) Будь ласка, візьміть це до себе. Так буде надійніше. Не хочу за них відповідати. А раптом щось пропаде.

Хігінс (розлючений). Давайте! (Бере прикраси.) Якби ці витребеньки не належали ювеліру, я запхав би їх у вашу невдячну пельку! (Розлютовано розпихає біжутерію по кишенях, не помічаючи, що прикрашається ланцюжками, які звисають уздовж брюк.)

Еліза (знімаючи перстень). Цей перстень не належить ювеліру. Його ви купили мені в Брайтоні. Він мені не потрібен. (Хігінс жбурляє персня в камін і обертається до Елізи з таким лютим виразом, що та присідає за рояль і вигукує, затуливши обличчя руками.) Не бийте мене!

Хігінс. Бити вас?! Безсовісне дівчисько! Як ви сміли про мене таке подумати? Це ви мене вдарили! Поранили в саме серце!

Еліза (тремтячи від притлумленої радості). Дуже рада, що хоч трохи поквиталася з вами.

Хігінс (з гідністю, найвишуканішим професорським тоном). Через вас я вийшов із рівноваги, чого раніше ніколи не траплялося. Волію припинити цю розмову. Я йду спати.

Еліза (з викликом). Залишіть пані Пірс записку про вашу каву. Я їй нічого не переказуватиму.

Хігінс (холодно). До біса пані Пірс! До біса каву і вас разом з нею! (Люто.) До біса мою власну дурість! Як я міг марнувати на якусь бездушну самозванку свої знання: ці скарби моєї душі, які я здобував таким трудом?! Як міг дарувати їй свою прихильність?! (Велично виходить із кімнати, однак у кінці псує весь ефект, грюкнувши щосили дверима.) Еліза опускається навколішки й починає шукати в каміні перстень. Знайшовши, хвилину розмірковує, що з ним зробити; нарешті кидає персня на вазу з фруктами й рішуче простує нагору; заходить до своєї кімнати, вмикає світло.

Обстановка Елізиної спальні поповнилася великою шафою та чудовим туалетним столиком. Еліза відчиняє шафу, бере звідти свою буденну сукню, капелюх, черевички на низьких підборах і кидає все це на ліжко. Роззувається, знімає з себе вечірню сукню; старанно розправивши її на м´яких плічках, вішає в шафу — і з грюкотом зачиняє дверцята. Взуває черевички, одягає буденну сукню та капелюх. З туалетного столика бере ручного годинника; одягає його, потім рукавички; бере сумочку й заглядає, чи є там гаманець; дістає гаманця і вішає його на зап´ясток. Після цього прямує до дверей. Кожен її рух підкреслює гнівну рішучість. Наостанок підходить до дзеркала — і показує сама собі язика. Врешті вимикає світло — й виходить.

А тим часом на вулиці Фреді Айнсфорд Гіл, страждаючи від таємної закоханості, поглядає на вікно на третьому поверсі, де все ще горить світло. Нарешті світло гасне. Фреді. Нарешті! Кохана моя! Кохана! Люба моя!

Еліза виходить із дому, грюкаючи дверима. Еліза. А ви що тут робите?

Фреді. Нічого. Під вашими вікнами я провів уже не один вечір. Лише тут я по-справжньому щасливий. Будь ласка, не смійтеся з мене, панно Дулітл!

Еліза. Не називай мене «панна Дулітл», чуєш?! «Елізи» для мене цілком вистачає. (Вона міцно обіймає його за плечі.) Фреді, ти ж не думаєш, що я бездушна самозванка, правда? Фреді. Ні, ні, що ти, єдина моя! Як ти могла таке подумати! Для мене ти — найкраща, найдорожча, най...

Він утрачає самовладання й осипає її цілунками. Вона, теж переповнена почуттями, відповідає взаємністю. Якийсь час вони так і стоять, у міцних обіймах. Підходить літній констебль.

Констебль (вигукує). Ану! Це що таке?! Вони розтискають обійми. Фреді. Даруйте, констеблю. Ми щойно заручилися. Вони кидаються навтіки.

Констебль хитає головою, думаючи про свою молодість та марноту людських сподівань. Потім іде в зворотному напрямку повільною виваженою ходою.

Закохані добігають до Кавендиш-сквер. Там вони зупиняються, аби поміркувати, що їм робити далі.

Еліза (переводячи подих). Ох і налякав він мене, цей констебль. Але

ти добре йому відповів. Фреді. Сподіваюсь, я не дуже порушив твої плани. Куди ти прямувала? Еліза. До річки. Фреді. Навіщо? Еліза. Щоб уже не вернутись.

Фреді (переляканий). Елізо, кохання моє! Не кажи так! Що сталося? Еліза. Тепер це вже не важить. У цілім світі є лише ми з тобою, адже так?

Фреді. І більше — ні душі!

Вони знову падають одне одному в обійми, і знову їх застає констебль — цього разу значно молодший.

Другий констебль. А це що таке? Ви де знаходитесь?! Ану, гайда звідси! Бігом! Фреді. Як скажете. Бігом, то бігом.

Вони знов кидаються навтіки, цього разу до Гановер-сквер. На площі

зупиняються перепочити.

Фреді. От, диявол! Ніколи не думав, що поліція в нас така цнотлива.

Еліза. Це вони так полохають вуличних дівчат.

Фреді. Нам краще знайти собі якесь місце. Ми не можемо так блукати всю ніч.

Еліза. Чому? Вічні мандри — це було б так чудово!

Фреді. Кохана моя!

Удалині з´являється таксі. Вони встигають ще раз обнятися, перш

ніж машина під´їжджає просто до них.

Водій таксі. Може, підвезти? (Вони розтуляють обійми.)

Еліза. Фреді, таксі! Те, що нам треба!

Фреді. Але, чорт забирай, у мене немає грошей.

Еліза. Зате в мене досить. Полковник каже, з собою завжди треба мати десять фунтів — про всяк випадок. Послухай, Фреді, ми цілу ніч будемо кружляти з тобою по місту, а вранці я потелефоную до пані Хігінс і спитаю, як мені бути. Сідай, я все поясню в машині! Там нас і поліція не займатиме.

Фреді. Точно! Здорово! (До водія.) Подалі від центру, Вімблдон-комен.

( Від´їжджають.)

Дія п´ята

Вітальня пані Хігінс. Господиня сидить за письмовим столом. Входить покоївка.

Покоївка (у дверях). Пані Хігінс, там унизу пан Хігінс і полковник Пікерінг.

Пані Хігінс. Нехай зайдуть.

Покоївка. Вони дзвонять по телефону, пані Хігінс. По-моєму, в поліцію.

Пані Хігінс. Що?!

Покоївка С підходить ближче та знижує голос). Пан Генрі чомусь не в гуморі, пані Хігінс. Я вирішила вас попередити.

Пані Хігінс. Я б дуже здивувалася, якби пан Генрі був у гуморі. Коли розберуться з поліцією, попросіть їх піднятися. Гадаю, пан Генрі щось загубив.

Покоївка. Гаразд, пані Хігінс. (Рушає до виходу.)

Пані Хігінс. Підійміться нагору і скажіть панні Дулітл, що прийшли пан Генрі й полковник. Перекажіть, щоб вона не виходила, доки я не пришлю по неї.

Покоївка. Так, пані Хігінс.

Влітає Хігінс. Він, як слушно зауважила покоївка, не в гуморі.

Хігінс. Мамо, послухай, це ж казна-що!

Пані Хігінс. Доброго ранку, любий. (Стримуючи своє нетерпіння, він цілує матір. Покоївка виходить.) То що сталося?

Хігінс. Еліза втекла.

Пані Хігінс (спокійно продовжуючи писати). Напевне, ви чимось її налякали.

Хігінс. Налякали! Нісенітниця! Учора ввечері вона, як завжди, лишилася повимикати світло й таке інше. А потім, замість іти спати, перевдяглася і втекла. Постіль навіть не зібгана! Рано-вранці повернулася на таксі по свої речі, а ця придуркувата пані Пірс усе їй віддала, а мені й слова не сказала. Прямо не знаю, що тепер робити!

Пані Хігінс. Обходитись без Елізи. Вона мала повне право піти,

якщо так захотіла. Хігінс (нервово ходячи по кімнаті). Я не можу тепер нічого знайти; не пам´ятаю, з ким і коли призначив зустрічі. Я просто... (Входить Пікерінг. Пані Хігінс відкладає перо і обертається від столу.) Пікерінг (тисне руку пані Хігінс). Доброго ранку, пані Хігінс. Генрі вам уже розповів? (Сідає на канапу.) Хігінс. Ну, і що сказав цей бовдур-інспектор? Ви запропонували винагороду?

Пані Хігінс (обурена, встає). Невже ви справді збираєтеся шукати Елізу через поліцію?! Хігінс. Звісно! Для чого ж іще поліція? А потім, у нас немає іншого виходу. (Сідає в єлизаветинське крісло.) Пікерінг. Нелегко було розмовляти з інспектором. Здається, він запідозрив нас у дещо нечистих намірах. Пані Хігінс. Безумовно! Яке ви мали право йти в поліцію й заявляти на дівчину, наче вона якась злодійка чи загублена парасолька? Як так можна?! (Знову сідає, вкрай обурена.) Хігінс. Але ж ми хочемо її знайти!

Пікерінг. Ми не можемо дозволити, щоб вона ось так просто пішла

від нас. Що ж нам було робити, пані Хігінс? Пані Хігінс. У вас здорового глузду не більше, ніж у немовлят. Чому...

Входить покоївка й уриває розмову. Покоївка. Пане Генрі, якийсь джентльмен негайно хоче вас бачити.

Каже, що його направили сюди з Вімпол-стріт. Хігінс. Хай забирається під три чорти! Мені зараз не до нього. А що за один?

Покоївка. Такий собі Дулітл, пане Хігінс. Пікерінг. Дулітл?! Сміттяр?

Покоївка. Сміттяр?! Ні, що ви, пане Хігінс! Статечний пан. Хігінс (зривається з місця). Чорт забирай! Пік, це, мабуть, її родич, про якого ми не чули! Вона, напевне, в нього переховується. (До покоївки.) Ану, мерщій його сюди! Покоївка. Так, пане Хігінс.

Хігінс (підходить до матері, нетерпляче). Уявляю собі цього шляхетного родича! Ну, зараз ми дещо почуємо. (Сідає на чіпендейлівський стілець.) Пані Хігінс. А ви знаєте когось із її кревних? Пікерінг. Лише батька. Пам´ятаєте, ми вам розповідали? Покоївка (оголошує). Пан Дулітл. (Іде.)

Входить Дулітл. Він імпозантно вдягнений, немов на весілля, і сам схожий на жениха. Квітка в його петельці, блискучий шовковий циліндр і лаковані черевики довершують картину. Він так захоплений метою візиту, що навіть не помічає господині, а прямує просто до Хігінса, вивергаючи на нього цілу зливу докорів.

Дулітл (показуючи на свій одяг). Ви гляньте лишень! Бачте? Це все

ваших рук робота! Хігінс. Даруйте, що значить «усе»?

Дулітл. А осьо! Гляньте! Гляньте на оцю капелюху, на оцей-о кустюм! Пікерінг. Це Еліза купила вам такий одяг?

Дулітл. Еліза?! Отакої! З чого б це Еліза мені одежу купувала?!

Пані Хігінс. Доброго ранку, пане Дулітл. Не бажаєте присісти?

Дулітл (зніяковілий, що не помітив господиню). Страшенно вибачаюся, пані. (Підходить до неї й тисне простягнуту руку.) Спасибі. (Сідає на канапу праворуч від Пікерінга.) Все ніяк не оговтаюсь! Тіки про це й думаю!

Хігінс. І що ж, у біса, з вами сталося?

Дулітл. Коли б-то воно саме собою сталося, то ше півбіди. З кожним щось та й стаєця. На те й воля Божа. Тіки ж в тім-то й штука, шо воно не саме сталося, а це ви мені свиню підсунули! Так, так! Ви, Генрі Хігінс!

Хігінс. Ви знайшли Елізу?

Дулітл. А шо, ви її загубили?

Хігінс. Так.

Дулітл. Ну, ваше шастя! Я її не шукав. Після того, шо ви мені втнули, вона сама до мене прибіжить.

Пані Хігінс. Але що ж такого вам заподіяв мій син, пане Дулітл?

Дулітл. Шо?! Та все життя мені занапастив! Шастя моє згубив! Звязав по руках і ногах — і віддав на поталу буржуазній моралі!

Xігінс (з обуреним виглядом підходить до Дулітла). Ви п´яні! Ви з глузду з´їхали! Я дав вам п´ять фунтів, після чого мав із вами ще дві розмови по півкрони за годину. І відтоді я на очі вас не бачив!

Дулітл. Ага! Так значить, я п´яний! Я з глузду, значить, з´їхав! Так?! А скажіть-но ви мені, хто писав листа в Америку отому старому душогубцю, шо дав п´ять мільйонів на заснування по всьому світі товариствів моральних рехворм; та ше й просив, щоб ви універсальну мову йому придумали?

Хігінс. Що?! Езра Д. Уоннафеллер? Так він же помер! (Заспокоївшись, знов сідає.)

Дулітл. Він собі помер. А я вліз у таку халепу! І все через вас, бо ви написали, шо, наскіки вам добре відомо, найоригінальніший мораліст в усій Англії це простий сміттяр Елфрід Дулітл.

Хігінс. А-ааа! Справді, я пригадую, що після ваших відвідин я писав йому щось подібне. Але то був жарт.

Дулітл. Нічогенькі собі жарти! Ви вашими жартами хрест на мені поставили! Він же ж тіки того й ждав, шоб показать, які американці хороші. Шо вони, мовляв, не дивляця, хто з якого класу — хай ти на´іть тричі бідняк,— а визнають і поважають людину тіки за її переваги. Отако, чорним по білому, в заповіті й стоїть, і через ваші дурні жарти він відписав мені половину акцій своєї сирожувальної хвабрики на три тисячі річних — при умові, що я шість раз на рік читатиму лекції в його «Всесвітній лізі моральних рехворм», коли запросять.

Хігінс. Чорт забирай! Уухх! (Вмить веселішає.) Оце так новина!

Пікерінг. Не хвилюйтесь, Дулітле. Вдруге вас не запросять.

Дулітл. Та хіба ж я за лекції?! Та для мене їм лекцію прочитать — раз плюнуть. Я такий, шо можу балакать, аж поки їм непереливки стане. А я ж зара про шо — про то, шо мене в жинтільмени пошили. Хто їх просив благородного з мене робить?! Жив собі — горя не знав, без нічийної ласки. Схочу — вициганю, бувало, пару грошей в якогось жинтільмена — от вроді вас. А тепер лихо, та й годі! Зв´язаний по руках і ногах. І всі, кому заманеця, гроші з мене тягнуть. Адвокат

мій ка´е: «Повезло ж вам!» А я до нього: «Та ви шо?! — кажу,— це ви хоч´те ска´ать, шо вам повезло»,— кажу. Коли я ше в бідняках ходив, смітя підбирав, найшли, бачте, у мене в хургончику дитячого возика. Довелось тоді мати діло з одним таким адвокатом. Так той не знав, як би мене бистріше спекаця. Те саме й з лікарями було. Тіки на ноги зведуся — вже не діждуть, шоб мене з ліжка та й на вулицю. Бо в мене ж тоді грошей ніяких не було!

А тепер усі як позмовлялись: кажуть, шо здоровля моє геть слабе, і шо навіть помру, якшо вони мене рази два на день не навідають. Дома пальцем не дають ворухнути: все хтось за мене робить, а я тіки гроші давай! Торік у мене в цілім світі було тіки два-три родича, так і ті знать мене не хтіли. А зара´ перевалило вже за п´ядесят, і всіх же ж годуй. Живи для других, а не для себе — от вам і буржуазна мораль. Ви кажете, Еліза вам загубилася. Не бійтеся! Точно вам кажу: вже стоїть десь у мене під дверима. А поки з мене пана не зробили, сама собі заробляла на квіточках, і нічог, теж якось жила. А тепер пішлопоїхало: зара´ вона, а потім і ви до мене по гроші прийдете. Отак от. Генрі... Так шо, готуйтесь: скоро будете й мене по-буржуазному навчать, ато ж мені вже не годиця балакать, як нормальні люди балакають. Отоді ви до мене й заявитесь. Я так думаю, шо для того ви все це й підстроїли.

Пані Хігінс. Але ж, дорогий пане Дулітл, якщо для вас це справді так обтяжливо, навіщо себе силувати? Від спадку можна відмовитись, чи не так, полковнику?

Пікерінг. Безперечно.

Дулітл (пом´якшуючи тон із поваги до дами). Пані дорога... Так у цьому ж уся й трагедія! Легко вам казать — відмовитись... Так воно ж духу не вистача! Та й у кого б вистачило? А потім, шо ж мені зостанеця, як відмовлюсь? Робітний дом на старості літ? Мені вже зара приходиця чуприну підмальовувать, шоб із роботи не випхали. А я ж всьогона-всього сміттяр. Платили б мені гроші, як достойним біднякам — так я б собі шось та й відкладав. Отоді ше мона відмовляця. Тіки, зновтаки, смислу нема, бо шо достойним біднякам, шо тим мільйонерам — не позаздриш. Вони на´іть не знають, шо воно таке, жить у свою втіху. А раз мені, недостойному, ніхто нічог не плате, то отак я й смикаюсь поміж жебрацькою свитиною й тими трьома тисячами, бодай їм трясця та болячка (даруйте на слові, пані, та ви й самі б на моїм місці не вдержались!) Бо ті три тисячі мене в буржуазію й запхали! Осьо тепер і вибираю: Сіцілія буржуазії чи Корита робітного дому. А вибрать робітний дом рука ж не піднімеця. От яку свиню підсунув мені синок ваш! (Замовкає від напливу почуттів.)

Пані Хігінс. Я дуже рада, пане Дулітл, що ви не збираєтесь робити ніякої дурниці. Адже в такий спосіб розв´яжеться проблема майбутнього для Елізи. Тепер ви спроможні її забезпечувати.

Дулітл (невтішно). От і я кажу! Та ше й, притому, не її одну; і все на оті три тисячі!

Хігінс (підхоплюється з місця). Яка нісенітниця! Він не може й не буде її забезпечувати! В нього взагалі немає на неї прав: я сплатив йому за Елізу п´ять фунтів! Дулітле, чесна ви людина чи шахрай?!

Дулітл (сумирно). Всього потрошку, Генрі. Як кожен з нас.

Хігінс. Але ж гроші ви за дівчину взяли! Вона вже не ваша!

Пані Хігінс. Генрі, не кажи дурниць. Якщо хочеш знати, де Еліза, то вона в мене нагорі.

Хігінс (вражений). Нагорі?! Ну, я її швидко спущу! (Рішуче прямує до дверей.)

Пані Хігінс (встає і йде за ним). Заспокойся, Генрі. Сядь-но.

Хігінс. Я...

Пані Хігінс. Сядь, любий, і послухай мене.

Хігінс. Ну, гаразд, гаразд. (Зрозгону падає на канапу й відвертається до вікна.) Але могла б сказати про це ще півгодини тому.

Пані Хігінс. Еліза прийшла до мене вранці й розповіла про те, як погано ви обидва до неї ставились.

Хігінс (підхоплюється). Що?!

Пікерінг (встає). Повірте, дорога пані Хігінс, все це її вигадки. Ми до неї дуже добре ставились. Ми з нею майже взагалі не розмовляли. А вчора перед сном ми розсталися в чудових стосунках. (До Хігінса.) Хігінсе, може, це ви їй чимось дошкулили, коли я пішов спати?

Хігінс. Якраз навпаки. Це вона поводилася вкрай грубо! Ні сіло ні впало взяла й пожбурила мені пантофлі межиочі. Причому, я ніколи не давав їй жодного приводу до такої поведінки! А тут раптом: бац! Тільки-но я увійшов до кімнати, не встиг і слова мовити, як вона заліпила мені пантофлями просто в обличчя! А скільки гидоти наговорила!

Пікерінг (вкрай здивований). Але чому вона так повелася? Що ми їй заподіяли?

Пані Хігінс. Здається, я здогадуюся... Дівчина від природи дуже вразлива, чи не так, пане Дулітл?

Дулітл. О, так! Серце в неї — наче з воску. Вся в мене пішла!

Пані Хігінс. Ось бачите. Вона до вас обох прив´язалася. Генрі, вона так для тебе старалася! Я бачу, ви зовсім не уявляєте собі, що значить для дівчини з її середовища розумова праця. Чого їй коштував цей іспит! А проте, як бездоганно вона з ним упоралась! І після всього ви повертаєтесь додому і, геть забувши про неї, говорите, як вам усе це надокучило і як ви радієте, що все нарешті позаду. І ти ще дивуєшся, що вона кинула в тебе пантофлями! Та я б тебе кочергою почастувала!

Хігінс. Ми лише сказали, що дуже стомилися й хочемо спати. Більш нічого. Скажіть, Пік!

Пікерінг (знизуючи плечима). Це правда, більш нічого.

Пані Хігінс (іронічно). Ви певні?

Пікерінг. Абсолютно: більш нічого.

Пані Хігінс. Навіть не подякували їй, не сказали доброго слова, не похвалили за те, що вона так блискуче виконала своє завдання?

Хігінс (нетерпляче). Вона й без нас це знала. Якщо ти маєш на увазі привітальні промови, то ми їх справді не виголошували.

Пікерінг (відчувши докори сумління). Можливо, ми виявили до неї недосить уваги? Вона дуже сердиться?

Пані Хігінс (вертається на своє місце за письмовим столом ). Боюся, вона вже не повернеться на Вімпол-стріт, а надто тепер, коли пан Дулітл може забезпечити їй життя, яке ви самі їй накинули. Але вона каже, що готова забути образи й зустрітися з вами як із друзями.

Хігінс (розлючений). Та невже! Яка великодушність!

Пані Хігінс. Якщо ти обіцяєш поводитися пристойно, я пошлю по Елізу. Якщо ні, то йди додому. Ти уже й так забрав у мене чимало часу. Хігінс. Прекрасно! Чудово! Пік, ви чули, поводьтеся пристойно! Ви маєте бути бездоганно чемний зі створінням, яке ми витягли з багна! (Сердито падає в єлизаветинське крісло.) Дулітл (докірливо). Ех, Генрі, Генрі... Згляньтеся над моїми почутими! Я ж тепер буржуа! Пані Хігінс. Генрі, пам´ятай: ти мені пообіцяв! (Натискає кнопку дзвінка на письмовому столі.) Пане Дулітл, чи не могли б ви, з вашої ласки, вийти на балкон? Перш ніж ви повідомите Елізі про своє нове становище, я б хотіла, щоб вона дійшла згоди із цими джентльменами. Не заперечуєте? Дулітл. Як скажете, пані. Я на все згоден, аби тіки Генрі мене од неї збавив. (Зникає за балконними дверима.) З´являється покоївка. Пікерінг сідає на місце Дулітла. Пані Хігінс. Будь ласка, попросіть сюди панну Дулітл. Покоївка. Так, пані Хігінс. (Виходить.) Пані Хігінс. Прошу тебе, Генрі, поводься пристойно. Хігінс. Я й так поводжуся бездоганно! Пікерінг. Це правда, пані Хігінс. Він старається, як може.

Пауза. Хігінс закидає назад голову, випростує ноги й починає насвистувати.

Пані Хігінс. Генрі, любий, ця твоя поза не зовсім естетична. Хігінс (випростуючись). А до чого тут естетика? Пані Хігінс. Та ні до чого. Я просто хотіла, щоб ти заговорив. Хігінс. Чого це раптом?

Пані Хігінс. Тому що свистіти й розмовляти водночас неможливо. Хігінс знову щось буркає. Западає ще одна гнітюча пауза. Хігінс (у нього урвався терпець і він підхоплюється з місця). Де ж, до біса, це дівчисько?! Чи нам тут цілий день стовбичити?! Входить Еліза, гордовито й статечно, її обличчя випромінює привітність. Вона як ніколи панує над собою і тримається напрочуд невимушено. В руках у неї невеличкий робочий кошик. Видно, що вона почувається тут, як удома. Пікерінга настільки вражає її вигляд, що він навіть не спроможний підвестися.

Еліза. Доброго ранку, професоре. Як ви себе почуваєте? Хігінс (здушеним голосом). Як я... (закінчити він яеспроможний). Еліза. Звичайно ж, добре, адже ви ніколи не хворієте. Рада вас бачити, полковнику! (Пікерінг поспіхом підводиться, і вони тиснуть одне одному руки.) А сьогодні прохолодно, чи не так? (Сідає ліворуч від нього. Він сідає біля Елізи.) Хігінс. Облиште ці витівки! Я сам вас цього навчив — і цим мене не проймеш! Замість дурня клеїти, вдягайтеся — і марш додому! Еліза виймає з кошика шитво й починає працювати, не звертаючи ані найменшої уваги на цей вибух Хігінса.

Пані Хігінс. Яке вишукане запрошення, Генрі! Жодна дівчина б не встояла!

Хігінс. Не захищай її, мамо! Хай говорить сама за себе. Дуже скоро ти переконаєшся, що в неї нема жодної власної думки, жодного власного слова. Всього навчив її я! Я витяг її з помийної ями, а тепер ця нікчема вдає переді мною велику пані!

Пані Хігінс (заспокійливо). Любий, може, ти все-таки сядеш?.. Розлючений, він сідає.

Еліза (до Пікерінга, займаючись своїм ділом, мовби й не помічаючи присутності Хігінса). Ну ось, пане Пікерінг... Експеримент закінчився — і тепер ви, мабуть, зовсім про мене забудете.

Пікерінг. О, не кажіть так. Мені прикро чути, що для вас це не більше, ніж експеримент.

Еліза. Не варто перейматися, адже я всього-на-всього нікчема з помийної ями.

Пікерінг (палко). Ні, що ви!

Еліза (не змінюючи тону, веде далі). Але ви зробили для мене стільки добра, що я дуже шкодувала б, якби ви взагалі про мене забули...

Пікерінг. Мені справді дуже приємно це чути, панно Дулітл.

Еліза. Річ не в тому, що ви платили за мої туалети — я знаю, ви дуже щедрий. Річ у тому, що саме від вас я дізналась, як слід поводитись у пристойному товаристві. Ви ж розумієте, від пана Хігінса я навряд чи цього б навчилася. Тим більше, що змалку я звикла поводитися так само, як він: була нестриманою, лаялася з найменшого приводу. Я так би ніколи й не навчилася добрих манер, якби не ви.

Хігінс. Нічого собі!

Пікерінг. Запевняю, він не зичив вам зла. В нього це виходить мимоволі. Що тут удієш...

Еліза. От і в мене, коли я була квіткаркрю, це виходило мимоволі. Що тут удієш... Але я була квіткаркою... Ось у чому вся різниця.

Пікерінг. Так, ви маєте рацію. І все ж, саме він навчив вас правильно говорити. Я, відверто кажучи, з цим би не впорався.

Еліза (мимохідь). Так, безперечно. Це його професія.

Хігінс. Прокляття!

Еліза (продовжує). Це було, як уроки модних танців. Не більше. А знаєте, коли почалося моє справжнє виховання?

Пікерінг. Коли?

Еліза (на якусь мить відривається did вишивання). Того ранку, коли я вперше прийшла на Вімпол-стріт, а ви звернулися до мене «панно Дулітл». Тоді у мене вперше з´явилося почуття власної гідності. (Знову починає вишивати.) А скількох дрібниць ви навіть не помічали: такими вони були для вас природними... Вставали, коли я входила до кімнати; вітаючись, знімали капелюха; пропускали мене в дверях.

Пікерінг. Справді, які дрібниці...

Еліза. Так, дрібниці. А втім, саме ці дрібниці свідчили, що ви були про мене кращої гадки, ніж про якусь посудницю; хоча з нею, я певна, ви були б так само ґречним. А ще, на відміну від пана Хігінса, ви ніколи не дозволяли собі роззуватися при мені в їдальні.

Пікерінг. Не беріть це на свій карб. Він роззувається всюди, і в будьчиїй присутності.

Еліза. Знаю і не звинувачую його. Що тут удієш... Але для мене було так важливо, що цього не робили ви! Розумієте, різниця між леді й квіткаркою полягає не в умінні зі смаком вдягатися чи правильно говорити — цього можна навчитися — і не в тому, як вона поводиться, а в тому, як поводяться з нею інші. З професором Хігінсом я назавжди залишилася б квіткаркою, бо він ставився й ставитиметься до мене як до квіткарки. А з вами я зможу стати леді, бо ви ставитесь до мене як до леді.

Пані Хігінс. Генрі, будь ласка, не скрегочи зубами.

Пікерінг. Повірте, мені дуже приємно це чути, панно Дулітл.

Еліза. Якщо хочете, називайте мене просто Елізою.

Пікерінг. Дякую, Елізо. Залюбки.

Еліза. А професора Хігінса я попросила б звертатися до мене «панно Дулітл».

Хігінс. Здохнете, а не діждетесь!

Пані Хігінс. Генрі! Генрі!

Пікерінг (сміючись). А чому б і вам не відказати йому так само? Не церемоньтеся, це піде йому на користь.

Еліза. Не можу. Раніше змогла б, а тепер не можу. Пам´ятаєте, ви самі казали, що коли дитина потрапляє до іншої країни, вона швидко навчається чужої мови, а свою забуває. Ось і я тепер — немов дитина у вашій країні: свою мову забула й, окрім вашої, ніякої іншої вже не знаю. А зі своїм кварталом я покінчила по-справжньому лише сьогодні, коли пішла з Вімпол-стріт.

Пікерінг (стривожено). Але ж ви повернетеся на Вімпол-стріт? Ви вибачите Хігінсові?

Хігінс (підхоплюючись). Вибачить! Та хай іде під три чорти разом зі своїм вибаченням! Нехай забирається: хотів би я подивитись, як вона обійдеться без нас! Без мене! Та вона через три тижні знову скотиться в канаву! У балконних дверях з´являється Дулітл. Кинувши на Хігінса повний гідності й докору погляд, він тихо й неквапно підходить до Елізи, яка стоїть до вікна спиною, нічого не помічаючи.

Пікерінг. Він невиправний, Елізо. Правда ж, ви не скотитесь у нетрі?..

Еліза. Ні, вже ніколи. У мене був надто хороший учитель. Тепер я не змогла б вимовляти свої колишні звуки, навіть якби захотіла. (Дулітл кладе руку їй на плече. Вона обертається і втрачає самовладання від шикарного вигляду батька.) Гги-и-и!

Хігінс (з криком тріумфу). Ага! Ось воно! Ви чули: «Гги-и-и!» «Ггии-и!» «Гги-и-и!» Перемога! Перемога! (Падає на канапу і простягається, склавши руки на грудях.)

Дулітл. Та чог ви до дівчини присікались? Не дивись так на мене, Елізо. Я тут ні до чого. Просто в мене гроші завелися.

Еліза. Не інакше, як мільйонера якогось обчистив?

Дулітл. Точно. Але сьогдні в мене особлива причина! Того я так і вирядивсь: зараз йду в церкву, бо твоя мачуха зібралася за мене заміж.

Еліза (сердито). І ти опустишся до того, щоб одружитись із цим неотесаним бабиськом?!

Пікерінг (спокійно). Елізо, це його обов´язок. (До Дулітла.) А чому вона змінила свої наміри?

Дулітл (засмучено). Злякалася, хазяїне... Злякалася... Стала жертвою буржуазної моралі. (До Елізи.) Хочеш подивиця, як обчухрають твого батька? Тоді вдягай капелюху — і гайда до церкви!

Еліза. Якщо полковник скаже, що моя присутність там необхідна, я...я (майже схлипуючи)... я поступлюся своєю гідністю. А в нагороду мене знову облають...

Дулітл. Не бійсь. Вона вже зовсім не лаєця, бідолашна. Через цю добропорядність геть духом занепала, аж принишкла вся.

Пікерінг (злегка стискаючи лікоть Елізи). Не засмучуйте їх, Елізо. Зробіть, що у ваших силах.

Еліза (приховуючи роздратування, силувано всміхається). Гаразд, я поїду. Нехай знають, що я не злопам´ятна. Зачекайте, я зараз повернуся. (Виходить.)

Дулітл (сідає біля Пікерінга.) Ой, полковнику... Як подумаю про ту серимонію, так прямо в холод кида! Може, ви б теж поїхали, шоб мене підбадьорити?

Пікерінг. Але ж у вас уже є досвід: до цього ви були одружені з Елізиною матір´ю.

Дулітл. Хто вам таке казав?

Пікерінг. Та, власно, ніхто не казав. Це мій природний висновок...

Дулітл. Якраз нічог природного тут нема. Все це буржуазні звички. А я завжди робив, як усі недостойні. Тіки ж ви Елізі нічог не кажіть. Вона про це не зна. Я з делікатності їй не казав.

Пікерінг. І слушно. Якщо не заперечуєте, забудьмо цю розмову.

Дулітл. Полковнику, так ви поїдете до церкви? Доглянете, шоб мене ж там обчухрали, як годиця?

Пікерінг. Залюбки. Зроблю все, що в змозі старого кавалера.

Пані Хігінс. А мене ви не запрошуєте, пане Дулітл? Я б теж із приємністю відвідала церемонію.

Дулітл. За честь матиму, пані. А для старої радість буде — ну просто гриндіозна! Ато вона вже була подумала, шо минулися в нас шасливі дні.

Пані Хігінс (встає). Тоді я звелю подати екіпаж і піду вдягнуся. (Усі чоловіки встають, крім Хігінса.) Я затримаю вас хвилин п´ятнадцять, не більше. (Прямує до дверей. Входить Еліза, в капелюсі й застібаючи рукавички.) Елізо, я теж їду на весілля вашого батька. Вам буде зручніше їхати зі мною, а полковник Пікерінг супроводжуватиме жениха. Пані Хігінс виходить. Еліза стає між центральним вікном і канапою. До неї підходить Пікерінг.

Дулітл. Жениха! Ну й слівце! Зразу тобі ясно, в яку халепу попав. (Бере капелюха й прямує до дверей.)

Пікерінг. Елізо, доки я не пішов, пообіцяйте, що вибачите Хігінсу й залишитеся з нами.

Еліза. Боюся, тато цього не схоче. Адже так, татусю?

Дулітл (засмучено, але з великодушністю). Спритно ж ці двоє тебе обкрутили. Був би один такий бистрий, ти б йому раз-два показала, що по чім. От тіки біда, що було їх аж двоє. Один другого прикривав, так сказать. (До Пікерінга). Муаровано, нічог не скажеш... Та я, полковнику, зла на вас не держу: сам би так зробив. Все життя потерпав я од жінок. Так шо, коли ви сухими з води вийшли, ваше шастя — я в ваші діла не лізу. Ну, шо, полковнику, ми вже, мабуть, підем... Бувайте здорові, Генрі! Елізо, зустрінемось у церкві. (Іде.)

Пікерінг (запобігливо). Елізо, не покидайте нас.

Еліза виходить на балкон, щоб не лишатися сам на сам із Хігінсом.

Проте він іде за нею. Вона мерщій повертається до кімнати й прямує до

дверей, але він, пробігши вздовж балкона, встигає стати в неї на дорозі.

Хігінс. Що ж, Елізо... Нарешті, як ви кажете, ви й поквиталися зі мною. Тепер ви вдоволені? Може, нарешті вгамуєтеся? Чи вам ще мало?

Еліза. Ви хочете, аби я повернулася тільки заради того, щоб подавати вам пантофлі, терпіти ваші вибрики й бути у вас на побігеньках?

Хігінс. Я не казав, що хочу, аби ви повернулися.

Еліза. Он як! Тоді про що нам взагалі говорити?

Хігінс. Про вас, не про мене. Якщо ви повернетесь, я ставитимуся до вас так само, як досі. Мені несила змінити свою вдачу. І я не збираюся змінювати своїх манер. До речі, я поводжуся анітрохи не гірше за полковника Пікерінга.

Еліза. Неправда. Полковник ставиться до квіткарки, як до герцогині.

Хігінс. А я до герцогині, як до квіткарки.

Еліза. Все ясно. (Спокійно сідає на канапу, обличчям до вікна.) До всіх однаково.

Хігінс. Точно.

Еліза. Як мій батько.

Хігінс (з посмішкою, але злегка знизивши тон). Я не зовсім згодний з вашим порівнянням, Елізо. Однак, маю визнати, що ваш батько не потерпає від снобізму, і саме завдяки цьому — хоч би в які умови поставила його примхлива доля — він скрізь почуватиметься однаково вільно. (Серйозно.) Знаєте, Елізо, в чому весь секрет? Не в гарних чи поганих чи ще якихось манерах, а в тому, щоб з усіма бути однаковим. Одне слово, поводитись треба так, ніби ти в раю, де немає поділу на пасажирів першого й третього класу, немає привілеїв та особистих вигод, але панує загальна рівність.

Еліза. Амінь. Ви природжений проповідник.

Хігінс (роздратовано). Справа не в тім, що я грубий із вами, а і$о я ні з ким не буваю іншим.

Еліза (відверто). Мені байдуже, як ви до мене ставитесь. Можете мене лаяти, бити до синців — мені не звикати. Але (встає й дивиться йому просто у вічі) переїхати себе я не дозволю!

Хігінс. Тоді забирайтеся з моєї дороги! Я через вас не зупинюся! І взагалі, з якої речі ви говорите про мене, мов про якийсь трактор?

Еліза. Бо ви і є, як той трактор! Завелися й поперли — а на інших вам начхати! Але не думайте, обійдуся й без вас!

Хігінс. Знаю, що обійдетесь. Я вам сам це казав.

Еліза (ображена, переходить на протилежний кінець канапи й обертається обличчям до каміна). Так, казали, бездушний ви егоїст! Казали, бо хотіли мене здихатись!

Хігінс. Брехня!

Еліза. Дякую. (Сідає з виразом ображеної гідності.)

Хігінс. А ви ніколи не замислювалися, чи обійдуся без вас я?

Еліза (серйозно). Не намагайтеся заморочити мені голову. Надалі вам доведеться обходитися без мене.

Хігінс (зарозуміло). І обійдуся! Мені взагалі ніхто не потрібний! Я маю свою душу, свою Божу іскру! Але (з несподіваною відвертістю) мені вас бракуватиме, Елізо. (Підсувається ближче до неї.) Ваші ідіотські уявлення про життя багато чого мене навчили. Уклінно вам за це дякую. До того ж, я призвичаївся до вас, до вашого обличчя, вашого голосу. Вони мені навіть подобаються.

Еліза. Ну що ж, у вас є записи з моїм голосом і мої фотографії. Як затужите на самоті — увімкніть грамофон. Його ви принаймні не образите: в нього нема почуттів.

Хігінс. Але на записі я не почую вашої душі. Залишіть мені свою душу, а голос і обличчя можете забрати, бо вони — це не справжня Еліза.

Еліза. Який же ви підступний! Ви вмієте викрутити дівчині душу, як інші викручують руки, щоб поставити її на коліна. Пані Пірс мене

попереджала. Скільки разів вона сама збиралася піти від вас, але ви щоразу спромагалися уламати її в останню мить. А тим часом, вона вам байдужа так само, як я.

Хігінс. Але мені не байдужа людська природа, не байдуже життя. А ви і є частиною життя, що зустрілось мені на дорозі й увійшло в мій дім. Чого ви ще від мене хочете?

Еліза. Я не перейматимусь тими, хто байдужий до мене.

Хігінс. Облиште цей гендлярський підхід, Елізо. Це вам (професійно точно відтворює її колишню вимову) не «букєтіки продавать».

Еліза. Як вам не соромно глумитись із мене?!

Хігінс. Я ніколи ні з кого не глумлюся. Це не личить людині. Я лише висловлюю своє слушне обурення з приводу вашого гендлярського підходу до справи. В питаннях почуттів я не визнаю ніяких угод. Ви називаєте мене бездушним лише тому, що я не купився на ваше прислужництво, на те, що ви підносили мені пантофлі й шукали мої окуляри — принизливе видовище, як на мене. Чи пригадуєте ви, щоб я хоч колись подавав вам взуття? Ви були дурною, якщо сподівалися пробудити цим мою прихильність. Якщо хочете знати, то ви набагато зросли в моїх очах, коли жбурнули в мене тими пантофлями. Спочатку ви переді мною плазуєте, а потім вас обурює моя байдужість! А, по-вашому, рабиня заслуговує на щось інше? Якщо ви повернетеся, повертайтеся заради доброї дружби. На інше не розраховуйте. Я й так дав вам у тисячу разів більше, ніж ви мені. А якщо посмієте прирівнювати свої цуценячі звички тягати капці до того, що я створив із вас герцогиню, я захрясну двері перед вашим дурним носом!

Еліза. Навіщо ж було мною займатися, коли я вам байдужа?

Хігінс (поблажливо). Як навіщо? Це моя робота.

Еліза. Ви навіть не уявляєте, скільки проблем ви мені справили.

Хігінс. Світ ніколи б не було створено, якби Творець боявся справити комусь проблеми. По-вашому, творити життя не означає творити й проблеми? Є лише один спосіб уникнути проблем: убивство. Ви помітили, що тільки боягузи вимагають, аби всіх, хто може справити проблеми,вбивали?

Еліза. Я не проповідник, щоб звертати увагу на такі речі. Натомість я звертаю увагу на те, що ви не звертаєте уваги на мене.

Хігінс (розлючений, підхоплюється й починає ходити по кімнаті). Елізо, ви ідіотка! Я даремно викладаю перед вами свої знання, марную на вас скарби свого мілтонівського розуму! Затямте раз і назавжди: в мене свій шлях, я роблю свою справу, і мені начхати на будького. Мене не залякаєш, як ваших батька й матір! Вирішуйте самі: або ви повертаєтесь, або забирайтеся під три чорти.

Еліза. А заради чого мені повертатися?

Хігінс (ставши коліньми на канапу, нахиляється до Елізи). Задля розваги. Для цього я вас і брав.

Еліза (відвернувшись). А потім, якщо я не робитиму всього, що вам заманеться, ви знов кинете мене на вулицю?

Хігінс. Так. Але так само й ви зможете встати й піти хоч завтра, якщо я не робитиму того, що заманеться вам.

Еліза. Піти? Куди? До мачухи?

Хігінс. Або продавати квіти.

Еліза. Ох, якби я могла повернутися до свого кошика з квітами! Я не залежала б тоді ні від вас, ні від батька, ні від кого на світі. Навіщо ви мене ув´язнили? Навіщо я на це пішла? Я перетворилася на рабиню, попри всі свої модні туалети.

Хігінс. Нічого подібного. Якщо хочете, я можу прийняти вас як дочку і покласти на ваше ім´я гроші. А може, волієте вийти заміж за Пікерінга?

Еліза (люто). Я не вийшла б навіть за вас, якби ви й просили! Хоча за віком ви підходите мені більше Пікерінга.

Хігінс (лагідно). Більше за Пікерінга.

Еліза (втративши самовладання, підхоплюється). Говоритиму, як захочу. Ви мені вже не вчитель.

Хігінс (роздумливо). Втім, не думаю, щоб Пікерінг на це пішов. Він такий же переконаний старий кавалер, як я.

Еліза. Не думайте, що я так прагну заміж. Утім, коли хочете знати, прихильників мені ніколи не бракувало. Фреді Гіл пише мені двічі, а то й тричі на день! І не листи, а цілі простирадла!

Хігінс (прикро вражений). Який нахаба!

Еліза. Має право писати, якщо йому так подобається. Бідолаха любить мене.

Хігінс (злазить із канапи). Ви не маєте права заохочувати його до таких дій!

Еліза. Кожна дівчина має право, щоб її кохали.

Хігінс. Кохали?! Хто?! Такі телепні, як Фреді?!

Еліза. Фреді не телепень! Те, що він бідний і слабохарактерний, іще ні про що не свідчить. Він любить мене, і можливо, з ним я буду щасливіша, ніж із деякими, котрі стоять вище за мене і котрим я глибоко байдужа.

Хігінс. А що він зможе для вас зробити? Про це ви подумали?

Еліза. А може, я й сама зможу для нього щось зробити. Хоча, по правді, я ніколи не замислювалася, хто для кого й що робитиме. Це ви тільки про те й думаєте! А я просто хочу лишитися сама собою.

Хігінс. Коротко кажучи, ви хочете, щоб я закохався у вас до нестями, як цей Фреді? Так?

Еліза. Ні, від вас мені потрібне зовсім інше почуття. І даремно ви такий певний щодо нас двох. Варто мені було захотіти — і я повелася б зовсім інакше. Я в житті таке бачила, що вам, з усією вашою вченістю, й не снилося. Такій, як я, щоб ви знали, звабити джентльмена — нічого не варто. Тільки від такого кохання обоє ладні невдовзі руки на себе накласти.

Хігінс. Це правда. Через що ми тоді, в біса, сперечаємось?!

Еліза (надзвичайно схвильована). Мені хочеться трішечки доброти. Я знаю, що я проста, темна дівчина, а ви освічений джентльмен. Але я теж людина, а не бруд у вас під ногами. І все ото (поправляє себе) і все те, що я робила, було не заради вбрання чи таксі, не для того, щоб домогтися вашого кохання. І не думайте, я не забула, яка між нами різниця. Я старалася заради нашої дружби, адже нам було добре разом... І я почала... почала до вас прихилятися.

Хігінс. Ось-ось! Те саме відчуваємо й ми з Пікерінгом. Елізо, ви рідкісна дурепа!

Еліза. Дякую на доброму слові. (Опускається в крісло, на очах у неї сльози.)

Хігінс. Поки не перестанете поводитись як повна ідіотка, інших слів і не очікуйте! Хочете стати леді — то не вбивайтесь, коли знайомий чоловік не проводитиме половину свого часу, мліючи від вас, а другу — прикрашатиме вас синцями. Не підходить вам мій суворий життєвий устрій — повертайтесь у свою канаву. Гніть спину до втрати людської подоби, а потім гризіться з усіма та впивайтеся до памороків. Ох, яке ж воно чудове, життя в канаві! Пекельне, несамовите, кого хочеш пройме! І щоб його скуштувати, не треба ні вчитися, ні працювати. Це вам не література, не класична музика, не філософія і не мистецтво. Ви вважаєте мене бездушним егоїстом. Адже так? От і гаразд! Ідіть собі до тих, хто вам більше до душі. Знайдіть собі якогось жирного хамулу з мішком грошей. Одружуйтеся з ним, і хай він вас цілує своїми товстими губами й штурхає грубими шкарбанами. Не здатні цінувати того, що маєте,— беріть те, що ви спроможні оцінити.

Еліза (у розпачі). Та ви просто тиран! З вами неможливо розмовляти: ви все перекручуєте так, ніби це я в усьому винна! І в душі ви знаєте, що ви справжній деспот! Ви добре розумієте, що я не зможу повернутися в канаву, як ви це називаєте; і що у світі, крім вас із полковником, в мене більше немає друзів. Вам добре відомо, що після вашого товариства я не змогла б жити з неотесаним хамулою! Тому з вашого боку ниЦо й жорстоко вдавати, ніби ви цього не розумієте. Ви впевнені, що я буду змушена повернутись на Вімпол-стріт, бо мені більше йти нікуди — хіба що до батька. Але не думайте, що цим ви загнали мене в кут і можете з мене знущатися. Щойно Фреді буде в стані мене утримувати, я вийду за нього заміж! Ось побачите!

Хігінс (наче громом уражений). За Фреді?! За цього недоумка?! Та це нещастя не згодилося б навіть на посильного, якщо у нього взагалі вистачить сміливості шукати собі роботу! Дівчино! Та чи розумієте ви, що я зробив вас гідною короля?

Еліза. Фреді любить мене. І для мене він — мій король! Я не хочу, щоб він працював. Він не виховувався для цього, як я. Я піду вчителювати.

Хігінс. І чого ж ви, на Бога, вчитимете?

Еліза. Чого й ви мене вчили. Фонетики.

Хігінс. Ха-ха-ха!

Еліза. Попрошуся в асистенти до того волохатого угорця.

Хігінс (встає у гніві). Що?! До отого шахрая?! Отого плутяги й невігласа?! Хочете розкрити йому мою методику?! Мої винаходи?! Тільки спробуйте — я вам того ж таки дня голову скручу! (Встає і хапає її за плечі.) Чуєте?!

Еліза (без найменшої спроби опору). Скручуйте. Мені все одно. Я знала, що колись ви мене вдарите. (Хігінс відпускає її,розлютований тим, що забувся, і відсахується так різко, що спотикається і падає на канапу.) Ага! Тепер я знаю, чим вам допекти! Як же я раніше не здогадалася?! Вам уже не відібрати моїх знань! Ви самі казали, що слух у мене тонший від вашого. Крім того, на відміну від вас, я вмію бути люб´язною. Ну, що скажете (навмисне вимовляючи неправильно, щоб позлити його), про-хв-есор? (Клацає пальцями.) Тепер мені наплювати і на вашу лайку, і на вашу пишномовність. Я дам оголошення в газети, що ваша герцогиня — проста квіткарка, яку ви навчили, і що за півроку я беруся зробити те саме з будь-якої базарної торговки! За якусь тисячу фунтів! Боже, як пригадаю, що я перед вами плазувала, а ви з мене глузували й знущались, я просто вбити себе готова! А мені варто було зробити тільки крок — і я б зрівнялася з вами.

Хігінс (вражений, дивиться на Елізу). Ох же, ви, зарозуміла голодранко! Але все одно це краще, аніж хникати й пхикати, краще, ніж носити пантофлі й шукати окуляри. Авжеж краще! (Встає.) Чорт забирай! Елізо, я казав, що зроблю з вас справжню жінку, і таки зробив! Такою ви мені подобаєтесь.

Еліза. Тепер ви будете хитрувати й стелитися, бо зрозуміли, що я вас не боюся і зможу обійтися без вас!

Хігінс. Звичайно, зрозумів, дурненька. Ще п´ять хвилин тому ви були, наче камінь на моїй шиї. А зараз ви водночас і фортечна башта, і броненосець. Ви, я та Пікерінг тепер не просто двоє чоловіків і одне дурнувате дівчисько. Ми тепер троє переконаних одинаків! Повертається пані Хігінс, одягнена для шлюбної церемонії. В манерах Елізи відразу з ´являється вишукана неприступність.

Пані Хігінс. Елізо, екіпаж подано. Ви готові?

Еліза. Так, готова. А професор не їде?

Пані Хігінс. Звичайно, ні. Адже він не вміє поводитись у церкві. Він щоразу критикує на весь голос вимову священика.

Еліза. Значить, ми більше не побачимось, професоре. На все добре. (Рушає до дверей.)

Пані Хігінс (підходить до сина). До побачення, любий.

Хігінс. До побачення, мамо. (Він збирається поцілувати її, але раптом про щось згадує і гукає навздогін до Елізи.) До речі, Елізо. Замовте по дорозі шинку і головку стілтонського сиру. І ще, купіть мені, будь ласка, пару замшевих рукавичок восьмого розміру і краватку до нового костюма. Колір на ваш розсуд... (Його недбалий жвавий тон свідчить про те, що він — таки невиправний.)

Еліза (з презирством). Восьмий розмір буде замалий, якщо ви збираєтеся робити вовняну підкладку. Щодо краваток, то в шухляді вашого умивальника лежать три ще зовсім нові краватки. Ви самі їх туди поклали й забули про них. Полковник воліє не стілтонський, а глостерський сир. А ви однаково не помічаєте різниці. А про шинку я нагадала пані Пірс по телефону ще вранці. Не знаю, що б ви без мене робили! (Випливає з кімнати.)

Пані Хігінс. Бачу, Генрі, ви розбестили дівчину. Якби вона не була так зацікавлена полковником Пікерінгом, я б навіть не знала, що про тебе з нею й подумати.

Хігінс. Зацікавлена Пікерінгом?! Нонсенс! Вона мріє одружитися з Фреді! Ха-ха! Із Фреді! Фреді! Ха-ха! (Він вибухає сміхом — і на цьому п´єса завершується.)



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС