Джордж Бернард Шоу народився 26 липня 1856 року в Дубліні в сім´ї дрібного службовця. Через схильність батька до пияцтва мати і троє дітей, у тому числі й Бернард, дуже страждали. Мати любила музику, гарно співала, і саме ця атмосфера мистецтва допомагала моральному становленню майбутнього письменника.

Але життя родини супроводжувалось матеріальними нестатками, сварками, не було щирості та душевного покою. Цей несприятливий моральний клімат власної родини Шоу пізніше відтворив у трагікомедії «Дім, де розбиваються серця».

Школи, де навчався Шоу, були поганими, і хлопчик здебільшого здобував знання самотужки. Він багато читав, захоплювався музикою.

Поступово мати знайшла вихід із сімейної драми — вона почала вивчати музику, що потім дало їй змогу оселитись у Лондоні, де вона заробляла на прожиття приватними уроками співів. А Бернард, залишившись разом із хворим, морально спустошеним батьком, закінчив у 1871 році дублінську школу та через матеріальні нестатки не зміг продовжити освіту. «Я сумував без музики, яка залишила дім з від´їздом матері. Але її піаніно зосталось, я навчився грати й одразу взявся за Бетховена та Моцарта»,— згадував він пізніше.

Протягом п´яти років Б. Шоу був змушений працювати клерком у земельній конторі, потім його призначили головним касиром. Вів був ретельним працівником, але ненавидів свою службу, мріючи присвятити себе мистецтву. У 1876 році виїхав до Лондона, щоб попрощатися зі смертельно хворою сестрою Агнес. Більше в Дублін він не повернувся.

У Лондоні Б. Шоу починає писати, але його перші романи не друкувало жодне видавництво, грошей не вистачало, і молодий автор змушений був приймати матеріальну допомогу від матері, яка давала уроки музики.

У 80-ті роки Б. Шоу захоплюється різними ідейними теоріями. Певний вплив мали на нього економічні концепції Г. Джорджа та К. Маркса. У 1884 році він вступає до Фабіанського товариства, члени якого виступали за ліберально-законодавчі реформи.

Молодий Шоу з успіхом виступає на шпальтах часописів і газет як музичний і театральний критик, стає палким прихильником драматургії Г. Ібсена, і водночас проголошує власну позицію в драматургії, кладучи в її основу дискусійність.

Перший цикл п´єс Б. Шоу, об´єднаний під назвою «П´єси неприємні», включав такі як «Гультяй», «Професія місіс Уоррен» ті інші. За словами письменника, він хотів познайомити читача з жахливими й потворними сторонами суспільного устрою.

Другий цикл п´єс називається «П´єси приємні» — «Війна і Людина», «Обранець долі», «Кандіда» тощо. Однак і в цьому циклі автор продовжує критикувати суспільство.

Найблискучіша серед п´єс Шоу — «Пігмаліон» написана у 1913 роціУ ній у своєрідний спосіб використано загальновідомий міф про царя Кіпру Пігмаліона, котрий жив усамітнено, уникаючи аморальних жінок. Бувши скульптором, Пігмаліон вирізьбив із слонової кості настільки прекрасну статую жінки, що закохався в неї. Він умовив богиню Афродіту оживити Галатею, одружився з нею і вона народила йому дочку Пафос. Відтоді сюжет про Пігмаліона приваблював безліч митців.

Бернард Шоу був далекий від настроїв, що їх називали модерністськими та якими захоплювались інші представники англо-ірландської літератури. Крізь усе своє життя він проніс віру в могутність людського розуму, постійно наголошував на суспільному призначенні мистецтва. Але попри все багато в чому він був ірландцем. «Англія завоювала Ірландію. Що мені робити? Завоювати Англію»,— жартував він. А друг Шоу, письменник і публіцист Честертон, додавав: «Бернард Шоу відкрив Англію як чужинець, як загарбник, як переможець. Одне слово, як ірландець».

На власній долі він надзвичайно гостро відчув ті колізії, що визначають самопочуття сучасної людини (її безпритульність, втрату цінностей, «смерть Бога», яку проголосив Ніцше, порожнечу і трагічність існування, самотність), та зумів знайти адекватну художню мову, щоб розкрити в своїх творах всю масштабність цієї трагедії.

У кінці 90-х років Б. Шоу захоплюється філософією Ф. Ніцше, особливо його вченням про «надлюдину». Драматург визначає «надлюдину» як поєднання атлета з філософом, здорового тіла з гуманістичним духом. Якщо «надлюдина» Ф. Ніцше позбавлена законів моралі й взагалі будьяких обмежень у своєму прагненні «абсолютної свободи й влади», то «надлюдина» Б. Шоу сповнена ідей добра і служіння перетворенню суспільства. Невипадково у цей час з´являється п´єса «Людина і надлюдина», рукопис якої він надіслав Льву Толстому. Видатний російський письменник у своєму щоденнику занотував: «Він надто розумний!», а в листі до Шоу відповів: «Ви не досить серйозні. Не можна жартуючи вести мову про такий предмет як сенс людського життя і про причини його викривлення і того зла, яке наповнює життя людства».

У період між двома світовими війнами Б. Шоу створив цілу низку нових п´єс, серед яких найбільш визначні «Дім, де розбиваються серця», «Свята Жанна», «Візок з яблуками», «На мілині» тощо. Письменник заглиблюється в проблеми людського світогляду, розвитку інтелекту, духовної культури. Його цікавлять шляхи морального удосконалення людства, досягнення істини, самоусвідомлення себе у світі.

1925 року Бернарду Шоу було присуджено Нобелівську премію.

Останні роки видатний драматург прожив у маєтку Ейот Сент-Лоуренс. Помер він 2 листопада 1950 року.

Після його смерті Т. Манн сказав: «Він зробив все, що міг, щоб зменшити розрив між істиною і дійсністю, щоб допомогти людям піднятися на новий ступінь суспільної зрілості. Він викривав людські вади, але ніколи не сміявся над людьми. Він був другом людей, і таким, я гадаю, він залишиться в серці й пам´яті людства».