1

Коли бузок розцвів торік у моєму дворі

І велика зірка так рано в ніч упала з вечірнього неба на заході,
Я сумував, і відтоді сумуватиму завжди, коли настане весна.
Коли настане весна, всі троє будуть зі мною:
Бузок, що цвіте кожен рік, і зірка, що впала на заході,
І думка про того, кого я люблю.

2

О могутня західна зірко, ти впала!
О тіні ночі, о похмура, сльозами сповнена ноче!
О велика зірко, ти зникла, о мороку чорний, ти зірку в собі поховав!
О руки жорстокі, ви тримаєте мене у знемозі, о душе безпорадна моя!
О сувора хмарино, ти не хочеш звільнити мій дух.

З

У дворі перед старою хатою фермера, коло білої огорожі
Стоїть високий бузковий кущ, і листочки на ньому —
яскраво-зелені серця.

Безліч загострених кетягів ніжно зродилось на ньому —

я так люблю їх запах міцний,

І кожен листок — це диво.

І з цього куща у дворі

З ніжними кетягами й яскраво-зеленими серцями листків

Я гілку квітучу вломив на болоті десь у глушині

роязкий полохливий птах пісню собі співає.

Самотній дрізд,

Відлюдник, що втік якнайдалі від людських осель,

Співає пісню собі,

Пісню горла, заллятого кров´ю,

Передсмертну пісню життя (любий брате, я знаю напевно:

Ти вмер би, якби не спромігся співати).

Крізь душу весни і країни, по містах,

По стежках, по гаях, де недавно фіалки зійшли, скропивши сіре каміння,

Поміж трав, що ростуть на обніжках стежок, іде поміж трав нескінченних,

Йде повз жовті списи пшениць,— кожне зерно, відкинувши саван, з брунатного ґрунту воскресло,

— Йде повз квітучі яблуні біло-рожеві в садах І тіло мертве несе туди, де йому роковано спокій в могилі,

День і ніч подорожує труна.

 

Труна йде стежками й вулицями,

Днями й ночами у великій хмарині, що затьмарює край,

З пишнотою приспущених стягів, серед міст у жалобі,

Серед Штатів, подібних до жінок, що стоять під вуалями з крепу,

Між кортежами довгими й звинними, зі смолоскипами ночі,

З незліченними світильниками, з мовчазним океаном облич

і непокритих голів,

З чеканням на станціях, з труною, що прибуває, з похмурими обличчями,

З панахидами крізь ніч, з тисячами голосів, що здіймаються строго й врочисто,

З усіма скорботними голосами панахид, що ллються навколо труни,

Між тьмяно освітлених церков і тремтінням органів — поміж цим усім ти ідеш

З нескінченним плачем, із риданням подзвоння.

Тобі, труно,— ти повільно ідеш

— Я даю мою гілку бузку.

7

(Не тобі, не тобі одній,—

Суцвіття і віти зелені я кожній труні приніс,

Бо свіжу, мов ранок, пісню я хочу співати тобі, о чиста й свята смерте.
Вкриваю букетами руж,

О смерте, вкриваю тебе ружами й лілеями ранніми,
Та найбільше бузком, що зацвів найраніше.
Я багато ламаю, я ламаю гілки на кущі,
З обважнілими руками я приходжу і сиплю гілки на тебе,
На тебе й на всі твої труни, о смерте).

8

О західна зірко, ти плинеш по небу.

Я вже знаю, що думала ти місяць тому, коли я блукав,
Коли я блукав у мовчанні прозорої тінистої ночі,
Коли я бачив, що ти щось хочеш сказати, схиляючись до мене
ніч у ніч,

Коли ти падала зі схилу неба до мене (а інші зірки всі дивились на це),
Коли ми блукали разом в урочисту ніч (бо щось — а що, я не знав,

не дало мені спати),
Коли глибшала ніч і я бачив на західному небосхилі тебе, жахом

по вінця налиту,
Коли я стояв на узвишші під вітром холодним прозорої ночі,
Коли я бачив, куди ти ідеш і як губишся в пекельному мороці ночі,
Коли моя душа потопала в нещасті, що ятрило її, а ти, печальна зірко,
Вже зверстала свій шлях, і впала в ніч, і померла.

Співай же там, на болоті,

О співаче, боязкий і ніжний, я чую звуки твої, я чую твій поклик,
Я чую, я йду, я розумію тебе,

Забарюся лише на хвилину, бо зірка промінна не пускає мене,
Зірка — друг мій, що відходить,— спиняє і не пускає мене.

що заспіваю я сам небіжчикові, якого любив?

чим я оздоблю мою пісню величному й мужньому духу,

що відійшов?

І які фіміами розвію я на могилі того, кого я люблю?

Морські вітри віють зі сходу і заходу,

Віють зі східних морів і віють із західних морів,

доки не стрінуться тут, у преріях,
їх разом з подихом співу мого
Я розвію на могилі того, кого я люблю.

11

0 що я повішу на стінах світлиці?
Які я повішу картини на стінах,

Щоб прикрасити останню домівку того, кого я люблю?
Картини буяння весни, картини хат і ферм,
У квітневому надвечір´ї, при заході сонця, з димом прозорим
і рівним,

З потоками щирого злота пишного, лінивого, західного сонця,
що палає і повнить собою повітря,

Зі свіжою й солодкою травою під ногами і блідо-зеленим листям

плодових дерев,
удалині плинне скло — груди річок, то там, то тут ціловані
вітром,

З крутими зламами горбів по берегах, у плямах світла і тіней,
І змістом поблизу, з багатьма будівлями, з рядами коминів,
Зі сценами всього життя і праці, і з робітниками, що повертаються
додому.

12

Ось тіло й душа — ця країна,

Мій рідний Манхаттан зі шпилями, із блиском швидких припливів,
із кораблями,

Розмаїта й простора країна, і Південь, і Північ — під сонцем,

´ береги Огайо, і сяйво Міссурі,
І безбережні прерії, вкриті травою та збіжжям.
Ось найпрекрасніше сонце, таке спокійне і горде,
Фіалково-багряний ранок із леготом, ледве відчутним,
М´яке, народжене ніжністю світло незмірне,

Диво, що шириться, заливаючи все, найдосконаліший полудень,
Вечір, що йде ледве чутно, і бажана ніч, і зорі,
Що світять над моїми містами і оточують люд і країну.

Співай-но, співай же, сіро-брунатний пташе,

Співай з болота свого, з глушини, лий свою пісню з кущів,

Безперестанку із сутіні кедрів і сосон.

Співай, найдорожчий мій брате, проймаючи душу

Голосом пісні людської, співом найгіршого лиха,

0 плинний, і вільний, і ніжний!

дикий і такий просторий для моєї душі! О дивний співаче,

Я чую тільки тебе, але зірка не пускає мене (хоч скоро і зникне),
Але бузок з необорними пахощами не пускає мене.

 

Сьогодні, коли я сидів удень і дивився

На завершення дня з його сяйвом, і з ланами весни, і фермерами,

що вийшли їх засівати,
На просторий і незбагненний краєвид моєї вітчизни з її лісами
й озерами,

На красу нереальну небес (по бунтівничих вітрах і штормах),
Я чув під склепінням небес в надвечір´ї, що скоро минає,
голоси дітей та жінок,

я бачив велемовні припливи, й відпливи, і кораблі на хвилях,

І літо, що йде із достатком, і лани, що по вінця їх сповнила праця,
І безліч хатин серед піль, і в кожній — свій звичай, свій клопіт,
І вулиці — як пульсує їх пульс, і міста, скуті межами,— гляньте,
отам і тоді,

Впавши на все, огортаючи все і мене сповиваючи в сон,
Насунулася хмарина, довга і чорна тінь,
І я пізнав смерть і священну науку смерті.

Отак із наукою смерті, що йде обіч мене,
І з образом смерті, що йде також обіч мене,

А я — поміж них, поміж друзів, тримаючи руки тих друзів,
Поспішаю до мовчазної потаємної ночі, що бере мене до себе,
Йду вниз, на берег і далі туди, де болото в смерканні,
До врочистих тінистих кедрір і сосон, мовчазних, мов примари.
І співець, такий боязкий, узяв мене до себе,

Сіро-брунатний птах, що я його знаю, узяв нас, трьох товаришів,
до себе

І проспівав славу смерті і гімн тому, кого я люблю.
З далекої безлюдної глушини

Від запашних кедрів і примарних сосон, таких мовчазних,
Долинуло славослів´я птаха.

І краса цього славослів´я полонила мене,
А я ніби тримав за руки товаришів моїх уночі,

І голос духу мого злився з піснею птаха.
Йде прекрасна і втішна смерть.

Плине вколо світу і спокійно приходить до нас, до нас,
Вдень чи вночі, до всіх і до кожного,
Рано чи пізно — ніжна смерть.

Славте незглибимий всесвіт

За життя і за щастя, за прагнення, і за цікаві знання,
І за кохання, за любе кохання — але славте! славте! славте!
І за надійні обійми холодної смерті.

Темна мати всякчас поблизу ступає нечутно,
Чом ніхто не співає тобі співу ласкавих запросин?
Хай же я заспіваю тобі, я прославлю тебе над усе,
Я несу тобі пісню, і коли ти збираєшся йти,— іди без вагань.
Прийди, могутня визволителько!

Коли так сталося, коли ти вже стількох забрала, я радісно оспівую їх, умерлих,
Заблуканих у закоханім океані твоїм.
Омитих течією твоїх розкошів, о смерте.
Я шлю тобі серенаду радості,

Хай будуть танці тобі, хай вітають тебе, хай будуть шати, оздоби й бенкети тобі,
І краєвид широкий, і високо розгорнуте небо до тебе пасують,
І життя, і лани, і велична, думками багата ніч.
Ніч у мовчанні під тисячами зірок,

Океанський берег, і охриплий шепіт хвиль, чиї голоси я знаю,

І душа, що до тебе горнеться, о безкрая, закрита запоною смерте,

І тіло, що тулиться вдячно до тебе.

Над верховіттям дерев до тебе пливе моя пісня,

Над піднесенням і занепадом хвиль, над безкрайністю піль і прерій,

Над тіснотою міст, над суєтою портів і доріг

Пливе славослів´я до тебе, і я радію, радію тобі, о смерте.

Двійник моєї душі,

Дунко і сильно сіро-брунатний птах

Чистими й неквапними звуками просторо сповнює ніч.

Дунко у тьмяності сосон і кедрів,

Дунко у свіжій вологості й пахощах болота,— я з моїми товарами вночі.

погляд мій, що живе у розкритих очах,
Прикуто до широкої панорами видінь.
І я побачив у тумані військо,

Побачив, наче в безгучному сні сотні бойових прапорів,
Пробиті ядрами, вони проривали хмари диму,— я їх бачив,
Тут і там їх несли крізь дим, подерті, криваві,
І нарешті лишалося шмаття штандартів на древках

(і все ще —в мовчанні),
І древка ламали й трощили.
Я бачив полеглих у битвах, були їх мільйони,
І білі кістяки юнаків, я їх бачив,

Бачив труїш, і це були трупи усіх полеглих у війнах солдатів,
Та я бачив їх не такими, як звикли ми уявляти:
Вони були зовсім спокійні, вони не страждали.
Страждали живі, що лишилися, мати страждала,
І дружина, й дитя, і товариш сумний — страждали,
І військо, що лишилося, страждало.

16

Йду крізь видіння, йду крізь ніч,
Іду, нескутий стисканням рук моїх товаришів,
Іду крізь пісню самотнього птаха і відлуння пісні моєї душі,
Крізь переможну пісню, пісню наближення смерті, мінливу і вічно
юну,

Хай похмуру й жалобну, та з чистим припливом і чистим відпливом мелодій, що ніч затопили.
Пісня журно згасає і слабшає, повниться осторогою і знов вибухає радістю,
Вкриває всю землю і шириться в небо
Цей могутній псалом, що його я почув уночі з глушини.
І тому я іду і з тобою прощаюся, кущу бузковий з листками-
серцями.

Я прощаюся з тобою тут, у дворі: цвіти щовесни,
Я спів мій притишив заради тебе

І вже не дивлюся на тебе й на захід, не оглядаюсь на захід,
щоб говорити з тобою,

промінний товаришу мій зі срібним обличчям вночі.

Але збережу я назавжди все, що здобув у цю ніч,
Пісню, дивний спів сіро-брунатного птаха,

відгомін пісні, луну, що бриніла у мене в душі,

І зірку промінну, що впала з обличчям, сповненим жаху,
І тих, хто стискав мої руки, зі мною на поклик птаха йдучи,—

Товаришів моїх і себе поміж ними — їх не забуду

в ім´я того, кого я так любив,

В ім´я найкращої, наймудрішої душі з усіх моїх днів і країв —

усе це в ім´я його, дорогого,

Бузок, і зірка, і птах злилися зі співом моєї душі

Там, серед сосон духмяних і кедрів, у темній імлі.

1865-І866

Переклад з англійської В. Коротича