Коли верховних сил незбагненим велінням

З´являється поет у злі, сумні роки,

То мати в розпачі, з прокляттям і тремтінням,

До Бога простира сердито кулаки:

«Бодай зродила б я клубок гадюк у хащі,

Ніж годувати глум цей — виродка в журбі!

Будь, ноче, проклята — утіхи всі пропащі,

Покуту за гріхи я зачала в собі!

Чому я обрана, і за яку провину

Страшна відраза я для мужа?

Та з жалю

Я покруча цього у полум´я не кину,

Його, як вісточку любовну, не спалю,

Ні, я проллю твій шал, твоє отруйне мрево

На проклятий стократ цей злючий сповиток.

Так вправно я скручу оце нужденне древо

— Не випустить воно зачумлених бруньок!»

Отак вона ковта прокльонів хижу піну,

Не тямлячи крутих верховних повелінь.

В геєні огняній за матірню провину

Вона сама собі роздмухує жарінь.

Та ангельська над ним простерлася десниця

І сонцем п´яне це занедбане дитя;

Амброзія богів йому в усьому сниться,

Вода йому — нектар, нектар — усе життя;

Він грає з вітром, він — із хмарою в розмові,

Він славить гімнами сп´яніло хресний шлях,

І дух, що йде за ним слідом журби й любові,

Поета впізнає безжурного, мов птах.

Та жахом повні ті, кого любить він хоче,

Хоч серця злагоду несе назустріч всім,

Та любі їм лише його скорботні очі

— Всі трутизну свою випробують на нім.

В питво домішують золи та каламуті,

На хліб його плюють — скажена слина в них.

Чого торкнеться він, сахаються у люті,

Бояться, як чуми, стежок його прямих.

На людних торжищах його дружини мова:

«Коли для нього я гарніша від усіх,

Буть ідолом його я все життя готова,

Пишатись в золоті — од голови до ніг;

Я прагну розкошів, і мирри, й фіміаму,

Колінопреклонінь, і м´яса, і вина,

Так — узурпую я закохану нестяму

І висмію в душі — ядуча ж бо вона!

А як відчую бридь по цім блюзнірськім грищі,

То не схибне моя міцна й тонка рука

— Тендітні нігтики, мов гарпій пазурища,

Вона йому нехай у серце запуска!

Немов пташа з гнізда в оцій земній юдолі,

Червоне серце враз я видеру — і тут Улюблений мій звір насититься ним долі,

Куди жбурну цей шмат бридливо я у бруд!»

Та що йому цей ґвалт! До неба — очі й вуха:

Побожні руки він здіймає у блакить.

В сліпучих блискавках його ясного духу

Розгніваний народ кипить і клекотить:

«Благословенний будь, мій Боже, що страждання

Мов ліки очисні, даруєш щедро нам;

Вони для душ міцних — небесні пожадання,

Вони для праведних — божественний бальзам!

Я знаю — бережеш ти місце і поету,

Де воїнства твого щаслива височінь,

Запрошуєш його до горнього бенкету

Престолів, доброчесть, верховних володінь.

Я знаю, тільки біль — ота шляхетна цнота,

Якої не страшать моря пекельних скрут,

Хай у вінку моїм горить одна скорбота

— Усіх світів і літ один містичний жмут.

Що перед тим вінком сяйні скарби Пальміри

З усіх морських глибин затаєним вогнем;

Що перед ним ясні перлини і сапфіри

— Перед найвищою з сліпучих діадем;

Бо ж буде творена в твоїм благословінні

З первісних променів — не з золота-срібла,

А очі смертнії в прекрасному тремтінні

Для неї лиш сліпі і тьмяні дзеркала!»

Переклад з французької І. Драча