Електронна бібліотекапідручники


Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)

ПОЛЬ ВЕРЛЕН (1844-1896)


Поль-Марі Верлен народився ЗО березня 1844 року в Меці, де тоді проживали його батьки. Батькові, що був військовим інженером, доводилося досить часто переїздити з місця на місце. Коли хлопчику виповнилося сім років, батько покинув військову службу, і родина переїхала в Париж де й минули шкільні роки майбутнього поета. Після закінчення ліцею 1862 року він записався до університету на правничий факультет, але пробув там недовго: особливого захоплення юриспруденцією в нього не було, а до того ж похитнувся матеріальний добробут родини, й Верленові довелося стати на стежку дрібного службовця. Спершу, 1864 року, він вступив на службу до страхового товариства, потім до мерії одного з паризьких районів і, нарешті, до міської ратуші. Але, звичайно, не службовцем хотів бути Верлен — він відчував себе поетом.

Літературні нахили виявились у нього досить рано — вірші він почав писати ще в шкільні роки, 1858 року навіть надіслав один з цих віршів — «Смерть» — Вікторові Ґюґо. Серед його товаришів по службі знайшлося кілька юнаків, що також, як і він, цікавилися літературою й самі писали. Вони утворили літературний гурток, на зборах якого читали та обмірковували власні й чужі твори, обмінювались думками. 1863 року вперше був надрукований Верленів вірш. Згодом молодий поет поширив коло своїх літературних знайомств, почав відвідувати літературні салони, що мали вже встановлену репутацію, зблизився не лише з молодими пись- менниками-початківцями свого покоління, але й з деякими старшими, вже визнаними поетами. Зокрема велике враження справив на нього Леконт де Ліль (1818—1894), навколо якого вже почали групуватися молоді письменники, прихильники його літературних принципів. Збірники, які видавала ця група поетів і в яких друкувався також і Верлен, мали назву «Сучасний Парнас», та й учасники групи ввійшли в історію літератури під ім´ям парнасців: Ередіа, Малларме, А. Франс та інші. Для декого з них участь у групі парнасців була тільки короткотривалим епізодом в їх літературній діяльності, згодом вони далеко відійшли від принципів парнаської школи. Відійшов від них і Верлен. Проте й на схилі свого віку, коли парнаська група давно розпалась і ті принципи, що лежали в основі цього руху, відійшли в минуле, Верлен з великою пошаною й теплотою згадував спільників своєї поетичної молодості: їм він Присвятив нарис «Про сучасний Парнас».

Для чільних поетів парнаської групи ідеалом була поезія безстороння, об´єктивістська. Безсторонність ця, звичайно, була удавана, але поетична манера вимагала, щоб автор з власним, суб´єктивним сприйняттям відображеного, з своїми емоціями був непомітний, ховався за мальовничим, точніше навіть за пластичним, різьбленим відображенням. І навіть якщо (зокрема в віршах самого Леконта де Ліля) не обходилося без пафосу, без риторики, що є, в усякому разі, виявом якогось почуття, то й риторика мала тут такий урочисто-ієратичний характер, що видавалася позаособис- тою, надособовою. Верлен віддав певну данину цій манері. Під уміщеним у нашій збірці раннім його віршем «Савітрі» міг би підписатися кожен правовірний парнасець — настільки він парнаський і темою, і способом вислову. Тут ідеться про один епізод з давньоіндійської поеми «Магабгара- та». Інтересом до Індії та її поезії позначена також творчість Леконта де Ліля: в його «Античних поемах» є цілий індійський цикл. Верленів вірш і складений в цілком традиційному дусі: стислий переказ епізоду, а потім напучування, моральний урок з історії Савітрі.

Серед літературних учителів Поля Верлена були не тільки парнасці, а й романтики, для творчості яких особиста нота — явище неминуче. А особливо міцний був вплив Шарля Бодлера, збірку якого «Квіти зла» Верлен читав іще в ліцеї. Сам він розповідає, як, читаючи книжку похапцем і крадькома, помилково прочитав у назві слово «таї» (зло) як «таі» (травень), перетворивши «Квіти зла» на «Травневі квіти». І досить довго він навіть не задумувався, чому ця похмура, трагічна книжка має таку весняно-ідилічну назву. Бодлер, мабуть, чи не найбільше важив для тематики, загальної атмосфери, світовідчування поезії Верлена. Але в поетичній техніці Верлен пішов далі і трохи в іншому напрямку, аніж Бодлер. І навіть у першій збірці поруч з віршами наслідувальними, поруч з поетичними вправами здібного учня знаходимо поезії, в яких своєрідність великого лірика виявилась повною мірою. Ця перша збірка мала назву «Сатурнічні поезії» і з´явилась у світ 1866 року. Серед кількох похвальних відгуків на неї варто занотувати прихильну рецензію Анатоля Франса. 1868 року з´явилася друга збірка — «Вишукані свята», ще через два роки — третя, «Добра пісня». Загалом кажучи, збірки ці звернули на себе прихильну увагу переважно в літературних колах, викликавши похвалу навіть самого Віктора Ґюґо, а широкого розголосу не мали.

1870 року Верлен одружився. У збірці «Добра пісня» знайшли відбиток закоханість поета, його надії на подружнє щастя, родинну ідилію. У дні Паризької Комуни Верлен, «найчервоніший з червоних», «республіканець тоді, та й протягом усього останнього часу» (так сам Верлен характеризує себе у згаданих уже «Мемуарах» вдівця»), не покинув праці, а залишався на службі в революційного уряду. Тому після падіння Комуни він якийсь час змушений був переховуватись, боячись репресій за співробітництво з комунарами. Залишився нереалізованим його намір видати збірку віршів громадсько-політичного змісту.

Родинна ідилія Верлена виявилась дуже несталою й короткочасною.

Заприязнившись з поетом Артюром Рембо, Верлен покинув домівку, дружину й малого сина і пустився в мандри з своїм новим приятелем. Вони подалися спершу до Бельгії, потім до Англії, згодом Верлен повернувся знову до Бельгії, куди невдовзі прибув і Рембо. У липні Верлен, посварившись з Рембо, пострілом з револьвера злегка поранив його, за що був засуджений на дворічне ув´язнення. Четверта Верленова збірка «Рощанси без слів» з´явилася саме тоді, коли автор її сидів у в´язниці. Там же він дізнався й про те, що суд задовольнив клопотання його дружини про розлучення. У в´язниці почалось і навернення Верлена до католицизму, навернення бурхливе й пристрасне, як усе в нього, і, як усе в нього, суперечливе й непослідовне. Релігійні настрої відбились у збірці (точніше, в частині її) «Мудрість», що вийшла друком кількома роками пізніше (1881). Вийшовши з в´язниці, Верлен якийсь час вчителював, знову їздив до Лондона, то з´являвся в Парижі, то зникав з нього, були в нього невдалі спроби жити з хліборобства і не менш невдалі намагання помиритися з дружиною та повернутися до сім´ї. Нарешті він, знову переїхавши до Парижа, вдався до літературної праці.

Якщо перші Верленові збірки все ж привернули увагу бодай нечисленних аматорів поезії, то згодом, коли Верлен сам зник з Парижа, його ім´я також зникло з літературного обрію. А ось тепер, мало не на схилі поетового життя, його вірші раптом набули широкого розголосу, він несподі. вано для самого себе опинився на чолі цілої групи молодих поетів. Ранні збірки, що роками лежали не рушені по книгарнях, швидко розійшлися виникла потреба в перевиданнях.

Журнали й видавці хапалися друкувати все, що виходило з-під пера прославленого поета. 1894 року відбулася традиційна церемонія: паризькі літератори обирали після смерті Леконта де Ліля нового «князя поетів» — найбільше голосів було подано за Верлена. Визнання прийшло надто пізно, коли й здоров´я зовсім підупало (далося взнаки безладне богемне існування та згубне призвичаєння до чарки), почав занепадати й поетичний дар. Вірш «Література» («Товариші мої по пресі...») про «лукаву славу» показує, як болісно сприйняв поет свою запізнену популярність. В останніх Верленових книжках, досить численних, можна натрапити лише на поодинокі спалахи давнього поетичного обдарування. Та й останні роки його життя, переважно по лікарнях,— це поступова деградація і повільне конання на тлі все голоснішої слави. «Від Верлена не лишилось нічого, крім нашого культу Верлена»,— зазначав у своєму щоденнику 1892 року Жюль Ренар. Передчасною була тільки смерть Вер- лена-людини (8 січня 1896 року, на 52-му році життя), і то вона поклала край надзвичайно нужденному і стражденному існуванню.

А Верлен-поет усі ці роки був тільки блідою тінню колишнього великого лірика.

Ніхто з тих, що замислювались над особливостями лірики Верлена, не міг обминути її музичності, як однієї з найприкметніших рис його поезії. Адже, зрештою, й перший рядок Верленової програмової поезії «Поетичне мистецтво» становить собою вимогу: «Музики передусім», а чи не найяскравіша збірка його віршів має парадоксальну назву — «Романси без слів». Це було ясно вже сучасникам Верлена: 1885 року поет і теоретик Банвіль так писав у листі до Верлена: «Часом Ви, можливо, плаваєте так близько і від меж поезії, що ризикуєте потрапити в музику! Хто зна, може, Ви й маєте рацію».

За Г. Кочуром



Повернутися до змісту | Завантажити
Інші книги по вашій темі:
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 2)
Зарубіжна література. Хрестоматія 10 клас (Том 1)
ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА ПОСІБНИК-ХРЕСТОМАТІЯ 11 КЛАС