Електронна бібліотекапідручники


Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)

ПОРТРЕТ ДОРІАНА ГРЕЯ (Уривки) (розділ Х - XX)


Розділ X

[...] Погляд Доріана зупинився на книжці, яку надіслав лорд Генрі. Що б то могло бути? Підійшовши до перламутрового столика, що завжди здавався йому виробом дивних єгипетських бджіл, які ліпили срібні соти, він зручно вмостився у кріслі і розгорнув книжку. Промайнуло лише кілька хвилин, як твір уже захопив Доріана. Книжка ця була найдивніша з усіх, що він будь-коли читав. Доріан почував себе так, немов під ніжні звуки флейти перед ним безгучним калейдоскопом проходять у вишуканих одіяннях гріхи цілого світу! Те, про що він лише неясно марив, поставало нараз дійсністю. І навіть те, про що він ніколи й не наважувався марити, розгорталось у нього на очах.

Це був роман без сюжету і з одним тільки героєм. Являв він собою, власне, психологічну розвідку про молодого парижанина, який у половині XIX століття намагався приєднати собі пристрасті і способи мислення минулих епох, щоб самому спізнати всі ті стани, через які будь-коли проходила людська душа. Він захоплювався штучністю тих самозречень, що їх нерозважні люди називають чеснотами, і так само — природними спалахами обурення, що їх мудреці й досі називають гріхами. Роман був написаний цікавим філігранним стилем, яскравим і неврозумливим водночас, насиченим жаргоном та архаїзмами, технічними виразами та добірними парафразами. Так писали найкращі майстри французької школи символістів. Траплялися тут метафори дивовижні, мов орхідеї, і такі ж ніжні барвами. Життя почуттів змальовувалося термінами містичної філософії. Часом насилу можна було пізнати — чи знайомишся з духовними екстазами якогось середньовічного святого, чи з похмурою сповіддю сучасного грішника. Отруйна це була книжка: неначе густий аромат ладану повивав її сторінки і туманив мозок. Самий ритм речень, монотонність їх музики, ускладнені рефрени і навмисні повтори — усе це розбурхувало в Доріановій уяві нездорові марення та мрії. Він поглинав розділ за розділом, не відчуваючи, що западає вечір і довшають тіні...

На безхмарному червонясто-зеленому небі, що видніло за вікнами, мерехтіла самітна зірка. Доріан усе читав, аж поки в теміні зовсім порозпливалися літери. І лише тоді, після кількох нагадувань лакея про пізню годину, підвівся і, пройшовши в суміжну кімнату, поклав книжку на маленький флорентійський столик обік свого ліжка. Потім почав перевдягатись на обід.

Була вже майже дев´ята година, коли він з´явився у клубі, де, чекаючи на нього, нудився самотою лорд Генрі.

— Перепрошую, Гаррі,— вигукнув Доріан,— але, далебі, ви самі винні. Ваша книжка так зачарувала мене, що я зовсім забув про час!

— Атож, я так і думав, що вона вам сподобається,— відповів лорд Генрі, підводячися з крісла.

— Я не сказав, що вона мені сподобалась. Я сказав, що вона зачарувала мене. А це велика різниця.

— А-а, ви вже розумієтесь на цьому? — зауважив лорд Генрі.

Вони рушили до їдальні.

Розділ XI

Тривалий час Доріан Грей не міг звільнитися від впливу цієї книжки. А точніше, то ніколи того й не прагнув. Із Парижа він замовив собі аж дев´ять розкішно виданих її примірників і оправив кожен в інший колір, так щоб вони відповідали його мінливим настроям і примхливій уяві, яка часом уже ледь не зовсім виходила з-під його влади. Герой цієї книжки, прекрасний молодий парижанин, у якому так дивно поєднувалися вдача романтика і розум науковця, став для Доріана немов прообразом його самого. Та й увесь роман здавався йому історією його власного життя, написаною ще до того, як він реально прожив це життя.

Але в одному Доріан був щасливіший від фантастичного героя роману. Він ніколи не зазнавав — і йому не судилося ніколи зазнати — того моторошного жаху перед дзеркалами, перед гладкою металевою поверхнею, перед спокійною гладінню води, жаху, що так рано дався взнаки юному парижанинові, коли він раптом втратив свою чудову вроду. З почуттям, подібним до зловтіхи,— адже чи не завжди радість, а насолода й поготів, мають у собі дрібку жорстокості,— перечитував Доріан останню частину книги, де із справді трагічним пафосом (хай трохи й перебільшеним) змальовано було горе і розпач людини, яка втратила те, що в інших людях і в навколишньому світі оцінювала найдорожче.

А Доріан мав чим втішатись, бо прегарна його врода, що так приворожила Безіла Холлуорда і багатьох інших, здавалося, повік лишиться при ньому. Навіть ті, хто чув найчорніші поголоси про Доріана — чутки про його непевний спосіб життя час від часу ширилися по всьому Лондону, даючи поживу балачкам у клубах,— не могли йняти віри у його безчестя, коли бачили Доріана реально. Він завжди виглядав людиною, якої не торкнувся житейський бруд. Люди, що говорили брутальності, знічувались і змовкали, коли він заходив, наче сама незворушна ясність його обличчя була їм докором. Уже самою своєю присутністю він немовби нагадував їм про втрачену чистоту, їх брав подив, як це така чарівна з лиця людина спромоглась уникнути тавра нашого віку, ницого і сластолюбного воднораз.

Часто він надовго зникав з товариства, породжуючи загадковістю своєї поведінки різні підозри серед друзів і тих, які вважали себе такими, повернувшись, нишком прокрадався до замкнутої класної кімнати, ключ від якої завжди тримав при собі, відмикав її і ставав із дзеркалом у руках перед власним портретом, дивлячись то на злостиве, дедалі старіше обличчя на полотні, то на прекрасне і все ще юне лице, що всміхалося до нього з люстра. Чим гострішав контраст, тим своєріднішою була насолода. Він дедалі дужче закохувався у власну красу і дедалі більше зацікавлено спостерігав розклад власної душі. З хвилинною тривогою, а часом із моторошним і жаским захватом приглядався він до бридких складок, що Й

зорювали зморшкувате чоло і облягом обважували чуттєвий рот, часом питаючи себе, що відразливіше — ознака розбещеності чи віку? Він прикладав свої білі руки до огрублих і обрезклих рук портрета і осміхався. Він брав на глум це спотворене, понівечене тіло.

Однак подеколи ночами, лежачі без сну в своїй густо напахченій спальні або в брудній комірчині лихославної таверни біля доків, куди він вчащав переодягнений і під чужим ім´ям, Доріан Грей з жалем думав про руїну, накликану на власну душу, з жалем тим гіркішим, що почуття це було суто себелюбне. Щоправда, такі моменти траплялися рідко. Та зацікавленість життям, що її лорд Генрі вперше розворушив у ньому, коли вони було сиділи в садку їхнього друга, зростала тим швидше, чим заповзятливіше він її заспокоював. Що більше вія знав, то більше йому кортіло знати. Ця божевільна жага ставала дедалі невситимішою.

Попри все це, він не був настільки нерозважливий, щоб нехтувати правила світського життя. Раз чи двічі на місяць протягом зими і щосереди під час літнього сезону двері його чудового будинку широко розчинялися перед гістьми, які мали собі до послуг чари мистецтва найславетніших музик дня. Його обіди, що в опорядженні їх йому завжди допомагав лорд Генрі, відзначались як дбайливим добором і розташуванням гостей, так і витонченим смаком в оздобленні столу — екзотичні квіти, розкішно вишиті скатертини, старовинний срібний і золотий посуд гармонійно зливались у справжню симфонію. І було чимало таких — надто серед зеленої молоді — що бачили в Доріані Греї втілення ідеалу, яким вони часто марили за студентських років у Ітоні чи Оксфорді, ідеалу, який мав поєднати в собі високу культурність ученого з грацією та досконалими манерами світської людини. Доріан Грей їм видавався одним з тих, що, як зауважував Данте, намагаються «осягти досконалість, поклоняючись красі». Кажучи словами Готьє, він був тим, для кого «існує видимий світ».

