Електронна бібліотекапідручники


Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)

ПОРТРЕТ ДОРІАНА ГРЕЯ (Уривки) (розділ І - VIII)


Передмова

Митець — творець прекрасного.

Розкрити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво...

Ті, що в прекрасному вбачають бридке,— люди зіпсуті, які однак, не стали через те привабливі. Це вада.

Ті, що в прекрасному здатні побачити прекрасне,— люди культурні. На них є надія.

Але обранцями є ті, для кого прекрасне означає лише одне — Красу.

Немає книг моральних або неморальних. Є книги добре написані або погано написані. Ото й усе...

Моральне життя людини — для митця лише частина об´єкту. А моральність мистецтва полягає в досконалому використанні недосконалих засобів.

Митець не прагне нічого доводити. Довести можна навіть безперечні істини.

Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця призводять до непрощенної манірності стилю.

Митець не має нездорових схильностей. Йому дозволено зображати все.

Думка і мова для митця — знаряддя мистецтва.

Розбещеність і чеснота для митця — матеріал мистецтва.

Щодо форми взірцем усіх мистецтв є мистецтво музики. Щодо почуття — мистецтво актора.

У будь-якому мистецтві є і прямозначне, і символ.

Ті, що силкуються сягнути поза прямозначне, ризикують.

Ті, що силкуються розкрити символ, ризикують також.

Глядача, а не життя — ось що, власне, відображає мистецтво...

Можна пробачити тому, хто робить корисну річ,— доки він не захоплюється нею. Єдине виправдання того, хто робить некорисну річ,— його безмірне захоплення нею.

Будь-яке мистецтво не дає жодної користі.

Оскар Вайльд

Розділ І

Густий аромат троянд наповнював майстерню художника, а коли у саду повівав літній вітерець, він крізь відчинені двері приносив то п´янкі пахощі бузку, то ніжний запах червоноквітого глоду.

Із покритого персидськими черпаками дивана, що на ньому лежав лорд Генрі Уоттон, димлячі одну по одній численними цигарками, прозирав лише кущ рокитника, його золотисті і медово-духмяні суцвіття палали на сонці, а тріпотливе віття, здавалося, аж згиналося під цією сяйливою пишнотою; вряди-годи на довгих шовкових завісах величезного вікна мелькали вигадливі тіні швидкоплинного птаства, схожі на японські розписи,— і тоді лорд Генрі думав про жовтолицих художників далекого Токіо, що прагнули відтворити мить і порив засобами мистецтва, статичного за своєю природою...

Художник дивився на прикрасного юнака, так майстерно зображеного на портреті, і задоволена усмішка розливалася на його обличчі. [...]

— Це найкраща твоя робота, Безіле, найліпше із написаного тобою,— лінькувато мовив лорд Генрі.— Неодмінно треба майбутнього року надіслати її на виставку до Гровенора. Цей портрет возніс би тебе, Безіле, куди вище отих молодиків-початківців усієї Англії, а старі луснули б од заздрощів. [...]

— Зрозумій, Гаррі,— Холлуорд подивився в очі лорду Генрі,— будьякий портрет, написаний з любов´ю,— це, по суті, портрет самого художника, а не того, хто йому позував. Не його, а самого себе розкриває на полотні художник. І я боюсь, що портрет видасть таємницю моєї душі. Отож і не хочу його виставляти. [...] Бачиш, Гаррі, інколи я думаю, що в історії людства є лише два важливих моменти. Перший — це поява у мистецтві нових засобів відображення, другий — поява нового образу. І обличчя Доріана Грея колись стане для мене тим, чим було для венеціанців винайдення олійних фарб у живописові або для грецької скульптури — лик Антонія. Він для мене куди більше, аніж просто модель або натурник. [...] Зустріч із Доріаном ніби дала мені ключ до чогось зовсім нового у живописові, відкрила мені нову манеру письма. Відтепер я бачу речі в іншому світлі і все сприймаю інакше. Я можу в своєму мистецтві відтворити життя засобами, які раніше були мені не відомі.

[...]

— Містер Доріан Грей у студії, сер,— сповістив лакей, з´явившись у саду. [...]

— Доріан Грей — мій найкращий друг,— сказав він.— У нього відкрита і світла душа. Дивись, Гаррі, не зіпсуй його! Не прагни вплинути на нього. Твій вплив був би згубний для хлопця. Світ великий, у ньому багато цікавих людей. Так не віднімай же у мене єдину людину, котра вдихнула у моє мистецтво те прекрасне, що в нім є. Усе моє майбутнє художника залежить від нього. Пам´ятай, Гаррі, я покладаюсь на твою совість!

Розділ II

У майстерні вони застали Доріана Грея. Він сидів за роялем, спиною до них, і гортав альбом Шумана «Лісові картинки». [ ...]

Лорд Генрі дивився на Доріана, милуючись його ясними голубими очіма, золотавими кучерями, витонченою лінією яскравого рота. Цей юнак і справді був дивовижно гарний, і щось у його обдиччі одразу викликало довіру. У ньому відчувалася щирість і незайманість молодості, її цнотлива палкість. Легко вірилося, що життя іще нічим не забруднило цієї молодої душі. Недаремно Безіл Холлуорд боготворив Доріана!

— Хіба можна такому чарівному юнакові клопотатися блогодійництвом! Ні, ви для цього занадто вродливі, містере Грей,— сказав лорд Генрі, і, розлігшись на дивані, дістав свій портсигар. [...] Почувши останні слова лорда Генрі, він швидко огледівся і після хвилинної заминки сказав:

— Гаррі, мені хотілося би завершити сьогодні портрет. Ти не образишся, якщо я попрошу тебе піти?

Лорд Генрі з посмішкою позирнув на Доріана. [...]

— Мені піти, містере Грей?

— Ах, ні, лорде Генрі, будь ласка, не йдіть! Безіл, я бачу, сьогодні знов у кепському настрої, а я терпіти не можу, коли він сердиться. [...] Доріан Грей з виглядом юного мученика ступив на підвищення, зобразивши невдоволену гримасу до лорда Генрі, що дуже йому сподобався. Він був такий несхожий на Безіла! Між ними двома — разючий контраст. І голос у лорда Генрі такий приємний!..

Трохи згодом Доріан Грей звернувся до нього:

— Справді ви маєте поганий вплив, лорде Генрі? Аж настільки поганий, як каже Безіл?

— Доброго впливу взагалі не існує, містере Грей. Будь-який вплив неморальний — неморальний з наукового погляду.

: — Чому це?

— Тому що впливати на когось — означає віддавати комусь власну душу. Людина вже не думає своїх природних думок, не запалюється своїми природними пристрастями. І чесноти вона переймає від інших, і гріхи — коли є така річ, як гріх,— запозичує. Людина перетворюється на відлунок чужої музики, на актора, що грає не для нього написану роль. Мета життя — розвиток власного «я». Повністю реалізувати своє єство — ось для чого існує кожен з нас. Але в наш час люди стали боятися самі себе. Вони забули найвищий з усіх обов´язків — обов´язок перед самим собою. Звичайно, вони благодійні. Вони годують виснажених і одягають жебраків, але їхні власні душі голодні й голі. Мужність покинула нас. А можливо, ми ніколи й не мали її. Страх перед суспільством, що є основою моралі, страх перед Богом, що є тайною релігії,— ось що панує над нами. А проте...

— Доріане, будьте слухняним хлопчиком, поверніть голову трішки праворуч,— сказав художник.

Поринувши у роботу, він усвідомлював тільки те, що ніколи раніш не бачив такого виразу в юнака на обличчі.

— А проте,— низьким мелодійним голосом вів далі лорд Генрі з граціозним помахом руки, притаманним йому ще з Ітону,— я певен, що якби кожна людина проживала все своє життя повністю й цілковито, даючи вияв кожному почуттю, вираз кожній думці, втілюючи кожну мрію,— тоді, я певен, світ дістав би такий свіжий 1 дужий збудник радості, що

ми забули б усі хвороби Середньовіччя і повернулись до еллінського ідеалу, а можливо, й до чогось іще кращого, ще багатшого. Але й найхоробріший із нас боїться самого себе. Самозаперечення, цей трагічний пережиток дикунських збочень, і досі калічить нам життя. Ми покарані за свою саможертву. Кожен імпульс, що ми намагаємось притлумити, нависає над розумом і отруює нас. А згрішивши, ми покінчуємо з гріхом, бо, вже чинячи гріх,— людина очищається. Тоді залишаються тільки згадки про насолоду або розкоші каяття. Єдиний спосіб збутися спокуси -— піддатись їй. А опирайтеся спокусі — і ваша душа знеможе від жадання речей, що їх ви самі собі заборонили, від бажань, що їх ваші ж потворні закони зробили потворними і незаконними. Хтось сказав, що найбільші події світу відбуваються в людському мозкові. І так само слушно, що найбільші гріхи світу чиняться в людському мозкові, і тільки в мозкові. Та й ви самі ж, містере Грей,— і в світлому своєму отроцтві, і в рожевій юності,— не раз зазнавали пристрастей, що лякали вас, думок, що сповнювали вас жахом, мрій і сонних марень, сама лише згадка про які — і то може спопелити вам щоки соромом...

— Стривайте! Стривайте! — затинаючись, пробелькотів Доріан Грей,— Ви приголомшили мене. Я не знаю, що сказати. Якась відповідь має бути, але я не можу знайти її. Не говоріть більше! Дайте мені подумати... Чи ні — краще, мабуть, не думати про це...

Хвилин десять він стояв непорушно, з напіврозтуленими устами і незвичним блиском в очах. Він неясно усвідомлював, що в ньому збудилися зовсім нові думки й чуття. Але йому здавалося, що вони підіймаються з глибин його єства, а не привнесені ззовні. Ті декілька слів, що Безілів друг повів йому,— слів умисне парадоксальних, але сказаних, безумовно, випадково,— торкнулись якоїсь потайної струни, ніколи не займаної, і він чув, як вона оце тріпотіла й вібрувала в ньому чудними поштовхами.

Так зворушувала й бентежила його музика. Але вплив музики менше виразний... Вона-бо творить у людині не новий світ, а скоріше новий хаос. А тут — слова! Самі слова! Але які моторошні! Які ясні, промовисті, жорстокі! Від них не втечеш. І до того ж — які в них невловні чари! Слова ці, здавалося, надають відчутної форми туманним маренням, і бринить у них своя музика, така ж солодка, як у віоли чи лютні. Самі слова! Та чи ж є що-небудь таке реальне, як слова?

То правда: в його ранній юності бувало таке, чого він не міг зрозуміти. Але тепер він це розумів! Життя враз постало перед ним у вогненних барвах. Йому здавалось, він іде крізь полум´я... І чому він не відчував цього досі? »

З ледь помітним усміхом лорд Генрі стежив за юнаком. Він добре знав, коли треба помовчати. Доріан збудив у ньому щиру зацікавленість, і він сам був вражений несподіваною дією своїх слів. Йому пригадалася книжка, що її він прочитав у шістнадцять літ,— вона відкрила перед ним чимало незвісного раніше, і йому кортіло знати, чи й Доріан Грей переживає цю мить щось подібне. Він пустив стрілу просто так, навмання. Невже вона влучила в ціль?.. Але ж який чарівний цей юнак!

Холлуорд усе працював, і в кожному сміливому мазку його були справжня витонченість і досконала ніжність, що засвідчують,— в усякому разі, в мистецтві,— дужий хист. Він був несвідомий мовчанки.

— Безіле, я втомився стояти! — скрикнув раптом Доріан.— Я хочу вийти в садок. Тут така задуха!

— О, даруйте, друже мій! За роботою я забуваю про все... Але ви ніколи не позували краще. Ви навіть не поворухнулись! І я схопив той вираз, якого прагнув,— напівстулені уста і яскравість в очах... Не знаю, що Гаррі казав вам, але, безперечно, це він викликав у вас такий чудесний вираз. Він, певно, наговорив вам компліментів? Не беріть за правду його слів.

— Ні, він зовсім не говорив мені компліментів. Можливо, саме тому я й не вірю жодному його слову.

— Е ні, Доріане, ви добре знаєте, що повірили всім моїм словам,— заперечив лорд Генрі, мрійно дивлячись на нього своїми млявими очима.— Я, мабуть, і собі вийду в садок. Тут страшенно гаряче. Безіле, скажи принести нам чогось холодненького, чогось із полуничним соком...

— О, будь ласка, Гаррі. Подзвони лишень Паркерові, і я скажу йому, що подати. Я вийду в садок пізніш, бо ще маю докінчити задній план. Тільки не затримуй Доріана занадто довго. У мене так добре просувається робота — я сьогодні, як ніколи, у формі. Цей портрет має бути моїм шедевром. Та вже й тепер це шедевр.

У садку, зануривши лице в прохолодне гроно бузкового цвіту, Доріан Грей спрагло, наче вино, пив його аромат. Лорд Генрі підійшов до нього впритул і поклав руку йому на плече.

— Оце ви маєте слушність,— упівголоса сказав він.— Бо ніщо не лікує так душі, як відчуття, і ніщо не лікує так відчуттів, як душа.

Юнак здригнувся і відступив. Він стояв простоволосий, листя розкуйовдило йому непокірні кучері й сплутало їх злотисті пасма. Очі були перелякані — як у людини, зненацька розбудженої. Гарно виточені ніздрі тремтіли, якийсь прихований неспокій пробивався в трепеті ясних його уст.

— Так,— провадив далі лорд Генрі,— це велика таїна життя — лікувати душу відчуттями, а відчуття — душею. Ви надзвичайна людина, містере Грей. Ви знаєте більше, ніж вам здається, але менше, ніж вам хочеться знати.

Доріан Грей спохмурнів і одвернув голову. Він не міг не вподобати цього високого стрункого молодика, що стояв обіч нього. Це романтичне смагляве обличчя і стомлений вигляд збуджували цікавість. Було щось несказанно принадне в його низькому млосному голосі. Навіть його руки — холодні, білі, подібні до квітки,— мали своєрідні чари. На звук його голосу вони мелодійно рухались і, здавалося, теж промовляли щось по-своєму. Доріан відчував острах перед ним і соромився цього остраху. Чому це хтось сторонній мав одкрити йому його ж власну душу? Він знав Безіла Холлуорда вже не один місяць, але їхня приязнь ніколи не змінювала його. І ось раптом з´являється людина, що їй немовби судилося розкрити перед ним життєві тайни... А втім, чого тут боятись? Він же не школяр чи дівчина! Це смішно — лякатися.

— Сядьмо в затінку,— запропонував лорд Генрі.— Паркер уже приніс напої... Якщо ви будете довго на-сонці, у вас зіпсується шкіра, і Безіл ніколи більше не малюватиме з вас. Далебі, вам не слід бути на сонці. Засмага вам не пасує.

— Ну й що з того? — засміявся Доріан Грей, сідаючи на лаву в кінці садка.

— З того випливає все для вас, містере Грей.

— Як то все?

— Адже перед вами чудова юність, а юність — це єдина річ у світі, що варто мати!

— Я не відчуваю цього, лорде Генрі.

— Авжеж, ви не відчуваєте цього зараз. А коли до вас прийде старість, коли ваше обличчя змарніє і вкриється зморшками, коли думки зорють вам чоло борознами і пристрасть опече вам уста гидким вогнем, ви з жахом це відчуєте. Тепер, куди б ви не пішли, ви чаруєте всіх. Та хіба завжди буде так? У вас на диво прекрасне обличчя, містере Грей. Не хмурте брів,— справді прекрасне! А Краса є прояв Генія — ба навіть вище за Генія, і то остільки, що це не потребує пояснення. Краса — це одна з великих істин світу, як сонячне світло, як весняна пора, як відбиття в темних водах тої срібної шкаралупи, що ми звемо місяцем. Краса — це поза всякими сумнівами. їй дано божественне право на верховенство. Вона робить принцами тих, хто її має. Ви посміхаєтесь? О, коли ви її втратите, ви не посміхатиметесь!.. Кажуть іноді, що Краса — це тільки тлін. Може, й так. Але, в усякому разі, вона не така тлінна, як Думка. Для мене Краса є дивом з див. Це тільки поверхові люди не можуть судити за зовнішністю. Справжня таїна життя — це видиме, а не невидиме... Так, містере Грей, боги були щедрі до вас. Але що вони дають, те скоро й забирають. Перед вами лише кілька років життя справжнього, багатющого, розмаїтого! А коли ваша юність мине і врода разом з нею, тоді ви раптом виявите, що для вас не лишилося перемог, або ж змушені будете вдовольнятись благими перемогами, що їх пам´ять про минуле зробить ще більш гіркими, ніж поразки. Кожен місяць ви дедалі ближче до того жахливого майбутнього. Час — ревнивий, він зазіхає на ваші троянди й лілеї. Ваше лице стане жовтавим, щоки позападають, очі потьмяніють. Ви будете неймовірно страждати... О! Розкошуйте часом, доки юні! Не легковажте золотою своєю порою, прислухаючись до нудних базік, вдосконалюючи безнадійних невдах, покладаючи своє життя заради неуків, нездар і нікчем. Наша доба заражена цими нездоровими потягами та хибними ідеями. Живіть своїм життям! Тим чудовим життям, що є у вас! Нічого не проминіть, шукайте завжди все нових вражень. І не бійтесь нічого. Новий гедонізм — ось що потрібне нашому вікові. Ви могли б стати його наочним символом. З такою зовнішністю — все у ваших руках! Але світ належить вам тільки на короткий час... Я одразу побачив, що ви зовсім не свідомі своєї сили й можливостей. Багато чим ви так вразили мене, що я був просто змушений трохи допомогти вам пізнати Самого себе. Я подумав, який це трагізм був би, коли б таке життя намарно стратилось. Бо ж так швидко мине ваша юність, так швидко!.. Звичайнісінькі лугові квіти в´януть, але вони розцвітають знову. Верболіз і наступного літа в червні сяятиме золотистим цвітом, як сяє ним нині. Через місяць ломиніс укриють пурпурові зорі, і рік у рік зелена сутінь його листя знов і знов буде іскритись цими пурпуровими зорями. Але наша молодість ніколи не повертається. Живець радості, що у двадцять років гаряче пульсує в нас, поступово млявішає, руки й ноги наші слабнуть, емоції блякнуть. Ми вироджуємось у бридких маріонеток, переслідуваних пам´яттю пристрастей, що їх ми занадто боялись, і гострих спокус, що їм не наважувались піддатися. Юність, юність! Нічого чисто немає в світі, крім юності!

Доріан Грей зачудовано слухав, широко розплющивши очі. Бузкова гілка впала з його руки на рінь. Підлетіла пухнаста бджола, з гудінням покружляла над гілкою і рушила в мандри овальною зоряною китицею крихітних квіточок. Він спостерігав її з тією дивною зацікавленістю в буденних речах, яку ми намагаємося пробудити в собі, коли нас страхають думки про щось важливіше, або коли нас бентежать нові, непевні ще

почуття, або коли якась моторошна думка несподівано облягає мозок і закликає здатись... За хвилину бджола полетіла далі. Доріан бачив, як вона заповзла в барвисту трубку березки. Квітку немовби стрепенуло, і стебельце плавно колихнулось.

Раптом у дверях студії з´явився Холлуорд і рвучким помахом руки покликав гостей до будинку. Вони перезирнулись і посміхнулися.

— Я чекаю! — гукнув він,— Увіходьте ж бо. Освітлення чудове! А напої можете забрати сюди.

Вони разом підвелись. Двійко зеленавих метеликів пролинуло повз них; на сливі, що росла край садка, заспівав дрізд. [...]

Розділ IV

Лорд Генрі іще не повернувся. Він поклав собі за правило завжди спізнюватися, вважаючи, що пунктуальність — крадій часу. І Доріан невдоволено суплячись, неуважно гортав чудово ілюстроване видання «Манон Леско», знайдене ним у одній із книжкових шаф. Розмірено цокав годинник у стилі Людовика XIV, і навіть це дратувало Доріана. Він уже кілька разів поривався піти, не дочекавшись господаря. Нарешті за дверима почулися кроки. [...]

Коли дружина лорда Генрі, схожа на райського птаха, що цілу ніч пробув під дощем, випурхнула із кімнати полишивши після себе легкий запах жасмину, він запалив сигару і розлігся на дивані.

— Воронь Боже вас одружитися з жінкою із волоссям солом´яного кольору,— сказав він після кількох затяжок.

— Чому, Гаррі?

— Вони жахливо сентиментальні.

— А я люблю сентиментальних людей.

— Та й узагалі — краще не одружуйтесь, Доріане. Чоловіки одружуються від утоми, а жінки — з цікавості. І тим і тим шлюб приносить розчарування.

— Навряд чи я коли-небудь одружуся, Гаррі. Я надто закоханий. Це теж один із ваших афоризмів. Я його втілюю в життя, як і усе, що ви проповідуєте.

— А в кого ж це ви закохалися? — спитав лорд Генрі після деякої паузи.

— В одну актрису,— зашарівшись, відповів Доріан Грей.

Лорд Генрі знизав плечима.

— Досить банальний початок.

— Ви не сказали б цього, якби побачили її, Гаррі.

— То хто ж вона?

— Її зовуть Сібіл Вейн.

— Ніколи не чув про таку актрису.

— І ніхто ще не чув. Та невдовзі про неї почують усі. Вона геніальна.

— Мій хлопчику, жінки не бувають геніями. Вони — декоративна стать. їм нічого сказати світові, але щебечуть вони дуже мило. Жінка — Це втілення матерії, що торжествує над духом, а мужчина — втілення торжества думки над мораллю.

— Заради Бога, Гаррі!

— Дорогий Доріане, але ж це свята правда! Я вивчаю жінок, тож чи мені їх не знати? І треба сказати, не такий це вже трудний предмет для вивчення. [...] Ну та гаразд, розкажіть мені про свого генія. [...]

— Уявіть собі дівчину років сімнадцяти, із ніжним, як квітка, дичком, із голівкою гречанки, оповитою темними косами. Очі — сині озера пристрасті, губи — пелюстки троянд. Уперше в житті я бачу таку диво, вижну вроду! Якось ви сказали, що будь-який пафос залишає вас байду, жим, але краса, одна лише краса здатна викликати у вас сльози. Так от Гаррі, я ледве міг розгледіти цю дівчину, бо сльози туманили мені очі, А голос! Ніколи не чув я такого голосу! Спочатку він був дуже тихий, але кожна його глибока лоскітлива нота ніби одна по одній вливалася в душу. Потім він зазвучав голосніше, ніби флейта або далекий габой. Під час сцени в саду у ньому дзвеніло оте трепетне зачудування, як у солов´їному співі перед світанням. А часом мені вчувався натхненний переспів скрипок. Та ви ж знаєте, як може схвилювати чийсь голбс. [...] Як я міг її не покохати? Гаррі, я люблю її. Вона для мене все. Щовечора, я бачу її на сцені. Сьогодні вона — Розалінда, завтра — Імоджена. Я бачив її в Італії, коли вона вмирала в похмурому склепі, випивши у поцілунку отруту із губів коханого. Я стежив за нею, коли вона бродила Арденнським лісом, перевдягнена юнаком, чарівна в цьому вбранні — короткий камзол, трико щільно обтягувало стрункі ноги, вигадлива шапочка. Безумна приходила вона до короля-злочинця і давала йому руту і полин. Вона була невинною Дездемоною, і чорні руки ревнощів здавлювали її тоненьку, як очеретина шійку. Звичайні жінки не збуджують нашу уяву. Вони не виходять за рамки свого часу. Вони не здатні мінятися, як за помахом чарівної палички. їхні душі нам так само добре знайомі, як і їхні шляпки. У них немає таїни. [ ...]

— Скажіть, як далеко у вас зайшло?

— Гаррі! Сібіл Вейн для мене святиня! [...]

Лорд Генрі спостерігав за ним із прихованим задоволенням. Як несхожий був Доріан зараз на того несміливого юнака, що його він зустрів у майстерні Безіла Холлуорда! Усе його єство розкрилося, як квітка, розцвіло полум´яно-палко. Душа вийшла із свого потаємного схову, і Бажання поспішило їй навстріч.

— То що ж ви думаєте робити? — спитав нарешті лорд Генрі.

—Я хочу, щоб ви і Безіл якось поїхали зі мною до театру і побачили її на сцені. Анітрохи не сумніваюсь, що ви також поцінуєте її талант. [...]

Розділ VI

[...] Щойно закінчився спектакль, і Доріан Грей помчався за лаштунки. Сібіл стояла одна в своїй уборній. Обличчя її сяяло торжеством, очі блищали, від неї ніби линуло сяйво. Губи ледь ворушилися усміхнено якійсь таємній думці.

Коли увійшов Доріан Грей, вона подивилася на нього із неприхованою радістю і вигукнула:

— Як кепсько я сьогодні грала, Доріане!

— Жахливо! — підтвердив він, неабияк подивований.

— Просто гидотно! Ви не хворі? Ви не можете собі уявити, як це було жахливо і як я страждав!

Дівчина усе ще всміхалася.

—Доріане,— мовила вона протяжно й наспівно, впиваючись його ім´ям, солодшим за мед для ЇЇ пелюсткових губ.—Доріане, як же ви не зрозуміли? Але ж зараз ви все зрозуміли, так?

І. — А що тут розуміти? — спитав він роздратовано. |ї — А те, чому я так гидко грала сьогодні... І завжди так буде. Ніколи я не зможу грати так, як раніше, і,Доріан знизав плечима.

Ё — Та ви, мабуть нездужаєте. Вам не варто було грати, коли ви хворі. Адже ви стаєте посміховиськом. Моїм друзям було нестерпно нудно. Та й мені теж.

Сібіл, здавалося, не чула його. Вона була в якомусь щасливому екстазі, що абсолютно змінював її.

— Доріане, Доріане! — вигукнула вона.— Доки я вас не знала, я жила лише на сцені. Мені здавалося що це моє справжнє життя. Якогось вечора я була Розаліндою, іншого Порцією. Радість Беатріче була моєю радістю, а страждання Карделії — моїми стражданнями. Я вірила усьому. Ті жалюгідні актори, що грали зі мною, здавалися мені божественними, розмальовані куліси — були моїм світом. Я жила серед привидів і вважала їх живими людьми. Але ось прийшов ти, коханий, і вивільнив мою душу із полону. Ти показав мені справжнє життя. І сьогодні у мене ніби розплющилися очі. Я побачила усю несправжність, фальш і безглуздість тієї бутафорії, що оточує мене на сцені. Сьогодні увечері я вперше побачила, що Ромео старий, потворно розмальований, що місячне сяйво в саду несправжне, і сад цей — не сад, а вбогі декорації. І слова, котрі я виголошувала, були несправжні, не мої слова, не те, що мені хотілося би говорити. Завдяки тобі я спізнала те, що вище мистецтва. Я знаю тепер любов справжню. Мистецтво — лише її блідий відбиток. О радість моя, мій Прекрасний Принце! Мені набридло жити серед тіней. Ти мені дорожчий, аніж усе мистецтво світу. Нащо мені ці маріонетки, котрі оточують мене на сцені? Коли я сьогодні прйшла в театр, я неабияк здивувалася: усе одразу стало мені таким чужим! Думала, що буду грати чудесно, а виявилося, що нічого у мене не виходить. І раптом я душею збагнула, чому це так, і мені стало так радісно! Я чула у залі свистіння і лише посміхалася. Що вони знають про таку любов, як наша? Візьми мене звідси, Доріане, поведи мене туди, де ми будемо зовсім самі. Я тепер ненавиджу театр. Я могла зображувати на сцені любов, якої не знала, але не можу робити цього нині, коли любов палить мене, немов вогонь. Ах, Доріане, Доріане, ти мене розумієш? Адже мені тепер грати закохану — це профанація! Завдяки тобі я це знаю.

Доріан різко відвернувся від Сібіл і сів на диван.

— Ви вбили мою любов,— промовив він, не підіймаючи очей.

Сібіл подивовано глянула не нього і засміялася. Доріан мовчав. Вона

підійшла до нього і легко, самими кінчиками пальців, торкнулася волосся. Потім стала на коліна і припала губами до його рук. Але Доріан здригнувся, висмикнув руку. Скочив з дивана, кинувся до дверей.

— Так, так! — вигукнув він.— Ви вбили мою любов! Раніше ви хвилювали мбю уяву,— а тепер ви не викликаєте у мене жодного інтересу. Ви мені просто байдужі. Я вас покохав, бо ви грали чудесно, бо я бачив у вас талант, і ви втілювали в життя мрії великих поетів, одягали в живу, реальну плоть безтілесні образи мистецтва. А нині всьому кінець. Ви виявилися лише пустою і обмеженою жінкою. Боже, який я був дурний! Яким безумством була моя любов до вас! Зараз ви для мене ніщо. Я не хочу вас більше бачити. Та я вас узагалі ніколи не згадаю, імені вашого не вимовлю. Якби ж то ви могли збагнути, чим ви були для мене...О Боже,

та я...Ні, про це й думати боляче. Краще б я вас ніколи не знав! Ви зіпсували найпрекрасніще в моїм житті. Як мало ви знаєте про кохання, якщ0 смієте твердіти, що воно вбило в вас актрису! Але ж без свого мистецтва ви — ніщо! [...]

Сібіл зблідла і затремтіла. Стиснувши руки, вона пролепетала з трудом, слова застрявали у неї в горлі:

— Ви ж не серйозно говорите це, Доріане? Ви мене розігруєте.

— Розігрую? Е, ні, блазнювання я полишаю для вас, ви це так добре вмієте! — ядуче заперечив Доріан.

Дівчина підвелася з колін і підійшла до нього. Із непередаваним ду. шевним сум´яттям вона поклала руку на плече і зазирнула в очі. Та Доріан відштовхнув її:

— Не чіпайте мене!

У Сібіл вирвався глухий стогін, і вона впала йому до ніг. Як затоптана квітка, лежала вона на підлозі.

— Доріане, Доріане, не полишайте мене! — шепотіла вона благально. [...]

Через кілька хвилин він був уже на вулиці.

Нарешті Доріан гукнув візника і поїхав додому. Якусь мить він стояв у дверях, оглядаючи тиху площу, вікна будинків, наглухо закриті віконницями або барвистими шторами. Небо було прозоро-опалове, і на його фоні дахи блищали, як срібло. Із димаря сусіднього будинку здіймалася тоненька смужка диму і ліловою стрічкою вилася у перлистому мареві.

У великому золоченому венеціанському ліхтарі, колись, мабуть, украденому з гандоли якого-небудь дожа, що нині осявав просторий хол із дубовими панелями, мерехтіли ще три газові рожки, з вузькими голубими пелюстками в обрамленні білого полум´я. Доріан загасив їх і, кинувши на столик шляпу і плащ, пройшов" через бібліотеку до дверей у спальню, велику восьмикутну кімнату на першому поверсі, яку він у своєму новому захопленні розкішшю, недавно відновив і прикрасив стіни рідкісними гобеленами часів Ренесансу, що їх він знайшов на горищі його домівки у Селбі. У цю мить, коли він уже взявся за ручку дверей, погляд його упав на портрет написаний Безілом Холлуордом. Доріан здригнувся і відхитнувся, ніби чимось вражений, затим увійшов до спальні. Одначе, вийнявши бутоньєрку з петлиці, він спинився нерішуче, щось, мабудь, його гнітило. Зрештою він повернувся до бібліотеки і, підійшовши до свого портрета, довго вдивлявся в нього. При слабкому світлі, затіненому жовтими шовковими шторами, обличчя на портреті виказувало якусь одміну. Якийсь інший був вираз, у складках рота відчувалася жорстокість. Як дивно!

Одвернувшись від портрета, Доріан підійшов до вікна і розсунув штори. Яскраве вранішнє світло залило кімнату і розігнало химерні тіні по кутках. Одначе в обличчі на портреті, як і доти, була відчутна дивовижна переміна, вона навіть стала чіткішою. У яскравому промінні сонця жорстка складка коло рота проступала так явно, ніби Доріан дивився у дзеркало після щойно скоєного злочину.

Він здригнувся і, хапливо узявши зі столу овальне ручне дзеркало в прикрашеній купідонами рамці із слонової кістки (один із численних подарунків лорда Генрі), вгледівся у нього. Та ні, його соковитого рота не псувала жодна складка, як ото на портреті. Що б то могло значити?

Доріан протер очі і, підійшовши до портрета впритул, знову став уважно роздивлятися його. Фарба безумовно не була зачеплена, ніяких елідів підмальовки. А між тим вираз обличчя явно змінився. Ні, таки не здалося — страшна переміна кидалася в очі.

Сівши у крісло, Доріан силкувався розібратися у цьому. І раптом в його пам´яті спливли слова, сказані ним у майстерні Безіла Холлуорда того дня, коли портрет був завершений. Авжеж, він це прекрасно пам´ятав. Він тоді висловив безумне бажання, щоб портрет старівся замість нього, а він лишався вічно молодим, щоб його врода не зблякла, а сліди пристрастей і пороків карбувалися на портреті. Так, він хотів, щоб оті сліди страждань і тяжких дум борознили лише його портретний відбиток, а сам він зберігав увесь ніжний квіт і чар своєї, тоді ще вперше усвідомленої юності. Невже його бажання здійснилося? Ні, таких чудес не буває! Страшно навіть і подумати про це. А між тим — ось він, портрет, із жорстокою складкою коло губів.

Жорстокість? Хіба він чинив жорстоко? Адже винен в усьому не він, винна Сібіл. Він уявив її великою актрисою і за це покохав. А вона його розчарувала. Вона виявилася нікчемою, не гідної його любові. Одначе зараз він із безмежною жалістю згадав цю хвилину, коли вона лежала біля його ніг і плакала, як дитина, він згадав, з якою черствою байдужістю дивився він тоді на неї. Навіщо він так створений, пощо йому така душа?

і Та хіба він — не страждав? За ті три жахливі години, що йшов спектакль, він пережив століття терзань, вічність мук. Його життя, в усякому разі, рівноцінне її життю. Нехай він ранив Сібіл довіку — але ж і вона неабияк отруїла йому життя. До того ж жінки переносять горе легше, аніж чоловіки, так уже вони створені! Вони живуть лише самими почуттями, і лише це їх і хвилює. Вони й коханців заводять лише для того, щоб було кому влаштовувати сцени. Так каже лорд Генрі, а він жінок знає. Тож навіщо себе тривожити думками про якусь Сібіл? Адже вона для нього більше не існує. Але ж портрет... Як тут бути? Портрет зберігає таємницю його життя і може всім її видати. Портрет навчив його любити власну вроду,— і тож певне він заставить зненавидіти власну душу? Як йому тепер і дивитися на це полотно?

Ні-ні, це лише обман почуттів, викликаний душевним сум´яттям. Він пережив жахливу ніч — от йому і вважається бозна-що. У мозку його пульсує та багрова точка, що робить людину безумною. Портрет анітрохи не змінився, і вигадувати собі це — просто безум.

Але відбиток на портреті дивився на нього із жорстокою усмішкою, що так псувала прекрасне лице. Золотаве волосся сяяло в променях сонця, голубі очі зустрічалися із очима живого Доріана. Почуття безмежної жалості проснулося в серці Доріана — жалості не до себе, а до свого портрета. Отой молодик на портреті уже змінився і буде мінятися все більше! Потьмяніють золотаві кучері і посивіють. Зав´януть ніжні рум´янці юного обличчя. Кожен гріх, скоєний ним, Доріаном, буде плямити портрет, псуючи його красу...

Ні, ні, він не стане більше грішити! Буде портрет мінятися чи ні — все одно він стане ніби його, Доріана, совістю. Відтепер треба боротися із спокусами. І більше не зустрічатися із лордом Генрі — або принаймі не слухати його небезпечних, як витончена отрута, речей, котрі колись у саду Безіла Холлуорда уперше пробудили в ньому, Доріанові, жагу неможливого.

І Доріан вирішив піти до Сібіл, загладити свою провину. Він одружиться з нею і постарається знову пролюбити її. Авжеж це його обов´язок.

Вона, мабуть, неабияк страждала, більше, аніж він. Бідолашна! Він учи нив з нею, як безсердечний егоїст. Любов повернеться, вони будуть щас ливі. Життя його із Сібіл буде чисте і прекрасне.

Він підвівся з крісла і, з відразою позирнувши востаннє на портрет заслонив його високим екраном.

— Який жах! — пошепотів він до себе і, підійшовши до вікна, розчахнув його [...].

Розділ VIII

Коли Доріан прокинувся, було далеко пополудні. Його слуга уже кілька разів навшпиньках заходив у спальню — подивитися, чи не прокинувся молодий хазяїн, і дивувався тому, що він сьогодні спить так довго.

Його відвідує лорд Генрі.

[...] Підійшовши до Доріана, лорд Генрі сів і міцно стис його руки.

— Доріане,— сказав він,— у своєму листі... не лякайтесь... я писав вам, що Сібіл Вейн померла.

Болісний зойк розітнув юнакові уста. Він схопився з місця, вирвавши руки.

— Померла? Сібіл померла? Це неправда! Це підла брехня! Як ви смієте це говорити!

— Це щира правда, Доріане,— серйозно сказав лорд Генрі.— Про це сповіщають усі ранкові газети. Я писав вам, щоб ви ні з ким не бачились, доки я прийду. Очевидно, буде слідство, отже, треба подбати, щоб вас туди не вплутали. Такі справи прославляють людину в Парижі, але в нас, у Лондоні, люди ще надто забобонні. Тут ніяк не годиться починати кар´єру зі скандалу. Краще ним призапастися на пізніше — на схилі віку скандали надають людині більшої пікантності. Сподіваюсь, у театрі не знають ваше ім´я? Якщо ні, то все гаразд. А хтось бачив, як ви заходили до кімнати Сібіл? Це дуже важливий момент.

Приголомшений жахливою новиною, Доріан кілька хвилин не міг ані слова вимовити. Нарешті, затинаючись, він пробелькотів придушеним голосом:

— Гаррі, ви кажете — слідство? Що це означає? Що Сібіл... О Гаррі, я цього не переживу!.. Кажіть-бо швидше! Хай уже я знаю все, як є.

— Я не маю жодних сумнівів, Доріане, що це не просто нещасливий випадок, хоч саме в такому вигляді треба цю подію піднести публіці. А справа виглядала приблизно так: коли вони вдвох із матір´ю виходили з театру десь о пів на першу ночі, дівчина сказала, що забула щось нагорі. Її чекають, але вона не повертається. Зрештою її знаходять мертву на підлозі в артистичній кімнаті. Вона помилково проковтнула якусь отруту, що в них там є у театрах. Не знаю, що саме, але, в усякому разі, щось із синильною кислотою чи свинцевими білилами. Певніше, з кислотою, бо померла вона одразу.

— Гаррі, Гаррі, це ж такий жах! — скрикнув Доріан.

— Звісна річ, це дуже трагічно, але не треба, щоб вас було вплутано у цю історію. Я читав у «Стандарті», що Сібіл Вейн мала сімнадцять років. А мені вона здалася ще молодшою, наче справжнє дитя. Та й грала вона так невправно... Доріане, ви не повинні брати цього надто близько до серця. Краще їдьмо зі мною на обід. А пізніш ми заглянемо до опери. Сьогодні співає Патті, все товариство буде там. Ви зможете зайти до ложі моєї сестри. З нею буде кілька цікавих жінок.

— Отже, це я убив Сібіл Вейн!..— сказав Доріан Грей мовби сам до себе.— Убив! Це так же певно, коли б я встромив їй ніж у горло! І, однак, троянди через це не прив´яли, а пташки все так само радісно виспівують № моєму саду. І сьогодні ввечері я маю обідати з вами, їхати до опери, а потім, мабуть, ще десь вечеряти. Яке життя надзвичайне і драматичне! Якби я прочитав це в книжці, я ридав би над ним. А от тепер, коли це сталось насправді і сталось зі мною, воно виглядає занадто дивовижним, щоб проливати сльози. Ось лежить перший у моєму житті пристрасний любовний лист. Дивно, що писав я його до небіжчиці!.. Хотів би я знати, чи відчувають вони щось, оті мовчазні бліді істоти, що їх називають мертвими? Сібіл!.. Чи може вона щось знати, чути, чи відчуває щось?

Гаррі, як я любив її колись! Мені здається, вже роки збігли відтоді. Колись вона була всім для мене... А потім настав отой жахливий вечір — невже й справді це було тільки вчора?! — коли вона грала так погано в мене серце ледь не розірвалося. Вона пізніше все пояснила мені. То було безмежно зворушливо, але мене воно не пройняло, і я думав собі, що з неї така дурепа... А потім... потім сталося щось таке, що мене взяв страх. Не можу сказати вам, що саме, але це було жахливо! І я дав собі слово повернутися до Сібіл. Я зрозумів, що був несправедливий до неї. А тепер — вона мертва. О Боже, Боже! Гаррі, що мені робити? Ви не знаєте, в якій я небезпеці, і ніщо не може втримати мене від падіння. Але вона допомогла б мені! Вона не мала права вбивати себе! Це егоїстично!

— Любий Доріане,— мовив лорд Генрі, дістаючи цигарку й сірники,— жінка може зробити мужчину праведником тільки в один спосіб — увірившись йому аж доти, доки він утратить будь-який інтерес до життя. Ви були б нещасні, якби одружилися з цією дівчиною. Звичайно, ви лагідно ставилися б до неї — це завжди легко, коли людина вас не цікавить. Але вона незабаром зауважила б вашу цілковиту байдужість до неї. А коли жінка бачить, що її мають за порожнє місце, вона або починає одягатися з жахливим несмаком, або ж у неї з´являються чепурні капелюшки, за які платить чоловік іншої жінки. Це вже не кажучи про принизливість для вас такого нерівного шлюбу,— я, у всякому разі, доклав би всіх зусиль, щоб його взагалі не було. Запевняю вас, як не подивись, цей шлюб ваш був би геть-чисто невдалий.

— Мабуть, що так,— пробурмотів мертвотно блідий Доріан, ходячи вперед і назад по кімнаті.— Але я вважав за свій обов´язок одружитися. І не моя провина, коли ця страшна трагедія перешкодила мені вчинити те, що належало. Пам´ятаю, ви колись зауважили, що добрі наміри завжди фатальні,— вони всі з´являються запізно. От і зі мною так трапилося.

— Добрі наміри — це марні спроби втрутитись у дію законів природи, їх джерело — чистісінька марнославність, наслідок їх — абсолютний нуль. Вряди-годи вони дають нам скуштувати розкоші тих безплідних емоцій, що так тішать слабкодухих людей,— ото й тільки. Добрі ухвали — це просто чеки, що люди виписують на банк, де не мають рахунку.

— Гаррі,— промовив Доріан Грей, підійшовши ближче і сідаючи обік лорда Генрі,<— скажіть мені, чому ця трагедія мучить мене не так пекуче, як я хотів би? Невже я зовсім не маю серця?..

— Ну ні, за останні два тижні ви накоїли так багато дурниць, що я б цього про вас ніяк не сказав,— відповів лорд Генрі, ніжно й меланхолійно усміхаючись.

Доріан спохмурнів.

— Мені не до вподоби ваше пояснення, Гаррі, та все ж приємно, щ0 ви не вважаєте, ніби я й справді без серця. Я й сам знаю, що я не такий. А все ж те, що сталося, не вразило мене так, як би мало вразити. Воно видається мені просто дивною розв´язкою дивної п´єси. У ньому — вся моторошна краса грецької трагедії, трагедії, в якій я був одним з головних героїв, але яка не поранила моєї душі.

— Це цікаве питання,— мовив лорд Генрі. Він відчував гостру насолоду, граючи неусвідомленим себелюбством юнака.— Надзвичайно цікаве питання! Я гадаю, по-справжньому це можна пояснити ось як. Часто реальні життєві трагедії стаються в такій неартистичній формі, що вони ображають нас своїм грубим шаленством, абсолютною непослідовністю й безглуздям, цілковитим браком вишуканості. Вони просто викликають огиду, як і всяка вульгарність. Вони справляють враження неприхованого брутального насильства, і ми повстаємо проти нього. Однак інколи нам у житті трапляється трагедія, яка містить у собі щось від прекрасного. І от якщо ця краса щира, ми захоплені драматизмом подій. Тоді несподівано ми усвідомлюємо, що вже ми не виконавці, а глядачі вистави. Чи, точніше, і те, й те. Ми спостерігаємо самі себе, і саме вже диво такого видовища полонить нас... Ось тут, скажімо, що, власне, сталося? Дівчина наклала на себе руки з кохання до вас. Хотів би я сам колись опинитись на вашому місці! Тоді б я на все життя закохався в кохання і обожнював би його! Жінки, які любили мене,— таких було небагато, але трохи було,— завше вперто жили далі, і то довгі роки після того, як я втрачав будь-який інтерес до них, а вони до мене. Вони нажили собі гладкі тіла, поставали нестерпно нудотними, а зустрівши десь мене, одразу ж поринали у згадки. Ну й кара Божа, ця противнюща жіноча пам´ять! І який неймовірний розумовий застій криється в ній! Людина мусить вбирати барви життя, але не тримати в пам´яті його подробиці. Подробиці завжди вульгарні.

— Я мушу посіяти маки жалоби у себе в саду,— зітхнув Доріан.

— У цьому немає потреби,— заперечив співрозмовник.— Наше життя й без того має досить маків. Щоправда, деколи забуття не поспішає приходити. Якось я все літо носив у петельці самі лише фіалки на знак артистичної жалоби над романом, що затявся не вмирати. Врешті, правда, він таки вмер. Забув, що його вбило. Либонь, чи не її обіцянка пожертвувати заради мене цілим світом. Щоразу це страшний момент. Він пронизує нас жахом перед вічністю... Отож — чи повірите? — тиждечь тому, на обіді у леді Гемпшайр, я опинився за столом поруч цієї самої особи, і вона запосілась будь-що розпочати все ще раз — розкопати минуле і перенести його в майбутнє. Я вже давно поставив хрест на тому романі, а вона витягла його знов на світ божий і запевняє мене, ніби я розбив їй життя. Мушу, однак, заявити, що апетит у неї за обідом був надзвичайний, так що я не маю чим гризтися. Але який це брак смаку! Адже минуле тільки тим і принадне, що воно минуле! Та жінки не відчувають моменту, коли завіса опустилася. їм усе кортить шостої дії, і хоч цікавість до п´єси геть вичерпалась, вони пропонують продовжити її. Тільки позволь їм чинити на власний розсуд, і кожна комедія матиме трагічний кінець, а кожна трагедія дійде до фарсу. Вдавати в житті — вони митці але про мистецтво не мають і зеленого поняття. Вам, Доріане, пощастило більше, ніж мені. Запевняю вас, жодна жінка з тих, що я близько знав, не вчинила б задля мене того, що Сібіл Вейн вчинила задля вас. Звичайні жінки завжди знаходять, чим утішитись. Одні захоплюються сентиментальними кольорами. Ніколи не довіряйте жінці, що носить рожево-лілові сукні, котрі, може, й не до лиця її вікові, або тридцятип´ятирічній жінці, що полюбляє рожеві стрічки: це певна прикмета жінки з минулим. Іншим велика розрада — несподівано відкрити щось позитивне в своїх законних чоловіках. Вони хизуються своїм подружнім щастям, немов це найспокусливіший гріх. Ще іншим дає втіху релігія. В таїнствах релігії — всі чари флірту, так мені сказала колись одна жінка, і я чудово це розумію. До того ж ніщо так не сповнює жінку пихою, як репутація грішниці. Сумління робить усіх нас егоїстами. Так, справді, в сучасному житті жінки знаходять собі безліч розрад. Та я ще ж не згадав найважливішої з них!

— Якої це, Гаррі! — байдуже спитав Доріан.

— О, це розрада безперечна! Відбити собі чийогось коханця, коли втрачаєш свого. У світському товаристві це завжди виправдовує жінку!.. Але Сібіл Вейн — таки зовсім інша, ніж ті жінки, що ми здибуємо на кожному кроці. Цьому правда, Доріане. Є щось прекрасне в її смерті. Я радий, що живу у вік, коли трапляються такі дива. Вони вселяють у нас віру в реальність пристрасті, кохання, романтичних почуттів, що на них ми звикли дивитись іронічно.

— Я був страшенно жорстокий з нею. Ви забуваєте це.

— Е, Доріане, жорстокість, одверта жорстокість, жінкам до вподоби більш, ніж будь-що інше,— їхні ж інстинкти напрочуд примітивні! Ми їх емансипували, та вони однаково лишаються рабинями, що шукають собі панів. Вони люблять, коли ними попихають... Я впевнений, що ви ту мить були незрівнянні! Ніколи не бачив вас, щоб ви без жарту були в гніві, але уявляю — тоді було на що подивитись! І до того ж позавчора ви сказали одну річ, яка тоді мені здалася просто примхою вашої уяви, але тепер я таки переконуюсь, що то було дуже слушно сказано, і воно чудово з´ясовує всю справу.

— Що ж я сказав, Гаррі?

— Що Сібіл Вейн уособлює для вас усіх романтичних героїнь; що одного вечора вона Дездемона, іншого — Офелія; що, вмираючи Джульеттою, вона оживає Імодженою.

— Тепер вона вже не оживе,— пробурмотів Доріан, затуляючи обличчя руками.

— Ні, вона вже не оживе, вона зіграла свою останню роль. Але вам її самітна смерть в обшарпаній акторській кімнатці має здаватись просто дивним і похмурим уривком з трагедії джекобіанських часів, чудовою сценою з Вебстера, Форда чи Сіріла Тернера. Ця дівчина ніколи не жила у справжній дійсності, тому вона ніколи, власне, і не вмирала. Для вас, в усякому разі, вона завжди була мрією, фантомом, що оживляв Шекспірові п´єси, сопілкою, через яку Шекспірова музика звучала багатше і життєрадісніше. І досить їй було тільки торкнутися реального життя, як вона ранила його, воно ранило її, і дівчина покинула цей світ. Можете тужити за Офелісю, якщо вам хочеться; посипайте голову попелом, бо Корделію задушено; кляніть небо, що загинула дочка Брабанціо, але не проливайте сліз над Сібіл Вейн. Вона була менш реальна, ніж вони всі.

Запала мовчанка. В кімнаті сутеніло. З саду нечутно вповзали сріблясті тіні; кольори звільна розпливались у сіро-каламутне тло.

Часину згодом Доріан Грей звів очі.

— Ви допомогли мені зрозуміти себе самого, Гаррі,— пробурмотів він полегшено зітхаючи.— Я й сам відчував усе те, що ви сказали, але якось побоювався цього і не всьому міг дати раду... Як добре ви знаєте мене! Але ми не розмовлятимемо більше про те, що сталося. То було незрівнянне переживання — і на тому все. Хотів би я знати, чи ще подарує життя мені щось таке ж надзвичайне...

— Все ваше — ще попереду, Доріане. Для вас, із вашою чарівною вродою, немає нічого неможливого в світі.

— Але хіба я не змарнію, не стану старим і зморшкуватим? Що тоді?

— О, тоді!..-т лорд Генрі підвівся, збираючись іти.— Тепер перемоги самі приходять до вас, а тоді} мій любий, вам доведеться боротися за кожну з них... Але ні, ви повинні зберегти свою вроду. В наш-бо вік люди забагато читають, щоб бути мудрими, і забагато думають, щоб бути прекрасними. Тому ми не можемо злегковажити вами, вашою вродою... Ну, а зараз вам пора одягатись і їхати до клубу. Ми й так уже трохи припізнилися.

— Ні, я, мабуть, поїду просто до опери, Гаррі. Я так стомився, що мені не до їжі. Який номер ложі вашої сестри?

— Здається, двадцять сьомий. Це в бельетажі, і на дверях ви побачите її ім´я. Шкода, що ви не поїдете зі мною на обід.

— Я не зміг би зараз їсти,— втомно зауважив Доріан.— Проте я страшенно вдячний вам за все, що ви мені сказали. Ви, я певен, найкращий мій друг. Ніхто ніколи не розумів мене так, як ви.

— Ми лише на початку нашої дружби, Доріане,— відповів лорд Генрі, тиснучи йому руку.— До побачення. Сподіваюсь, я побачу вас до пів на десяту. Пам´ятайте — співає Патті!

Коли лорд Генрі пішов, Доріан шарпнув дзвінок, і за кілька хвилин Віктор приніс лампи й опустив штори. Доріан нетерпляче ждав, коли він вийде. Здавалось, лакей порається неймовірно мляво.

Ледве Віктор вийшов з кімнати, Доріан метнувся до ширми і відсунув її. Ні, жодних нових змін не було. Певно, портрет дізнався про смерть Сібіл Вейн раніше від нього самого. Портрет сприймав події одразу ж, як вони ставалися. Злостива жорстокість спотворила гарні обриси рота в ту саму мить, коли дівчина випила отруту, чи що там було... А може, портретові байдуже до вчинків? Може, він відбиває лише те, що діється в душі у живого Доріана? Юнак розмірковував над цим, сподіваючись колись побачити на власні очі, як змінюватиметься портрет, і здригаючись на саму цю гадку.

Бідолашна Сібіл! І яке ж усе це романтичне! Вона часто вдавала смерть на сцені, а тепер Смерть сама торкнулась її і забрала з собою. Як Сібіл зіграла цю останню моторошну сцену? Чи кляла його, вмираючи? Ні, вона вмерла з кохання до нього, і Кохання тепер повік буде його святинею. Сібіл спокутувала все офірою свого життя. Він більше не згадуватиме, скільки вистраждав через неї того жахливого вечора. Він пам´ятатиме її як прекрасний трагічний образ, посланий на велику сцену життя явити світові верхівку реальність Кохання... Прекрасний трагічний образ?.. Очі в Доріана зайшли слізьми, коли постав йому в пам´яті її дитинний вид, її принадні й трохи начеб вередливі рухи, її сором´язна трепетна грація. Він похапцем змахнув сльози і знову подивився на портрет.

Доріан Грей відчував, що час зробити вибір. Чи вибір уже зроблено? Так, саме життя вирішило за нього — життя і його безмежна цікавість

до життя. Вічна молодість, безмежні пристрасті, насолоди, витончені й потаємні, розгін несамовитих веселощів і ще несамовитіших гріхів — усього цього зазнає він. А портрет нестиме тягар його ганьби, і більше нічого.

Біль пройняв його думку: як знівечиться прекрасний образ на полотні. Колись одного разу, немов передражнюючи Нарциса, він поцілував чи, точніше, вдав, ніби цілує ці намальовані уста, що тепер так злостиво кпили з нього. Щоранку він засиджувався перед портретом, вчудований його красою і, як йому часом здавалося, справді мало не закоханий у нього. А тепер — невже портрет усе буде змінюватись, відбиваючи в собі кожну спокусу, перед якою Доріан не зможе встояти? І стане страхітливо потворним, і його доведеться сховати під замок, і схоронити від сонця, що так часто золотило йому красні кучері? Який жаль! Який жаль!

На мить у Доріановім мозку промайнуло бажання припасти в мольбі, щоб зникло це жахливе порозуміння між ним і портретом. Адже портрет змінився на його, Доріанове, благання, отож, може, після нового благання портрет перестане змінюватись?..

А проте хто, знаючи бодай трохи про життя, не спокусився б вічною молодістю, хоч би якою примарною ця можливість виглядала і хоч би якими фатальними наслідками загрожувала? Та й хіба це йому підвладне? Хіба й справді то його благання спричинило таку зміну? А чи не мало це все якихось наукових підстав під собою? Якщо думка впливає на живий організм, то чом би їй не впливати і на мертву, неорганічну матерію? І навіть більше — хіба не може й без нашої думки чи усвідомленого бажання зовнішній світ вібрувати в унісон з нашими настроями й Почуттями, хіба не можуть якісь таємничі потяги чи невідомі властивості привертати один атом до іншого? А втім, підстави — це пусте. Ніколи вже він не зваблюватиме благаннями жахливих надприродних сил. Якщо портретові суджено змінюватись, хай змінюється. І більше нічого. Навіщо занадто доскіпуватись?

Справжньою насолодою буде для нього спостерігати за портретом. Він зможе зазирнути в найпотаємніші закутки свого розуму. Цей портрет стане для нього немов магічне дзеркало. Якщо колись у ньому він — уперше, власне,— побачив красу свого обличчя, так тепер побачить істоту своєї душі. І коли для образу з портрета вже зайде зима, він сам усе ще перебуватиме на трепетній межі весни та літа. Коли кров відхлине з обличчя на полотні і стане воно блідою крейдяною машкарою з потьмянілими очима, він сам усе ще чаруватиме юністю. Жодна квітка його привабливості ніколи не зів´яне, пульс життя в ньому ніколи не ослабне. Наче грецькі боги, він буде вічно дужий, прудконогий і життєрадісний. Тож хай там хоч що діється з його портретом! Він сам буде в безпеці, а це — головне.

Доріан, усміхаючись, знову заслонив портрет ширмою і пройшов до спальні, де на нього чекав слуга. Годиною пізніше він був уже в опері, і в ложі за ним позаду сидів лорд Генрі, спираючись йому на крісло.

Розділ IX

Наступного ранку, коли Доріан сидів за сніданком, прийшов Безіл Холлуорд.

— Дуже радий, що застав вас, Доріане,— сказав він серйозним тоном.— Я заходив учора ввечері, але мені сказали, буцімто ви в опері. Певна річ,

я не повірив і шкодував, що не знаю, де ви. Я увесь вечір, дуже тривожився і, признатися, навіть боявся, щоб за одним нещастям не сталося ще одне. Я прочитав про це випадково у вечірньому випуску «Глобусу», котрий трапив мені до рук. На жаль я не застав вас удома. І сказати не можу, як мене вразило це нещастя! Розумію, як вам важко... Але де ж ви вчора були? Мабуть, їздили до її матері? У першу мить я хотів поїхати туди услід за вами,— адресу я дізнався із газети. Це, здається, десь на Юстон Роуд? Але я побоявся, що буду там зайвий — чи можна полегшити таке горе? Нещасна мати! Уявляю, в якому вона стані! Адже це її єдина дочка. Що вона говорила?

— Мій любий Безіле, звідки я знаю? — просидів Доріан Грей невдоволено і знуджено, попиваючи золотаве вино із чудового венеціанського келиха, всіяного золотими крапельками.— Я був у опері. Даремно ви туди не поїхали. Я познайомився учора з сестрою Гаррі, леді Гвендален, ми сиділи у неї в ложі. Чарівна жінка! І Патті співала божественно, не будемо говорити про сумне. Коли не говориш про щось, то його наче й не було. От и Гаррі завжди твердить, що тільки слова надають реальності явищам. Ну а щодо матері Сібіл...Вона не одинока, у неї ще є син, и здається, непоганий хлопець. Але він не актор, а щось ніби моряк чи що. Та розкажіть краще про себе. Що ви нині пишете?

— Ви... були... в опері? — перепитав вражено Безіл, і в його зміненому голосі вчувалася глибока гіркота.— Ви поїхали в оперу в той час, як Сібіл Вейн лежала мертва у якийсь брудній комірчині? І ви можете говорити про красу інших жінок і про божественний спів Патті, коли дівчина, котру ви любили, іще не здобула спокою в могилі? Ех, Доріане, ви хоча б подумали про ті жахи, що чекають її бідне маленьке тіло!

— Припиніть, Безіле! Не хочу нічого чути! — крикнув Доріан і скочив з-за столу.— Ні слова більше. Що було, то було, що минуло, те вже — минуле.

— Учорашній день для вас — минуле?

— До чого тут час? Лише обмеженим людям потрібні роки, щоб позбутися якогось почуття. Я здатен покінчити з печаллю так само легко, як знайти нову радість. Я не бажаю бути рабом своїх переживань. Я хочу ними насолодитися, витиснути з них усе, що можна. Хочу бути володарем над почуттями.

— Але ж, Доріане, це жахливо! Щось зробило вас зовсім іншою людиною. На перший погляд — ви той самий славний хлопець, що колись щодня приходив до мене в майстерню позувати. Але тоді ви були простодушним, безпосереднім і добрим, ви були найчистішим юнаком у світи. А тепер... Не розумію, що з вами скоїлося! Ви міркуєте, як людина без серця, що не знає жалощів. Усе це вплив Гаррі. Тепер мені ясно...

Доріан почервонів і, підійшовши до вікна, якусь мить дивився на мерехтливе зелене маєво в сонячнім саду.

— Я зобов´язаний Гаррі багато чим,— сказав він.— Більше, аніж вам, Безіле. Ви лише розбудили в мені чистолюбство.

— Ну, що ж, я за це вже покараний, Доріане ... або буду колись покараний.

— Не розумію я ваших слів, Безіле,— вигукнув Доріан, обернувшись.— І не знаю, чого ви від мене домагаєтеся. Ну скажіть, що вам треба?

— Мені потрібен той Доріан Грей, которого я писав,— із сумом відповів художник.

— Безіле,— Доріан підійшов і торкнувся його плеча,— ви прийшли надто пізно. Учора, коли я дізнався, що Сібіл наклала на себе руки...

— — Господи! Невже? — ахнув Холлуорд, із жахом дивлячись на Доріана.

— А ви думали, мій друже, що це просто нещасний випадок? Звичайно ні! Вона позбавила себе життя.

Художник закрив обличчя руками. ! — Як це страшно...— прошепотів він, здригнувшись.

— Зовсім ні,— заперечив Доріан Грей,— нічого страшного в цьому немає. Це — одна із великих романтичних трагедій нашого часу. Звичайні актори, як правило, живуть дуже банально. Усі вони — зразкові чоловіки або зразкові дружини,— одне слово, нудні люди.[...]



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС