Спогади сумні, спомини непрохані,
Налетіли ви, мов пташки сполохані,
І обсіли вмить з гомоном і гамором
Серця кожну віть — а воно ж то явором
Дивиться в затон Жаль-ріки глибокої,
Що кудись біжить у примарнім спокої...
Довго так мене мучили ті гомони,
Та війнув вітрець, і примовкли спомини,
Лиш один співав жалібно і голосно,
Серце хвилював радісно і болісно.
Трелі заливні, рокоти і клекоти,
Мариться мені: «Люба, десь далеко ти!»
Ах, цей спомин-птах, радий його чути я —
Це ж моя любов, перша, незабутая!
Вже від тих жалів місяць в небі міниться,
І зітхає ніч, сумовита мрійниця,
Тиха літня ніч,— дише млосно, гаряче
І мовчить, мовчить, про незбутнє марячи,
І гойда-люля між тремкими вітами
Пісню солов´я, що весь вік тужитиме.

Переклад з французької М. Лукаша