І безперечно, для Доріана саме Життя було перше і найвеличніше з мистецтв, перед яким усі інші мистецтва — лише підготовчі щаблі. Не гребував він і Модою, що може на часину зреалізувати й найфантастичніше, вабив його і дендізм, який пробує по-своєму утвердити абсолютність відносного розуміння краси. Його манери одягатись, ті моди, що їм він вряди-годи віддавав данину, справляли помітний вплив на молодих чепурунів на балах у Мейфері і в клубах на Пел-Мел. Вони мавпували його в усьому, силкуючись і собі бути так само вишуканими та чарівними навіть у дрібницях, які для самого Доріана не мали жодної ваги.

Він, щоправда, посів залюбки те становище в світі, що було йому надане по його повнолітті, і мав утіху від думки, що він і справді може стати для сьогочасного Лондона тим, чим автор «Сатирикону» був для Риму доби Нерона. А проте у глибині душі він бажав стати чимось більшим, аніж тільки arbiter elegantiarum, що з ним радяться, які добрати коштовності, як зав´язати краватку або як носити тростину. Він прагнув виробити цілком новий спосіб життя, що виходив би з розумних філософських засад, що мав би свої упорядковані принципи,— і вищий сенс існування бачився йому в одуховленні почуттів.

Культ чуттєвого часто і не без підстав осуджували — людей інстинктивно страхають пристрасті й почування, що здаються сильнішими від них самих і що властиві, як вони знають, і нижчим істотам. Але Доріан Грей гадав, що сутня природа цих почуттів ще нікому досі не далася на розум і вони лишаються тваринними і розгнузданими тільки тому, що

люди все намагалися приборкати їх голодом або вбити болем, замість того щоб зробити з них елементи нової одухотвореності, де провідним був би потяг до Краси.

Коли Доріан оглядався на шлях, що пройшла людина в історії, його невідступно переслідувало відчуття втрати. Стільки ж було відкинуто і заради такої мізерної мети! Постійно ці безглузді й уперті отримання, потворні форми самокатувань і самозаперечень, причиною яких був страх, а наслідком — виродження безмежно жахливіше, аніж та уявна деградація, що її у своєму невіданні люди прагнули уникнути. Природа з пречудесною іронією відпроваджувала відлюдників до пустелі, до диких звірів і давала затворникам за товаришів польових тварин...

Так, потрібен, як і передрікав лорд Генрі, новий гедонізм, що має заново перебудувати життя, вирятувавши його від суворої і огидної пуританщини, яка, на превелике диво, ожила в наші дні. Певна річ, цей гедонізм не буде нехтувати інтелектом, однак він не пристане ні на жодну теорію чи вчення, що вимагають пожертви бодай часткою чуттєвого досвіду. Адже мета гедонізму — якраз самий досвід, а не плоди досвіду, солодкі чи там гіркі. Ні з аскетизмом, що омертвляє почуття, ні з вульгарною розпустою, що притупляє їх, він не мав би нічого спільного. Новий гедонізм навчив би людину розкошувати кожною миттю життя, яке й саме є тільки скороминущою миттю.

Серед нас небагато знайдеться таких, що не пробуджувались часом удосвіта,— або після сну без сновидінь, коли вічний сон смерті здається ледь не жаданим, або після ночі жахів і потворних веселощів, коли клітинами мозку проносяться примари, страхітливіші від самої дійсності, яскраво гротескні, сповнені того дужого життя, що надає готичному мистецтву такої вітальності, немовби воно створене для вражених хворобливими мареннями. Звільна білі пальці світання прокрадаються крізь штори і наче сколихують їх злегка. Чорні химерні тіні безгучно розшастуються по кутках кімнати і припадають долі. Ззовні чути метушню птахів між листя, гомін людей, що йдуть до роботи, зітхання й плач вітру, що збігає з пагорбів і блукає довкола мовчазного будинку, ніби боїться розбудити поснулих, хоч і мусить вигнати сон з його пурпурового сховища. Передранішній серпанок відступає вгору, поволі відновлюються звичні форми й кольори речей, і світанок знову відтворює перед наші рчісвіт, яким він є спредвіку. У сірі дзеркала повертає їхнє наслідувальне життя. Погаслі свічки стоять там, де їх залишено звечора, а поперед лежить не до кінця розрізана книга, що її напередодні читали, або зів´яла квітка, яку ми носили вчора на балу, а чи лист, що його ми боялися прочитати, або перечитували занадто часто. Здається, ніщо не змінилося. З-поза нереальних тіней ночі постає знову знайоме реальне життя. І ми мусимо тягти його далі з тієї точки, де зупинились учора, і нам стає боляче, що ми приречені довіку кружляти в тому самому осоружному колі стереотипного повсякдення... А то, бува, прокинеться несамовите бажання, щоб колись наші очі, розплющившися зрана, уздріли світ, за ніч знову перетворений нам на втіху,— світ, в якому речі набрали б незвичних обрисів і свіжих барв, де все було б змінене і мало б нові тайни, світ, де минулого б зовсім не було або ж було дуже мало — так, щоб воно, в усякому разі, не існувало в усвідомленні обов´язку чи каяття, бо так, як є тепер, то навіть згадки про радощі мають свою гіркоту, а спомини про насолоди пронизують болем.

Творення таких от світів, гадав Доріан Грей, і становить справжню суть життя чи принаймні частину цієї суті. І у своїх пошуках почувань нових і захопливих, що містили б істотний для романтики елемент незвичайного, він часто свідомо засвоював ідеї, чужі своїй вдачі, і піддавав себе їх непомітному впливові, а потому, пізнавши, сказати б, їхній смак і задовольнивши свою інтелектуальну цікавість, лишав їх з тією чудною байдужістю, що не тільки не несумісна з гарячим темпераментом, але навіть — з погляду деяких сучасних психологів — нерідко є його умовою.

Одного разу прокотилась чутка, що Доріан Грей збирається прийняти римсько-католицьке віросповідання. І це таки правда, католицька обрядовість завжди приваблювала його. Щоденний обряд принесення жертви, достоту страшніший від усіх жертвоприносин давнього світу, зворушував його — як своїм величним нехтуванням наших почуттів, так і своєю примітивною простотою і одвічним пафосом людської трагедії, що її він мав символізувати. Доріан любив стояти навколішки на холодних мармурових плитах і спостерігати священика у цупкому парчевому далматику, коли той неспішно здіймав білими руками покрову зі скинії або підносив схожу на скляний ліхтар і оздоблену коштовностями дароносицю з блідою облаткою всередині,— під іншу хвилю й справді можна було повірити, що це таки «panis caelestis», хліб янголів; або коли священик, в одінні страстей господніх, кришив гостію над чашею і вдаряв себе у груди, караючись гріхами людськими. Його чарувало куріння кадильниць, що ними, наче пишними золотими квітками, розмахували поважні видом хлопчики в пурпурі й мереживах. А виходячи з церкви, Доріан не без цікавості позирав на похмурі сповідальні і часом засиджувався в їх тьмяній тіні, прислухаючись до шепотів чоловіків та жінок, що через витерті грати виповідали правду своїх життів.

Проте офіційно Доріан ніколи не приставав на ту чи ту віру або догмати, усвідомлюючи, що це обмежило б його розумовий розвиток,— він не мав найменшого наміру приймати за постійне житло заїзд, придатний лише на одну ночівлю чи на кількагодинний притулок серед ночі, коли самий тільки молодик вимальовується на беззоряному небі. Деякий час Доріана цікавив містицизм з його дивовижною снагою перетворювати буденне на щось незвичне й таємниче, поруч якого завжди йде антиномізм, що підступно заперечує потребу моральності. В іншу пору він схилявся до матеріалістичної доктрини німецького дарвінізму, захоплений концепцією абсолютної залежності духу від певних фізичних умов, патологічних чи здорових, нормальних чи ненормальних, Доріан з гострою насолодою зводив людські думки і пристрасті до функції якоїсь клітини сірої речовини мозку чи білого нервового волокна. Та все ж таки, хоч які там були ці теорії про життя, вони видавалися Доріанові нічим супроти самого життя. Він добре розумів безплідність усіх мудрувань, одірваних від досвіду і дійсності. Він знав, що чуття людські мають явити своїх духовних таємниць не менше, аніж душа.

Отож один час він узявся до вивчення ароматичних речовин та секретів їх виробництва — сам переганяв пахучі олії, палив запашні смоли Сходу. Він побачив, що кожен стан душі має двійника в житті почуттів, і поклав собі відкрити їх справжній взаємозв´язок. Чому, скажімо, ладан —нагонить на нас містику, сіра амбра — розпалює пристрасті, фіалка — пробуджує згадки про мертві романи, мускус — каламутить мозок, чампак — розкладає уяву? Він часто мріяв скомпонувати цілу систему

психологічної дії різних запахів, вивчаючи своєрідні впливи ніжно-пахучих коренів, духмяних квіток, обважнілих від пилку, ароматних бальзамів, темнобарвної духмяної деревини, нарду, що спричиняє слабість, говенії, що позбавляє людей розуму, алое, що, кажуть, зцілює душу від туги.

Іншим часом він цілковито віддавався музиці і в своєму будинкові, у довгій кімнаті з ґратчастими вікнами, де стелю розмальовано циноброю із золотом, а стіни покривав оливково-зелений лак, улаштовував незвичайні концерти. Пристрасні цигани зривали дикі ноти зі своїх маленьких цитр, статечні тунісці в жовтих шалях перебирали туго напнуті струни величезних лютень, оскалені негри монотонно вдаряли в мідяні барабани, а стрункі індуси в білих чалмах, схрестивши ноги, сиділи на червоних матах, граючи на довгих очеретяних та мідяних сопілках, заворожували,— або ж удавали, що заворожують,— великих кобр і жахливих рогатих гадюк. Різкі паузи і пронизливі дисонанси цієї варварської музики зворушували іноді Доріана — коли грація Шуберта, прекрасна елегійність Шопена, могутня гармонія самого Бетховена анітрохи вже не зачіпали його.

Він визбирував з усіх кінців світу найчудернацькіші музичні інструменти, що тільки міг знайти,— навіть із могильників вимерлих народів і від небагатьох диких племен, що сподобилися вижити при зіткненні із західною цивілізацією,— і любив брати їх до рук, прислухаючись до дивних звуків. Він мав таємничий «джурупарис» індіян із Ріо-Негро, дивитись на який жінкам узагалі заборонено, а юнаки побачити його можуть лише після посту і самокатування; мав глиняні глечики перуанців, що породжують нібито пронизливі пташині крики; мав і ті флейти з людських кісток, що їх чув Альфонсо де Овалле у Чілі; і напрочуд ніжнодзвінкі камінці зеленого яспису з-під Куско.

Були в Доріановій колекції і розмальовані гарбузини з галькою всередині, що торохкоче, коли потрясти посудиною, і довга мексиканська сурма, граючи на якій, на відміну від звичайного, втягують повітря в себе, і неприємний на слух «туре» амазонських племен, що ним подають звістку вартові, які чатують цілими днями на високих деревах, і «тепоназтлі» з двома вібруючими дерев´яними язичками в ньому — палички до цього мексиканського барабана змащують камеддю з молочного соку рослин,— і «йотли» — дзвоники ацтеків, що їх підвішують кетягами, наче виноград,— і величезний циліндричний барабан, напнутий зміїною шкурою, що його в мексиканському храмі бачив Бернал Діас, супутник Кортесів, котрий залишив мальовничий опис меланхолійного звучання цього інструмента.

Доріана чарувала сама химерність цих витворів, своєрідним захватом проймала його думка, що Мистецтво, як і Природа, має теж страховища — речі, потворні на форму і бридкі на голос. Однак незабаром вони йому надокучали і, сидячи знову в опері, один чи з лордом Генрі, Доріан захоплено слухав «Тангейзера» і йому чулося в увертюрі до цього величного твору відбиття трагедії власної душі.

За однієї нагоди Доріан заходився вивчати коштовне каміння. Він з´явився на бал-маскарад у костюмі Анн де Жуайоза, адмірала Франції,— Доріанове вбрання було тоді оздоблене п´ятсот шістдесятьма перлинами. Цей потяг до коштовностей заполонив Доріана на багато років, та, власне, й ніколи вже не полишав його. Часто, бувало, увесь день сидів він,

то перебираючи, то розкладаючи по скриньках камінці, що їх поназбирував,— як от оливково-зелені хризоберили, що стають червоними при штучному освітленні; кимофари з сріблястими волосинками; фісташкового кольору перидоти; рожевуваті й золотаві, наче вино, топази; полум´яно-червоні іскрики з мерехтливими чотирипромінними зірочками всередині; огнистобарвні гранати; жовтогарячі та бузкові шпинелі, аметисти, що леліють то рубіном, то шафіром. Його захоплювало червоне золото сонячного каменю, і перлиста білість місячного каменю, і мінлива веселка молочного опалу. Він дістав із Амстердама смарагди, надзвичайні розмірами та розмаїтістю барв, і володів найціннішим видом туркусу,— що на нього заздрим оком поглядали знавці.

Доріан познайомився з найдивовижнішими історіями про коштовне каміння. Так, утворі Альфонсо «Clericalis Disciplina»*згадується змій з очима із справжнього гіацинту; в романтичній легенді про Олександра, завойовника Ематії, сказано, що він знайшов у Йорданській долині зміїв, «кільця на спинах яких щиро смарагдові». Філострат розповідає про дракона з самоцвітом у мозку і зауважує, що, «уздрівши золоті письмена та ясно-червоні шати», страховище те впадає в чарівний сон, і тоді його можна вбити. Великий алхімік П´єр де Боніфас твердить, що діамант уневиднює людину, а індійський агат — окрасномовлює. Кривавник заспокоює гнів, гіацинт накликає сон, аметист розсіює винні випари. Гранат виганяє бісів з людини, а від гідрофану блідне місяць. Селеніт прибуває й убуває разом з місяцем; а знешкодити мелоцей, що викриває ^ злодіїв, можна лише кров´ю козленяти. Леонард Каміл бачив добутий із мозку тільки-но забитої жаби білий камінь, що виявився певною протиотрутою. Безоар, знайдений у серці аравійського оленя, може своїми чарами лікувати від чуми. У гніздах аравійських птахів є аспілат, що, згідно з Демокрітом, оберігає від вогню того, хто цей камінець носить.

На церемонії коронації король Сіланський проїздив верхи через столицю з великим рубіном у руці. У «зробленій з кривавника» брамі палацу короля-священика Іоанна «було вмуровано ріг змії, щоб ніхто не міг пронести отрути в палац». Над фронтоном містилося «два золотих яблука з іскриком усередині кожного», щоб удень сяяло золото, а вночі іскрики. Лодж у своєму химерному романі «Перлина Америки» каже, що в покої королеви можна було уздріти «срібні постаті цнотливих дам цілого світу, що вдивлялись у красиві свічада з хризолітів, іскриків, шафірів і зелених смарагдів». Марко Поло бачив, як мешканці Зіпангу — Японії — вкладають у рот небіжчикам рожеві перлини. Розповідають, що морське страховисько закохалося в перлину і вбило нурця, котрий виловив її цареві Перозе, і сім місяців тужило над своєю втратою. А коли згодом гуни заманили царя у велику пастку, той викинув перлину — так твердить Прокопій,— і її ніколи вже не знайшли, хоч імператор Анастасій обіцяв за неї п´ятсот фунтів золотом. Король Малабару показував одному венеційцеві чотки з трьохсот чотирьох перлин — за числом богів, що їм він поклонявся.

Згідно з Брантомом, коли герцог Валентінуа, син Олександра VI, прибув у гості до французького короля Луї XII, його кінь був увесь покритий золотим листям, а шапку герцога унизував подвійний ряд сліпучо-сяйних рубінів. Чотириста двадцять один діамант прикрашав стремена коня,

на якому їздив Чарлз, король англійський. Річард II мав плащ, чисто весь усіяний оранжевими лалами — поцінували його в тридцять тисяч марок. Гол пише, що Генрі VIII до Тауера на коронування їхав убраний в «камзол із золотого грезету, нагрудник його було розшито діамантами та іншим коштовним камінням, а пишну перев´язь оздоблювали великі й ніжно-червоні дали». Фаворитки Джеймса І всі носили смарагдові сережки у філігранній золотій оправі. Едвард II подарував Пірсові Гевстону панцир з червоного золота, поцяткованого гіацинтами, колет із золотих троянд, прикрашений камінцями туркусу, і шапочку, усипану перлинами. Генрі II носив рукавички, оздоблені самоцвітами аж по лікті, а на його мисливській рукавиці красувалося дванадцять рубінів і п´ятдесят два великих орієнти. Шапку Карла Сміливого, останнього герцога Бургундського з цієї династії, унизували, грушуваті перлини й шафіри.

Ото вишукане було колись життя! Таке разюче у своїй пишноті, у своїх оздобах! Навіть читати про розкоші минулого була насолода...

Пізніше Доріанова увага перекинулася на вишивані прикраси і гобелени, що замінили фрески в прохолодних житлах північних народів Європи. Знайомлячись ближче з вишиванням,— а він мав надзвичайну здатність геть-чисто заглиблюватись у предмет, що на разі цікавив його,— він ледь не зі смутком думав про руїну, що її Час накликає на все прекрасне і чудове. Та хоч як там, а сам він уник цієї долі. Минало літо за літом, жовті жонкілі розквітали і в´янули багато разів уже, і жахливі ночі все повторювались у своїй ганьбі, але він сам лишався незмінним. Жодна зима не псувала йому обличчя, не нищила його квітучої вроди. А наскільки ж інакша суджена доля речам! Де вони поділися? Де те величне шатранового кольору одіння із сценами боротьби богів і титанів, що його пошили смугляві дівчата задля насолоди Афіни? Де той величезний веларіум, що Нерон наказав був напнути над римським Колізеєм,— те пурпурове титанове вітрило із зображеним на ньому зоряним небом і Аполлоном на колісниці з білими кіньми в золотій упряжі? Ревний жаль поймав Доріана, що йому не судилося побачити серветок жерця Сонця — Геліогабала, розшитих усіма лагоминами й наїдками, які тільки можливі на бенкетах; або погребальне вбрання короля Шілперіка, усіяне трьома сотнями золотих бджілок; або ті фантастичні шати, що так обурили єпископа Понтійського,— на них були намальовані «леви, пантери, ведмеді, собаки, ліси, скелі, мисливці — тобто все, що художник міг запозичити з натури»; або той камзол Карла Орлеанського з вигаптуваними на рукавах нотами й текстом пісні, що починалася словами: «Madame, je suis tout joyeux»,— золотом було вимережено нотні лінійки, кожен нотний знак, у ті часи квадратовий формою, складався з чотирьох перлин.

Доріан вичитав про наготовлений для королеви Іоанни Бургундської покій уРеймському палаці, де на стінах було «вишито тисячу триста двадцять одного папугу з гербом короля на крилі кожного і п´ятсот шістдесят одну бабку з гербом королеви на крилі кожної, і все це із щирого золота». Жалобне ложе Катерини Медічі покривав чорний оксамит, поцяткований півмісяцями і сонцями; зеленими вінками й гірляндами було розшито срібне й золоте тло луданових запон, а торочки прикрашено перлинами. І містилося це ложе в спальні, увішаній емблемами королеви з чорного оксамиту на срібній парчі. У палатах Луї XIV було вигаптувано золотом каріатиди висотою в п´ятнадцять футів. Парадне ложе Яна Собеського, короля Польщі, стояло під шатром із золотого смірнського грезету, на якому було нанизано туркусом вірші з Корана. На прекрасних виточених підпорках із золоченого срібла красувалося безліч медальйонів, оздоблених емаллю і коштовним камінням. Намет цей поляки захопили в турецькому таборі біля Відня — під його мінливою позолотою колись стояла Магометова корогва.

Отак цілий рік Доріан усе колекціонував найдобірніші зразки тканин і вишивок. Мав він чудовий муслин із Делі — з гарно витканими візерунками із золотого пальмового листя і райдужних крилець жуків; газ із Дакки, через свою прозорість знаний на всьому сході під назвами «тонке повітря», «водяний струмінь», «вечірня роса»; дивовижно розмальовані тканини з Яви; жовті китайські куртини тонкої роботи; книжки в оправі з брунастого атласу або красивого блакитного єдвабу, затканого французькими ліліями, птахами та іншими образками; мереживні угорські покривала; сіцілійську парчу і цупкий іспанський оксамит; грузинські вироби, опоряджені золотими монетами; зелено-золотисті японські тканини з чудово на них вигаптуваними птахами.

Пристрасна цікавість була в Доріана і до культових убрань, як і взагалі до всього, пов´язаного з релігійними обрядами. В довгих кедрових скринях, що тяглись уздовж західної галереї його будинку, ховалася сила рідкісних і прекрасних одінь, справді вартих того, щоб їх носили наречені Христові, що мають убиратись у пурпур, коштовності й тонке полотно, або вкрити свої бліді схудлі тіла, виснажені в доброхітних стражданнях і зранені самобичуванням. Доріан мав і пишну ризу з малинового шовку, перебраного золотистими нитками лудану; ця риза була рясно усіяна золотими плодами граната у вінках з шестипелюсткових квіток і розшита ананасами з дрібних перлин. На орарі окремими сценами змальовувалося життя Пресвятої Діви, а її вінчання зображував кольоровий шовк на каптурі. То була італійська робота XV століття. На іншій ризі, з зеленого оксамиту, пучками у вигляді сердець було вишито листя аканта, від якого відгалужувалися білі квітки на довгих стебельцях, вигаптувані срібними нитками й кольоровим бісером, а на застіжці золотом було вишито голову серафима. Орар був затканий візерунками з червоного й золотого шовку і весь яскрів медальйонами з образками святих та великомучеників, у тім числі й святого Себастяна. Доріан володів і іншими одіннями священнослужителів — з бурштинового і блакитного шовку, із золотої парчі, з лудану і грезету, на яких було зображено страсті Господні і розп´яття, і повишивано левів, павичів та інші емблеми; були тут далматики з білого атласу і рожевого лудану, оздоблені тюльпанами, дельфінами та ліліями, покрови до вівтарів з малинового оксамиту і голубого полотна; чимало антимінсів, покровів на потири та священних корогов. Містичні відправи, що для них ці речі призначалися, чимось розворушували Доріанові уяву.

Бо ж і збирав Доріан у своєму розкішному будинку всі ті скарби — лише вбачаючи в них засіб забутись, хоч ненадовго скинутися страху, який інколи ставав уже майже нестерпним. У порожній замкнутій кімнаті, де пройшли хлоп´ячі літа Доріана, він сам повісив на стіні свій жахливий портрет, що, дедалі змінюючись, являв йому на очі розклад його власної Душі. Портрет був закритий пурпурово-золотим пологом. Бувало цілими тижнями Доріан не заглядав сюди і, забуваючи про існування бридкої своєї подобизни, робився знову, як колись, невимушено безжурний і веселий, палко закоханий у саме життя. А тоді нараз серед ночі потайки вибирався з дому до гидотних вертепів біля Блу-Гейт-філдс і лишався там день крізь день, аж доки його звідти виганяли. Повернувшися ж додому, він сідав перед портретом, часом із ненавистю до нього й до себе, а то з викличною гордістю індивідуаліста, з гордістю, що й сама не без гріховних чар, і осміхався приховано зловтішно до своєї потворної тіні, рокованої нести тягар, що належав йому самому.

По кількох роках Доріанові вже несила була перебувати довший час поза Англією, і він мусив відмовитись і од вілли в Трувілі, що винаймали вони вдвох з лордом Генрі, і од маленького обгородженого білим муром будиночка в Алжирі, де вони провели не одну зиму. Він просто не міг бути далеко від портрета, що став таким важливим складником його життя. До того ж Доріан побоювався, щоб під таку годину хтось не дістався до тієї кімнати, хоч він і не забув укріпити замок мудрованими запорами.

Доріан добре усвідомлював, що портрет все одно нікому нічого б не сказав. Гидкі знаки неморальності, щоправда, не знищили подібності портрета до нього самого, але що з того? Доріан узяв би на сміх кожного, хто б спробував ущипнути його цим. Чень не він же малював портрет! То ж чим його мають обходити розбещеність і наруга, що промовляють із намальованого обличчя? Та навіть якби він і сказав кому,— чи ж би хто повірив?

А проте він боявся. Часом, розважаючи гостей у своєму будинку в Ноттінгемшірі — аристократична молодь була його звичайним товариством — і приголомшуючи ціле графство марнотратними розкошами й бучною пишнотою свого способу життя, він нараз кидав веселощі в самому розпалі і стрімголов мчав до Лондона — упевнитись, чи не висадив хто дверей до тієї кімнати і чи на місці портрет. На саму тільки думку про це Доріана оперізував холодний жах. Тоді ж бо світ дізнається про його таємницю! А може, вони вже тепер підозрюють щось?

Бо, хоч він і зачаровував багатьох, не обмаль було й таких, що не клали йому віри. Його ледве не забалотували в одному вест-індському клубі, бути членом якого він мав цілковите право з огляду на своє походження і становище. Розповідали також, що коли один приятель Доріанів привів його до курильної кімнати в клубі Черчіл, герцог Бервік та ще якийсь добродій демонстративно підвелись і вийшли. Доріан мав уже років двадцять п´ять, коли про нього почали ширитись поголоски. Подейкували, що хтось бачив його в якомусь брудному притоні аж край Уайтчепела, де він завівся з чужоземними матросами; поговорювали, що він приятелює зі злодіями та фальшивомонетниками і знається на секретах їхнього ремесла. Лиха слава оточувала його дивні відлуки, і щоразу, коли він знову з´являвся в світі, чоловіки шепотілися по кутках, а минаючи його, зневажливо посміхались або кидали холодні допитливі погляди, мовби заповзявшися вивідати його таємницю.

На прояви такої зухвалості й неповаги Доріан, звичайно, не зважав, а його щира товариськість, чарівний, сливе хлоп´ячий усміх, принадність чудесної юності, що, здавалося, ніколи не облишить його, для більшості людей були самі з себе достатньою відповіддю на обмови, як вони називали ті чутки про Доріана. Однак зауважили й те, що дехто з найближ

чих Доріанових друзів згодом став обминати його. Жінки, що перше безтямно кохали Доріана, заради нього знехтувавши пристойності та громадську думку, тепер блідли з сорому й жаху, тільки Доріан Грей увіходив до кімнати.

Але в очах багатьох поголоски про Доріана лише збільшували його надзвичайні і небезпечні чари. Та й велике його багатство певною мірою свідчило про нього. Суспільність, принаймні цивілізована суспільність, не дуже схильна повірити на шкоду людям багатим і привабливим. Вона інстинктивно відчуває, що добрі манери важать більше, ніж моральність, і що мати тямущого кухаря далеко важливіше, аніж бути самому найпристойнішою людиною. Та й справді-бо, коли вас почастували поганим вином або кепським обідом, вельми сумнівна втіха сказати про господаря дому, що він бездоганний у приватному житті. Лорд Генрі якось зауважив, коли зайшла про це мова, що подати ледь теплі страви на стіл — провина, якої не спокутують навіть найбільші чесноти. І багато чим можна підтвердити його думку. Бо в порядному товаристві закони такі самі — або повинні бути такі самі,— як і в мистецтві: форма тут найістотніше. Вона має сполучати в собі високу врочистість з умовністю церемонії, має поєднувати нещирість романтичної п´єси з дотепністю і красою, через що такі п´єси й захоплюють нас. Хіба нещирість така вже страшна річ? Либонь, що ні. Це ж лише засіб, що дозволяє людині помножувати свою індивідуальність!

В усякому разі, такої думки був Доріан Грей. Він усе дивувався поверховості тих, хто уявляє собі наше «я» простим, сталим, надійним і однорідним. Як на Доріана, то людина — це істота з міріадами життів і почувань, складне багатообразне створіння, що несе в собі незбагненні спадки думок і пристрастей і що сама її плоть заражена страхітливими хворобами предків.

Доріан любив прогулюватись у холодній і похмурій портретній галереї свого маєтку і вдивлятись у такі відмінні портрети тих, чия кров текла в його жилах. Ось Філіпп Герберт: про нього Френсіс Осборн у «Мемуарах з часів правління королеви Елізабет і короля Джеймса» розповідає, що «ним захоплювалися при дворі завдяки його гарному обличчю, яким, одначе, він недовго тішився». Чи це не життя юного Герберта він, Доріан, часом Повторював у своєму житті? Може, це якийсь отруйний мікроб переходив із тіла в тіло, аж поки дістався Доріанові?

І чи не підсвідоме відчуття тієї рано знівеченої вроди спонукало Доріана, несподівано і майже безпричинно, висловити у безілевій студії оте божевільне благання, що так змінило все його життя?..

А ось в обшитій золотом червоній камізельці й короткому плащі, оздобленому коштовностями, в брижах і вилогах з позлотистою облямівкою стоїть сер Ентоні Шерард, а біля його ніг складено срібно-чорний обладунок. Яку спадщину він лишив по собі? Може, це коханець Джіованни Неаполітанської заповів йому, Доріанові, свій гріх і ганьбу? Може, Доріан просто переводить у життя те, про що тільки боязко марив цей давно покійний предок?

Ось на збляклому полотні усміхається леді Елізабет Девере — на ній газовий капелюшок, а корсаж з рожевими рукавами в розрізах усіяний перлинами. В її правій руці квітка, а лівою вона стискає емалеве намисто з білих та червоних троянд. На столі обік неї лежать мандоліна і яблуко. На її гостроносих черевичках великі зелені розетки. Доріан знав її Життя, чув дивні історії її закоханців. Чи не було в ньому дечого від темпераменту цієї жінки? її довгасті очі під важкими повіками дивилися на нього начебто з цікавістю...

А цей Джордж Вілоубі, з напудреною перукою і чудними мушками на виду,— що він заповів Доріанові? Зле він виглядає — смагляве обличчя його насумрене, сластолюбні губи скривлені в зневазі. Пишні мереживні вилоги облягають сухорляві руки, а пальці унизані каблучками. Цей джиґун XVIII століття замолоду товаришував з лордом Феррарсом...

А другий лорд — Бекенген, колега принца-регента, майбутнього Джорджа IV, в його найбуйнішу пору, і один із свідків його потаємного шлюбу з місіс Фіцгерберт? Які пристрасті передав нащадкові цей красень з каштановими кучерями і зухвало-гордовитою поставою? Світ його числив безчесним — він вів перед на звісних оргіях у Карлтонгаузі. Орден Підв´язки сяє у нього на грудях... Поряд портрет його дружини, блідої, з тонкими губами, жінки в чорному. Її кров також пульсує в Доріані... І незвичайне ж це все!

А його мати — жінка з обличчям леді Гамільтон, з вологими, наче від вина, устами? Доріан знав, що успадкував од неї. Од неї — його врода і пристрасний потяг до вроди інших. Убрана вакханкою, вона усміхається до нього з портрета. В її волоссі виноградне листя, пурпуровий трунок виплескує із келиха в руці. Барви обличчя вже зблякли на полотні, та очі все ще надять до себе глибиною і яскравістю. Доріанові здавалося, що вони йдуть назирцем, куди б він не подався...

Але людина має предків не тільки у власному роду, а й у письменстві. І чимало з них, може, навіть ближчі їй вдачею і темпераментом, та й впливу їх людина, безперечно, більш свідома. Часом Доріан дивився на усю історію людства просто як на літопис свого власного життя,— не того, що втілювалось у конкретних вчинках і обставинах, а того, яке творила його уява і до якого вабили Доріана його мозок та пристрасті. Він відчував, що вони всі близькі йому — ті дивні й жахливі постаті, що пройшли світовою сценою і зробили гріх таким чудесним, а зло сповнили такої витонченої принадності. Здавалося, їхні життя в якийсь таємничий спосіб переплелися з його власним.

Герой того чудового роману, що так вплинув на Доріанове життя, теж підлягав цій химерній фантазії. У сьомому розділі він розповідає, як в одінні Тиберія він сидів, бувало, у саду на Капрі, увінчаний лаврами, що вберігають від блискавки, і читав сороміцькі книжки Елефантиди, а довкола нього поважно походжали карлики й павичі, і флейтист передражнював кадильника фіміаму. І, мов Калігула, він бенкетував по стайнях з конюхами в зелених туніках і вечеряв з ясел із слонової кості разом зі своїм конем, прикрашеним на лобі самоцвітною опаскою. І, мов Доміціан, він снував уздовж коридору із блискучого мармуру, шукаючи запалими очима відбиття кинджала, що мав збавити йому віку, і мучила його taedium vitae — ця жахлива знудженість життям, що на неї слабують ті, кому життя дарує геть-чисто все. Крізь прозірний смарагд вдивлявся він у криваву бійню на арені цирку, а потім сріблом підковані мули везли його в перлистій і пурпуровій колісниці Гранатовою дорогою до Золотого палацу, і він чув, проїздивши, як народ кляв його, цезаря Нерона. І, мов Геліогабал, він розмалював собі обличчя, і пряв укупі з жіноцтвом, і наказав приставити із Карфагена богиню Місяця, і повінчав її містичним шлюбом із богом Сонця.

Знов і знов перечитував Доріан цей фантастичний розділ і два подальші, де, мов на якихось дивовижних гобеленах або тонкої роботи емалях, зображено було моторошні й прекрасні постаті тих, кого Розбещеність, Кровожерність і Пересит зробили страхітливими або навіженими.

Філіппо, герцог Міланський, котрий убив свою дружину і намастив їй губи червоною отрутою, щоб її коханець з поцілунком прийняв смерть із уст тієї, кого він пестив. Венеціанець П´єтро Барбі, знаний як папа Павло II, що спромігся у своєму марнослав´ї посісти титул Формозуса — тобто Прекрасного; тіару його, в двісті тисяч флоринів вартістю, було набуто коштом жахливого злочину. Міланець Джіан Марія Вісконті, що зацьковував живих людей гончаками і забите тіло якого усипала трояндами якась повія-закоханка. Чезаре Борджіа на білому коні,— верхи обіч нього Братовбивство, а сам він у мантії, заплямований кров´ю Перотто. Син і улюбленець папи Сікста IV — П´єтро Ріаріо, молодий кардинал, архієпископ флорентійський, врода якого дорівнювала тільки його розпусті. Леонору Арагонську він приймав у наметі з білого й малинового шовку, прикрашеному статуетками німф та кентаврів; він звелів позолотити хлопчика, що мав правити на бенкеті за Ганімеда, або Гіласа. Едзеліно, що його меланхолію виліковувало тільки видовище смерті,— до крові ласий він був, як інші до червоного вина; сином диявола називає його легенда — його, що ошукав свого батька, граючи з ним у кості на власну душу. Джіанбаттіста Чібо, що став папою, мов на глум, прибрав собі ім´я Іннокентія, тобто Невинного; у млявих жилах його текла кров трьох юнаків, що перелив йому лікар-єврей. Сигізмондо Малатеста, коханець Ізотти і владар Ріміні, що його зображення, як ворога Бога й людини, було спалено, в Римі: він серветкою задушив Поліксену, Джіневру д´Есте пригостив смарагдовим келихом з отруйним данням, а на честь своєї пристрасті спорудив поганський храм, де правилися християнські служби. Карл VI, що так безтямно закохався в братову дружину, аж прокажений перестеріг його в близькому божевіллі; і коли він таки став несповна розуму, заспокоїти його могли тільки сарацинські карти з образками Кохання, Смерті та Безуму. Гріфонетто Бальоні, в ошатному камзолі і самоцвітній шапці на своїх кучерях, до листя аканта подібних,— він убив Асторре разом з його нареченою, Сімонетто разом з його пажем, а сам був такий вродливий, що коли він лежав, умирущий, на жовтому базарному майдані в Перуджії, то навіть ті, що ненавиділи його, не могли стримати ридань, і Атланта, що прокляла його, благословила...

Чимось моторошним заворожували всі вони. Доріан снив їх ночами і бачив у своїй збудженій уяві вдень. Доба Відродження знала незвичайні способи отруєння — отруєння шоломом і запаленим смолоскипом, вигаптуваною рукавичкою і коштовним віялом, позолоченою мускусною кулькою і бурштиновим намистом. Доріана Грея отруїла книжка. І бували хвилини, коли на зло він дивився лише як на засіб, що допомагає йому справдити своє розуміння прекрасного.

Розділ XII

Неморальна поведінка стає нормою для Доріана Грея, і цілком закономірно, що він зійшов на шлях злочину. Якось увечері йому зустрівся Безіл Холлуорд. Доріан удав, що не помітив художника, але той встиг побачити його. Доріан змушений запросити старого знайомого до себе. Холлуорд звертається до Доріана з проханням підтвердити або спростувати ті жахливі плітки, що про нього розповідають в Лондоні. Доріан запрошує Безіла до класної кімнати, де висить портрет,

Розділ XIII

Доріан вийшов із кімнати і став підійматися сходами, а Безіл Холлуорд ішов за ним. Обидвоє ступали обережно, як люди звичайно ходять уночі, намагаючись не здіймати шуму. Від лампи на стінах і сходинках падали химерні тіні. Від пориву вітру десь у вікнах дрижало скло.

На верхній площадці Доріан поставив лампу на підлогу і, вийнявши із кишені ключ, вставив його у замкову скважину.

— Так ви будь-що хочете знати правду, Безіле? — спитав він, понизивши голос.

— Атож.

— Чудово,— Доріан посміхнувся і додав жорстко: — Ви єдина людина, котра має право знати про мене все. Ви навіть і не підозрюєте, Безіле, яку значну ролр відіграли в моєму житті.

Він підняв лампу і, прочинивши двері, увійшов до кімнати. Звідти повіяло холодом, від струменя повітря вогонь у лампі спалахнув на мить густо-оранжевим полум´ям. Доріан дрижав.

— Зачиніть двері! — прошепотів він до Холлуорда, ставлячи лампу на стіл. [ ...]

У кімнаті стояв вогкий запах цвілі.

— Одже, ви вважаєте, Безіле, що лише Бог бачить душу людську? Зніміть це напинало, і ви побачите мою душу.

У його голосі звучала холодна гіркота.

— Ви несповна розуму, Доріане. Чи ви ламаєте комедію? — буркнув Холлуорд похмуро.

— Не хочете? Ну, тоді я сам це зроблю.— Доріан смикнув напинало з залізного прута і скинув його на підлогу.

Страхітливий зойк вирвався у художника, коли в напівпітьмі він побачив жахливий лик, що насмішкувато вишкірявся до нього з полотна. У виразі цього обличчя було щось до краю обурливе, що наповнювало душу омерзінням. Сили небесні, та це ж обличчя Доріана! Яка б не була жахлива метаморфоза, однак вона не доконче зруйнувала його дивовижну красу. В поріділому волоссі іще блищала золотавість, чуттєві губи були ще свіжі. Помутнілі очі ще зберігали синяву, і не зовсім щезли благородні лінії тонко вирізьбленого носа і стрункої шиї... Так, це Доріан. Але хто ж написав його таким? Безіл Холлуорд начебто пізнавав свою роботу, та й рама була та сама, замовлена за його ескізом. Здогад був жахливо неймовірним, але Безіла охопив жах. Схопивши свічку, він підніс її до картини. У лівім куті стояв його підпис, виведений кіновар´ю, довгими червоними буквами.

Але ж цей портрет — гидка карикатура, підле, безсовісне знущання! Ніколи він, Холлуорд, цього не писав...

І все-таки перед ним стояв той самий портрет його роботи. Він його впізнав — і водномить відчув, що кров холоне в жилах. Його картина! Що ж це значить? Чому вона так страшно змінилась?

Холлуорд обернувся до Доріана і подивився на нього як безумний. Губи йому судомно змикалися. Він провів рукою по лобі — його зросив холодний піт.

А Доріан стояв, прислонившись до камінної полиці, і спостерігав за ним із тим зосередженим виразом, який буває у людей, захоплених грою великого артиста. Ні горя, ні радості на обличчі — лише напружений інтерес глядача[...].

— Що ж це? — вигукнув нарешті Холлуорд, і сам не пізнав свого голосу — так різко і дивно він прозвучав.

— Багато років тому, коли я був іще майже хлопчиськом,— сказав Доріан Грей, зім´явши квітку в руці,— ми зустрілися, і ви тоді лестили мені, ви навчили мене пишатися своєю вродою. Потім ви мене познайомили з вашим другом, і він пояснив мені, який чудесний дар — молодість, а ви написали з мене портрет, котрий відкрив мені велику силу краси.

і в мить безумну, я й нині ще не знаю, шкодувати мені Про те, чи ні, я висловив бажання... або, скорше, це була молитва...

— Згадав! Ох, як добре я це пам´ятаю! Та бути того не може... Ні, це просто химера. Портрет стоїть у вогкій кімнаті, і у полотно проникла пліснява. А може, у фарбах, що ними я писав, виявилась якась ядуча мінеральна домішка... Так, так! А те, що ви тут нафантазували, це неможливо.

— А хіба є щось у світі неможливе? — промимрив Доріан, підійшовши до вікна і припавши лобом до холодного, запітнілого скла.

— Адже ви говорили мені, що знищили портрет!

— Це неправда. Він знищив мене.

— Не можу повірити, що це моя картина.

— А хіба ви не впізнаєте в ній свій ідеал? — спитав Доріан з гіркотою.— Мій ідеал, як ви це називаєте...

— То що ж? Тут не було нічого поганого, і я не соромлюсь цього. Я бачив у вас ідеал, якого більше не стріну в житті. А це — лише сатира.

— Це — лице моєї душі.

— Боже, кому я поклонявся! У нього очі диявола!

— Кожен із нас носить в собі і пекло і небо, Безіле! — вигукнув Доріан у бурхливому пориві відчаю.

Холлуорд знов повернувся до портрета і довго вдивлявся у нього.

— Так от що ви зробили зі своїм життям! Боже, якщо це правда, то ви, мабуть, іще гірший, аніж думають ваші вороги! [...]

Рука Холлуорда так трусилася, що свіча випала із підсвічника і потріскувала на підлозі. Він загасив її каблуком і, важко спустившись на розхитаний стілець, що стояв коло столу, закрив обличчя руками.

— Доріане, Доріане, який урок, який страшний урок!

У відповідь почулися від вікна лише ридання Доріана.

— Моліться, Доріане, моліться! Як тоді нас учили молитися у дитинстві? «Не введи нас у спокусу—Одпусти нам гріхи наші...Очисти нас від скверни...» Помолімося разом! Молитва, підсказана вам чистолюбством, була почута. Буде почута і молитва каяття. Я надто боготворив вас — за це покараний. Ви теж надто любили себе. Обидва ми покарані.

Доріан повільно обернувся до Холлуорда і подивився на нього засльозеними очима.

— Пізно молитися, Безіле,— важко вимовив він.

— Ні, ніколи не пізно, Доріане, Станемо на коліна...ви...Здається, у Писанні десь сказано: »Хоча би гріхи ваші були як кров, я зроблю їх білими, як сніг».

— Тепер це для мене уже пусті слова.

— Мовчіть, не треба так говорити! Ви й без того достатньо нагрішили в житті. О Господи, хіба ви не бачите, як цей проклятий портрет підморгує нам?

Доріан глянув на портрет — і раптом у ньому спалахнула несамовита лють проти Безіла Холлуорда, наче підказана тим Доріаном на портреті,

навіяна його викривленими ядуче губами. У ньому прокинулася скаженість загнаного звіра, і в цю мить він ненавидів людину, що сиділа біля столу, так, як ніколи й нікого у житті.

Він безтямно озирнувся по кімнаті. Накарбованій кришці скрині, що стояла оддалік, щось блиснуло і привернуло увагу. Те це ж ніж, він сам приніс його сюди кілька днів раніше, щоб обрізати верьовку, та так і полишив.

Обійшовши стіл, Доріан повільно попростував до скрині. За спиною Холлуорда він ухопив ніж і укляк. Холлуорд поворухнувся начебто хотів підвестися. Водномить Доріан підскочив до нього, встомив ножа в артерію за вухом, і притиснувши голову Безіла до столу, став наносити удар за ударом [...].

Розділ XX

Стояв тихий погожий вечір, такий теплий, що Доріан не зодягав пальта, а ніс його, перекинувши через руку, і навіть не закутував шиї шовковим кашне. Коли він прямував додому, покурюючи цигарку, повз нього пройшло двоє юнаків у вечірніх костюмах. Він почув, як один з них прошепотів другому:

— Оце Доріан Грей!

Він пригадав, як приємно бувало йому, коли на нього люди показували, чи дивилися, або говорили про нього. А тепер йому набридло постійно чути своє ім´я. І половину чарів того маленького села, куди він так часто їздив останніми тижнями, саме й становило те, що там ніхто його не знав. Він не раз казав дівчині, яку закохав у себе, про свою бідність, і вона вірила йому. Але коли зізнався їй, що був страх як зіпсутий, вона тільки засміялася й вимовила, що зіпсуті люди завжди дуже старі і дуже бридкі. А який сміх у неї — чисто мов пташка співає! І сама вона — така гарненька в простій бавовняній сукенці й широкому капелюшку! Вона не знала нічого в житті, але мала все те, що він утратив.

Прийшовши додому, Доріан побачив, що лакей і досі чекає на нього. Він відіслав його спати, а сам, лігши на канапу в бібліотеці, задумався над тим, що оце сказав йому лорд Генрі.

Чи й справді воно так, що людині аніяк неспромога змінитися? Доріана опосіла пекуча туга за непорочною чистотою своєї юності, своєї рожевої юності, як назвав її колись лорд Генрі. Доріан добре знав, що ославив себе ганьбою, спаплюжив душу, сповнив потворністю уяву; він усвідомлював, що справляв згубний вплив на інших і що від цього мав страшенну насолоду; він знав, що проти всіх тих життів, які стикалися з його власним, його було найкраще, і так же багато від нього сподівалося, а він покрив його безчестям... Але невже це все невиправне? І бодай надії не лишилося для нього?

О, і навіщо тільки в ту страхітливу мить гордощів і шаленства з нього вихопилося фатальне благання, щоб портрет ніс тягар його днів, а він сам щоб зберіг незаплямованою пишноту вічної молодості! То ж був початок його погуби. Краще б кожен його гріх призводив до швидкої і непомильної кари. Покара очищає душу. Не «прости нам гріхи наші», а «покарай нас за провини наші» — ось така має бути молитва людини до всесправедливого Господа.

Люстерко в тонко різьбленій рамі, ще бозна-колишній дарунок лорда Генрі, стояло на столі, і білорукі купідони округ і досі все усміхалися.

Доріан взяв дзеркало до рук — як тої жахливої ночі, коли вперше зауважив зміну в портреті,— і втупився в його гладінь невидющим, затуманеним від сліз поглядом. Колись одна особа, до безтями закохана в нього, написала йому несамовитого листа, що закінчувався такими словами обожнення: «Світ змінився, відколи прийшли в нього ви,— ви, зроблені з золота й слонової кості. Вигини ваших уст перетворюють на нове історію світу». Ці слова постали у пам´яті Доріановій, і він знов і знов подумки повторював їх. А тоді раптом збурилася в ньому ненависть до власної вроди і, шпурнувши дзеркало на підлогу, він розтовк його підбором на срібні уламки. Ця врода його — ось що знівечило йому життя,— його врода і його молодість, що він собі виблагав. Якби не вони, його життя було б вільне від наруги. А врода виявилася лише машкарою, молодість — лише глумом. Та й що таке, зрештою, молодість? Наївна, незріла пора, пора поверхових настроїв, нездорових думок. Навіщо були йому її шати? Молодість же знищила його!

Ні, краще дати спокій минулому. Йому нічим уже не зарадиш. Про власне майбутнє — ось про що він має подумати. Джеймса Вейна поховано в безіменній могилі на цвинтарі в Селбі. Алан Кемпбел одного вечора застрелився у себе в лабораторії, так і не виказавши таємниці, що була йому нав´язана. Збуджені пересуди про зникнення Холлуорда незабаром ущухнуть — до того йдеться. Отже, він, Доріан, цілком у безпеці. Проте зовсім не смерть художника гнітила його — смерть власної душі в живім тілі, ось що найбільше мучило. Безіл намалював портрета, що скалічив йому життя , і він не міг дарувати цього. Адже це той портрет спричинив усе.

Безіл наговорив йому неможливих речей, але він їх терпляче вислухав. А вбивство — це просто спалах безумства. Що ж до Алана Кемпбела, то він сам наклав на себе руки — така була його воля, так він і вчинив. А він, Доріан, тут ні до чого.

Нове життя! Ось чого він жадав зараз. Ось чого прагнув. Ба навіть він уже й почав це нове життя. В усякому разі, він пожалів одну невинну дівчину. І ніколи більше він не спокушатиме невинних. Він стане доброчесним.

Коли Доріан згадав про Гетті Мертон, у нього промайнуло: а чи вже не змінився на краще портрет у замкненій кімнаті? А певно ж, портрет уже не такий відразливий, як раніше! І, мабуть, коли його життя очиститься від гріхів, він спроможеться стерти з обличчя на полотні всі сліди злочинних пристрастей... Ану, як ці сліди вже щезли?.. Він піде подивиться.

Доріан узяв зі столу лампу і покрався сходами вгору. Коли він одмикав двері, його напрочуд юне обличчя засвітилося на хвильку радісною усмішкою. Так, він стане доброчесним, і той огидний портрет, що він переховує, не буде наганяти на нього страх. Він відчув, що жахливий тягар уже не тисне йому на душу.

Тихо ступаючи, він увійшов, замкнув своїм звичаєм двері зсередини і шарпнув з портрета пурпурове покривало. Крик болю й обурення вирвався в нього. Жодної зміни він не побачив — хіба тільки в очах з´явилося щось підступне та рот скривило лицемірним усміхом. Портрет усе ще був відразливий — навіть іще відразливіший, якщо тільки це можливо: червона волога на його руці, либонь, ще пояскравішала, ще більш скидаючись на тільки-но пролиту кров. Доріана пойняв дрож. Невже саме марнослав´я спонукало його на цей єдиний у житті добрий вчинок? Чи сама

жага нових збуджень, як то насмішкувато натякнув лорд Генрі? Чи то бажання похизуватися, що часом примушує нас чинити щось благородніше від нас самих? Чи все те разом? А чому червона пляма ще побільшала? Вона розповзалася по зморшкуватих пальцях, мов яка жахлива хвороба... Кров була й на ногах портрета, немовби вона скапувала. Кров була навіть на тій руці, що не тримала ножа!.. Що, зізнання? Може, це все до того, що він мусить зізнатися в убивстві? Виказати самого себе, піти на смерть?..

Він засміявся. І дика ж думка! Та й зізнайся він, хто ж у це повірить? Не лишилося жодного знаку по вбитому. Все, що йому належало, було знищене. Доріан власними руками спалив його валізку й пальто. Люди просто сказали б, що він з´їхав з глузду. Та ще й замкнули б у божевільню, якби він затявся на своєму... А проте це його обов´язок зізнатися, віддати себе на осудовисько людське, перетерпіти вселюдну покуту... Є Бог, і він вимагає від людей у гріхах своїх сповідатися перед землею так само, як і перед небом. І ніщо не очистить його, аж доки він не зізнається у своєму злочині... Злочині? Доріан здвигнув плечима. Смерть Безіла Холлуорда — то була дрібничка. Він думав про Гетті Мертон. Бо таки цей портрет, нібито дзеркало його душі,— він бреше! Марнославність? Цікавість? Лицемірство? Невже нічого іншого не було в його самозреченні? Ні, неправда, там було щось інше, щось більше. Принаймні так він гадав. Але — хто може сказати?..

Ні! Нічого іншого там не було. Лише через марнославність він пощадив її. З лицемірства натягнув машкару доброчесності. Заради цікавості спробував ускромити себе. Тепер він ясно бачить усе це.

А те вбивство, невже воно ціле життя ітиме за ним слідом! Невже тягар минулого довіку гнітитиме його? Чи, може, й справді він повинен зізнатися? Ні, ні, ніколи!.. Проти нього лишився тільки один доказ, і той непевний. Це — портрет. Ну, то він його знищить. І навіщо було так довго його зберігати? Колись він із задоволенням спостерігав, як образ на полотні змінюється і марніє замість нього самого, але віднедавна такого задоволення він уже не відчував. Портрет не дає йому спати по ночах. А буваючи де поза Лондоном, він усе тремтить зі страху, щоб там часом чиїсь чужі очі не підглянули його таємниці. Думка про портрет обволікала смутком його пристрасті, отруювала йому хвилини радощів. Портрет цей — немовби його сумління. Атож, сумління... Ну, так він його знищить!

Озирнувшись, Доріан нагледів ножа, що ним було вбито Безіла Холлуорда. Він багато разів чистив його, поки ані цяточки на нім не лишилося, і ніж аж вилискував. Цей ніж покінчив з художником — і він же покінчить з художниковим твором і з усім тим, що той твір спородив! Цей ніж покінчить з минулим, а коли минуле помре, він, Доріан, стане вільний. Цей ніж покінчить з надприродним життям душі в портреті, і, позбавившись його зловісних пересторог, Доріан віднайде, врешті, спокій.

Доріан схопив ножа і встромив його в портрет.

Почувся крик і глухий стукіт. Цей передсмертний крик був такий моторошний, що пробудилася вся челядь і всі сполошено повибігали зі своїх кімнат.

Двоє джентльменів, що саме переходили майдан, зупинилися і подивились на горішні вікна великої кам´яниці. Здибавши трохи далі полісмена, вони привели і його до будинку. Той кілька разів подзвонив, але ніхто не виходив. В усьому будинку, крім одного вікна вгорі, було темно. Через деякий час полісмен відійшов від дверей і почав стежити з сусіднього портика.

— Чий це будинок, констеблю? — спитав старший віком джентльмен.

— Містера Доріана Грея, сер,— відповів полісмен.

Відходячи, джентльмени зневажливо пересміхнулись. Один з них був дядько сера Генрі Ештона.

А в домі, там, де жила челядь, стривожено шепотілися напіводягнені люди. Стара місіс Ліф плакала, заламуючи руки. Френсіс був блідий наче смерть.

За яку чверть години він покликав кучера та одного з лакеїв, і всі втрьох почали скрадатися нагору. На стукіт їхній ніхто не озивався. Вони давай гукати. Всередині було все тихо. Марно спробувавши висадити двері, вони, нарешті, вибралися на дах, а звідти дісталися до балкона. Вікна піддалися легко — видно, засувки були старі.

Коли вони ввійшли до кімнати, на стіні їм впав в око чудовий портрет їхнього господаря — достоту такий, яким вони останній раз його бачили, в усьому блиску його чарівної юності і вроди. А на підлозі, з ножем у грудях, лежав якийсь мрець у вечірньому костюмі. Увесь у зморшках, змарнілий, аж погляд вернуло. І лише постерігши персні у нього на пальцях, слуги упізнали, хто це.

Переклад з англійської Р. Доценко



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС